Доброволець Олександр Шумков: Чому проросійські елементи, котрих готували для обміну на наших політв’язнів, спокійно потікали із країни, а на патріотів заводять кримінальні справи?

Автор: Віолетта Кіртока

31-річний житель Херсонської області був викрадений на території України у серпні 2017 року і перевезений через кордон у Брянську область, після чого нашого громадянина судили в сусідній державі і запроторили у в’язницю. А 12 березня політв’язня чекає суд вдома – за зберігання незареєстрованої зброї.

Це парадоксальна і, як на мене, дика історія. Громадянина України, учасника добровольчого руху, який захищав свою країну із зброєю в руках, вивезли на територію країни-агресора. Фактично він став заручником Росії. І був засуджений до терміну ув’язнення за участь в українській організації, до якої Росія не має жодного відношення. Українця перевели до колонії, де він відбув весь строк. Коли термін закінчився, Сашка екстрадували до кордону із Україною і все ж повернули на Батьківщину. І Україна не кричить про це на весь світ, не стає на захист свого громадянина, не подає позови у міжнародні суди, аби отримати підтвердження ганебних та підступних дій сусідньої країни.

А хто тепер відшкодує йому чотири роки життя, які він провів за ґратами? Хто компенсує всі побиття, знущання, тортури, яких він постійно зазнавав? При цьому, наша держава готова його карати ще й сама. За що? Сашко розповів під час нашої розмови.

"ДІСТАЛИ ЦІ БАНДЕРІВЦІ"

- Ви відбули покарання, як то кажуть, від дзвінка до дзвінка.

- Так, під обмін я не потрапив.

- Ви стали першим, хто пройшов весь шлях покарання в Російській Федерації за проукраїнську позицію.

- Мені дали чотири роки. Я відсидів реальні три роки і чотири з половиною місяці, бо перебування в СІЗО зараховується день за два.

- В колонії ви перетнулися з кримчанином Володимиром Балухом, який також відбував покарання…

- Це було в колонії міста Торжок. ІК-4 - виправна колонія загального режиму. Як ми дізналися один про одного – це окрема цікава історія.

Коли етапом мене привезли до колонії, я проходив так звану процедуру прийомки, "кошмар-програму". І один із співробітників ФСІН, думаю, спеціально, сказав матом: "Дістали ці бандерівці. На хріна їх до нас шлють. Нам одного Балуха достатньо". Він чітко назвав Володине прізвище. До цього я заочно знав, що є такий політв’язень, є така справа. А в той момент зрозумів, що він десь тут. Відразу після прийомки, оскільки я відмовився виконувати норми режиму, був підданий побиттю і закритий в штрафний ізолятор, карцер. Я подумав, що у Балуха має бути приблизно така ж позиція, як і у мене. В тюремному світі це називається "отрицаловская", і проходячи в камеру, крикнув на весь проділ: "Де Балух?" І я не помилився. Він теж був у штрафному ізоляторі.

- Він відгукнувся?

- Відгукнувся! Від керівництва колонії була постанова виводити нас на прогулянки в різний час. Але були адекватні співробітники – один, який виводив нас разом, так що ми бачилися, спілкувалися на різні теми.

- Наскільки це було важливо для вас?

- Якби цього не було, було б на декілька порядків менше натхнення відстоювати свою позицію, так би мовити "шатать" режим.

Пам’ятаю день, коли Володю забирали на обмін. Він сам до останнього не знав, куди його забирають. Останніми його словами, коли він проходив повз мою камеру, були: "Мене на етап, невідомо куди. Як буде змога, повідом моїм рідним через адвоката".

Через днів п’ять приїхав мій адвокат, я відразу сказав йому про ситуацію з Балухом. Він сказав, що його забрали на обмін. А поміняли Володю трохи пізніше – про це я дізнався з російських новин.

- В камері був телевізор?

- Радіо.

- Сподівалися, що вас також обміняють?

- Чесно кажучи, не сподівався. Я знав, що добуду строк до кінця.

- Чому?

