Народний герой України, психолог команди Invictus Games Валерій Чоботар (Гатило): "Героїзувати людину – страшна пастка. Вчинок може зробити навіть покидьок. Жодного, кого я вважаю героєм, немає без лайна. Таких не існує"

Автор: Віолетта Кіртока

Після повернення з війни доброволець пройшов декілька курсів психотерапевтичних тренінгів і надає психологічну підтримку тим, хто також брав участь у боях. Крім того, його запросили бути психологом нашої команди Invictus Games.

Фото: Роман Ніколаєв

Про Валерія Гатила у 2014 та 2015 роках розповідали достатньо багато.

Він став центральною фігурою одного з перших фільмів про захисників Донецького аеропорту - "Добровольці Божої чоти" Леоніда Кантера. З ним записували інтерв’ю, його вислови, роздуми, розповіді про бої цитували та переповідали. Розумний і змістовний чоловік, що має за плечима неабиякий життєвий досвід, – надзвичайно цікавий співрозмовник. Після того, як він повернувся додому – а для цього була досить вагома причина - Валерій не залишив тему війни. Свій досвід він передає іншим. Його висновки із спілкування з військовими, які потребують психологічної допомоги, неймовірно цікаві і подекуди досить несподівані. А також болючі, бо Валерій Чоботар не любить прикрашати дійсність, а говорить правду, навіть якщо вона неприємна, адже певен, що саме від чесності залежить якість життя людини та її щастя.

Коротко нагадаємо, хто такий Валерій Чоботар. Доброволець "Правого сектора" брав участь у боях у селищі Піски на Донеччині. До війни він отримав звання заслуженого тренера України. Президент Всеукраїнської Федерації фрі-файту та контактних єдиноборств, який підготував понад десять майстрів спорту України з фрі-файту. Його вихованці ставали чемпіонами України та призерами чемпіонатів Європи та світу.

Пройшовши повний цикл психотерапевтичного тренінгу проєкту Wounded Warrior Ukraine, Валерій почав допомагати побратимам долати післявоєнні розлади, а згодом його запросили стати психологом національної збірної України команди Invictus Games.

Під час війни Валерій одружився та став батьком трьох синів. Рідна сестра його дружини, пішовши на війну добровільно, шість років віддала армії, дослужившись до командира мінометного взводу. І вона, і він в різний час отримали недержавну нагороду "Народний герой України".

"ГЕРОЇЗУВАТИ ЛЮДИНУ – СТРАШНА ПАСТКА"

-Мені дуже подобається ідея "Ігор нескорених", - говорить Валерій Чоботар, друг Гатило. – Британський принц Гаррі сам воював, був в Афганістані, пройшов шлях бійця. Побачивши в Америці "Ігри героїв", він вирішив створити щось подібне для поранених ветеранів всього світу. По суті, це своєрідний натівський альянс, тому що об’єднує ветеранів різних країн. До цих змагань включили і Україну. Ідея Invictus Games яка – повернути людей до якісного життя через формування нової зграї, нової сім’ї, нового підрозділу з людей, об’єднаних спортом. По суті, спорт - та сама війна, змагання, ставлення цілей, деколи рухання вперед через біль. В змагання включено багато видів спорту: стрільба з лука, легка та важка атлетики, велоперегони, баскетбол на візках, метання ядра. Кожен з цих видів спорту має свій вплив на людину. Якщо є порушення координації, балансу і психологічного в тому числі – стрільба з лука просто знахідка. Тому що концентрування на цілі приводить мозок в стан балансу. Це відбувається через таку просту роботу. Invictus об’єднав притомну спільноту поранених ветеранів, щоб вони могли між собою спілкуватися і власними історіями та прикладами давати один одному підтримку. Подібність, схожість проблем – це те, що допомагає жити далі.

Один боєць зі мною поділився власною історією: він забрав з притулку кота з ампутованою лапкою. Він слідкує, як кішка адаптується з такою вадою, як рухається, міняється її поведінка. І за цим всім бачить свій досвід. В мережі знайшов іншу історію. Ветеран з ампутованими ногами був у стані глибокої депресії. Його завезли в орнітологічний притулок, де знаходяться хижі поранені птахи. І там він побачив орлана білоголового без крил. Це було своєрідним повним контактом. Зустріч з подібним, з такими самим проблемами, як у тебе, дає потужний поштовх, який відкриває нові сили, нове бачення, пізнання себе. Ідея Invictus – саме пізнання себе через спорт. А в процесі вивчення себе міняється і якість життя.

