Один з найперших пацієнтів, що помер, перед підключенням до ШВЛ зателефонував дружині: "Я тебе завжди любив..." Я пам'ятаю його обличчя

Автор: Віка Ясинська

"Коли кажеш вдягнути маску, народ апелює - нехай мене держава забезпечить масками. Ну, не капець? Тобі що краще – витратити 2 грн на день на маску чи на трубі дихати в реанімації?", - інтерв’ю з медиками, які працюють з ковідними пацієнтами.

Володимир Ліходієвський. Лікар-анестезіолог в одній з опорних київських лікарень

Ми пройшли дуже великий шлях за цей рік, і наша система дуже сильно трансформувалася. Я це бачу на прикладі свого відділення. Це називається "Дякуємо коронавірусу". Бо якби не ця пандемія, ми б не отримали апаратів експертного класу, класного рентгенапарата. Не мали б за спиною такої класної лабораторної служби і організаційних змін у взаємодії між службами. Хоча одночасно ми пройшли і моменти, коли колеги не хотіли з нами спілкуватися, бо ми працюємо з ковідними пацієнтами. Але потім, коли вони позаражалися не від нас, у них ця неприязнь кудись поділася. А ще, якби не епідемія, ми б не отримували достойних зарплат і до нас би не прийшла молодь. Ще півтора року тому черга працювати в моє відділення не стояла. А зараз, з огляду на риторику зарплат і надбавок, до нас прийшли два молоді лікаря. Прийшли молоді медсестри. На роботу оформлюється ще одна санітарка. Правда, щодо того, що ти отримаєш в кінці місяця, ніякої інформації немає. І оця невідомість дратує.

Новий рентгенапарат

Подушки для хворих

Але персоналу все одно не вистачає. Хоча його ніколи не буде вистачати. Сьогодні (1 квітня, - ред.)ми побили власний рекорд.  Досі у нас не було одночасно більше трьох людей на примусовій ШВЛ - зараз їх п’ятеро. Це означає, що всіх їх потрібно хоча б двічі на добу перевернути на живіт, на спину. Є рекомендації кожні 8 годин, але тоді взагалі люди відмовляться працювати. Бо коли їх троє або двоє, бригада ще може це якось подолати фізично.

-А скільком хворим вистачає апаратів?

-11. Ми розширилися, але ця ситуація вже напрягає. Кожному з пацієнтів ще треба зробити ряд маніпуляцій, тобто йде постійне почергове введення препаратів, постійний контроль труби, заміна фільтрів, контроль дихальних шляхів, водного балансу - і, до того ж, це два рази на добу. Коротше, мороки з кожною людиною дуже багато.

-Скільки персоналу бажано закріпити за одним важкохворим?

- За всієї нелюбові нашого суспільства до радянських часів, скажу, що тоді гігієнічна наука дуже добре вміла рахувати людський ресурс. Було визначено, що потрібно одного лікаря на шість реанімаційних ліжок, - воно так і виходить. Є більш важкі пацієнти, є легші. Особисто я фізично не встигаю пролікувати усіх 10 пацієнтів, просто не вистачає часу, щоб їх пройти.

Але я кайфую від своєї спеціальності, і, звісно, не кайфую, коли доводиться хоронити пацієнтів. Ми кажемо "хоронити", бо ти знаєш цю людину і вже сприймаєш її, наче родич. Зараз таких п’ятеро. Але якщо справа доходить до примусової штучної вентиляції легень – прогнози невтішні. Легені вже уражені, а дихальні м’язи втомилися і 90% таких людей помирає. Проте не можна казати, що ШВЛ вбиває. Ми дуже боїмося такої риторики. У людини з інтубацією є невеликі шанси на життя, а без неї немає взагалі. І якщо людині 50 років і вона на ШВЛ, відсоток того, що вона виживе, набагато вищий, ніж у того, кому за 70. Бо у такої людини ресурси організму вже вичерпані в плані нирок, печінки, кардіології і так далі. Хоча у мене був пацієнт, що вижив у 72 роки.

