Ветеранська політика держави: коли цифри ростуть, а довіра — падає
Якщо шукати найвиразніший приклад того, як держава вміє красиво звітувати про турботу і водночас системно її не забезпечувати, ветеранська політика — це еталонний випадок.
Тут розрив між гаслами вдячності й реальною якістю державного управління не просто помітний — він б'є по найболючішому: по людях, які щойно повернулися з фронту, по тих, хто отримав інвалідність на війні, і по родинах — дружинах, дітях, батьках, — які несуть наслідки цієї війни щодня поряд зі своїми ветеранами або замість загиблих.
На папері все виглядає переконливо. Фінансування ветеранської політики зросло з 10,7 мільярда гривень у 2024 році до 13,5 мільярда у 2025-му, а на 2026 рік у бюджеті закладено вже 18,9 мільярда. Запущено мікрогранти на бізнес — сума зросла до 350 тисяч гривень, програмою з 2022 року скористалися 31 тисяча українців, які створили чи створюють 55 тисяч робочих місць. Працює платформа "Ветеран Pro", сервіс соціального супроводу, мережа ветеранських просторів.
Виглядає як прогрес. Але зростання бюджету і кількість запущених сервісів — це не дієва політика, а лише її імітація на папері. Бо довіра формується не сумою виділених коштів, а якістю інституцій, які цими коштами розпоряджаються. А з якістю інституцій — проблема, і не маленька.
Бюрократія як головний ворог ветерана
Реальність на місцях виглядає значно гірше, ніж у звітах про освоєне фінансування. Голова парламентського Комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев визнає прямо: байдужість держави та бюрократизм щодо ветеранів — те, що треба викорінювати, а найбільшим ворогом ветерана після фронту стає внутрішній бюрократичний хаос.
Це не поодинока оцінка. Дослідники Українського інституту майбутнього, які протягом 2025 року вивчали ветеранську політику в окремому дослідженні, констатують без дипломатичних формулювань: дієвої програми реінтеграції ветеранів в Україні немає — вона існує лише на папері, а на практиці систему визначають брак фаховості, байдужість, бюрократія і корупція на місцях виконання. І це стосується не лише самих ветеранів — у тому ж колі бюрократичного хаосу опиняються особи з інвалідністю внаслідок війни, які потребують найскладнішого і найдовшого супроводу, та члени сімей загиблих захисників, для яких будь-яка бюрократична затримка — це додаткова травма до вже пережитої втрати.
Закон, написаний для іншої країни
Окремо варто сказати про систему пільг, на яку держава досі спирається як на основний інструмент підтримки ветеранів. Базовий закон — "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" — ухвалений ще у 1993 році, на другому році незалежності України. Були тоді й окремі тверезі голоси, які попереджали про загрозу з боку Росії, але абсолютна більшість суспільства й держава тоді цього всерйоз не сприймали — закон писався не в логіці підготовки до війни на знищення, а в логіці підтримки учасників вже минулих конфліктів. Відтоді минуло понад три десятиліття. Звідси й конкретні деталі, які сьогодні звучать як архаїка: пільгове встановлення квартирного телефону з пільговою абонплатою, знижки на тверде паливо й скраплений газ для опалення — формулювання, написані для побуту, якого вже немає в переважної більшості домогосподарств.
Сама держава визнає цю проблему: уряд нещодавно підтримав законопроект, який має оновити застарілий закон 1993 року, визначивши статуси для ветеранів, ветеранок і членів їхніх сімей за сучасними реаліями. Але навіть автори оновлення підкреслюють, що всі чинні пільги поки залишаються дійсними — тобто стара, розрахована на зовсім інші масштаби система продовжує діяти паралельно з спробами її переписати.
Міністерство, яке створили, скасували і повернули назад — за рік
Окремий показовий сюжет — інституційна хаотичність самого державного управління цією сферою. У 2025–2026 роках уряд спершу ухвалив рішення про реорганізацію Міністерства у справах ветеранів через приєднання до нього Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та ВПО, а потім це саме рішення довелося скасовувати й повертатися до окремого Положення про Мінветеранів — щоб, за словами самого міністра, забезпечити елементарні правові підстави для функціонування міністерства.
Подумайте над цим простим фактом: орган, відповідальний за повернення сотень тисяч людей з бойовим досвідом до цивільного життя — включно з тими, хто повертається з інвалідністю, і з родинами, що супроводжують цей процес, — протягом одного року змінює структуру, скасовує рішення і повертається до вихідної точки. Це не технічна деталь апарату. Це сигнал — чіткий і недвозначний — про відсутність стратегічної визначеності саме там, де вона потрібна найбільше.
Ціна бездіяльності — мільйони людей і сотні мільярдів доларів
Наслідки цієї нестабільності вимірюються не тільки репутаційно. Дослідження Українського інституту майбутнього "Між фронтом і майбутнім", представлене у жовтні 2025 року, змоделювало розвиток подій до 2030 року і дало однозначний прогноз: за відсутності ефективної ветеранської політики Україна може втратити до 5 мільйонів людей за п'ять років — через виїзд за кордон, смертність і хронічні захворювання серед тих, хто не зміг повернутися до повноцінного життя.
Економічні втрати оцінюються у до 200 мільярдів доларів ВВП за п'ять років. При цьому держава продовжуватиме щороку витрачати 2–3% ВВП — не на реінтеграцію, а на "гасіння пожежі": боротьбу з радикалізацією і злочинністю, лікування занедбаних хронічних станів, соціальне забезпечення тих, хто опинився поза економікою. Виконавчий директор інституту Анатолій Амелін формулює це без прикрас: "ми не готові".
