Андрій Антоненко (Riffmaster): "Найстрашніше в моїй історії те, що я перебував у полоні власної держави, як військовополонений"

Автор: Вікторія Ясинська

"Я вважаю, що після нашої справи кожний в Україні має розуміти, що це може трапитись з ним самим. І якщо зараз це все схавати, тобто якби це все проканало з нами – капець був би усій країні, наступив би 37-й рік. Тобто будь-кого заїхали, запакували - і посадили".

***

На маленькій кухні у квартирі, де мешкає родина Антоненків, я чекаю на свою чергу, щоб взяти інтерв’ю у Андрія. За сьогодні я четвертий чи п’ятий журналіст тут. І після мене буде ще онлайн-ефір. Знайомимось, проходимо у кімнату, стіни якої усі завішані дитячими малюнками, сімейними фото, постерами рок-музикантів і плакатів з гаслами "FreeRiff", з портретами Андрія, Юлі та Яни. Дістаю фотоапарат і світло, щоб сфотографувати Ріффмастера, але після декількох кадрів залишаю лише фотоапарат. Під час ув’язнення у чоловіка сильно постраждав зір – яскраве світло дуже подразнює очі. Пропоную хвилин 5-10 перепочити перед розмовою, розумію, що скажений ритм спілкування з пресою виснажує. Доки не почали писатись, дивлюся у єдине вікно в кімнаті, розташоване майже під стелею. Там видно частину стіни, небо і голуба, що періодично зазирає всередину. Ніякого символізму – просто зачепився погляд. Вмикаю диктофон.

505 днів

21 липня 16 року у нас був концерт на підтримку ПДМШ, а 19-20 числа - активні репетиції. Включно до першої години ночі я спілкувався з барабанщиками – ми домовлялися на ранкову репетицію на 11 годину. А далі я ліг спати - і о 7 годині ранку до мене приїхали люди забирати футболки з символікою "Ріфф-мерч" (особиста лінійка принтів на футболках від А.Антоненка). А той чувак, якого зафіксували камери відеоспостереження, в той самий час теж був у футболці з принтом. (Сходство принтів слідство не встановило). Менти навіть не заперечують, що, да, Андрій Антоненко в цей час був вдома, розмовляв по телефону і у нього були люди. ( Одним з доказів вини Антоненка у вбивстві слідство вважало футболку з принтом, в яку був вдягнений нібито кілер Павла Шеремета, якого зафіксували камери відеоспостереження.) Ось і вся історія.

КОЛИ МЕНЕ ВЕЗЛИ МІСТОМ - ОЦІ ВСІ МІГАЛКИ, КУПА МЕНТОВСЬКИХ ДЖИПІВ, Я ТОДІ ПОДУМАВ, ЩО, ОГО, ВЕЗУТЬ, ЯК ПРЕЗИДЕНТА

-На момент арешту ви взагалі знали, хто такий Шеремет, чули про цю справу?

-Не знав, хто це, доки його не вбили. Сергій Кузін і Соня Сотник з радіо "Rocks" написали про це в інтернеті, і мені цю новину на їхніх сторінках показав Діма Червоненко (спільний знайомий з Кузіним та Сотник). Це було в день убивства годині о 10 ранку. Я ще спитав у нього про вбитого, що, а хто це такий? Звісно, я був офігєвший від того, що це трапилося недалеко від нас. Там поряд була дитяча поліклініка, куди ми водили дітей. Я ще Свєті (дружина А.Антоненко, – ред.) сказав: "Слава Богу, що нас в той момент там не було!"

-І забули про цю історію до 19 року…

-Я забув за це через 5 хвилин, бо потім до мене приїхали, а далі я поїхав не репетицію. І на моїх фотках за 19-20 липня чітко видно, що у мене не така борода, зачіска. Я вже не кажу про все інше, що абсолютно не сходиться зі мною.

Коли мене прийшли арештовувати - чекали на вулиці. Я саме приїхав з Подолу, з рок-школи. Спитав їх: "Ви хто такі? У нас тут чужі не ходять". А вони почали, що вас підозрюють у скоєнні злочину і далі зачитують усі деталі.

