Доброволець Олександр Воробєй: "Війна не змінює людину, вона просто розкриває її сутність. Якщо людина була гандоном, то після фронту вона стане махровим п#дарасом"

Автор: Віка Ясинська

"Мене звуть Олександр Воробєй – і я…красавчик", - так починає розповідь про себе людина, яка більшість свого часу проводить або тренуючи людей у навичках з ножового бою, або на виробництві ножів власного бренду.

Ми сидимо в центрі Харкова, в рок-пабі "Стіна" - місці, де нерідко можна зустріти ветеранів. Переді мною на столі чай і купа ножів, про народження яких Олександр розповідає, наче про власних дітей. Окрім життя Сашка зараз, говоримо про Майдан, війну і важке поранення ніг, попри яке він все одно продовжує займатися улюбленим видом спорту.

Я завжди кажу, що я корінний харків’янин. Бо мої батьки, коли були студентами, жили в гуртожитку, і мама народжувала мене в центрі міста на Московському проспекті. Але потім деякий час я був вимушений пожити не в Харкові (сміється). Навчався я в Харківському економічному університеті. Друга освіта теж економічна ступеня MBA (Executive MBA - програма навчання бізнес-професіоналів з досвідом роботи - топ-менеджерів і власників бізнесу) – це західний стандарт.

Я з дитинства у роботі. Мої батьки працювали в колгоспах. І я в 12 років ходив по полю і зрізав зайві колоски - це був певний метод зберігання чистоти сорту пшениці. З тих пір щоліта - я то на комбайні, то на пасіці. І згодом зрозумів, що працювати - це погано (Сміється).

Майдан

Коли я відучився, працювати таки довелося знову. На молочному комбінаті, потім на взуттєвій фабриці, коротше, у мене досить виробнича біографія (Сміється). В 2013 році я працював у комерції. Торгував, тягав з Китаю імпорт – і нормально себе на той час почував. Далі почався Майдан. Спочатку я, як напевно і більшість моїх друзів націоналістів, думали, що це фігня – ходити махати прапорцями і чекати, що Руслана зараз прийде і усіх чаєм понапоює (Сміється). Але коли стався силовий розгін, тоді усі мої знайомі кияни кинулися на Майдан. На той час я вже проводив тренування з ножового бою, десь із пів року пожив у Києві - і у мене з’ явилося коло друзів і учнів. Я подумав, якщо мої хлопці там б’ються, маю теж бути там. І взагалі, коли дивився, як "беркутня" била людей, які не навчені битися – це обурювало. Я думав: "А ви спробували б мене відлупцювати!" Поїхав у Київ, примкнув тоді до "Другої сотні імені Святослава Хороброго". Був серед тих, хто звільняв Український дім.

Коли було затишшя, повернувся в Харків. А 18 лютого, коли побачив, що робиться в столиці, плигнув на експрес до Києва. Але мене ще до Майдану перехопили друзі і сказали, що там скрізь мусора: якщо у тебе немає ствола, то і сенсу лізти в гущу сутичок немає. І ми бігали по Києву - робили погано тітушні. Коли все закінчилось, я повернувся в Харків. Там перезнайомився з багатьма новими людьми, які потім пішли воювати.

Але ще до того був цікавий момент. В Києві я випадково познайомився зі шведами, які говорили, що у вас тут, судячи з усього, буде війна. Один з них Мікаель Скілт, потім він пішов воювати в "Азов". Але я не міг повірити в сценарій війни з Росією. Це не вкладалося в голові.

Коли почалися події на сході, зокрема і в моєму місті, я був у Києві. І ми зібралися з хлопцями на так званий "Автопроїзд дружби", який мав допомагати ганяти вату в Харкові, Луганську, Донецьку. Але під Чутовим (Полтавська область) нас зупинив "Беркут" і сильно усіх відгамселив. Тоді з нами їхав мій друг Сергій Бондар, псевдонім Тімур, а у нього була корочка помічника депутата. Ментів було людей сто - усі з автоматами. І Тімур каже, що я зараз з ними буду говорити. Відкриваються двері бусіка - і він починає, що хто тут головний? Я помічник депутата. І його прикладом "тидищ". Я був одразу за ним. Треба розуміти, що я мав досвід бійок, але щоб ось така жесть - сходу прикладом в голову. "Беркутня" оточила цей бусік і почала вибивати вікна. Окрім того, що нас відлупцювали, ще й пограбували – позабирали гроші, телефони. Потім запакували в автозаки, де ми посиділи декілька годин. А далі приїхали якісь депутати і нас звільнили. Відвезли у Київ, у лікарню швидкої допомоги.