Психічне здоров'я: там, де недовіра коштує життя
Найвразливіша зона — психічне здоров'я, де ціна бюрократичної недовіри вимірюється буквально людськими життями. За оцінками дослідників, від 20% до 40% військовослужбовців потребують психологічної допомоги, симптоми гострої травми виявляють у 60–80% захисників, а ознаки ПТСР розвиваються приблизно у 12–20% тих, хто зазнав бойової травми.
І головна причина, чому військові та ветерани не звертаються по допомогу вчасно, — це не відсутність сервісів на папері. Це недовіра до системи: страх стигматизації, побоювання наслідків для кар'єри чи статусу, невпевненість у тому, що звернення дасть реальну допомогу, а не додаткову бюрократичну процедуру. Ця ж недовіра передається й сім'ям ветеранів, які щодня живуть поруч із наслідками травми, не маючи впевненості, що держава дасть їм адекватну підтримку — психологічну чи фінансову.
Коли йдеться не лише про довіру, а про безпеку вулиць
І тут варто назвати річ, про яку зазвичай говорять обережно або взагалі замовчують: мова не лише про підірвану довіру і не лише про економічні втрати. Мова про ризик для внутрішньої безпеки держави в найближчі роки — ризик, який важливо чесно називати, не плутаючи його зі стигматизацією ветеранів як такою.
Історичний досвід країн, що пройшли через масові й тривалі війни, показує одну й ту саму закономірність: суспільство, яке не інвестує системно в реінтеграцію тих, хто повертається з фронту, згодом стикається не лише із соціальною, а й із криміногенною проблемою — зростанням насильницької злочинності, домашнього насильства, випадків самогубств серед ветеранів. Це не означає, що ветерани як категорія становлять загрозу — переважна більшість людей із бойовим досвідом успішно повертається до цивільного життя. Йдеться про іншу річ: коли державна підтримка існує лише на папері, саме та невелика частка ветеранів, яка найбільше потребує допомоги — з важкою, неопрацьованою травмою, — залишається без неї найдовше, і саме в цій вузькій групі ризики накопичуються найшвидше.
Через українську армію за роки повномасштабної війни пройшли і ще пройдуть мільйони людей, і навіть невеликий у відносних цифрах відсоток тих, хто повернеться з важкою, неопрацьованою травмою і без своєчасної допомоги, у абсолютних цифрах означає десятки тисяч людей, чий стан може погіршуватися роками. Дослідники, які вивчають зв'язок між бойовою травмою і поведінкою, обережно, але прямо визнають: певна — обмежена — частка кримінальних правопорушень, які вчиняють окремі ветерани, пов'язана саме з невчасно опрацьованим ПТСР, а не з насильством як такою рисою людей із бойовим досвідом. І ті самі дослідники, спираючись на досвід попередньої війни на Донбасі 2014–2015 років та статистику інших країн, попереджають: українському уряду варто заздалегідь, а не постфактум, розробити превентивні програми підтримки — саме для того, щоб ця вузька, але вразлива група не залишалася сам на сам зі своєю травмою.
Жодна правоохоронна система не розрахована на те, щоб компенсувати відсутність системної психологічної реінтеграції мільйонів людей з бойовим досвідом — поліція і суди можуть реагувати на наслідки кризи в окремих випадках, але не здатні замінити профілактику, якої немає. Тобто йдеться вже не про абстрактну "недовіру до інституцій", хоч вона теж критична. Йдеться про конкретний, прогнозований і запобіжний ризик: якщо держава й надалі підмінятиме системну реінтеграцію звітами про виділені мільярди та мережею просторів без реальної якості супроводу, рахунок за це сплачуватиме не лише бюджет у вигляді витрат на "гасіння пожежі" — рахунок частково сплачуватиме і звичайна безпека звичайних людей на звичайних вулицях українських міст.
Це не "соціалка". Це питання обороноздатності й внутрішньої безпеки
Ветеранська політика — не периферійний "соціальний" напрямок, який можна відкласти, доки не вирішаться "більш термінові" оборонні питання. Це частина того самого суспільного договору, на якому тримається спроможність країни воювати взагалі. Держава просить людей ризикувати життям на фронті в обмін на негласну обіцянку: після служби про них — і про їхні родини, і про тих, хто повернеться з інвалідністю чи не повернеться зовсім, — піклуватимуться справедливо й послідовно.
Коли ця обіцянка виконується через хаотичні реорганізації, бюрократичні черги, застарілу систему пільг і розрив між гаслами вдячності та фактичною якістю супроводу, підривається не лише довіра конкретних ветеранів до конкретного міністерства. Підривається готовність наступних поколінь призовного віку вірити, що держава виконає свою частину договору. А паралельно накопичується інший, цілком матеріальний ризик — той, що проявиться не у соціологічних опитуваннях про довіру, а в кримінальній статистиці й відчутті небезпеки на вулицях, коли мільйони людей з неопрацьованою травмою повернуться до цивільного життя без системи, здатної їх підтримати.
Тому розглядати ветеранську політику як складову оборонної стійкості держави й водночас внутрішньої безпеки — це не риторичний прийом, а управлінська необхідність. Без інституційної стабільності, прозорих критеріїв ухвалення рішень, оновленої — а не латаної — системи пільг, реальної підзвітності за якість супроводу і завчасних, а не реактивних програм психологічної реінтеграції, жодне збільшення бюджетних асигнувань саме собою ні довіри, ні безпеки не створить.