-Коли вмирає молодь, це теж пов’язано з поганим здоров’ям, супутніми захворюваннями?

-Не обов’язково. У них може бути обширне ураження легень, і це залежить від генетичних особливостей. Бо хвороба – це не тільки вплив мікроорганізму на людину, це ще і реакція організму на неї. І від того, як реагує імунна система людини, багато залежить. Наприклад, існує надмірна реакція імунної системи – це те, що називається "цитокіновий шторм" (Гіперцитокінемія - потенційно летальна реакція імунної системи, що не несе захисної функції). Простими словами, коли легені згорають у цьому штормі.

-Я читала про новий штам вірусу, що начебто через нього хворіє багато молоді. Чи це через те, що в принципі кількість хворих в рази збільшилась?

-Хворих більше, ніж в минулі хвилі – це однозначно. Звичайно, є і новий штам, хоча я не знаю, які штами зараз у моїх пацієнтів. Світова медична спільнота ще не дійшла до того, що можна за три дні дізнатися, який конкретно вид вірусу у цього пацієнта. Наприклад, з грипом, у нас є швидкі тести і якщо пацієнт іде в реанімацію, завдяки їм ми розуміємо, що за штам. А якщо це грип А, ми набираємо ПЛР, відправляємо в лабораторію - і за три дні нам кажуть, підтвердився він, чи ні. З ковідом, на жаль, поки це неможливо.

А щодо молодих, якщо вони спочатку ще сиділи вдома на дистанції, носили маски, зараз розслабилися. І одна справа, коли потрапляють в реанімацію 80+, інша, коли їм років по 30,40. Але хворіє багато, хворіють сім’ями.

Один з найперших моїх пацієнтів, що помер, був молодим. Це трапилося ще минулої весни. Він мав трьох дітей і йому був 31 рік. Тоді гормони ще не входили в протокол, але ми йому їх кололи. У нього було обширне ураження легень. Він задихався, і ми запропонували йому ШВЛ. Перед підключенням він зателефонував дружині і сказав: "Я тебе завжди любив, мене зараз будуть під’єднувати до апарату". І оце найстрашніші моменти наших чергувань. Я пам’ятаю його обличчя, як його звуть.

Тому я б ще раз хотів наголосити, що ми не зацікавлені в смертях наших пацієнтів. Хоча чути доводилося різне. Була й така ситуація: майже зняли з ШВЛ, стоїть трахеостома (Отвір у горлі, який безпосередньо з’єднує трахею з зовнішнім середовищем),пацієнт вже пробуджений, дихає самостійно. Але річ у тому, що у важких хворих є великі шанси отримати ще й бактеріальну пневмонію. І ось цьому пацієнту, що вже дихає самостійно, стає гірше. Ми сіємо гнійну мокроту – і приходить відповідь, що там суперстійкий мікроб, який чутливий лише до одного в світі антибіотика. Його, звісно, у нас немає, бо це терапія четвертої лінії. Тому мають замовити родичі. Але вони починають питати: "А у вас, що, в лікарні цього немає? Лікування коронавірусу безкоштовне!" І важко пояснити, що ми усім забезпечені, а от це доведеться купити. З себе я його не зроблю, бо я його не виділяю. В результаті вони щось купують, щось ні. Але ми маємо прогалини в терапії – і тим часом і пацієнт помирає. Хто винен? Анестезіолог. Потім дзвонять проклинають. При тому, що я сам шукав його по знайомих медиках. Це все неприємно, але я розумію, що родичі в цей момент в такому реактивному стані, коли шукають винуватих.