Я кажу, ви що хворі, якого Шеремета? Що це за жарти? Я думав, що це прикол. І тут вони починають про велич арійської раси. У мене дід польський єврей, і відповідно відсотків на 10 я теж. Яка арійська раса?

Є промо-фотографія до дня сержанта ЗСУ. Там, де я лежу на спальнику, а кругом розкладені речі. В нас був цілий день зйомок тієї фотосессії, яка продовжувалась до пізнього вечора. А з наступного дня я вже був у відпустці. І оте все барахло зі зйомок, разом з тією пластмасовою коробкою (корпус від міни МОН-50. – ред.) я кинув у машину та привіз додому. Тому, коли почув оцю єресь про обшук, зрозумів, що у мене ця фігня стоїть вдома - побачать - і ходи їм пояснюй, звідки ти її взяв. Тоді і маякнув Руслану (брат дружини Андрія, – ред.), що забери її нафіг. А вони ж все це прослуховували.

Цю коробку мені подарували в моєму полку ССО, коли я приїздив до них з концертами. Сашко Положинський за мною тоді приїхав, тому бачив це все. Пацани сказали, що вона пуста – просто шмат пластику. І Сашко і той, хто мені подарував, можуть дати свідчення.

-З Юлею і Яною ви були знайомі?

-З Яною ні. Ми з нею познайомились тільки в 2020 році в ІТТ(Ізолятор тимчасового тримання) на допиті. До цього ми ніколи з нею не перетинались.

А обставини, якщо можна так сказати, знайомства з Юлією Кузьменко такі: На початку січня 2016 року машина збила мого сина, який був зі Свєтою на перехресті біля нашого будинку. І так склалося, що саме цю машину визвала Юля. А потім сама вийшла з нами на зв’язок - написала повідомлення. Я попросив її бути свідком. Все наше спілкування – це листування он-лайн. А потім ще з’ясувалося, що Юля волонтер - і ми на цій темі ще переписувались. Ми навіть в судах тоді не перетиналися, бо їх постійно переносили. Одного разу зустрілися випадково в якомусь закладі, і спочатку я познайомився з її чоловіком. Був ще один цікавий збіг: в 2010 році в клініці, в якій працює Юля, оперували мого старшого сина, Віктора. Йому тоді було 2 роки.

-Що скажете про подружжя Грищенків, про Інну, з якою, наскільки читала, познайомились під час вашого концерту? З Владиславом знайомі?

-З Інною Грищенко я познайомився влітку 2019 року під час концерту в шпиталі. З Владом Грищенком до арешту знайомий не був - побачився з ним одного разу в автозаку у 2020 році.

- Якщо у вас трьох, як самі кажете, кришталево чиста біографія, цього не можна сказати про Влада Грищенка. Що думаєте щодо версії слідства про спробу вбивства у Франківську? І щодо версії про Павла?

-Я мало обізнаний зі справами Грищенків, але як патріот і військовий мушу спочатку констатувати дещо. По-перше, не гідно і підло минуле людини використовувати як доказ якоїсь провини. Є Влад Грищенко - колишній зек і Влад Грищенко - герой війни. Яке це має відношення до справи? Він же не кандидат в депутати. А йому по телевізору згадували судимості, щоб його дискредитувати. До речі, це прямо заборонено законом, 88 статтею КПК, - згадувати минуле як доказ вини. На порушення закону і моралі про нього в ЗМІ багато лайна вилили, щоб дискредитувати його, а через нього - і нас.

По-друге, Інна і Влад Грищенко жодного відношення до справи Шеремета не мають, їх ніколи не підозрювали у цьому злочині, їх не допитували з цього приводу. Точніше, кажуть що Влада нібито допитували, як свідка, але протокол його допиту зі справи зник. В нашій справі ще є поліцейський протокол з аналізом телефонних з'єднань, де написано, що нема жодного зв'язку між мною і ними. Все! Більше Грищенки ніде не згадуються! Ну і селфі Інни зі мною 2019 року, де видно, що ми вперше в житті зустрілися.