- По-перше, намагався не допускати навіть думки про обмін, аби не сподіватися і не розчаруватися. Коли менше сподіваєшся, легше переносити неволю. А по-друге, розумів, що є певні сили, котрі будуть заважати навіть включенню мого імені у списки на обмін. Після повернення в Україну я отримав інформацію, що при потраплянні списків до адміністрації президента моє прізвище в них було. Але певні люди із служби безпеки України подали на мене негативну характеристику і тому мої дані було вилучено. На мене до цих пір є кримінальна справа аж за такий величезний злочин як незаконне носіння вогнепальної зброї. 12 березня має бути суд у Херсоні. Я такий величезний злочинець! В регіоні, де до цих пір є велика загроза сепаратизму, де досить активні кримінальні елементи, я мав наглість ходити з незареєстрованою зброєю, яка потрібна мені виключно для самозахисту, для захисту своєї родини. У мене був пістолет Марголіна. Де я його взяв? Скажімо так, знайшов.

- Ви бачите, як закінчуються ситуації, пов’язані саме із самозахистом…

- Мій побратим друг Іранець не має сидіти, я так вважаю. Він захищав себе і родину від нападника. Але про нього чомусь майже ніхто не згадує, хоча людина в тюрмі. Так само Олександр Оловаренко із Кременчуцього осередку "Правого сектору". На щастя, він не під арештом, але на нього заведена кримінальна справа, що він в Кременчуці здійснив напад на прихильників членів партії Шарія, коли вони розповсюджували свою шкідливу агітацію. В ній фактично були заклики до порушення територіальної цілісності України. Карта України була зображена без Криму та Донбасу. Такі партії як Шарія, ОПЗЖ насправді мають бути заборонені, визнані екстремістськими, терористичними, і їх представники мають боятися ходити по вулицях України. А у нас навпаки - переслідують людей, які з ними борються.

"БУЛО ПРИЙНЯТЕ РІШЕННЯ ПРО МОЄ ПРИМУСОВЕ ВИДВОРЕННЯ З РФ ЯК НЕБАЖАНОЇ ОСОБИ"

- Рахували дні до звільнення? І чи не боявся, що вигадають ще щось, що не відпустять після відбування строку?

- Дату закінчення мого терміну я знав, але віри, повного переконання у тому, що мене звільнять, не було. Я готував себе до якихось провокацій, подовження терміну. Якось сталася така ситуація: один із співробітників колонії завдав мені удар. Зараз я розумію, що він сподівався, що я поб’ю його у відповідь. Це мені б загрожувало розкруткою нового строку. Але я стримався. Скажу більше. Мене звільнили на дві доби раніше, ніж потрібно. Не 24 грудня, а 22. Ніби прорахувалися. Але після звільнення, після виходу із колонії мене відразу затримали співробітники міліції. На мене склали адмінарешт і доставили до місця тримання небажаних іноземців – вже було прийняте рішення про моє примусове видворення з території РФ як небажаної особи. Наче я сам туди приїхав чи страшенно хотів потрапити на територію країни-агресора, наче не вони самі мене туди привезли. Спочатку була інформація, що мене мають етапувати в Україну не напряму, а через так зване "ЛНР". Це був прямий шлях для мого зникнення.

- В який момент ви відчули, що вже на волі?

- Коли під’їжджали до кордону з Україною. Це було в тій самій Брянській області.

- Що було найжахливішим у тюрмі?

- Відчуття, що ти сам собі не належиш. Що твоєю долею можуть розпорядитися. Відчуття несвободи.

- Чого не вистачало?

- Свободи!

- А в побутових питаннях?

- Це все другорядне.

- Чим займав себе в тюрмі?

- Фізичними вправами, читанням, написанням творів, впорядкуванням своїх думок. Навіть вдалося скласти певний сценарій до фільму. Про тюрму там ні слова. Фільм пригодницький, трохи психологічний і детективний. Сюжет стосується міжнародних структур, наркотрафіку, державного перевороту, - сміється Сашко.

- Таким чином ви розсували стіни камери?

- Хотілося спрямувати думки в іншу реальність, де добро перемагає зло. До речі, в колонії я дізнався, що на річницю обміну, річницю повернення на волю Володю Балуха в Києві побили. Спочатку росіяни навіть казали, що він помер. Слава богу, згодом виявилося, що він живий і одужує. Дякую долі, що зустрів цього чоловіка. Це людина із сильним стрижнем, яка себе проявила навіть в окупованому Криму. Володя надихав мене не зламатися весь час, скільки я залишався в неволі.

- Цікаво, у підлітковому віці ви також були активним? У вас ставалися сутички з правоохоронцями?