- Через пандемію змагання ж перенесли…

-Так, останні два сезони постраждали, бо неможливо провести ігри. Але команди хороші відібрані, жертовно працюють. Підготовка, очікування змагань втягує людей в певну роботу. Спочатку всі, хто приходять в команди, думають, що це про спорт, але це про взаємопідтримку, про спілкування. В нашій збірній 20 чоловік. Більшість з них активно включені в роботу. Це ж своєрідний військовий підрозділ, головна мета якого - адаптуватися до життя і виграти. Перенесення змагань на наступний рік для мене особисто свято. Бо це дає можливість максимально добре пропрацювати з людьми.

Моя робота специфічна. Я інтерпретую стани бійців, які не ідуть на контакт, використовую різні техніки встановлення зв’язку. Якщо по-простому це описати: спочатку створюю почуття безпеки і потім вже людського контакту, атмосфери довіри. Тоді людина починає відповідати на питання і по суті сама знаходить рішення для себе, що робити в житті, з чим потрібно працювати. Я просто допомагаю усвідомити, що є проблема, що вона заважає.

В ідеалі робота психолога мала б не припинятися і після змагань. Так відбувається у світі. Але ми тільки зайшли в команду Invictus. Сподіваюся, з часом так і станеться.

Коли тільки створювалася команда, всі говорили про одне: ми мусимо показати, що ми можемо перемагати не тільки на війні, а й у спорті. І нікого не гребло, що людина рухається на візку, має величезні психологічні проблеми, не говорячи вже про те, що взимку, коли сніг, частина з них не може нікуди добратися, тому що міста не пристосовані для людей з інвалідністю. Нікого не гребло, що в туалет візок не проходить, тому що двері зроблені під 59 сантиметрів, а не як треба для візочників – 70. Потрошечку ситуація змінюється, але дуже повільно, та й не відразу розуміють організатори, наскільки це важливо. Але всі проблеми пов’язані між собою, всі впливають на людину.

Ще одна ідея створення Invictus, яка мені до вподоби, - перекласти усвідомлення власної відповідальності за свою долю на себе самого. Коли ти це приймаєш і розумієш, що ти не один, ти не жертва, це був твій вибір – піти на війну, і тепер ти живеш з наслідками свого вибору, ти це приймаєш і міняєш якість свого життя, наскільки це можливо. І от це прийняття і усвідомлення фантастичні. Але у кожного свій шлях. У когось краще виходить зробити цей крок розуміння, у когось гірше. І результат залежить якраз від нашої спільної роботи.

-Психологічні проблеми тих, хто пройшов війну, дійсно будуть давати страшні наслідки?

-Це закономірна природня реакція на неприродні події, які відбуваються у твоєму житі. І це не тільки наслідки війни, яка точиться в нашій країні. З цим стикається весь світ. І пом’якшити ці наслідки, знівелювати їх можна. Але це залежить напряму від того, як до цієї проблеми ставиться держава та її громадяни. З розумінням, прийняттям, підтримкою чи осудом.

Мій близький друг режисер Леонід Кантер вклав собі в рот дуло автомата і натиснув на гашетку... На основі чого він зробив цей вибір. Чи це вибір був? В якому стані він був зроблений? Тут не існує прямих відповідей. Вже працюючи в психологічній сфері, маючи достатньо випадків самогубства серед знайомих, розумію, що це настільки глибокі речі, яким можна запобігати, та змінювати їх можливо тільки в спільному середовищі. Для цього всім, хто пройшов війну, потрібно навчитися звертатися по допомогу.

От мене шанують і на фотозйомку до вас я приїхав як Народний герой. На війні всі мені говорили, що я молодець, розповідали, що мій приклад – це подвиг. Але жодний не питався, в чому я не молодець, в чому я маю якісь ганебні риси і вчинки.