І по-третє, на усіх брифінгах, в усіх замовних фільмах і передачах постійно мусолили про те, що справу Шеремета не розкрили би, якби не події на Івано-Франківщині, де Грищенків звинуватили в закладенні під автомобіль бомби. 5-кілограмової бомби, яка не вибухнула. Тобто, якщо повірити всім цим ментам, виключно через Пуму і Бучу вийшли на нас. А тепер виявляється, що Пума і Буча не лише не мають жодного відношення до справи Шеремета, тепер вони вже і не є обвинуваченими і в Івано-Франківській справі. І що в 2016 році ані я, ані Юля, ані Яна - ніхто не був з ними знайомий.

Після цього у прокурора Тішина вистачило нахабства у вступній промові показати плакат зі схемою вибухових пристроїв у справі Грищенків і у справі Шеремета. Вони відрізняються геть усім, вагою заряду, оболонкою, способом підриву тощо. Навіть магніти різні. Магніт, якими кріпили пристрої.

Тож виходить, усі фігуранти не знайомі, вибухівка різна, Грищенки не причетні і тим не менш через них, так би мовити, "вийшли" на нас? Уявіть собі, через непричетних людей, через несхожу справу вийшли на нас! То може, від початку не туди йшли?

А насправді через Грищенків не "вийшли на нас". Насправді Грищенків подавали як імовірних злочинців, хотіли повісити на них це вбивство, а потім щось не заладилось. Але ж вже доповіли про розкриття президенту. Що робити? Давайте план Б. Давайте вже кого-небудь крайніх. Ну от і знайшли: Антоненка, Кузьменко, Дугарь. Музиканта, лікаря, медсестру. Нас.

-Ваші думки, коли ви опинилися в ІТТ?

-Я навіть не пам’ятаю. Це реально був такий шок – не передати. Коли мене везли містом - оці всі мігалки, купа ментовських джипів, я тоді подумав, що, ого, везуть, як президента. А потім потягли до суду. Навкруги купа людей - усі ж бачать, що це така фігня і брехня. Суддя видно, що теж був в шоці, але йому, мабуть, дали вказівки, що треба саджати. Прокурори сидять – і з них піт ллється. Вони теж розуміють, що це повна єресь.

Нещодавно я передивлявся відео обшуку. І наче по новій це пережив, але тепер було добре видно, як воно все було коряво, все мимо.

Потім повилазило, як вони незаконно це робили. Як заднім числом писали дозволи, щоб нас можна було арештувати. Як писали, що ні я, ні Юля ніде не працюємо, що не живемо вдома, що у нас зв’язки в злочинному світі. Уявляєте, лікар кардіохірург та військовослужбовець Сил спеціальних операцій Збройних сил України – ніде не працюють, за твердженням поліції.

У мене було повне нерозуміння, чому це все відбувається. Це був якийсь відрив від реальності. Я був певен, що довго все це не може тривати.

-Але воно затяглося надовго. Руки не опускались? Що за цей період відчували – які крайнощі були, якщо були?

-Що ті, хто нас засадили можуть піти по бєспрєдєлу, тобто просто наплювати на все – і нам впаяють строк. Але одночасно з цим, коли чуєш підтримку від людей, були сподівання, що перед нами таки вибачаться, що помилились – і відпустять додому. Підтримка дуже стимулювала. Та і сам собі постійно казав, що треба, треба, треба триматися. Бо ми не маємо права давати слабину і шансів радіти тим, хто звів на нас цей наклеп.

Проте з пересічними людьми з самого початку спрацювала інформаційна психологічна спецоперація – я знаю, що це таке. Але згодом люди почали викривати їхню брехню, фальсифікації. ЗМІ звертали увагу на те, що в цій справі дійсно щось не те – це вже цікаво. А друзі і знайомі, звісно, ніколи не сумнівалися, що ми непричетні до цієї справи.

І ще дуже багато мені дав спорт – він мені врятував життя. Я займався щоденно.

-Спорт який?