Бригада оториноларингологів накладає трахеостому пацієнту на ШВЛ для проведення тривалої штучної вентиляції легень

Є інші випадки, коли дзвониш, кажеш про смерть, а у відповідь чуєш "Дякую". Це дуже вибиває з колії. Але є і такі, що хочуть віддячити тобі за те, що ти намагався врятувати їхню близьку людину. Вони, наприклад, залишають препарати і кажуть, що, можливо, ці ліки комусь врятують життя. Я зараз буду казати неправильні речі, але в кожному відділенні є заначка з отаких препаратів. Вони не стоять ні на якому балансі, але якщо в тебе раптом є ампула "Норадреналіна" в тумбочці, або той антибіотик, що впливає на бактеріальну інфекцію, ти вже спокійно проведеш ніч, бо когось із пацієнтів дотягнеш до ранку. Але ж офіційно ти не маєш права це робити.

-Зараз лікарні заповнені. Що робити людям, куди їхати, якщо немає місць?

-У Києві з цим простіше. Тут є відділ госпіталізації. Це така центральна координаційна станція швидких, яка збирає інформацію по лікарнях, де є місця. Вона збирала і раніше з хірургії, терапії і так далі, а зараз з ковіду. Але такого немає в інших містах. Зараз, якщо критична ситуація, і мене питають, чи можна до нас покласти людину, а у нас немає куди, я кажу, що дзвоніть у швидку. Відділ госпіталізації знає, де вони є. Але нерідко буває, що поки швидка їде, місце вже забивається. І тоді приймальний покій відмовляє у госпіталізації.

-Тобто система ще поки не дійшла до хаосу?

- Вже на порозі. Можна наставити скільки завгодно ліжок, вікдрити ковідний госпіталь на стадіоні, але де взяти кисень? Якщо кисневих точок дві, ми їх поділимо на чотири, але ж яка якість буде у того кисню? Ну, і якщо анестезіологів на більшу кількість пацієнтів немає, то їх немає - і нічого тут не вдієш.

-Як думаєте, чи можна було запобігти такому піку епідемії, і що робити зараз, щоб змінити ситуацію?

-Тільки жорстка риторика і карантини врятують ситуацію. Бо, згадуючи один з мотиваторів: якщо ліфчик треба вдягати так, щоб груди не стирчали, а труси так, щоб пісюн не виглядав назовні, то маску треба носити теж правильно. Але запобігти цьому не можна було, бо є незрілість суспільства і недовіра до влади. Окрім цього розвалено епідеміологічний захист і не створено нічого натомість. Я кажу про нормальних польових епідеміологів – їх залишилося мало. А для того, щоб його виховати, треба чимало часу і відповідну зарплатню. Я не є спеціалістом в цій області, і нехай вони мене поправлять, але мені здається, що ми не змогли обмежити захворюваність вогнищами. Тому що у нас люди могли заразитися один від одного не в сім’ї, не на роботі – це були б вогнища. Тобто сім’я захворіла – все, ізоляція, усі контактні обмежені і усі на карантині. Те саме з роботою офіс на ізоляцію, усіх контактних на карантин. Але люди можуть заразитися один від одного в громадському транспорті, ліфті, магазині, бо хтось один не вважає за потрібне вдягнути маску. Або тягають її по два місяці, що вона аж чорна за вухами. І народ апелює дитячими аргументами, типу, а нехай мене держава забезпечить цими масками. Ну, не капець? Тобі що краще – витратити дві гривні на день на маску, чи на трубі дихати в реанімації?

-А з боку держави, що потрібно було зробити, чи усе зробили, що могли?

-Інформаційна політика. Я вважаю, що у нас проблеми з комунікацією в принципі, адміністративною, зокрема, як на місцях, так і по всій вертикалі. Ніхто нікому нічого не каже. А ще мені б дуже хотілося, щоб була санітарна просвіта. Але не така, щоб люди самі себе лікували вдома, бо кожна мама - педіатр. Йдеться про гігієнічний сенс і сенс розпізнавання станів. І коли краще звертатися до лікаря, а коли можна не звертатись.

-А що скажете про вакцинацію?

-Я вакцинований. Був готовий до якихось побічних дій. І мав офіційну побічну дію - у мене піднялася температура вище 38 градусів. Я це все подолав "Парацетамолом" упродовж двох днів. До сімейного лікаря не звертався, адже ця ситуація повністю контрольована. Мої батьки теж вакцинувалися залишками вакцини. І в принципі, нормально все перенесли.