Героїзувати людину – страшна пастка. Людина починає думати, що його вважають героєм, а він насправді покидьок. Бо він відчував страх, робив помилки. Це природно. Жодного героя, кого я вважаю героєм, немає без лайна. Їх не існує. Я поділяю думку, що героїчний вчинок може зробити навіть покидьок. І знаючи про свою сутність, герої потім і вкладають стопку собі в руку, або коляться, або стріляються. Коли ми лише героїзуємо людину і не даємо їй підтримки в прийнятті своїх слабкостей або негативних сторін, то ми її підставляємо, формуємо в ньому когнітивний дисонанс. Людина починає брехати суспільству. В жодній ситуації на війні я не був сам, завжди поряд були побратими. Але я знаю, що були ситуації, коли саме я прийняв неправильне рішення, яке призвело до втрат, хоча була і перемога. Але можна було зробити інакше. І тоді, можливо, всі залишилися б живими…

Для мене актуальною залишається фраза: героїзм солдатів це результати прорахунків командирів. Вона правдива.

Коли я кажу, що не потрібно героїзувати наших бійців, ідеться не про те, що потрібно показувати лайно. Але говорити про це спокійно. Всі мають розуміти, що боятися – це нормально. Це фізіологічна реакція. Коли суспільство зрозуміє це і прийме, все стане на свої місця. І ветеранам легше буде жити.

Особисто я звільнився від внутрішніх проблем тоді, коли публічно почав говорити про те, що мене мучило.

"КОЛИ МНЕ ПРОСЯТЬ РОЗКАЗАТИ ПРО ВІЙНУ, ВІДПОВІДАЮ: Я НЕ ЖИВУ СПОГАДАМИ"

-Є бійці, дуже зрілі психологічно. На них не видно відбитків війни.

-У всіх різний досвід, виховання. Від цього залежить реакція на пережите. Чому я обрав вчитися на психотерапевта? Першим імпульсом було вберегти родину, заради якої я і воював. Це я кажу вам цілком відверто. І зберегти себе, своє я.

-В цьому допомогли тренінги?

-Мені – колосально! Тепер я регулярно прохожу терапевтичні сесії, у мене з’явилося усвідомлення процесів, які відбуваються всередині мене. Певні теми перестали бути табуйованими. Це як стріляти з автомата. Треба все знати про автомат, зокрема, які у нього недоліки, аби знати, коли його заклинить, після якого пострілу. Те саме і людина. Де межа людського? Варто це вияснити.

Якщо бути чесним, відчуваєш, як звільняєшся. І тоді тобі легко говорити про свою проблему. Ти зустрічаєшся з хлопцями, які стояли на другій-третій лінії фронту і не можуть з тобою спілкуватися, бо вони не бачили вживу ворогів і тому вважають, що вони якісь недо порівняно з тобою. Але ти б нічого не міг робити, якби їх не було за спиною. Та й у нас, в Пісках, різне було. Коли ти ділишся не досвідом, який ти крутий чи як всіх мочив, а як всирався, втікав, ховався, коли у тебе ноги відмовляли, ти блював, які в тебе були страхи, люди починають розуміти, що ти не супергерой, а такий само, як і інші, нормальний. І це створює контакт.

Тренінг дав мені усвідомлення, що люди, які живуть в хорорі, відчуваючи страх за когось, набагато більші травмі отримують, ніж ті, хто піддається небезпеці. Їхній мозок набагато більше сплавляється. Тому така проблема з матерями, батьками, дружинами. Або з тими, хто знає, що люди ідуть в бій. Про них майже не згадують, не помічають їх і їхні проблеми.

Я багато працюю з тими, хто недовоював, недозробив, невчинив. Саме тому я героїзацію вважаю певною мірою токсичною. Це одна з причин, чому я вкрай рідко погоджуюся на інтерв’ю і мінімально говорю про війну. Коли мене просять щось згадати, кажу: я не живу спогадами. Якщо спогади не перевести в досвід, то ти рухаєшся до майбутнього дупою вперед, бо в тебе обличчя повернуте не в той бік. А якщо ти спогади переплавляєш в досвід, завдяки йому розумієш, як можна стати сильнішим, інакше жити з отриманим досвідом, що частково мені вдалося, то можна жити далі. Саме цим я і ділюся. Не вчу, а саме ділюся досвідом: як я з цим жив раніше, як живу тепер. Якби я жив суцільно спогадами, вони давно б мене вбили.