-Повноцінне тренування, ну, якщо так можна сказати, в обмеженому просторі за ґратами. Я розробив спеціальний комплекс вправ - і ми з іншими хлопцями фігачили так, що ого-го. Відтискання, присідання, прес, турнік, брусся…

-Є люди, яких ви мало знали або не знали, а вони через свою підтримку стали новими друзями?

-Є такі, звісно. І їх багато. Я своїй дружині казав, що не очікував такого, що дехто дуже розкрився для нас. Ці люди стояли в перших рядах, виборюючи нам волю. В певному сенсі ми їм тепер зобов’язані.

- Попри підтримку, віру, що вас випустять не втрачали?

-Віру точно ні. Єдине, що періодично напружувало, що це триватиме довго - і у мене просто поїде дах, бо він за ґратами підтікає конкретно.

 ТВОЯ Ж ДЕРЖАВА ТЕБЕ ЗВИНУВАЧУЄ В СТРАШНОМУ ЗЛОЧИНІ, ДО ЯКОГО ТИ НЕ МАЄШ НІЯКОГО СТОСУНКУ

-За 505 днів неволі, що в вас змінилося? Які почуття накривали?

-Сприйняття зовнішнього світу. Дрібниці важливі. Такі, на які я б раніше навіть ніколи не звернув увагу, наприклад, можливість просто відкрити двері – і вийти. Можливість бачити через вікно хоча б дерево, чи працюючий підйомний кран, чи виделку тримати у руках.

-Як би ви описали світ за ґратами?

-Там теж люди, і багато хто з них сидять так само несправедливо. Просто про них ніхто не знає. А ще там чимало людей більш порядних за тих, хто тут усім керує.

-Писали вірші у в’язниці?

-Я ж не поет, я пишу тексти для пісень. Там це неможливо. Вільна, творча людина, мені здається, не може творити в таких умовах. Хоча оточення у мене там було нормальне. Гарне ставлення з усіх боків, тому давали нормально жити - і не створювали ніякого дискомфорту. Все було максимально толерантно, з повагою. Тобто мене і там намагались підтримати. По автографи приходили.

-Чого в ізоляторі не вистачало з побутових предметів найбільше? І, чи дійсно людина до всього звикає - і до маленької кімнати без вікон теж?

У мене було 2 ізолятори - ІТТ і СІЗО. В першому, поліцейському ізоляторі я пробув 10 місяців. Там заборонено все, включено зі шнурками. Окрім телевізора. Там з тебе роблять нижчу істоту. Принижують. У мене була камера три на два кроки - на двох людей. Вікна тоновані і не відкриваються. Освітлення нагадує купе старого радянського потягу. Влітку температура в камері біля 40 градусів. Звісно, що людина до усього звикає, але не вистачало усього: від звичайної виделки до ручки.

В СІЗО було простіше і значно легше. Шнурки можна. Вікна відкриваються. Є унітаз. Холодильник. Хоч номінальне медичне обслуговування. Однак душ все одно раз на тиждень.

Для нормальної людини, вільної і законослухняної, звикати до неволі і тортур - це неприродно. Але, як я вже вище казав, вільна людина завжди залишається вільною у будь-яких умовах.

- Чи сняться сни в неволі, і які, якщо так?

-Звісно, сняться. Перший сон, який мені наснився в ІТТ - це був, уявіть собі ... Зеленський. Стояв переді мною, дякував за службу і тиснув мені руку. А я у формі і називаю військове звання.

Був ще сон: я виліз із купи бруду (якесь листя, палки) у військовій формі. Виліз, отряхнувся чистий, красивий, як і повинен мати вигляд воєнний, йду по вулиці Гончара, травень. Потім все зникає і я піднімаюсь до себе в квартиру. А в долоні - три нових медалі.

-Що вам ще дав цей досвід ув’язнення, окрім негативу?

-Я думаю, що це сходинка до чогось великого. Перехід. Як в крутих іграх, не пройшовши це, не можна вийти на інший рівень. Я точно знаю, що це випробування дуже вплине на мене – час покаже, як саме. Але я відчуваю поштовх до нового етапу. І думаю, що не тільки я, а і ті, хто причетний до звинувачень мене, Юлі і Яни в причетності до цього страшного злочину.