Коли я через декілька тижнів повернувся у Харків, застав, мабуть, останній розгін вати, коли містом ішов проукраїнський марш. Його перестріли ватники, проте вони не співставили сили. Їх відгупали – і це була остаточна перемога. Потім, у 15 році, ще був теракт, коли вибухнула міна, яка повбивала людей і серед них був зовсім юний хлопець Даня Дідік. Я знаю його батька - він з того часу двіжує по різних проукраїнських акціях. А ще були погрози, що типу на 9 травня теж будуть ватні теми. Але на той час у нас вже сформувалася рота "Східний корпус". (Підрозділ патрульної служби поліції особливого призначення). Вона була не дуже велика, але 9 травня вони їздили на джипах, з кулеметами з вікон – вата, звісно, перелякалася.

А я вирішив іти на війну, коли подивився сюжет, який мене вразив. Він був про те, як у Луганській області місцеві жителі пікетують якусь військову частину. І показують срочника в радянській касці і в якомусь засраному броніку, з автоматом. А потім його якийсь алкоголік витягує з воріт і здирає з нього каску зі словами: "Снимай это говно". Я подумав тоді, що, бля, ми б на Майдані за каску, бронік, автомат вбили б, бо нічого з цього у нас не було. А тут якийсь лиган, якого можна просто лящами прогнати, у пацана все забирає. Тоді я зрозумів, що, мабуть, Збройним силам треба трохи допомогти.

Але був один нюанс: я в 18 років дуже вдало відпетляв від армії. Коли був малий, перекинув на себе чайник з окропом – і дістав чималі опіки. Тому, коли я проходив комісію на строкову службу, лікар спитав: "А ти хочеш в армію?" На той час ніхто не хотів в армію. І мені написали, що одяг натирає місця, де були опіки, тому я не можу носити форму. В результаті у мене від армії був "білий квиток". Тому взагалі я міг би нікуди не йти , але ж…

Я дзвонив по друзях, що візьміть мене в якийсь батальйон. Це був уже травень – багатьох офіційно оформлювали. І скрізь був потрібен військовий квиток. Я пішов у військкомат і кажу, що хлопці, признайте мене придатним. На той час ножовим боєм я займався вже декілька років. Пояснив, що я спортсмен, призовик і, що здоров’я у мене є. Але мені відповіли, що з цим усім ти можеш ти одружуватися, але військовим стати ні. Думаю, що на той час просто ніхто не хотів на себе брати відповідальність і морочитися зі мною - це ж треба все переписати. Боялися, а раптом я почну кашляти там, нахєр треба? Тобто отримати військовий квиток я не зміг, пробував навіть купити його - теж не вийшло. І тоді дізнався, що є такий батальйон "Шахтарськ" - і що там немає проблем з набором. Ми зібралися з друзями невеликою групою - і поїхали в Дніпро. Пройшли медкомісію. Були в учєбці батальйону "Дніпро-1", там викладали ізраїльські інструктори. Тоді я хоч узнав, що таке автомат.

Поранення

На бойові ми поїхали в селище Піски під Донецьком. Тоді це ще було майже ціле гарне село. А 24 липня, на день народження моєї вже покійної бабусі, я зробив їй подарунок – пішов його звільняти (Сміється). І в процесі звільнення я зловив два ВОГА (граната). Мені дуже сильно побило уламками ноги і ще я вхопив кулю. Але я не одразу зрозумів, що відбулося. Ми йшли по дворах, зачищали, дивилися, щоб нікого не було. І в якийсь момент я відчув, що зі мною щось не так. Потрогав себе за штани - вони мокрі, але не тому, що я всрався (Сміється) - це була кров. А потім я зробив два кроки - і стався ще один вибух. За ним мене наздогнала куля, перебила кістку в нозі, і вже тоді я впав. Поповз, заховався за дерево, почав відстрілюватися. А потім зрозумів, що треба щось робити з ногами, бо з мене хиряче кров. У мене, як і в усіх тоді, джгут був тактикульно намотаний на приклад. І хоча так носити не можна, але це реально було зручно. Подумав, що треба перетягнути ногу, проте джгут був один, а поранених ноги дві і з обох сильно лило крові. Мене життя до цього не готувало (Сміється). Але я прикинув з якої сильніше – і перетягнув її. Проте думаю, що допомогло мені вижити не це, а дії побратима Сокола, який підбіг до мене з пачками "Celox". Ним він засипав усі мої рани.