Я хотів би, щоб наше суспільство усвідомило, що Індія – це країна з ядерною зброєю. Індія – це майже мільярд населення. Індія виробляє все: від паровозів до мікроелектроніки. А Україна виробляє? Ні. А Україна здатна розробити свій препарат? Ні. А здатна зробити за ліцензією? Можливо. І тому гнати на Індію немає ніякого сенсу. Додам, що розробляти нові формули, нові препарати може три, ну, чотири фармкомпанії в світі. Я не думаю, що в компанії "AstraZeneca" сидять дурачки, які б поклали на цій темі свою репутацію. Індійський завод постачає вакцину, не скажу, що в увесь, але, напевно, у 60% відсотків світу. І це теж провал нашої інформполітики, бо канадська головна санітарна лікарка і ізраїльський прем’єр-міністр зробили для вакцинації більше, ніж українці усі разом узяті. В агітаційному сенсі. що це ефективно і безпечно.

-Мені здається, що поетапна вакцинація – не вирішить проблему так швидко, як хотілося б. Тільки швидка і масова, чи я помиляюся?

-Хтось із моїх друзів наводив мені приклад: коли дослідили, що у виникненні раку шийки матки ключову роль грають деякі види ВПЛ (Вірус папіломи людини) і від нього можна вакцинуватися, і можна вакцинувати підлітків до початку статевого життя, Китай законтрактував цю вакцину на 5 років наперед. Тобто її не було в світі 5 років. Так само і тут: Індії все одно кому продавати. Але, якщо вже є скандал на дипломатичному рівні, коли індійське посольство каже, що у вас в країні погана думка про Індію і нашу вакцину, ми будемо продавати її комусь іншому, бо у нас вона розлітається, як гарячі пиріжки – це катастрофа.

Я зазвичай проти фрази, що а давайте робити, як у когось, але, наприклад, держава Ізраїль побудована євреями для євреїв. І у них турбота про своїх громадян досягла того, що провакциновано чи 70, чи 80 відсотків дорослого населення за дуже короткий термін. Тобто, якщо ми говоримо, що Україна для громадян України, давайте вже будемо втілювати це в життя. Але чомусь із коронавірусного фонду треба було будувати дороги, а не налагодити хоча б збірку більш сучасних апаратів ШВЛ за документацією, яку виклала для вільного доступу американська фірма "Medtronic". Просто це нікому не цікаво.

-Розумію, що прогнозувати неможливо, але ж, ваша думка щодо майбутнього – ми в цій халепі надовго?

-Рік тому ми сподівалися, що це буде рік. Але песимістичний сценарій - це 5 років в такому ж приблизно темпі. За 5 років ми напевно що згоримо, я маю на увазі професійне вигоряння. Бо вже рік працюємо в турборежимі - і кінця-краю не видно.

І є ще одна страшилка, яка потенційно може здійснитися. Я працюю у відділенні, де широко використовуються антибіотики. І до мене доходять тривожні слухи, що на догоспітальному етапі люди почали самостійно їх вживати. І якщо ця ситуація не зміниться, я прогнозую, що через 5 років у нас буде така резистентна флора до антибіотиків, що вони взагалі перестануть працювати. Як я вже казав, дозволити собі нову формулу антибіотика можуть лише 4 контори в світі. Останній новий перпарат з’явився не так давно. І наступний з’явиться нескоро. Тому, якщо наші громадяни будуть призначати їх самі собі, коли треба і не треба, то згодом люди можуть почати вмирати від бактеріальних інфекцій.

-І що робити? Чи, як кажуть, коли не знаєш, що робити - сиди і чекай…

-Поки труп коронавіруса пропливе по річці (Сміється). Треба змінюватися. Ця криза має бути тригером до змін. Мені мама завжди казала, що виживає не найсильніший, а найбільш прилаштований з видів. І вже в університеті я дізнався, що це постулат теорії еволюції. Ми маємо пристосуватися до нової реальності. Змінити ставлення одне до одного, до цієї хвороби, проявляти раціональне відчуття страху, що ця хвороба небезпечна, і що вона вбиває.