-До того, що ви вдома, думаю, ще не звикли?

-Ні, усі ж розуміють, що засідання ще не закінчилось. І хоча ти вже не за ґратами, розумієш, що все робилося навмисне – це, знову ж таки, вплив на свідомість людей: сидить там так довго, значить, таки небезпечний.

-Що найперше хотілося зробити, окрім обійняти дружину і дітей?

-Зрозуміти, що я вже не в тюрмі. Взагалі, у мене те саме, що розповідала Юля - в перший день вдома ти на такому стрьомі, що зараз можуть зайти, кудись знову забрати, завезти...

Хотілося дуже мацати свої речі, форму, наприклад. Що воно справжнє. Вдягнути щось інше. Дуже були потрібні будь-які тактильні відчуття, яких не було у в’язниці.

-Щось змінилося вдома, поки вас не було?

-Діти підросли. Вітька (син, – ред.) дуже подорослішав. Варікоша (Варя, дочка – ред.) витягнулася. А так все ніби на місцях.

-Куди б хотілося піти за межі квартири, може, є якесь улюблене місце?

-На роботу, в частину, в спортзал. На Донбас хочу поїхати. Дуже скучив за Сходом. А от щодо музики…я навіть не знаю, коли так станеться, що я візьму інструмент і почну грати. Не можу поки себе змусити. Щось мені не дає.

-Вам хочеться поспілкуватися з людьми, які пережили подібне?

-Хочеться. Ось Олег Сенцов приїде - ми з ним поспілкуємось. Але найстрашніше в моїй історії, що я перебував у полоні власної держави, як військовополонений. Тобто твоя ж держава тебе звинувачує в страшному злочині, до якого ти не маєш ніякого стосунку. І ця вся тема просто вибиває з рівноваги. Про це кричить вся країна, це вийшло на міжнародний рівень - про це кажуть американці, посли інших держав. А міністр кричить: "Ні, я не згоден!"

-Не думали про те, що коли все закінчиться, ви б хотіли виїхати з держави, яка зрадила?

-Я не асоціюю країну з тими, хто мене посадив. Я люблю Україну. Вона дала життя мені, моїй родині.

-Як думаєте, чому це все відбулося саме з такими людьми, як ви, Юля, Яна?

-Чому обрані ми, як кандидати? Я думаю, що ми були не одні на ці ролі, але чому хтось поставив галочки саме перед нашими прізвищами – оце питання. Багато хто ставить його. Обрати людей з гучними іменами, кришталевими анкетами. Зробити дискредитацію сил спецоперацій, волонтера, медика, дитячого хірурга. Ніби це робилось навмисно, щоб у людей погорів мозок. Щоб вони просто не могли вловити логіку в цьому – а це лякає.

Я вважаю, що після нашої справи кожний в Україні має розуміти, що це може трапитись із ним самим. І якщо зараз це все схавати, тобто якби це все проконало з нами – капець був би усій країні, наступив би 37 рік. Тобто будь-кого заїхали, запакували - і посадили.

-В такому разі, що варто порадити людям? Якщо кожен з нас потенційно може опинитись за ґратами?

-Не мовчати, якщо це вже трапилось з кимось. Допомагати чим можна: репостами, мітингами, корисні будь-які активні дії. Це треба розганяти по максимуму, інакше наступного разу за вас просто не буде кому вийти з протестом.

-Чи думали про те, хто б насправді міг бути вбивцею Шеремета? Вам би хотілося самому розібратися тепер в цій справі? Чи не цікаво?

-Мені, звісно, цікаво як громадянину знати, хто і за що вбиває журналістів в Україні. Хто підриває бомби поблизу місця, де мої діти ходять до школи. Але мені також цікаво знати, хто не убезпечив наших людей від цих вибухів.

