Щойно ми оголошуємо про знесення "останнього Леніна", як знаходяться досі невідомі його пам’ятники, - неофіційний декомунізатор Вадим Поздняков

Автор: Ольга Скороход

Декомунізація публічного простору офіційно практично завершилася, однак час від часу виникають скандали на кшталт повернення проспекту імені Жукова у Харкові чи напівдетективної історії з пам’ятниками Леніну чи Марксу.

Вадима Позднякова знають як "неофіційного декомунізатора" - спершу Харкова, а потім і всієї України. Саме він переважно є джерелом новин про те, як "втомився" останній в Україні пам’ятник Леніну, чи як "впали" букви на декомунізованій назві колишнього Кіровограда на в’їзді до міста. Щоправда, останнім часом неофіційні декомунізатори висловлюються обережніше через постійне виявлення неврахованих раніше монументів чи скульптур. За умови збереження активного темпу, візуальну декомунізацію можна завершити за кілька років, вважає Поздняков.

В інтерв’ю Цензор.НЕТ він розповів про те, чому громадські активісти на завершальному етапі декомунізації більш ефективні, ніж органи центральної влади, як процесу допомогла децентралізація та які відмовки намагаються знаходити на місцях для залишення пам’ятників Дзержинському чи Марксу. А також про "Легендарну тачанку", могилу Ватутіна та потенційно найбільший парк комуністичних пам’ятників у світі.

ПАМ’ЯТНИКІВ ЛЕНІНУ В УКРАЇНІ ЩЕ ЛИШИЛОСЯ БЛИЗЬКО ДЕСЯТИ

- Вас знають як неформального декомунізатора. Як особисто ви до цього прийшли?

- Шлях був дуже довгим, і якщо не заходити в далекі часи 10-річної давнини, я очолював одну з патріотичних організацій Харківщини, серед напрямів роботи якої була декомунізація. Кількість роботи не зменшувалась, а лише збільшувалась, тому що постійно виявляли нові візуальні залишки комуністичних символів. До мене постійно зверталися люди, і нам доводилося це вирішувати. Врешті, у 2016 році ми з друзями вирішили у Харкові створити проєкт "Декомунізація Харків". І десь за рік-півтора це переросло у всеукраїнський масштаб, бо звернення надходили звідусіль. Ми створили інтерактивну мапу декомунізації, вона також поступово охопила всю Україну.

- Дійсно була потреба у мапі чи це більше для демонстрації процесу?

- Вона унікальна, більше такої ніде не існує. Ми мало не щотижня поповнюємо її цілими пачками нових об’єктів, інформацію про які нам надсилають люди.

- Ви спершу виробили мапу, а потім взялися за активні дії?

- Навпаки, ми активно діяли з очищення Харкова й області, а потім вирішили створити мапу недобитків. Однак виявилося, що таких недобитків і по Харківщині, і по всій Україні дуже багато.

- Який алгоритм вашої роботи? Ви проходите ціле коло офіційних звернень до всіх можливих структур?

- За останні кілька років склався такий алгоритм, за яким ми спочатку отримуємо інформацію від людей, далі наносимо об’єкт на інтерактивну мапу і звертаємося до органів місцевого самоврядування. В одному з десяти випадків органи місцевого самоврядування діють так, як треба – перейменовують вулицю або демонтують об’єкт. У разі відмови ми спершу звертаємося до Українського інституту національної пам’яті, щоб вони нагадали про порушення. На звернення державних структур зазвичай реагують ефективніше. І якщо я говорив, що на наше звернення з десяти випадків вирішують один, то на звернення УІНП можуть вирішити 2-3 з десяти.

Однак УІНП дуже завантажений. Сьогодні питанням декомунізації там займається лише одна людина.

- Якщо реагують одразу на 2-3 з десяти звернень, то як вирішують решту? Складається враження, що у вас працює ціла таємна мережа активістів, які то там, то там діють, щоб потім ви вранці написали, що у певному селі "втомився Ленін" або "невідомі патріоти змусили Леніна піти".

- Якщо і припис Інституту нацпам’яті не спрацьовує, тоді шукаємо через місцеві контакти – адекватних осіб у депутатському корпусі. Або зв’язуємо на місці з активістами, які зі свого боку зв’язують з СБУ чи поліцією. Іноді тиснемо з вищого рівня, зокрема через депутатські запити. На невелику громаду це, як правило, діє.