А далі був смішний момент: хлопці мене витягують, а я втішаю себе, що поранення, мабуть, не сильне і, що все буде добре. Хоча біль був нестерпний. Але я все одно себе підбадьорював, що нічого такого не трапилося, ну, подумаєш, трохи заділо. А потім хлопці кладуть мене на травичку, стають купою, дивляться усі разом на мої ноги і такі: "Оце піздєц… Жах….#батььь!" Ну, думаю, дякую, підкинули позитивчику. Мене погрузили на машину і евакуювали чи то в Червонопартизанськ ( з 2016 року Вознесенівка), чи кудись в інше місто – не пам’ятаю. Звідти відправили в лікарню імені Мечнікова.

Коли я падав під час поранення, вивернув собі голіностоп і коліно, але ніхто з лікарів цього чомусь не помітив. І коли у мене все наче позаживало, зняли шви, одна нога все одно страшенно боліла. Мною в Дніпрі опікувалась волонтер Олена. І ми з нею абсолютно випадково потрапили до якоїсь вже немолодої лікарки, яка мене подивилася і сказала, що є два вивихи - їх треба вправити. Тоді я собі уявив, що зараз ця бабця дістане великий молоток і почне хирячити по ногах. Просто у мене від постійного болю на той момент був нервовий зрив. Що б медики мені не кололи - нічого не допомагало. І в лікарні я так орав і гупав кулаками в ліжко, що, мабуть, задовбав медсестру - і якось мені щось швякнули, що на 20 хвилин я взагалі нічого не відчував. Це були найщасливіші 20 хвилин у моєму житті. З тих пір я наркотики полюбив, але не вживав (Сміється). Але бабушка легко вправила ногу руками, зафіксувала бинтами – і все стало окей.

Після цього я прийшов до адміністрації лікарні і сказав, що виписуйте мене - я їду додому. Я ще мав лежати там – і мене не хотіли відпускати. Проте я наголошував, що все одно мене тут не буде - і мені оформили усі потрібні папірці.

Приїхав додому, став собі жити. Пересувався я на милицях. Не знаю, що це була за ініціатива, але мені подзвонив якийсь чувак і сказав, що у нас є компанія людей, - чи айтішники чи хто, - і ми намагаємося допомагати пораненим бійцям. Можеш про себе розказати? І я чесно все розповів, як от зараз вам (Сміється). Після розповіді чувак сильно ржав і сказав, що вперше чує в такому форматі історію від пораненого. І мені насипали тоді грошей, завдяки яким я міг вдома посидіти з місяць, чи два. Насправді тоді це було мені дуже потрібно. Якось одразу після мого повернення до мене прийшов друг. Ми трошки випили - і пішли мене на милицях вигулювати. Коли він пішов по сигарети, я сів на лавочку. А оскільки сидіти мені не зручно - я на неї ліг. І тут до мене підходять якісь дорослі дядьки і питають, чого це я тут лежу. Кажу, що відпочиваю, бо нога болить. А що з ногою? На війні поранили. І тут чую у відповідь: "На какой, нах#й, войне?". Тут мене як підірве з місця від люті. Я відшвирнув милиці - і ринувся на них в атаку. Пробігти я зміг кроків два, чуваки потікали, але після цього випадку я подумав, що треба посидіти трохи вдома і заспокоїтися. Бо навіть у лікарні ще все по-іншому: там теж поранені хлопці, які живуть війною, а в мирному місті спочатку усе дуже напрягає. Особливо, коли ти втратив друзів або здоров’я, або і те, і інше. Для мене було сильним ударом те, що трапилося з ногами, бо наш спорт весь побудований на рухах. Ми швидко стрибаємо, пересування – дуже важливе. А я, можна сказати, втратив ноги. Тобто фізично вони є, але функціонально не дуже.

Коли прийшов час думати про роботу, я розумів, що в офіс працювати вже не піду. Якби мене такого тепер на ті роботи, де я працював раніше, їм там усім було б невесело (Сміється). Типу, хто ви такі, щоб мною командувати? Але все одно треба було чимось займатися. І я вирішив , що треба спробувати самому робити ножі.