Поки йде це шоу Дугарь-Кузьменко-Антоненко, ніхто не шукає справжніх вбивць. І поки отакі розслідувачі імітують роботу, в усіх злочинців виникає почуття безкарності. Але у мене немає наміру вести власне розслідування вбивства Шеремета. Я, на відміну від Антона Геращенка, Агату Крісті не читаю, і художні твори не вигадую. Хотілося б звісно, щоб справу розкрили. І я навіть можу уявити, що треба для цього зробити передусім - вигнати усіх, хто нею займався до цього. Вигнати так, щоб вони ніколи в своєму житті більше нічого не підробили. Звільнити місце для професіоналів, розумово здібних і чесних. Тоді шанс на розкриття злочинів з'явиться.

-Ви вірите, що є чесні і принципові люди серед поліцейських, суддів, чи вони тепер всі для вас однакові?

-Звісно, вірю. Порядні люди є усюди, питання в тому, яке положення вони займають, наскільки їхня порядність є визначальною для системи в цілому. Коли система збочена, порядні залишаються внизу, а лайно спливає наверх. А іноді посада напряму впливає на порядність. Іноді система впливає і на порядних людей - або вони перетворюються на лайно, або йдуть. Я на своєму досвіді переконався і в тому, що порядні поліцейські існують і в тому, що система збочена.

Щодо чесних і принципових суддів - впевнений, вони є. Але я особисто досі з такими не стикався. Коли на вигляд принципові вони виходили з нарадчої кімнати, і коли я читав, що вони там написали, – розумів: треба чекати нових принципових.

- Коли станете вільною людиною, кому першому ви поставили б питання про свій арешт?

-Я завжди був і залишаюся вільною людиною, навіть усі 505 днів ув’язнення. А от коли буде виправдувальний вирок або відмова прокурора від обвинувачення, питання про моє ув’язнення буде поставлене перед державою в цілому. А держава вже нехай питає у тих, хто все це почав. Насамперед, я зараз готовий це сказати - це найвище керівництво МВС і поліції, судячи по тій брехні, що вони озвучували. Люди, які добросовісно помилилися, так не поводяться.
У Фрейда в його "Тлумаченні сновидінь" є таке поняття як "логіка чайника". Коли у сусідки вимагали повернути чайник, вона казала: по-перше я його не брала, по-друге - віддала, а по-третє він і був розбитий.

Так і наше обвинувачення себе поводить. Глибоко законспірований агент в улюбленому одязі пішов на злочин. Так глибоко ми з Юлією Кузьменко все приховували, але не почистили своє листування в телефонах. То самі кажуть, що я добре орієнтуюся на місцевості ( і це правда), то я розвідницю посилаю, яка ніколи там не жила, розвідати. Спочатку були ультранаціоналістичні ідеї, потім — дестабілізація, а коли з'явилися дані, що це справа рук білоруського КДБ через професійну діяльність Шеремета, вони тепер кажуть - ми ж це і мали на увазі! Ультранаціоналістична дестабілізація Лукашенка. Майстер спорту майор Чингачгук. Ну де я і де то білоруське КДБ, ви мене вибачте?

-У вас є якась мрія, яку ви не встигли втілити до того, як все це трапилось?

-Це мої офіцерські погони в ССО. Я мав стати офіцером у 20 році на День сил спецоперацій. І найголовніше для мене, щоб я зміг продовжити службу.

-А у музиці?

-Отримати Grammy.

Музика

МИ ВИГРАЛИ КОНТРАКТ НА ЗАПИС ВІНІЛУ В ЛОС-АНДЖЕЛЕСІ, АЛЕ НАС НЕ ВИПУСТИЛИ, БО САМЕ ТОДІ ТРАПИВСЯ ПУТЧ

До 80 року я жив на Шулявці, на Гарматній. Хоча моя мама з центру, з Бессарабки, Євбазу (Єврейський базар,– ред.) Саксаганського. І у 82 ми переїхали на Гончара. І з тих пір я живу в центрі.