Я постійно сам себе запитую: що я можу зараз зробити, щоб інші не робили мої помилки? І можу про них відкрито говорити. А якщо я буду говорити про свої героїчні вчинки, яких насправді не було, то люди будуть прагнути тільки до неіснуючого і не зможуть оцінити свої недоліки. Ми ж, коли купуємо авто, передусім шукаємо його недоліки. І з людиною насамперед потрібно вияснити, що в ній кульгає, що не так, і над цим працювати.

-Багато родин бійців, які пройшли війну, розвалюються, не витримують…

-Тому що додому вертається інша людина, це вже інший світ. Я не знаю хороших сімейних терапевтів, мені такі не траплялися. Саме тому я вирішив вчитися сам, бо не міг знайти, хто мені дасть раду.

На перший курс я потрапив у 2015 році, коли впав Донецький аеропорт. Через два тижні після цього я поїхав на тренінг. Тоді я був на грані. Бо по рації чув, як волають про допомогу, а я нічого не міг зробити, навіть носа висунути з підвалу. Якраз в ті дні до нас приїхав тренер з бодинаміки Олег Гуковський, він працював з хлопцями, які переживали стрес. На той момент я нічого не знав ані про бодинаміку, ані про посттравматичний стресовий розлад. Чесно скажу, після першого дня тренінгу прийшов додому і давай гуглити – що таке емпатія, що таке ПТСР, і ще з десяток слів, які я нібито і чув раніше, але що вони дійсно значать, не знав. Отак випадково я потрапив до Дітте Марчер, дуже відомого датського фахівця. Вона - одна з засновників школи тілесно орієнтованої терапії. Вона якраз приїхала в Україну і попереджала вже тоді: згодом ви будете мати величезну проблему з ветеранами і тому вже повинні думати, що з ними робити. Хоча тоді ще ветеранів не було. Перший курс називався "Розуміння". Пояснили, чому ти не спиш, жінку не сприймаєш, чому до неї немає статевого потягу, чому після кохання з дружиною ти ідеш спати окремо, чому кладеш ніж під подушку, чому, прокинувшись від різкого звуку, більше не засинаєш. Це все практично і науково досліджено. Це колосальна система знань. Це не схеми і не читання лекцій. Давайте будемо відверті – на війні частина людей була з вищою освітою, але вона не гарантує фахових знань в медицині, нейробіології чи в поведінкових штуках. Частина людей мала освіту на рівну ПТУ. Це не применшує їхніх людських якостей, але зрозуміти наукові пізнання з таким рівнем знань неможливо. Тому часто тренінг проходить, використовуючи принцип, рівний рівному. Коли розповідає все людина, що пережила цей досвід, адаптувалася, навчилася з ним жити. Зрозуміла ні, що з цим робити, а як з цим бути. Що робити з ампутованою ногою? Нічого. Її немає. А як жити без неї? Це вже зовсім інакша наука. Я ж також попервах приїздив після роботи додому і не міг обійняти дружину. Просто не міг…

У Дітте колосальний життєвий досвід. У 2014 році їй було 57 років. Вона була в полоні кілька разів  як переговорник в ООН. Має поранення. Вона прожила цілу історію. І вона триває. Дітте матюкалася, курила разом з хлопцями. Коли я побачив її в цивільному під час навчання, це була пані з нафарбованими губами, рюшечками. Навіть не відразу її впізнав. Але те, що вона матюкалася навіть по-англійськи, в нашому середовищі її відразу легалізувало. І на тренінгу я зрозумів, як багато людей страждає, відчув бажання бути корисним, дати підтримку.

Зараз, коли консультацію доводиться проводити онлайн, це дуже важко. Немає віддачі. Через камеру не відчуваєш посмішку, напруження, концентрацію людини. На відео людина дає емоцію пласкою. Ти не отримуєш імпульсів. А я ж як рибак – підсікаю. І знаю, яке поставлю питання, коли відчуваю ту чи іншу реакцію. Іноді роблю це інтуїтивно. Але після особистої консультації виходиш з відчуттям проробленої роботи, з розумінням, що налагоджуються стосунки.