Всеукраїнська федерація ножового бою

У 2007 році мені було 25 років. І до того моменту я займався різними видами мордобойного спорту: вільною боротьбою, карате (Кіокушином), бився на вулицях, дискотеках – юність була бурхлива. І якось випадково на інтернет-форумах виникла дискусія, чи є в Харкові хтось, хто може навчити битися на ножах. Нікого не знайшлося. І ми великою групою людей вирішили, що давайте спробуємо самі. Але, як завжди, спробувати зголосилося мільйон людей, а прийшло троє. Один з них я. Щоб не травмувати одне одного ми билися на звичайних пластикових пляшках для води, але коли я прийшов додому, у мене була посічена рука. І я подумав: "Ого!" Це було несподівано. Ось тоді ми почали експериментувати в цьому напрямку. Раз на тиждень зустрічалися і тренувалися. А коли настала осінь, орендували приміщення. Ми постійно вчилися: цікавилися літературою і відео на цю тему. Вивчали матеріал, починаючи від середньовічних фехтувальних трактатів, до методичок американської армії. І відсіювали те, що не працює. Створювали свої техніки, спираючись на сучасні досягнення спортивної науки. Ми їздили на семінари. Бігали до борців, каратистів, боксерів, пропонували позмагатися, типу заберіть у нас наш ножик (Сміється). І через рік наших тренувань, у 2008 році, були перші змагання з ножового бою - їх проводили росіяни. Вони були з мінімумом правил: ми билися на дерев’яних ножах. І єдине, що було заборонено - бити ножем в горло і обличчя, а так можна було бити руками, ногами, навіть кусатися. Я дійшов до фіналу, а у фіналі програв Олегу Соколову. Це потужний каратист, відомий тренер, тому йому не соромно було програти на той момент. Після цих змагань ми зрозуміли, що йдемо правильним шляхом. І з того часу почали тренувати. Бо щоб рости, треба нових спаринг- партнерів, а їх треба навчити.

Пізніше через різні причини двоє моїх колег відійшли від цієї справи, а я лишився. І займаюся цим досі. В 2010 році ми провели перші відкриті змагання вже самі. І з того часу зареєстрували ВГО "Федерація ножового бою України".  Це було об’єднання трьох потужних центрів ножового бою, де він власне і з’явився – Київ, Харків і Дніпро. Я написав книжку-методичку про цю справу, і ми почали готувати інструкторів з інших міст - ось так і розрослися.

Я президент цієї федерації. У нас є осередки в багатьох містах України: Київ, Харків, Дніпро, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Івано-Франківськ, Львів і в містах по областях. Змагання ми проводимо кілька разів на рік, але, наприклад, минулого року їх взагалі не було через ковід і карантин. Ще не змагалися в 14 році, бо тоді було не до цього. Зараз ми збираємо близько сотні учасників - це для аматорського спорту дуже великий показник. Не завжди навіть олімпійські види спорту збирають стільки людей.

Ми співпрацюємо з усякими силовими відомствами - ЗСУ, Нацгвардія, СБУ, трохи менше з поліцією. Нещодавно закінчили черговий інструкторський курс, на якому вперше з’їхалося більше силовиків, ніж цивільних. Ми запрошуємо усіх. Звичайні люди тренуються за гроші, а силовики безплатно, за умови, що на моє ім’я прийде лист від керівництва з проханням прийняти такого-то дядьку на навчання.

До війни ми плюс-мінус ішли з Росією на одному рівні. Вона більша, і вони раніше почали, але з початку війни їх міцно прикрутило ФСБ. А у нас навпаки це розквітло, бо багато інструкторів мають досвід бойових дій, а силові структури нам навіть сприяють, щоб це розвивалося.

Річ у тому, що ніхто не думав, що це доросте до виду спорту. Все починалося з того, щоб вміти себе захистити. Але лише практика – критерій істини. І щоб перевірити свої навички треба змагання. Тому у нас повноконтактний вид спорту. І в якийсь момент я зрозумів, що навчань такого методичного і організаційного рівня немає ніде в світі. І ми почали просувати бренд "Ukrainian Knife Fighting". Завели у фейсбуці сторінку, зняли англомовні відосики - і виклали це все в мережу. Ажіотаж там був дикий, причому з-за кордону.