Наприклад, торік ми нарешті завершили епопею з пам’ятниками Леніну в Болградському районі. До того, як ми почали ними займатися, вони відмовлялися реагувати на звернення. Але завдяки тиску місцевої прокуратури, яка змусила місцевий відділ Національної поліції відкрити провадження, і завдяки тиску місцевих активістів на обласну раду, їх демонтували. Весь процес тривав більш як три роки.

- Я вже збилася з ліку, скільки разів повідомляли про знесення "останнього Леніна в Україні". То коли буде знесено останній з тих, які підлягають демонтажу?

- Щойно ми повідомляємо про знесення "останнього Леніна", як виявляємо нові його пам’ятники, досі невідомі.

- Скільки ще Ленінів лишилося?

- Думаю, ще до десятка лишилося. По одному на Хмельниччині, Вінниччині, Полтавщині, Київщині, Донеччині тощо.

ПІСЛЯ АДМІНРЕФОРМИ І ВИБОРІВ ПРОВОДИТИ ДЕКОМУНІЗАЦІЮ СТАЛО ЛЕГШЕ

- Які аргументи у разі відмови виконувати закон про декомунізацію місцева влада вживає найчастіше?

- Зазвичай говорять або про відсутність грошей, або про збори громади, на яких буцімто було прийняте рішення проти перейменування. Або ж показують рішення місцевих рад. Але вони не можуть цим прикриватися.

Ситуація змінилася після адміністративної реформи і останніх парламентських та місцевих виборів. По-перше, укрупнення громад спростило наші дії. А по-друге, якщо раніше місцеві ради складалися з позапартійних осіб, то тепер – це переважно фракції великих центральних партій. Неодноразово так було, що місцеві фракції "Європейської Солідарності" і навіть "Свободи" провалювали питання перейменування вулиці чи демонтажу пам’ятника, але після наганяю від центрального керівництва вони вже наступного дня реєстрували постанови про перейменування.

- Щодо саботажу з фракцій, у програмі яких є декомунізація, то це стосується сходу і півдня?

- Не лише. Зараз декомунізація не завершилася навіть на Галичині. Наприклад, вулиці Валентини Терешкової є на Львівщині та Франківщині.

- Як складається спілкування з місцевою поліцією?

- Поліція зазвичай не знаходить складу злочину. Часто працівники місцевих управлінь поліції – це люди, які ходять в одну лазню з головами громад і хрестять з ними дітей. Переважно поліція надсилає недолугі відписки, які самі по собі є незаконними. Або відкривають провадження, але воно лежить без руху.

- Інститут нацпам’яті розробив алгоритм для поліції у випадках порушення закону про декомунізацію. Це якось позначилося на ефективності роботи?

- Якщо чесно, то ніяк. Я знаю, що відбулася зустріч голови Інституту нацпам’яті і тодішнього керівника профільного департаменту з керівництвом Нацполіції. Тоді навіть виділили людину, яка в поліції займатиметься питанням саботажу декомунізації, але наразі все глухо.

- Розкажіть про найкурйозніші випадки зі знесенням пам’ятників комуністичним діячам.

- Була історія з "пам’ятником невідомо кому" на Полтавщині. Голова сільради надіслав нам відповідь, що це не пам’ятник комуністу Петровському, а пам’ятник невідомо кому. Його зрештою вже демонтували, але було смішно. Є історія також з Полтавщини, що пам’ятник Чапаєву перейменували на пам’ятник Чапаєвської дивізії. Місцеві мешканці аргументують своє рішення локальним жартом: що фігура на постаменті показує рукою на їдальню, де з’їли коня Чапаєва, тому пам’ятник поставили без коня. Вони не хочуть його прибирати, бо цей жарт нагадує їм про молодість.

Дуже часто органи місцевого самоврядування перейменовують пам’ятники, причому дуже нерозумно. Так, у Гадячі Маркс ставав Драгомановим (його вже демонтовано), в Арцизькому районі Маркс ставав болгарським поетом Христо Ботевим.

Доволі часто так буває, що місцева влада заявляє, що пам’ятник демонтовано, а потім небайдужі мешканці надсилають фото з доказом зворотного. Маленькі громади часом так намагаються хитрувати. Особливо часто таке трапляється на Полтавщині.

- Ці маленькі громади – переважно з регіонів, які стереотипно вважаються більш прихильними до спадщини СРСР?

- Зараз будь-яке більш-менш велике місто на сході в цьому плані є більш прогресивним, ніж невеличкі громади центру України. До прикладу, на Полтавщині й Черкащині лишається ціла плеяда комуністичних пам’ятників.

- Такі феномени як тримання за пам’ятники людям, які були безпосередньо причетні до злочинів, скажімо Дзержинському. Які тут аргументи шукають?