До мене якось приїздив ветеран з дружиною і дитиною. Вони приїхали в Тернопіль на екскурсію, а я запросив пожити у мене в родині. Ця пара розійшлася після війни. Але після моєї роботи з бійцем вони таки повернулися одне до одного. Стосунки налагодилися. В короткий термін після приїзду цієї пари я, стоячи в пробці, побачив ще одного ветерана, який ішов по вулиці з дружиною і дитиною, тримаючи їх за руки. Рік тому в цій родині також все було інакше. Такі результати – і є сенс моєї роботи. Але це спільна робота. Бо їхньою відповідальністю було набратися сміливості, зателефонувати мені і сказати: чувак, я не хочу жити, я зробив те-то і те-то, я не стягую.

Я ж не буду говорити, що тільки я один такий фахівець. Вони з’являються. Прекрасні люди працюють в санаторії "Лісова поляна" під Києвом. Для ветеранів це справжнє диво. Рекомендую. Звертайтеся до Ксенії Возніціної та Тані Сіренко.

"ЖІНКИ, ЯКІ ПІШЛИ ВОЮВАТИ, ТАК ВИРІШИЛИ, ТОМУ ЩО ЦЕ НЕ ПЕРША ЇХНЯ ВІЙНА"

-На момент війни ви не були одружені, та й перший син народився у вас після подій в Пісках і Донецькому аеропорті…

-Він і став причиною мого повернення додому. У мене було своєрідне осяяння в Пісках під час обстрілу. Раніше соромився про це розповідати. Я запитався в себе: ти що захищаєш? Дивне наче питання. Раніше соромився про це розповідати. Якщо ти захищаєш Україну, де не буде Чоботарів, то ця країна хіба має для тебе таке глибоке значення? Я ще надіявся, що мій брат буде мати синів Чоботарів, але у нього на той час була тільки донька. І я офігів від тієї думки. Зрозумів, що я просто хочу мати дітей, хочу мати сенс життя. Якщо і варто загинути, то заради якихось сенсів. Ми з Лесею одружилися в 2015 році. Це було найгірше весілля з точки зору подій, які тоді відбувалися.

В день нашого з Лесею розпису ховали Віка в Тернополі. Мої друзі Толік Бурячок, Андрій Шараскін, ще кілька хлопців відразу з нашої події пішли на цвинтар. А я не пішов. А на другий день ховали Гену Дощенка… Розумієте, який настрій був в ті дні? Мені постійно телефонували, ми обговорювали, коли і де відбудеться прощання з хлопцями. А в цей час дружина готується до шлюбу. Вона хотіла бути в білій сукні, не в шлюбній, але білій, з квітами. А я до війни жив в спортзалі, у мене в багатьох речах не було потреби. Тому я не зміг знайти для Лесі праску, щоб вона попрасувала сукню. І вона пішла на розпис в шортах і футболці. Дуже плакала через це. А я плакав під час весілля, бо дякував друзям – живим і тим, хто помер. Потім ми на пару днів поїхали на Дністер, було багато друзів. Через дев’ять місяців у нас народився син Орест. Він названий на честь загиблого Ореста Квача. Це мій учень і друг. Дуже дивно, але тільки коли я познайомився з Оленою Білозерською і Вороновим, другом Вольфом, дізнався, що вони його також тренували в Києві.

Коли Леся мені повідомила що завагітніла, я прийшов до комбата Чорного і сказав: "Комбате, можете мене записати в список сцикунів, але я знаю як впливає стрес на психіку, а я дав дружині слово, що повернуся живим". Він мене відправив на базу батальйону, де я займався підготовкою добровольців і де отримав найбільші стреси в своєму житті. Півроку я не виїжджав на передову. За два місяці до народження малого я взяв собаку, якого мені подарували снайпери, і на Новий рік поїхав додому. Забрав Лесю з пузом в Києві і – в Тернопіль. До речі, пес мені дуже допомагає. Ми гуляємо з ним майже по дві години на день.

Мене весь час тягнуло навчатися. Тому я і пройшов всі тренінги - вони були тоді щодва місяці. Після них вперше в житті я розпланував найближчі п’ять років. Треба сказати, що 90 відсотків збулося. Зараз живу по плану наступної п’ятирічки. Коли Леся другий раз завагітніла, я відкрив той блокнот і почав згадувати, скільки ж я напланував дітей, бо це, виявилося, працює. Може я трьох напланував? – перепитував сам себе.

