Європа вже проходила це: навіщо Вірменії змінювати Конституцію

Азербайджан і Вірменія продовжують робити кроки до миру — тепер уже не лише на дипломатичному, а й на інфраструктурному рівні. 22 червня Telecom Armenia та AzerTelecom підписали угоду про транзит інтернет-трафіку через території двох країн. Крім того, 21 червня Баку експортував сусідній державі чергову партію нафтопродуктів, а саме 17 вагонів дизельного пального загальною вагою 1000 тонн.

Транзит інтернет-трафіку, постачання нафтопродуктів та інші форми співпраці — важливі сигнали реальної, а не декларативної нормалізації. Однак для підписання всеосяжного мирного договору між країнами цього недостатньо. Вірменії необхідно привести свою Конституцію у відповідність до реальності мирного співіснування. Перешкодою в цьому випадку є преамбула чинної Конституції, у якій згадується "Декларація про незалежність", спрямована на об’єднання Вірменії та Карабаху.

Переобраний менш ніж місяць тому прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян виступає за конституційну реформу та відмову від реваншистських амбіцій. Але після виборів 7 червня стало зрозуміло, що самостійно провести цю реформу він не зможе: 49,7% голосів не дають його партії конституційної більшості. Це означає, що Пашиняну доведеться шукати підтримку серед інших політичних сил. І тут починається головна складність.

Друге місце на виборах посіла "Сильна Вірменія" Самвела Карапетяна з 23,29%, третє — блок "Вірменія" Роберта Кочаряна з приблизно 10%. Обидва блоки є відкрито проросійськими політичними силами, які просувають інтереси Москви. Їхнє завдання — повернення країни в орбіту Кремля та блокування будь-якого курсу, що веде до довгострокового миру на Південному Кавказі. "Протягом десятиліть РФ утримувала конфлікт у замороженому стані, використовуючи свою військову присутність і роль посередника для тиску як на Вірменію, так і на Азербайджан", — зазначала у серпні 2025 року Financial Times.

Іншими словами, використовуючи преамбулу нинішньої Конституції, реваншисти вірменського політичного істеблішменту могли б легко розпочати новий виток регіонального конфлікту. А потім у своїх пропагандистських медіа просувати тезу про те, що для цього в законодавстві існує легітимна основа.

Європейські прецеденти

Європейська практика показує, що після затяжних конфліктів зміна конституційних положень нерідко ставала обґрунтованою частиною мирного врегулювання. Найпоказовішим прикладом є Ірландія. Після десятиліть конфлікту навколо Північної Ірландії у 1998 році було укладено Белфастську угоду між урядами Британії та Ірландії, а також основними політичними силами Північної Ірландії. У межах цього процесу Дублін провів референдум і змінив статті 2 та 3 своєї Конституції, вилучивши попередні формулювання щодо претензій на весь острів.

Таку ж практику демонструє і досвід Північної Македонії, яка після розпаду Югославії у 1991 році проголосила незалежність під назвою "Республіка Македонія". Невдовзі між країною та Грецією виник багаторічний конфлікт через назву держави, яку Афіни вважали натяком на претензії до однойменної грецької області. Уже в 1992 році Скоп’є внесло до Конституції поправку, яка прямо закріплювала відсутність територіальних претензій до сусідніх держав. А у 2019 році країна пішла ще далі та навіть змінила свою назву на "Республіка Північна Македонія". Після цього Греція зняла вето на євроатлантичну інтеграцію країни, і в 2020 році Північна Македонія вступила до НАТО.

Схожий приклад — Німеччина після об’єднання 1990 року. До Основного закону ФРН були внесені зміни, які прибрали попередню формулу про можливість приєднання "інших частин Німеччини" і тим самим закрили питання територіальних претензій. Підсумком стало остаточне визнання існуючих кордонів, включаючи кордон із Польщею по лінії Одер—Нейсе, та закриття територіального питання на конституційному рівні.

Не поступка, а необхідність

Зміна Конституції в контексті мирного врегулювання не є ані винятком, ані чимось безпрецедентним. У контексті наведених прикладів конституційна реформа Вірменії повинна розглядатися не як поступка, а як необхідне юридичне завершення мирного процесу. Адже поки в Основному законі країни залишаються спірні формулювання, процвітання регіону потенційно перебуває під загрозою.