- На Харківщині в селищі на 5 тисяч людей вулицю Дзержинського перейменували на честь його брата – лікаря. Кернес, ще коли був живий, хотів перейменувати цілий район на честь брата Дзержинського, Фрунзенський – на честь льотчика Фрунзе, Червонозаводський – на честь якогось заводу, який виплавляв сталь з червоної міді, хоча такого заводу там ніколи не було.

До речі, нещодавно ми отримали базу неперейменованих вулиць, які підлягають декомунізації, з реєстру виборців. Якщо ще пів року тому я вважав, що в Україні неперейменованими лишилися із сотню вулиць, то зараз рахунок на кілька тисяч – від Закарпаття й Галичини до крайнього сходу. Зараз деякі ради за раз перейменовують об’єкти десятками. Тому тепер я розумію, що інтенсивної роботи ще років на п’ять. У 2015-2016 роках був настільки великий масив роботи, що дуже багато дрібніших об’єктів не зачепило увагою.

- Скільки проваджень і реальних вироків за статтею 436-1 "Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів"?

- Були вироки дурникам, які бігали з прапорами із серпом і молотом чи носили відповідні футболки. Але не було притягнуто до відповідальності жодного державного чиновника, який саботував процес декомунізації. Кернеса вже не можуть притягнути до відповідальності, а от Терехов мав би сісти до в’язниці за спробу перейменування проспекту Григоренка на проспект Жукова. Та і якби закон діяв на повну, то за ґратами мали би бути кілька сотень чиновників, і після цього всі боялися б виляти і ухилятися від декомунізації.

Є ШАНС, ЩО ЗІБРАННЯ КОМУНІСТИЧНИХ ПАМ’ЯТНИКІВ У ПУТИВЛІ ЗРОБИТЬ ІЗ ЦЬОГО МІСЦЯ УНІКАЛЬНИЙ МУЗЕЙ СВІТОВОГО РІВНЯ

- Чи стежите ви за тим, куди звозять ті пам’ятники і скульптури, які ви нині додекомунізовуєте?

- В основному вони їдуть на склади комунальних підприємств. Однак в останній рік ми намагаємося змусити перевозити ці пам’ятники до "Парку радянського періоду" при Краєзнавчому музеї в Путивлі. Там уже зібрана унікальна колекція, і навіть є думка, що вже зараз там експонатів більше, ніж у найбільшому балтійському музеї радянських монументальних споруд. Наскільки я розумію, путивльський музей стане найбільшим місцем зберігання комуністичних пам’ятників у Європі або й у світі.

- Як ви змушуєте їх перевозити до Путивля? Зрештою, для цього має бути фінансування.

- Щодо цього є неформальні домовленості. Ми працюємо з місцевими філіями Інституту національної пам’яті, які також дуже сильно допомагають. Власне, певне фінансування має сам музей, хоча й не таке велике, як того хотілося б. Зараз ведеться мова про надання музею в Путивлі статусу державного, тому що заклад у статусі комунального не має змоги акумулювати об’єкти з усієї України та організувати відповідно експозицію.

- На вашу думку, якою має бути тактика в декомунізації таких унікальних об’єктів, як пам’ятник червоноармійцям на тачанці у Каховці?

- Я вважаю, що Тачанку необхідно якимось чином демонтувати і перевезти до Путивля. Хай буде один величезний музей комуністичних скульптур. У перспективі Путивльська громада матиме великий прибуток з нього і буде магнітом для туристів усього світу. Усе можливо зробити, якщо мати достатнє фінансування. Я зі свого боку роблю все можливе, щоб об’єкти по максимуму були транспортовані до Путивля.

- Але той пам’ятник вписаний у ландшафт, а місцеві вважають його мало не головною візитівкою міста.

- Там є навіть громадська організація, яка відстоює повернення пам’ятника Фрунзе. У Харкові чимала кількість людей хоче пам’ятник Леніну повернути, але ж ми розуміємо, що це неможливо.

- Ви є автором петиції про перепоховання Ватутіна на кладовищі, що зробить також можливим перенесення його пам’ятника з центру Києва. Як сьогодні рухається це питання?

- На додачу до всіх перешкод це питання зависло через пандемію і карантин, бо комісії, у компетенції яких перебуває це питання, попросту не збираються. Мені навіть телефонували з Київміськради, коли збиралися розглядати це питання, але робочу нараду в останній момент скасували через те, що питання досі не розглянули на Комісії з питань культури. А комісія не розглянула його, тому що вона не збиралася майже рік і назбиралася купа нагальних питань. Наскільки я знаю, листи-погодження від Мінкульту й Інституту Нацпам’яті надійшли до Київради давно, тобто тепер справа лише за рішенням профільної комісії.

