Розстріляли до травневих свят: як архіви через 80 років відкрили родині правду про репресованого директора школи на Київщині

Автор: Дарина Рогачук

Віктор Степаненко наважився дізнатися долю свого дядька – репресованого у часи "Великого терору" 1930-х директора школи у Київській області Степаненка Федора Пилиповича.

Віктор Степаненко звернувся до Архіву національної пам`яті, прочитавши низку публікацій про репресованих українців на "Цензор.НЕТ". Його надихнули розповіді людей, які відкрили "білі плями" в історіях своїх родин. 

Федір був одним із 10 дітей великої учительської родини Степаненків. За сімейними переказами, він потрапив у поле зору "органів" 1938 року. Тоді, на честь конференції до 14 річниці створення СРСР, молодий директор організував виставку дитячих малюнків. Один із учнів вирішив намалювати його портрет і самовільно повісити до інших творів. Федора одразу ж звинуватили у "вождізмі" – малювати в ті часи дозволяли тільки Леніна та Сталіна, як очільник школи дозволив таку нахабність? Племінник Степаненка переконаний – це й послугувало причиною арешту його родича.

Брат репресованого Федора Степаненка і батько Віктора Степаненка - Пантелій. Фотографія самого Федора не збереглася в родинному архіві

Тривалий час Степаненки думали, що 30-річного Федора вислали до Сибіру, де він помер від артеріосклерозу. Принаймні, таку відписку дав родині КДБ під час хрущовської "відлиги".

Втім, це виявилося неправдою. Через 80 років після репресії племінник Федора Степаненка нарешті прочитав слідчу справу свого дядька, яка збереглася у Центральному державному архіві громадських об’єднань України. У ній він дізнався про справжню долю свого родича і розгадав давню сімейну таємницю – ким була трирічна дівчинка, яку у двір Степаненкам підкинули після арешту сина.

Контрреволюціонер без зброї та доказів

Справа, по якій проходило слідство щодо Федора Степаненка, – колективна, у ній майже 400 сторінок. Крім Степаненка, по ній судили ще трьох учителів – це Чернецький Гнат Савович, Дмитренко Лев Тарасович, Гроховський Федір Андрійович. Усі – нібито "контрреволюціонери" та були учасниками однієї "антирадянської повстанської групи". На жаль, таке звинувачення було типовим для "Великого терору" 1937-1938 років, коли енкаведистам необхідно було виконувати квоти на розстріл.

Слідча справа 1938 року на чотирьох освітян із Київщини

"Приписали дядькові якусь дурню – підпільну неіснуючу організацію, – каже племінник репресованого Віктор Степаненко, – В усіх сталінських фільмах 30-х років маніакально повторювалося, мовляв, усюди одні шкідники, треба знищувати шкідників! От енкаведешники і шукали постійно тих "шкідників". Нібито ці освітяни з Київщини вербували один одного, якусь не ту літературу розповсюджували, шукали місця, де можна зробити схрони для зброї… Це ж маячня просто!"

Віктор Степаненко переконаний – справа вигадана від початку до кінця. Під страшними тортурами, які були нормою для радянських слідчих, люди підписували будь-які показання і свідчення.

Цілком практикувалося й таке, що для всіх "неблагонадійних" з точки зору радянської влади ("куркулів", противників колгоспів, колишніх царських та уенерівських військових etc) просто знаходили привід для арешту. А потім – гуртом "ліпили" з них "участников контрреволюционной группировки", від яких позбавлялися розстрілом чи таборами.

"Стеження за Федором не було. Слід на нього прийшов із Уманської в`язниці. На допиті один із підозрюваних нібито назвав його прізвище як учасника контрреволюційної групи. Тому Федора й забрали. В усіх членів цієї "групи" провели обшуки – їм приписали підготовку збройного повстання. Але ніякої зброї чи інших доказів ні в кого не знайшли", – каже Віктор Степаненко.

Постанова на арешт Федора Степаненка

Арештували Федора Степаненка 16 лютого 1938 року. На той момент він був одружений, мав маленьку донечку Зіну, очолював школу у селі Плоханівка, що біля Тетієва на Київщині. За спогадами батьків та братів, ніякою контрреволюцією не займався – присвячував весь час роботі та молодій родині.

Допитували директора школи двічі – він одразу ж "зізнався" в усіх "гріхах" проти Радянського Союзу, детально розповів про своє нібито "шпигунство" та "підпільну діяльність".

