"За 10 днів у Донецьку я вирішив продати свою ферму у США - і переїхати в Україну". Історія американця, що вирощує перець та допомагає бійцям

Автор: Валерія Бурлакова

Чіп Тейлор - пастор і фермер - розповів Цензор.НЕТ про будівництво студії для Джорджа Лукаса, про роботу з алко- та наркозалежними, про людей з маленьких сіл Донеччини, про чотири роки у монастирі у Мелітополі, про знайомство з дружиною-українкою, про переїзд у Дніпро та допомогу українським бійцям, про свою органічну ферму та доставку "бабусиних страв" до посольства США, а також про те, чому він залишається в Україні.

"ВСЕ, ЩО ПОТРІБНО БУЛО ЗРОБИТИ - ПЕРЕЇХАТИ В УКРАЇНУ"

Я народився у місті Бірмінгем, штат Алабама, у не дуже релігійній родині. Більшу частину життя прожив на південному заході США.

Також я жив і працював у Арізоні та Каліфорнії. Я був у сталеливарному бізнесі, був проєктним менеджером, займався будівництвом... Побудував я, зокрема, офіс та студію для Джорджа Лукаса - пам’ятаєте "Зоряні війни"?

З 1997 року я також працював із алко- та наркозалежними. Але це не приносило грошей, тому я повернувся у бізнес, щоб заробляти гроші. І гроші заробляв... Але це не задовольняло мене. Я хотів знайти своє призначення, хотів приносити користь. І у результаті я знову почав працювати із залежними людьми.

У 2006 році я відкрив школу у Москві, вчив росіян надавати допомогу людям, що страждають на залежність. У 2007 році ми поїхали в Україну, у Керч, на "ретріт," де мої учні мали вирішити власні проблеми - щоб краще зрозуміти, як допомагати іншим людям з їхніми негараздами. Чого я очікував від України? Мої тодішні очікування "дали" мені росіяни - а вони вважали українців бідними, нехитрими, не дуже розумними. Таке враження вони тоді прищепили і мені. І воно було хибним.

Згодом політичні відносини між Росією та США стали дуже напруженими. Я закрив офіс у Москві, де пропрацював на той момент три роки, вирішив, що більше ніколи не повернуся у ці краї та полетів додому. Але згодом вже у Америці друг попросив мене вирушити у Донецьк і допомогти там із алкозалежними. Тривати моя робота у Донецьку мала близько 10 днів.

У Донецьку я працював з людьми, читав лекції. Також ми їздили у маленькі села поруч, спілкувалися там з місцевими, які хотіли позбутися поганої звички. І там я раптом зрозумів, наскільки не марно, наскільки добре було б просто приїжджати у такі місця на декілька днів хоча б раз на рік чи двічі на рік. Це могло б стати значною допомогою, це могло б змінити життя деяких людей. Все, що потрібно було зробити - це переїхати сюди.

Так за 10 днів я вирішив продати свою ферму у Америці, продати все, а також віддати все, що я продати не міг - і переїхати в Україну.

"ЦЮ ЖІНКУ Я ХОЧУ НЕ НАЙНЯТИ НА РОБОТУ, А ЗАПРОСИТИ НА ВЕЧЕРЮ"

Так у 2009 році я подорожував Україною для того, щоб обрати місто, куди могла б переїхати моя школа - школа, яку я свого часу відкрив у Москві. Я читав лекції у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі... Всі ці міста здавалися мені гарними. Але коли я був у Броварах, що під Києвом, один чоловік запросив мене відвідати Мелітополь та поговорити з тамтешнім священником. Там потрібен був хтось, здатний допомогти із програмою допомоги алко- та наркозалежним.

Священник у Мелітополі пообіцяв дати мені "місце, де можна спати та щось поїсти". А я приїхав туди якраз на Великдень... І маю сказати, що православні дійсно вміють святкувати Великдень. Великодня служба там стала для мене досвідом, який змінив моє життя. Так я залишився у монастирі у Мелітополі, де пробув з 2009 до 2013 року.

У Мелітополі я зустрів свою дружину. Сталося це на Різдво... у 2011 році. Так, я майже впевнений, що у 2011. Вона стукне мене, якщо дізнається, що я не пам’ятаю. Мені тоді потрібен був новий перекладач - і порекомендували її. Я запросив її до монастиря, щоб поговорити, ми попили кави... І за 5 хвилин я вже знав, що цю жінку я хочу не найняти на роботу, а запросити на вечерю. За декілька місяців після першої зустрічі ми одружилися.

Згодом я став консультувати пацієнтів у Мелітополі у приватному порядку. Я робив це доти, доки не почалася війна. Потім економічна ситуація змінилася, люди вже не могли платити мені. Щоб продовжувати читати лекції та допомагати пацієнтам, я знайшов певну фінансову підтримку у США. І зміг оплачувати власні рахунки при тому, що українці вже могли не платити мені зовсім ніяких грошей.

"СОЛДАТИ НІКОЛИ НЕ ПРОСЯТЬ ПРО ДОПОМОГУ"

Спочатку в Україні працював суто із залежностями. Але друзі під час однієї з поїздок з лекціями запитали мене чи знаю я щось про посттравматичний стресовий розлад. Бо вже йшла війна...