- Були і часто. Я ж двіжував з ультрасами. Але максимум, що отримував, це адмінарешт на пару діб. У підлітковому віці, в юності ці моменти - що тебе закрили - не відчувалися як позбавлення волі. Та й відразу була реакція рідних, старших по руху, громадськості. Нас дуже швидко відпускали.

- Як вас викрали?

- Я збирав інформацію про шляхи наркотиків на Херсонщині і загалом в Україні. Мав зустрітися з інформатором, він обіцяв надати мені дані і виходи на осіб, котрі займаються виготовленням, керують наркокухнями, лабораторіями на території України. Вони ж постачають наркотики через інтернет, а також розповсюджують їх шляхом закладок.

- Ці люди своєю чергою відслідкували вас, знаючи вашу приналежність до "Правого сектору"?

- Це було всім відомо. Але це і цікавило моїх викрадачів. Люди, які це робили, зараз на території Російської Федерації. Один з них – колишній військовослужбовець Аланазаров Михайло Юлдашевич. Йому, на мою думку, дали зелений коридор на виїзд, бо раніше його затримували за зберігання великої кількості наркотиків. Він отримав запобіжний захід - тримання на домашньому арешті, у нього був контролюючий браслет. Але якимось дивом він зміг перебратися в сусідню державу. Після участі в моїй справі він отримав там політичний притулок. І, скоріш за все, є військовослужбовцем у лавах збройних сил Росії. У мене залишаються питання до СБУ: чому за півкілограма амфетаміну людині було надано такий легкий запобіжний захід, як він зміг втекти з-під домашнього арешту, маючи браслет? Пам’ятаю, в тюрмі вже неодноразово чув, як затримані в Херсоні проросійські елементи, котрих готували для обміну на наших політв’язнів, яких тримають в Росії, спокійно тікали із країни після того, як суд відпускав їх під домашній арешт. Як таке можна допустити? А на патріотів заводять кримінальні справи, тримають їх під вартою...

- Вас вивезли в Росію через Крим?

- Наскільки я знаю, через Чернігівську чи Сумську області, бо я опинився в Брянській області.

- Наскільки великим було ваше здивування, що все це відбувається саме з вами?

- Шок був, але це не стало для мене несподіванкою. Я розумів, що все може бути. Коли ішов на ту зустріч, щось відчував, але все одно ішов. Буває таке, знаєте… Ті, хто готував моє викрадення, думали, що я можу бути озброєний, можу дати відсіч, тому мене просто з самого початку "вирубили", запропонувавши свої цигарки… Я необачно погодився і покурив одну, в яку явно було підмішано сильнодіючий препарат.

- За що вас судили?

- За участь у "Правому секторі". Спочатку розрахунок був впаяти мені не тільки участь у цій організації. Під час перших катувань мене примушували підписати зізнання, що я нібито їхав у Москву керувати угрупованням, яке займається розповсюдженням наркотиків по території Росії. За це дають великі терміни – від 15 років. Але Бог дав мені сили протриматися і не підписати відповідне зізнання. У них є певна практика оформлення таких справ. Але треба зізнання самого фігуранта, якщо немає ніяких інших доказів. По "Правому сектору" були наявні доказі із інтернету. Потім їх посилили таємними свідками, показами того самого Аланазорова. А по наркотиках вони нічого не могли вигадати, а я зізнання не підписував. Тому у них нічого не вийшло.

- Зараз ви можете вимагати від Росії компенсацію? Чи допомагає в цьому наша держава?

- Ще коли я був у Росії, мій адвокат подав позов у міжнародний суд з прав людини. По одному моменту я маю виграти точно, бо російський суд давав оцінку моїм діям, які я робив на території України. Це пряме втручання у внутрішні справи іншої держави. Щодо позиції нашої влади… Ніякої підтримки з моменту повернення я не відчув. Офіс президента мав нахабство повідомити, що доклав величезних зусиль до мого звільнення... Яких зусиль? Яке повернення, якщо я відсидів весь строк? Більше того. Моя кримінальна справа не закрита... Ще сталося таке. Мій військовий квиток залишився в руках ФСБ. Керівництво херсонського військкомату мені заявило: "А ви ж тепер маєте судимість. В Україні це також вважається судимістю". Уявляєте собі? Більше того, мене питали: "А яка проблема поїхати в Росію та забрати свій військовий квиток?" Документ мені поновили, але із втручанням громадськості, народних депутатів.