З музикою вийшло дивно. Діти в той період, 70-80, більше хокеєм-футболом цікавились. А я випадково потрапив у музичну школу – просто набирали дітей, але у мене виявились таланти. Хоча до того я з-під палки грав рік на фортепіано, але це не моє. А от вдруге я опинився у класі цимбалів. Вчитись мав 5 років, ходив на заняття так собі, але у мене були шикарні бонуси - я не ходив на сольфеджіо, бо соромився співати, проте грав усі концерти за школу. І ми завжди скрізь посідали перші місця. Закінчив музичну школу з "червоним дипломом".

Класі в 7 почув "Kiss", "ACDC" – мене ця музика захопила, почав слухати західні групи. А коли в класі 9-10 почув гурт "Metallica", зрозумів, що далі буду музикантом, буду грати сам таку музику.

Коли закінчив школу, стало питання куди йти вчитися. Спочатку хотів у Карпенка-Карого, але мій однокласник там не пройшов, і мама порадила піти у культпросвєтучилище. Я ще посміявся, що це за назва така Культпросвєт. Розташовувалось воно в Лаврі. А серед факультетів там були лише народні танці, бібліотекарі і диригентсько-хоровий. Танці точно ні, бібліотека взагалі не про музику, а диригентський теж не підкупав – одразу уявив собі хор. Але мене таки вмовили і вчився я там. Паралельно створив свій гурт.

-Свої пісні грали чи кавери?

-Свої. Ще у нас було пару улюблених пісень "Металліки", їх ми теж грали.

Потім я відкосив від призову, бо не хотів служити в радянській армії, а тільки грати рок. Працював на різних роботах - в таких місцях, що не дай Бог. Але все це для того, щоб бути незалежним у музиці. Хоча отримував купу пропозицій грати в топ-гуртах. Звали і з Москви. Але у нас на той момент був свій досить відомий колектив "Едем". І на одному з конкурсів у Москві ми виграли контракт на запис вінілу в Лос-Анджелесі, але нас не випустили, бо саме тоді трапився путч. Це був 91 рік. Ось така іронія долі.

-А викладати коли почали?

-Це був вже десь 2009 рік. Ми вже зі Свєтою тоді були одружені.

-Де ви з нею познайомились?

Вона працювала директором в культовому закладі "Купідон". Там і познайомились. Десь в той період виник проєкт "Riffmaster". Ми записували перший альбом. І десь тоді почалося викладання. Це був початок Guitar riffs society. А потім подзвонив Вова Бульба з музичного магазину "A&T Trade" і запропонував, що, Андрію, ми хочемо відкрити Rock-school. Ми поговорили, що паралельно розвиваємо і мій проєкт, і рок-школу, і одне одного підтримуємо. В той період було все прекрасно: я займався викладанням і творчістю, Свєта ходила на роботу, нам вистачало на життя. А потім почався Майдан, війна.

Війна

НЕ ПІТИ В АРМІЮ ЗАДЛЯ ТОГО, ЩОБ ГРАТИ РОК -МУЗИКУ. НАВЧИТИСЯ ГРАТИ ЇЇ НА ВИСОКОМУ РІВНІ, І ПОТІМ ЗАВДЯКИ МУЗИЦІ ПРИЙТИ В АРМІЮ

-Майдан як для вас відбувався?

-Досить активно. Тоді в рок-школі зробили пункт обігріву. Вовка Бульба красавєц. Свєта не знала, що я туди ходжу, постійно питала, а чого у нас вдома паленою гумою штиняє?

-Коли їй про це сказали?

-Ми якось заїхали з нею в рок-школу. Це було на наступний день після розстрілів. Ну і вирішили піднятися в Михайлівський собор. А там купа волонтерів. В маленькій трапезній, де ми хрестили дітей, операційна і морг. І тоді я їй сказав: "Давай поки ми тут, я тобі дещо покажу". Пішли на площу, а туди саме привезли п’ятьох загиблих – і труни одну за одною проносили над головами. Це було потужне потрясіння для Свєти. І я думаю, що це був переламний момент, коли вона для себе внутрішньо визначилась, хто вона. Після цього ми години дві не розмовляли – емоційно був сильний удар.