ВАРТО ШУКАТИ ЛОКАЛЬНИХ ГЕРОЇВ. ЦЕ ХОРОША ТАКТИКА ЗІ ВПИСУВАННЯ У НАЦІОНАЛЬНИЙ МІФ

- Торік ви особисто скинули у Харківській міській Раді емблему Ордена Леніна. Нині вона знову висить на місці.

- Коли я її знімав, то був певен, що ніхто не наважиться його повісити назад, бо це кримінальна стаття 436-1. Однак працівники міськради його повернули. Я писав звернення до Національної поліції, наразі дієвої реакції з її боку нема. Однак думаю, що ми зрушимо це з місця якраз зараз, ближче до виборів.

Я підкреслю: на 31-му році незалежності, у другому за кількістю населення місті на першому поверсі міськради висять ордени із зображенням Леніна.

- Скільки часу у вас займає моніторинг декомунізації і чи не заважає це роботі та іншим сферам життя? Я пам’ятаю жартівливий допис вашої нареченої про те, що ви у парі не так з нею, як з декомунізацією.

- Періодично буває, що я кілька днів підряд розгрібаю по 200 листів – зрозуміти питання, написати відповідні звернення чи уточнення, і це займає величезну кількість часу.

- На пропагандистських сайтах терористів вас представляють як "нациста". Натомість ви часто демонструєте прихильність до Степана Бандери. Окресліть свою ідеологічну позицію.

- Абсолютно звичайний український націоналізм. Я очолював багато років молодіжне крило ВО "Свобода" у Харкові, моя ідеологія більш-менш відповідає програмним засадам партії. Але вже близько 5 років я не є її членом.

- Пам’ятаю, як ви описали свій досвід приходу до націоналізму в Харкові, який стереотипно вважають містом із сильними проросійськими поглядами. Як відбувалися ваші персональні зміни?

- Я перебував у суто російському просторі: російські музика, серіали, викладання російською у школі. Мої погляди до 15-16 були ностальгічно радянськими. Мій кругозір дуже змінився після того, коли я вперше потрапив на футбольний ультрас-сектор. Я почав їздити Україною та знайомитися з людьми з інших міст. У Львові я відчув сором через те, що не міг нормально спілкуватися українською з місцевими мешканцями: по хвилині думав, що відповісти. Я вчив українську в школі, але не міг нормально нею послуговуватися. Так потихеньку я почав дивитися документальні фільми з історії, читати книжки, і так почалася зміна мого світогляду.

- Окрім усього, ви також створюєте проєкт "Мова. Харків", який ратує за впровадження української мови в публічному просторі. Чи бачите в цьому певний рух?

- Так, у Харкові за останні кілька років є низка позитивних зрушень. Мовний закон дає змогу змінювати публічний простір міста і робити його набагато українськішим. Рекламу російською мовою вже майже не зустрінеш, меню і вивіски у закладах і магазинах стрімко українізуються, а мова обслуговування у всіх великих мережах зі старту – українська. Так, звісно, що ще дуже багато локальних проблем, проте є дуже суттєвий прогрес.

- Серед низки оцінок нинішнього етапу декомунізації є та, яка наполягає, що, прибираючи культ людоненависницької ідеології, відбувається насаджування українського інтегрального націоналізму, тобто у варіанті ОУН воєнного часу. Що б ви відповіли на такий закид?

- Я би так не сказав. Ми не побачимо на сході України ні пам’ятників Бандері, ні пам’ятників Коновальцю. Майже немає вулиць, названих на їхню честь. Я вважаю, що героїзація УПА відбулася недостатньою мірою. Ми можемо порівняти, скільки сьогодні в України вулиць Бандери, а скільки – вулиць Терешкової. Я думаю, що Терешкової значно більше.

Недоцільно заставляти пам’ятниками Бандері всю Україну так, як раніше ставили Леніна. Варто шукати локальних героїв, людям приємно пишатися "своїми" діячами. Ми не раз відкривали меморіальні дошки у містечках і селах Харківщини, і місцеві пишаються, що їхній уродженець займався громадською діяльністю чи воював за Україну. Це хороша тактика зі вписування у національний міф.

Але у Києві біля заводу "Арсенал" можна було би поставити пам’ятник Євгену Коновальцю, бо він вибивав звідти червоних. Так само можна було б поставити пам’ятник комусь з діячів УПА, бо вони воювали за Україну, а це столиця нашої держави.

 Ольга Скороход, Цензор.НЕТ