На заході є багато традиційних шкіл: іспанські, італійські, філіппінські, але там все не так розвинене, як у нас, і немає такого повного контакту, і такого досвіду практичного використання. Ми отримуємо безліч схвальних відгуків. І якби не карантин, ще рік тому ми планували міжнародний інструкторський курс. У мене є близько 15 заявників, людей з різних країн, є учень навіть з Британії, там носіння ножів взагалі заборонене, але людина тренується зі мною он-лайн. Я переклав свою книжку англійською. І от коли ми зробимо цей міжнародний курс, люди будуть тренуватися з  українському ножового бою в своїх країнах. Але у нас є умови: щоб прийти на навчання, треба мати фізичну підготовку, або якийсь спортивний досвід, і тільки зверху на цю базу ми даємо нашу школу.

Наші тренінги ведуться по всіх осередках, а інструкторський курс тільки в Харкові. Зараз п’ятиденне навчання ми скоротили до трьох днів, бо це дуже важка робота - не всі витримують. Щодня ти пашеш по 4 години. Багато хто каже, що за три дні неможливо навчити, а ми вчимо. І це наша унікальність.

Раніше ми готували лише інструкторів, а зараз ділимо групу на дві частини. Перша – ті, хто будуть тренувати. Там ми більш прискіпливі до техніки, бо у них вона мусить бути ідеальною. Плюс ми даємо їм методичні інструменти, щоб учити інших. А для тих, хто приходить для себе, – просто працюємо на результат, щоб людина змогла битися. І, як показує практика, всі, хто пройшли наш курс, добре б’ються в спарингах.

Ножовий бій постійно розвивається, бо весь час випливають якісь нові методичні нюанси. І зараз найголовніша проблема на змаганнях – це суддівство. Учасників судять п’ятеро суддів, зі мною включно. А швидкості дуже високі. Якщо порівняти часи, коли змагався я, і те, що відбувається зараз – це зовсім різні рівні бою. І це викликає складнощі, тому зараз ми працюємо над тим, щоб ввести систему електронного суддівства. Робимо макети ножів, які реагують на певні удари. Вони зараховуються, передають сигнал на пульт, і далі це все виводиться на табло. Такий метод в присудженні зводить людський фактор до мінімуму – і це дуже добре.

Ми хотіли, щоб нас визнали як вид спорту. Але виявилося, що лише за прийняття документів треба заплатити 60 тисяч доларів. Плюс там існує купа якихось брєдових умов. Наприклад, національний вид спорту може бути національним, якщо, скажімо, козаки десь колись рубилися на ножах. А от те, що цьому немає аналогів у світі, – нікого не цікавить. Або мусить на цій планеті бути ще щось подібне - інакше теж не можна реєструватися. Тобто виходить, ми, як придурки, які не можуть нічого свого придумати. Тому поки що я забив на цю ідею, але мені б дуже хотілося втілити цю мрію.

Blade brothers knives (Виготовлення ножів)

Років 10 тому, коли у нас був вже великий спортивний досвід, ми вирішили, що треба з собою носити якийсь ножик. Бо битися тепер руками – несерйозно (Сміється). У Харкові є ринок Барабашова, тоді він був чималим. І там були цілі ряди з ножами. Але коли ми його весь облазили, ножа, щоб підійшов під наші потреби, не знайшли. Тоді і подумали, що доведеться самим щось вигадати. Проєктували, проєктували - і врешті-решт зробили ось цей перший ніж. 

Тоді він був менший. Зараз трохи більший. Для тестування зробили імітацію кінцівки. Взяли палку, на неї прив’язали шматок м’яса, намотали одяг, а далі різали і дивилися, який був поріз. І ось цей ніж робив такі великі порізи, що ми назвали його "Гнів Господній", латиною Іra Domini, а взагалі, ми його називаємо Ірочка (Сміється).

Виклали його фото в інтернет, отримали замовлення, вирішили зробити партію. Проте в Україні - багато майстрів, які можуть зробити одиночний ніж дуже хорошої якості, але, не можуть зробити, як ми хотіли, серію, бо якість починає "плавати". Потім ми придумали ще два ножі, і таки робили їх невеликими партіями, але оскільки не подобалась якість, забили на цю справу. А потім почалася війна. Перед тим, як піти воювати, я подумав, що треба спробувати робити ножі самим. У мене є друг, Олексій, який вмів їх робити. А я знав, якими ці ножі мають бути. Ми поговорили з ним про це, потім я пішов трошки повоював, і коли вже повернувся додому, вирішили таки почати виробництво.