Дарина Дмитрієвська. Сімейна лікарка. Співзасновниця ГО "Медичні лідери"

-Розкажіть про робочий день зараз, я так розумію, він ненормований?

-Офіційно робочий день має тривати трохи більше семи годин, але виходить більше, бо після прийому йде ведення хворих онлайн, або по телефону, або в месенджері. Останній рік це особливо актуально. У зв’язку з ковідом робочий день став більш ненормованим - стало більше пацієнтів, яких потрібно спостерігати щодня. Тобто не так, як раніше: прийшла людина з якоюсь застудою або іншою патологією - ми призначили їй лікування і знаємо, як воно буде тривати. А з ковідом майже кожну людину, яка захворіла, треба вести щодня. У кращому разі - раз на два дні. І на додачу до основного прийому є кілька десятків людей, які постійно на зв’язку.

-Понаднормова праця якось оплачується? Чи це за власної ініціативи?

-Це ніяк не оплачується і я б не сказала, що це ініціатива, але ми розуміємо, що це наші пацієнти і тому стараємося, наскільки це фізично можливо, бути на зв’язку. Проте часто це залежить від лікаря. Бути на зв’язку з пацієнтами 24/7 не є його обов’язком. Для цього існують інші ланки медичної допомоги, наприклад, екстрена. Але ми стараємося в міру можливостей тримати зв’язок з хворими, для того, щоб вчасно виявити ускладнення. І хоча не дуже можемо їм запобігти, бо вони дуже індивідуальні, але вчимо пацієнтів контролювати ситуацію і вчасно реагувати, коли стає гірше.

-Якщо ви розумієте, що людину вже треба госпіталізувати, як це відбувається - в режимі онлайн? Чи персонально його оглядаєте?

-Як правило, є показання до госпіталізації – це сатурація крові нижче 92. А взагалі, я прошу пацієнтів надсилати мені щодня апдейт (з англ. Оновлення) стану. І якщо бачу, що є якісь показники, які дійсно потребують госпіталізації, рекомендую викликати швидку і їхати до лікарні.

-Усі пацієнти здають тести? Усі мають можливість?

-Не завжди є можливість, тому що державна лабораторія працює не кожен день, а бере цей тест раз на тиждень в клініці. Проте на той момент він не завжди є актуальним. Дехто робить його в приватних клініках, дехто не робить зовсім – і останнє з різних причин: або не можуть, або не хочуть. В будь-якому разі зараз ми ведемо практично всі ГРВІ, як ковід, і лікування більш-менш однакове. Рідко буває явно видно, що це точно не ковід – це коли за три-чотири дні стає набагато легше і немає жодних симптомів, які б нас могли наштовхнути на таку думку. Хоча симпотматика в ковіді досить загальнаі і не унікальна саме для нього.

-А ставити діагноз без тесту ви можете?

- Без тесту ні. І навіть тоді, коли людина зробила ПЛР, він негативний, але при цьому є розуміння, що це швидше за все ковід. Проте без підтвердженого офіційно ПЛР ми не можемо ставити цей діагноз і вписати це в документи.

-Тобто, з огляду на все це, статистика, яку ми маємо щодо ковідних хворих, дуже умовна.

- Дійсно умовна, бо немає широкого тестування, а ще досить нерідко трапляються хибно негативні результати. Але якби широке тестування було доступне, навіть враховуючи цю похибку, ми б мали б більш реальну картину.

-Коли людина повернулася з лікарні і доліковується вдома, ви відслідковуєте, як розгортається її історія хвороби? І як довго, якщо можна в середньому підсумувати, люди зазвичай хворіють після виписки, особливо ті, що були у важких станах?