-А війна коли для вас почалася?

-Одразу з Кримом. Ми тоді з товаришем моїм, тепер адвокатом, Стасом, тренувалися разом бойовому самбо. Він зібрався йти в батальйон "Донбас". Я сказав, що я з тобою. Але він мене відмовив. Сказав, що у мене діти, і що йому робота зберігає місце, зарплату і дає соціальні гарантії родині, а от зі мною інша історія.

А потім мене якось знайшло Міноборони, попросили написати пісню. Мотивували, що треба пацанів підтримати. Я спитав, а чого не Вакарчук? Бо дуже дорого. Я давай дзвонити іншим артистам, відомим, зокрема, і всі якось так "поморозилися". А от Саня Положинський сказав, що взагалі без питань. І з’явилася наша спільна пісня "Земля".

А згодом почалися заїзди різних артистів на фронт. Я теж думав, як поїхати. І в 15 році знову ж Саня Положинський запропонував, що треба пацанам зіграти. 24 травня ми приїхали одразу в третій окремий полк спецпризначення. Я не знав, що це буде знаковий для мене приїзд. Вже потім, коли я там отримував блакитний берет і тельняшку, думав, який капєц: не піти в армію задля того, щоб грати рок-музику. Навчитися грати її на високому рівні і потім завдяки музиці прийти в ЗСУ.

А тоді після концерту до нас з Санею підійшов комбат Редут (Олександр Трепак), подарував нам прапорці, і саме мені наліпки "спецназ". Я їх наклеїв собі на машину, коротше, наврочив (Сміється). У мене і за ґратами, в камері, прапори на стінах висіли - пацани передавали, їх ось-ось мають привезти додому. Там написано "Третій полк чекає на засранця" (Сміється).

Ну а далі ми з Сашком поїхали в ПС, а потім добралися під ДАП у 93 бригаду. Там ми побачили, що таке війна. По нам стріляли – і ми були офігєвші, . А ще влетіли з Сашком у воронку – і ледь не вбилися. Поїздили там десять днів, а після того я відчував, що мені потрібно знову на схід. Потім вдома дивився на людей - усі такі розфуфирені. Багато донецьких, луганських номерів. Думав, ну, як таке можливо? Ось тоді у мене була велика переоцінка цінностей.

-Як довго їздили з концертами?

-У мене з 15 по 19 рік більше трьохсот концертів. Останнє відрядження було у 19 році з кінця вересня до початку жовтня, тоді за 10 днів я зіграв 32 концерти. Ми бували в таких місцях, що 50 метрів – і вже ворожа техніка їздить.

-Служити коли вирішили піти і чому?

- Саме по собі склалося. Це і дружба, і те, що вже без фронту не можеш – воно ж затягує, навіть коли ти ще не боєць. І постійні думки, що я б міг щось більше робити, ніж тільки концертувати. Я в ССО хотів ледь не одразу. Але командир мене переконував, що Андрюха, ти маєш робити те, що робиш.

Але трапилось так, що мені Саня Гагаєв (Віце-президент ПДМШ) запропонував піти в ПДМШ. І я пішов водієм-санітаром, але постійно був на контакті з ССО. І якось пробув з полком ротацію, не офіційно. Їздив з ними з концертами на передок.

Мене пацани давно просили, що Андрюха, може, напишеш якусь таку пісню про нас. Але військова тематика, вона дуже особлива. А ще всі звикли, що це зазвичай якась така напівафганська-напіврадянська фігня. А уся моя творчість - це пережиті особисті відчуття. Тому і тут я теж мав це відчути, пережити. І велику роль зіграв той проміжок часу, який у сумі я провів в цьому підрозділі.

Якось було шикування. І командир мені каже, що, Андрюха, чого стоїш? Йди у свій загін. І я офігєвший такий – це ж визнання! А далі хвилина шани за загиблими – і звук труби з одного боку, потім іншого. А у мене мурахи по шкірі – і ось воно, пішла народжуватись пісня "Тихо прийшов, тихо пішов". Після цього я вирішив іти в ССО.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор. НЕТ