Своєю чергою, племінник репресованого помітив у допитах дядька певні фальсифікації. Це ще більше наштовхує його на думку, що справа була повністю сфабрикованою:

"Наприклад, на деяких сторінках допитів внизу написано прізвище "СтИпаненко" замість "СтЕпаненко". Також звернув увагу на "лежачу" літеру "а", нахилену і з "хвостиком" - вона однаково написана як у записах слідчого, так і в підписі дядька. Не треба бути навіть криміналістом, щоб це побачити. Переконаний, що Федір Степаненко всі ці "твори" не підписував".

Одна зі сторінок допиту Федора Степаненка від 25 лютого 1938 року

Свідчення усіх підозрюваних практично однакові – складається враження, що вони дійсно написані під диктовку. Через два місяці так званим "контрреволюціонерам" висунули й практично однакові звинувачення. Мовляв, "среди учителей в школе проводили националистическую работу, распространяли запрещенную к/р литературу", поширювали "провокационные слухи о скоро предстоящей войне Польши и Германии против Советского Союза, чем вызывалась деморализация среди учеников и населения" та ін.

13 квітня 1938-го Чернецькому, Дмитренку, Степаненку та Гроховському присуджують розстріл та конфіскацію особистого майна. Вироки виконані 3 та 4 травня.

Брехня від КДБ

Наприкінці 1950-х, під час "хрущовської відлиги" батько Федора, Пилип Степаненко пише в усі можливі радянські інстанції з проханням повідомити йому долю сина. Майже 20 років він не знає, куди і за що його забрав НКВС – напевно, в глибині душі сподівався, що син міг вижити.

"Система" підіймає архівні документи, втім родичам правду не повідомляють – пишуть, мовляв, Степаненка у 1938 році засудили на 10 років таборів і помер він 23 січня 1944 року від "артериосклероза", а не від кулі у скроню.

Довідка від КДБ про те, як збрехати батьку репресованого Федора Степаненка про його смерть, 1958 рік

Це ще один наочний приклад того, що Радянський Союз був побудований на брехні. Спеціально, щоб не збурювати населення, була розроблена ціла методика як брехати сім'ям репресованих. Це цинічно і жорстоко водночас, адже батьки, дружини, діти могли десятиліттями жити в надії, що вони ще побачать своїх близьких.

Наприклад, документ НКВС СРСР No 00515 від 11.05.1939 р. наказував відповідати, що родич був засуджений на 10 років таборів без права листування й отримання передач. 1945 року з'явився новий інструктаж: тепер треба було говорити, що родич помер в місці позбавлення волі.

1955 року КДБ при Раді Міністрів СРСР видав Вказівку N 108сс про те, щоб родичам надсилали свідоцтва про смерть, у яких дати смерті вказувалися в межах 10 років від дня арешту, а причини смерті були вигадані. Лише перед своїм крахом у 1989 році "система" таки дозволила повідомляти правду про масові розстріли.

Родина Федора Степаненка змогла остаточно дізнатися про його долю тільки зараз, коли знайшлася архівна справа.

Довідка про розстріл Федора Степаненка опівночі 4 травня 1938 року

Хто підкинув трирічну дівчинку у двір Степаненків?

1958 року до прокуратури надходить ще один лист про Степаненка – від Гавриленко Зінаїди Федорівни. "Я как дочь родная Степаненко Федора Филипповича, рожденная 1934 года воспитывалась у дедушки с 1934 по 1950 год Степаненко Филиппа Остаповича. Прошу вас выслать соответствующие документы: оправдан мой отец или нет? И еще прошу выслать свидетельство о смерти. Прошу не отказать".

Завдяки цьому документу племінник Федора Степаненка нарешті розгадав давню сімейну таємницю – хто ця дівчинка, яку у 1938 році на подвір`я його сім`ї підкинули невідомі.

"Як виявилося, це дружина дядька, коли його забрав НКВС, підкинула трирічну дитину прямо бабусі й дідусю у двір. Я саме з документів дізнався, що ця дівчинка – донька розстріляного Федора. А ми вважали її знайдою", – каже Віктор Степаненко.

Схоже, що батьки Федора не приховували від Зінаїди, що вона донька репресованого директора школи. Але не говорили про це публічно, щоб уберегти її від клейма "дитини ворога народу".

"Коли Зіна виросла, мала вже років 16, то об`явилася мати – зустріла її і розповіла всю правду. Була колотнеча така сімейна... У цієї жінки вже була нова родина, син. Є фотографія, де він нахилився до Зіни, дуже родичався з нею. З братом вони спілкувалася. Маму, напевно, теж простила", – каже Віктор Степаненко.