-Як правило, так, коли людина повертається зі стаціонару, вона певний час у нас на лікарняному. А от як перебіг хвороби іде далі – це індивідуально, приблизно від тижня до декількох.

-А бували повторні випадки?

-Нечасто, але у мене було декілька пацієнтів. І ми знаємо, що таке можливо.

-Вдруге хворіють так само, як першого разу, чи важче/ легше?

-По-різному, але я б сказала, що зі схильністю до більш важкого перебігу. Бо хворіють не через довгий проміжок часу, а буквально через кілька місяців і є виснаження організму на фоні першого ковіду. Я сама хворіла двічі, і другий раз дійсно було важче.

-А щеплення собі робили?

-Буквально позавчора. (Інтерв’ю записане 04.03) У мене була температура впродовж доби, ломка і слабкість. Це очікувані реакції. Сьогодні зранку вже все нормально.

-Зараз пік захворюваності. На вашу думку, це закономірно, так і мало бути, або з чим це пов’язано? І чи можна було цьому запобігти?

-Цьому можна було запобігти, якби МОЗ послухало "Центр економіки охорони здоров’я Київської школи економіки", який говорив про необхідність локдауну на місяць ще десь у жовтні-листопаді минулого року. А не чекати на Новий рік, ярмарки, тобто різні святкові моменти. І ми б до НР вже вийшли з локдауну і, швидше за все, могли б суттєво знизити оцей пік захворюваності.

-Думаю, що обмеження на масові заходи і святкування мали б бути і надалі, позаяк свята попереду.

-На мою думку, те, що зараз відбувається, – це не на декілька тижнів, це на місяць або два. І щоб боротися з цією хворобою, потрібна масова вакцинація. Так, як це відбувається в Ізраїлі, де зараз закриваються ковідні лікарні. Але з тією швидкістю, що у нас, – це малоймовірно, тому розтягнеться надовго. А ще, якщо ми повільно вакцинуємо людей, збільшуємо ймовірність мутацій. Хоча не можна відмовлятися навіть від такого ритму, що є зараз, бо це хоч якісь кроки у боротьбі з ковідом.

-А яка є підтримка і плюси з боку влади, МОЗу і що б хотілося ще втілити, щоб умови праці на сьогодні були кращі?

-З переваг - з’явилося і обладнання, і якісь певні нові навички, але це дуже точково, тобто не всюди – і часто за рахунок окремих людей, окремих лікарень, якщо там нормальне керівництво. Взагалі, пандемія або загострила ті проблеми, які вже були, або посилила якісь переваги. З боку МОЗу, швидше за все, відбувся якийсь відкат, тому що декілька років поспіль у нас був певний рух вперед по якійсь відкритості, по діалогу між міністерством, НСЗУ і лікарями. Але зараз те, що робить міністерство, – це багато в чому повернення до совка. І це велика демотивація на фоні теперішнього навантаження. Сімейні лікарі взагалі до останнього часу не вважалися такими, які працюють з ковідом, при тому, що 90 з лишнім відсотків усіх ковідних хворих якраз проходять через нас - ми не знаємо, кому ми заглядаємо у горло. І працюємо ми з ними часто без захисних засобів, тому що у нас їх просто немає. Ризики великі є, а цінування цієї роботи немає. Але колись, коли стане легше - і ми будемо мати досвід цього навантаження, можливо, винесемо з цієї практики багато чого корисного. Але питання, як багато лікарів до того часу залишаться в медицині. Ми котимося до вигоряння.

-Якщо ковід нікуди не подінеться, а лікарі будуть вигоряти – не найкраща картинка. Що на нас чекатиме?

-Ми будемо мати колапс медицини. Зараз ситуація погана - в лікарнях немає місць, але поки колапсу немає. І це завдяки тому, що у нас була реформована первинна ланка і в більшості хворих людей є зв’язок з сімейним лікарем. Якби зараз було все так, як ще три роки тому, коли люди звертались до дільничих терапевтів, але більшість взагалі не знала, хто їхній лікар, - колапс стався б буквально за декілька місяців. Бо кожному хворому треба було б іти в поліклініку і сидіти там в черзі. Система цього б просто не витримала.