"У ХЕРСОНСЬКІЙ ВІЙСЬКОВІЙ ЧАСТИНІ Я ЗІТКНУВСЯ З ТИМ, ЩО ДЕХТО МЕНЕ ВВАЖАВ УБИВЦЕЮ ЇХНІХ БРАТІВ"

- У 2014 році ви брали участь у військових діях?

- Так. З перших днів був на Майдані разом з цією організацією. Потім брав участь у зачистці Карлівки, Пісків. Дістав контузію. Після лікування потрапив вже на інший напрямок – Широкине під Маріуполем. Залишався на війні до 2016 року. Причому після контузії я підписав контракт із військовою частиною. І, будучи контрактником, поїхав у складі "Правого сектору" брати участь у боях за Широкине, не міг залишатися осторонь. За це отримав від військової прокуратури службові обмеження. Взагалі у херсонській військовій частині я зіткнувся з тим, що дехто мене вважав убивцею їхніх братів. Військові там казали: "Прийде сюди Росія, ми просто прапор над частиною змінимо…" Ці люди дотепер є в командуванні частиною.

На момент мого викрадення я залишався військовим Збройних сил України. Знаючи, що я в Росії, юрист частини подала документи, що я нібито самовільно покинув місце служби і на мене потрібно завести кримінальну справу за дезертирство. Також оприлюднили документи, що мені належним чином повідомлено про справу, хоча мене фізично не було в Україні. І це вже було всім відомо.

- Ви пройшли реабілітацію. Наскільки необхідна була медична допомога після російської тюрми?

- Слава Богу, у мене достатньо великий запас міцності мого здоров’я. Але після катування струмом повипадали зуби… А від стресу я втратив 15 кілограмів. Медична допомога потрібна була, як і робота з психологом, яка, до речі, визнала, що у мене великий ресурс психіки. В реабілітаційний центр мене влаштували побратими і керівництво "Правого сектору". Це вони домовилися. З боку держави не було жодних пропозицій… Я ув’язнення переніс нормально. Моїй родині було набагато важче, ніж мені. Коли дозволили, ми підтримували зв'язок за допомогою листування.

- Як сильно тюрма міняє людину?

- Після повернення я постійно запитував людей, які добре мене знали, чи я змінився. Всі кажуть що ні. Сам я також не вважаю, що зі мною відбулися якісь зміни. Можу лише сказати, що все, що зі мною сталося, додало мені впевненості у своїх діях, принципах, переконаннях. Я відчув, що потрібний однодумцям, побратимам. Для мене це важливо.

Я впевнений, що попри все, ми відбудуємо країну, це обов’язково станеться. З огляду на останню ситуацію, коли навіть наш недолугий президент робить правильні кроки, вводить санкції на Медведчука, закриває ворожі телеканали, можна сказати, що ми рухаємося у правильному напрямку. Треба, щоб ця лінія ставала більш жорсткішою і впевненішою. У цьому я готовий підтримати владу.

Я взяв участь у формуванні платформи політв’язнів, мета якої - сприяти звільненню всіх наших в’язнів, які знаходяться в Росії, Криму і так званому ОРДЛО. Ми маємо докласти всіх зусиль, щоб сприяти цьому.

-Тюрма сниться?

- Ви знаєте, ні.

- Читали в камері?

- І багато! В тому числі сучасних російських авторів. Зокрема, прочитав Михайла Зигаря "Вся кремлевская рать". Навіть здивувався, що цю книгу пропустили в тюрму. В ній розписується вся сутність сучасної російської влади.

- Що дозволяло триматися в неволі? Віра, молитви, спогади?

- Все, що ви назвали. Віра у свої переконання зокрема.

- У разі полону радять підписувати всі документи, всі зізнання, аби себе зберегти. Чому ви цього не зробили?

- Підписавши наклеп на самого себе, ти нібито в фізичному плані себе збережеш, а в іншому – ні. Чесно кажучи, я не сподівався, що повернуся, та й взагалі, що мене залишать живим. Тому і не бачив сенсу здаватися, погоджуватися з ворогом. Щось змінилося в планах моїх викрадачів – мене вирішили залишити живим. А може, втрутилося Боже провидіння. Воно відіграє роль в усіх справах!

 Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