На фото - Зінаїда, донька репресованого Федора Степаненка (друга зліва)

Звернення Зінаїди щодо батька не пройшло дарма – прокуратура і КДБ починають внутрішнє розслідування щодо справи Степаненка, а з ним і Чернецького, Дмитренка та Гроховського.

"Органи" знаходять і допитують колег освітян, які свідчать, що ніяких контрреволюційних дій вчителі і директор не проводили, ніхто їх ні в які угруповання не вербував, жодної підозрілої діяльності вони не вели.

"Єдина зацікавлена особа, яка могла бути донощиком – це учитель та, за сумісництвом, освітній інспектор Тетіївського району. Він дав негативні відгуки начальнику Тетіївського РВ НКВС на мого дядька Федора та його друга, заступника місцевого РАЙВНО (районний відділ народної освіти, - ред.) Якова Кононюка, - каже племінник репресованого. - Річ у тому, що мій дядько та Яків Кононюк товаришували. А цей освітній інспектор його "підсижував", мав також конфлікти з моїм дядьком по роботі, розповідав, мовляв, він "вставляє йому палки в колеса" і взагалі - неграмотний і погано викладає історію СРСР у школі. Про антирадянські погляди двох товаришів він не свідчив. Втім що Якова, що Федора, зрештою, все одно розстріляли".

5 вересня 1958 року КДБ приходить до висновку: "Доказательств, послуживших основанием к аресту Степаненко Ф. в деле не имеется и они не найдены в ходе дополнительной следственной проверки" і, зрештою, "Считать что Степаненко Федор Филиппович, Чернецкий Игнатий Саввович, Дмитренко Лев Тарасович и Гроховский Федор Андреевич были арестованы и осуждены тройкой УНКВС Киевской области в 1938 году без достаточных доказательств их вины".

Через 20 років всі звинувачення проти освітян скасували. От тільки повернути життя невинно вбитих людей було вже неможливо.

Шлейф "ворогів народу"

Після репресії Федора родина Степаненків, яка жила у селі Лозуватка на Черкащині, поспіхом переїхала - аби вберегти інших дітей від переслідувань та цькувань. Оскільки нового житла не було, Степаненки оселилися просто у степу на Кіровоградщині - викопали землянку у селі Першотравенка Компаніївського району і почали життя з нового аркуша.

Втім розстріл Федора став не останньою трагічною подією для сім`ї. Несподівано "зник безвісти" ще один син - Філ, учень вищої військової академії імені Фрунзе в Москві.

"Він підтримував брата до самого розстрілу, писав Федору листи. Після 1938 року ще приїжджав в гості до батьків, а в кінці 1940-го його слід загубився. Писали листи в Міноборони, шукали, та всюди одна відповідь, що Філ "пропал без вести". Але не може з такого закладу людина просто так пропасти - його випускники були майбутніми працівниками Генштабу. Думаю, було зроблено все, щоб просто "прибрати" звідти неблагонадійного родича "ворога народу", - каже Віктор Степаненко.

Фотографія Філа Степаненка, яку він 1936 року надіслав "На память Феди и его жене Муси и Пантелею от вашего родного брата"

Свого часу КДБ причепився і до племінника репресованого - Віктора Степаненка. На нього, молодого інженера, намагалися "повісити" аварію на робочому виробництві: "Вони придумали, що я завербований "бандерівець" приїхав підірвати Світловодськ, місто на Дніпрі. Мені півтора року "шили" цю справу, поки Генеральна прокуратура і Верховний Суд не розбили в пух і прах усі ці їхні твори".

Наразі Віктору Пантелійовичу 73 роки. Він дуже радіє, що за допомогою архівів добився правди про свого дядька, хоча й визнає - біль за репресованим родичем не вщухає досі: "Огидне відчуття - ніби то мені травневого світанку всадили кулю під серце… Дуже важливо, щоб ці історії були відомі широкому загалу і люди відновлювали справедливість щодо своїх родичів в архівах. Закликаю всіх не бути байдужими до своїх сімей і цінувати те, якою ціною нам дісталася свобода та незалежність України!".

Архів національної пам`яті продовжує допомагати всім охочим знайти історії репресованих рідних. Попереду, 16 травня, День пам`яті жертв політичних репресій і це гарна нагода, щоб поспілкуватися із сім'єю та відновити "білі плями" щодо своїх близьких, які зникли безвісти чи були вислані у табори. Вони мають право на відновлення справедливості та пам`яті.

Звернутися по консультацію можна у такий спосіб:

телефони: (067) 298-18-18 або (044) 298-12-12;

електронна пошта: [email protected];

Facebook: https://www.facebook.com/hdauinp.

 Дарина Рогачук, для Цензор.НЕТ