Із солдатами, які зіткнулися з ПТСР, у Америці я працював з 1991 року. Тому я дійсно дещо знав про емоційні травми - і так я почав передавати свій досвід та знання психологам, які служили у ЗСУ. Згодом я відкрив офіс у Дніпрі, недалеко від військового госпіталю міста. Там я і далі навчав психологів, читав лекції, зустрічався з пацієнтами. Часто ходив у госпіталь і бачився з хлопцями там, допомагав їм, чим міг. Працював також із дружинами та дітьми військових. Із сиротами...

Я не залишився осторонь того, що відбувалося в Україні, тому що і моє життя також залежало від того, що тут станеться. Друзі у Америці, та й деякі друзі тут казали мені, що "було б мудро, мабуть, повернутися у США". Але я приїхав в Україну для того, щоб допомагати людям. А коли війна почалася - люди почали потребувати ще більшої допомоги. То чому ж мені їхати додому? Просто щоб бути у безпеці? Ні. Я краще залишуся тут.

За своє життя я працював з абсолютно різними людьми різних професій. Але солдати - унікальні. Насамперед тим, що солдати ніколи не просять про допомогу.

Нерідко, між іншим, бійці намагаються впоратися зі своєю травмою за допомогою алкоголю та наркотиків. Вживання алкоголю в Україні - справа дуже звична. Тому проблема часто залишається неусвідомленою.

Зараз у мене чимало друзів-ветеранів, які кажуть, що я змінив хід їхніх думок, допоміг їм вилікувати зазнані у боях емоційні рани. Дуже важливо після повернення з війни віднайти мир.

"ЦЕ ТЕ, ЩО СВОЇМ РОДИНАМ ПОДАЮТЬ МЕКСИКАНСЬКІ БАБУСІ"

Зараз я живу з родиною на маленькій фермі на Хмельниччині.

Як проходить мій звичайний день? Сьогодні я прокинувся о 5 ранку, пішов до церкви, помолився. А потім почав займатися фермою. Роботи чимало - адже у мене є кози, є кури, є свині. У мене є кінь. І я вирощую мексиканські перці багатьох видів. Їх я використовую для того, щоб із власних продуктів готувати страви мексиканської кухні на продаж. Купують цю їжу здебільшого американці - ті, що живуть у Києві, а також у Львові.

До пандемії я їздив у Київ раз на тиждень. Їхав у четвер ввечері та повертався додому вранці у суботу. Робив доставку спочатку у посольство США, потім - у ряд інших західних організацій та до окремих американців. Трохи продуктів завозив і у посольство Німеччини, і у швейцарське посольство. Клієнтів у мене було чимало. Але з пандемією все змінилося. Число американців, що залишилися в Україні, дуже впало. Навіть персонал посольства дуже суттєво скоротили - і мені довелося змінювати свої підходи до бізнесу.

На сьогоднішній день я особисто більше не здійснюю доставку. Можу запакувати дещо і відправити людям - у мене є декілька способів відправляти замовлення. А знайти мене можна в інтернеті, на Facebook. 

Чому саме мексиканська кухня? По-перше, я люблю мексиканську кухню. По-друге, в Україні немає де дістати справжню, автентичну мексиканську їжу. Тому я почав готувати її сам, ще коли мешкав у Мелітополі. Але причина, з якої ми готуємо її зараз на фермі, причина, з якої ми вирощуємо перці та робимо сальсу, - тому, що наші пацієнти не можуть платити нам за терапію, і церква платити також не може. А підтримку з Америки я більше не отримую. Живу тут так само, як інші українці. Тому мені довелося думати: як я можу прожити з тим, що маю? Які у мене є можливості? Так і з’явилася ідея готувати мексиканські страви.

Наша ферма - органічна, а наші перці - справжні мексиканські або південно-американські перці. Мені привозять або насіння, або перець - і я дістаю з нього насіння. Насіння у мене зараз з Нью Мехіко, з Техасу, з Арізони... Моя їжа - це те, що своїм родинам подають мексиканські бабусі. Так само, як подають борщ в українських селах. Моя їжа - це сільська їжа.

"ВІН ДУЖЕ УКРАЇНСЬКИЙ ХЛОПЧИК"

Цього року моєму синові, Денні, виповниться 7 років. Він народився на український День Незалежності, і він - дуже український хлопчик. Денні ніколи не був у США. Дещо знає про Америку і неодмінно скаже вам, що він - американець. Але він розмовляє українською, ходить до української школи, дивиться мультфільми українською... Або англійською. Він знає також трохи іспанської, трохи російської, трохи польської. Але його мови - українська та англійська.

Зі мною син розмовляє виключно англійською, тому що українську я знаю зовсім трохи. Іноді ми йдемо вулицею і хтось починає говорити з Денні, обмінюватися люб’язностями з ним. Потім ми йдемо далі, і він пояснює мені, що та людина щойно казала. Він вже як перекладач для мене.

Я хотів би, щоб він став першим народженим тут послом США в Україні. А дружина моя мріє, щоб він був лікарем. Денні ж цікавиться космосом, планетами. Хоча і анатомією також. А ще - він хороший фермер! Багато допомагає мені по господарству. Побачимо.

Валерія Бурлакова, Цензор. НЕТ