-Багато тих, хто звертаються пізно?

-Бувають такі, що через тиждень після початку хвороби, бувають ті, хто десь в інтернеті консультуються і приходять до мене, вже приймаючи антибіотики. Доводиться з цим боротися, бо вживання антибіотиків з першого дня - це небезпечно. На жаль, не всі лікарі компетентні щодо цього.

А буває так, що людина за три роки не знайшли собі сімейного лікаря - і починає панічно його шукати, коли вже не перший день хворіє. І ти допомагаєш їй дистанційно, хоча це абсолютно не знайомий пацієнт. Але мої пацієнти, які давно задекларовані, звертаються буквально одразу і не роблять зайвих рухів.

-Які випадки з практики під час ковіду запам’ятались найбільше?

-У мене була молода пацієнтка, яка померла. Так склалося, що зі мною склали декларації більше молодих людей, ніж літніх. У цієї дівчини неочікувані ускладнення після ковіду почалися майже через три місяці. Вона навіть не встигла пройти обстеження - померла від тромбу. Їй було 27 років, спортсменка, без супутньої патології. Після такого ти починаєш ще більше переживати за кожного, смикатися на повідомлення і взагалі не можеш не відповідати на телефон, що вдень, що вночі, бо щоразу боїшся, що може статися подібне. Це травматичний досвід. От сьогодні неділя, а я вже провела до 10 консультацій. Це люди в різному стані, в основному ковідні.

А ще добре запам’ятовуються пацієнти, з якими у нас є діалог. Завдяки виконанню чіткої інструкції показань, вони навіть з дуже непростими випадками хвороби впоралися без госпіталізації. Цей діалог дуже важливий і зберігає багато сил. З іншого боку, є ті, хто погано виконують твої рекомендації, вчасно не надають інформацію про себе. А ти фізично не можеш кожному написати сам. Обов’язково треба домовлятися зі своїм сімейним лікарем про спосіб комунікації, який  передусім зручний йому. Треба розуміти, що у нас буває до двох тисяч пацієнтів. З них кілька десятків, а то й кілька сотен хворіє одночасно. Тому, щоб лікар, грубо кажучи, постійно тримав вас за ручку, – при всьому бажанні неможливо.

-Який досвід було б непогано перейняти з інших країн у боротьбі з ковідом? Чого не вистачає на даному етапі, щоб облегшити вашу роботу?

- Нам не вистачає керівництва, яке дивиться на крок вперед, а не наздоганяє. Такого, як в інших країнах, які слухають науковців і передбачають, що може бути через місяць, два. І щось робило з приводу загроз. І не вистачає просвітництва серед людей щодо тієї самої вакцинації, бо вона дійсно працює. На прикладі цього вірусу, до якого поки немає певної звички імунітитету, ми побачили світ без вакцинації,. Тому ці всі маніпуляції з приводу: не такий виробник, не така вакцина дуже шкодять зараз.

-Як ви відпочиваєте, як відволікаєтесь від роботи?

-Завжди радісно чути якийсь фідбек від пацієнтів, коли людина пише, що одужала, що все добре. Але треба обирати свій формат роботи – і, мабуть,зрозуміти, що всіх врятувати ти просто не зможеш. Хоч і хочеться допомогти кожному. Щоб це реально усвідомити, можливо, має бути певна психотерапія. Але так само важливо, щоб люди це теж розуміли, і не очікували, що, якщо ти лікар - на тобі вся відповідальність. У мене була ситуація, коли людина з сатурацією 80 не хотіла їхати у лікарню. Це не моя клієнтка, просто консультувалася, і хотіла, щоб її вели дистанційно. Але відмовлятися в такому стані від госпіталізації не можна, бо ця людина ризикує померти. І ось така власна безвідповідальність просто вбиває.

Віка Ясинська, Цензор.НЕТ