Грошей у нас на це було небагато – купили найдешевше обладнання, і починали робити ножі у Олексія в сараї. Він робив, я продавав. Справа пішла так добре, що ми докупили обладнання, потім ще найняли підсобника. І згодом зрозуміли, що в сараї вже усі не влазимо. Проте потім друг пішов в IT-сферу, а я продовжив виробництво. Знайшов приміщення на заводі. Купив професійне обладнання, запросив людей, які це можуть робити – і понеслася.

Зараз ми міняємо приміщення – і я хочу, щоб ми робили 400 ножів на місяць. Для України це нормальна кількість. Бо якщо в принципі говорити про партії ножів, які у нас є, – в основному це Китай. А наші вироби майже повністю зроблені з український матеріалів: наприклад, сталь, робота теж українська. Називаються наші ножі "Blade Brothers Knives" , бо мій клуб називається "Blade Brothers". Дизайн лого нам зробив дизайнер Сергій Снурник.

Я розумів, які ножі мусять бути для вулиці, а коли повоював – ми почали проєктувати ножі для війни. Ось цей ніж називається "Снайпер" :

Зробити його мене попросив Мікаель. Сказав, що я ж снайпер і не збираюся нікого вбивати ножем, мені він потрібен, щоб облаштовувати позиції. У військах, до речі, єдиний ніж, який видають, - це штик-ніж, і це якась порнографія, а не ніж.

А ось цей – це моя гордість.

Він називається "Мала помста"

Я спочатку зробив його більшим, але потім отримав фідбек від вояків – і вони сказали, що він трохи завеликий. Саме така форма клинка робить найбільшу шкоду. Вона пробиває будь-які елементи військового спорядження, окрім бронеплити. Плюс тут така конструкція клинка, що він робить широкий розріз, відповідно, якщо там внутрішні органи – вони будуть сильно уражені.

Єдиний недолік української сталі – вона іржавіє. І щоб цього не було, ми покриваємо її полімерним покриттям. А ножі преміум-лінійки ми робимо з дуже крутої австрійської нержавійки. Руків’я – з міцного композитного матеріалу мікарти. Але вони трошки дорожчі – вдвічі.

А оцей називається "Кімерієць", бо він спроєктований на основі кімерійського ножа:

А ідею цього кинджала  взято з венеціанських середньовічних стилетів:

Звісно, вони тоді мали не такий вигляд. Він з лінійки, умовно кажучи, національних ножів: іспанська наваха, італійський стілет, фінський пуукко й інших.

Якщо говорити про плани, мені хотілося б з цим усім вийти на західні ринки - і зараз ми будемо намагатися це втілити в життя. Усі наші ножі – це ручна робота, і її багато. Тому дуже хотілося б, щоб це робив автомат, тоді буде інша швидкість виробництва і, відповідно, знизиться собівартість. Але поки я не знайшов, як це зробити.

Якщо спитати мене, чим я взагалі займаюся, мені важко сказати, бо я і тренер, і президент федерації, і виробник ножів. Ще після смерті батька, він загинув в аварії - його збили, я мусив займатися родинною фермою. Проте вести сільське господарство важко, тому я привів усе до ладу й продав.

Окрім цього я написав книжку оповідань "Час вовка".  Це міська містика. Багато знайомих ветеранів пишуть саме про війну, і, мабуть, правильно роблять. Але у мене немає такої потреби. Психологічно я не хочу повертатися в ті спогади – це було дуже боляче. Хоча розумію, якщо знову почнуться якісь гойдалки, будемо воювати. Ми постійно ведемо усякі тренування в цьому напрямку, підготовку, беремо участь в ТРО.

Ще я написав сценарій для фільму, але на тизер треба гроші. Це має бути фільм про атовців, точніше про те, як люди можуть реалізувати себе після війни. Наприклад, якби не війна, я б себе теж гарно почував. Були б у мене цілі ніжки, які б плигали по доріжці. А зараз я вимушений займатися спортом із замотаними колінами. Бо у мене повиривало великі шматки м’яса і нервів - і я інколи втрачаю контроль над ногами. Але основна думка фільму, що війна не змінює людину, вона просто розкриває її сутність. Якщо людина була гандоном, то після фронту вона стане махровим п#дарасом (сміється). А якщо людина була толковою, то стане більш організованою і почне робити більш конкретні справи, як, наприклад, я (сміється).

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор. НЕТ