-Так у вас же троє дітей.

-Так. Але третій - це вже був план наступної п’ятирічки.

-Всі хлопці…

-Орест, Любомир і Богдан. Молодшому п’ять місяців.

Звичайно, не все мені легко вдавалося. Було багато нюансів, поки я навчився жити з тим багажем, який здобув. Було якось, що поїхав на зустріч на п’яту годину, а повернувся о дванадцятій ночі з загіпсованою ногою, на милицях і з перебитими руками. На дорозі мене підрізав якийсь дядько, я не спустив – підрізав у відповідь. Йому це не сподобалося. Він мене наздогнав і вирішив вияснити відносини. Наш конфлікт плавно перейшов в бійку. Для мене це було щастя. Нарешті хтось сам вирішив на мене напасти. Я поламав об цього дядьку руки. І ногу... Нічого страшного з ним не сталося, він лишився живий. Заяву з поліції забрав. Ми навіть подружилися. Він вибачився. Йому було соромно. Але в гіпсі був я.

Це стало черговим сигналом, що потрібно працювати над собою, бо я вибухав. Та й взагалі. Я провів безліч безсонних ночей. Безкінечно ходив по сусідньому парку. На дитячий плач міг зреагувати, як на звук міни. Постійні викиди гормонів… Таке переживали, мабуть всі, хто повернувся з війни. Навіть ті, хто начебто спокійно все переносить, сильні люди. Мій досвід показує, що сильні люди сильно і сипляться.

Не всі травми призводять до посттравматичного розладу. Але система людського організму повинна заземлитися, ти маєш перейти зі стану війни, бою за виживання, в стан життя. В такому випадку інша півкуля працює, інші енергія реакції дії. Для того, щоб вижити, Богом, еволюцією, хто як хоче, але мені страшенно подобається Творцем, бо це не виключає еволюцію, так облаштовано, що коли ти не спиш на війні, це добре, бо тебе ніхто не заріже, не вб’є, не з’їсть, не підкрадеться. Відчувши цей стан, ти з ним постійно живеш. Ті, хто працювали снайперами, хто виконував завдання безпосередньо по знищенню ворога, вони не сплять ночами або сплять із включеною лампочкою, або засинають зранку. Вони про це не говорять, бо від них хочуть героїчних оповідей. Вони не розказують, як міняються їхні обличчя, коли бачать змінену міміку співрозмовника, і їхній мозок трактує це як загрозу. Вони можуть гостро зреагувати на касирку, службовця. Ті не кривляться спеціально, вони просто втомлені. Але мозок сприймає це як зневагу, удар по гідності. "Мене не приймає моя зграя, яку я боронив", - сприймає боєць саме так. І – вибух. Реакція миттєва, бо це відбувається на рівні інстинктів.

Нещодавно я послав тітку в метро. Вона була незадоволена, бо я довго діставав УБД. Я не стримався. Потім до мене прийшло сумління, я мучився. Але в тій ситуації я, заспокоївшись, прийняв, що можу таке робити. Розказав про цей випадок хлопцям, з якими працюю, і вони здивувалися: як ти міг таке зробити, ти ж психолог. Але я весь час працюю над собою, бо можу зреагувати набагато гірше. Я це знаю. Коли я це приймаю і розумію, знімається напруга. І при нагоді – якщо впізнаю ту жінку в метро – підійду до неї і вибачуся. Я це зроблю для себе. Я не милий, не хороший, але це дозволить мені ще більше відпустити мої внутрішні травми. Це означає, що я сильніший, ніж тваринні інстинкти, які в мені живуть. Як подолати вибух? Я починаю глибоко дихати і сам собі повторюю: ти тут і зараз, ти не на війні.

-А як поводяться жінки, які повертаються з війни?

- Зараз в команді, з якою я працюю, тренується парамедик Юлія Паєвська, позивний Тайра. В минулій була Майя Москвич. Їхній досвід нічим не відрізняється від чоловічого, а в чомусь він набагато важчий. Якби там не було, при всій повазі до гендерної рівності, але бронежилет важкий. Він впливає на жіночий хребет набагато гірше, ніж на чоловічий. Це просто фізіологічні параметри. Але в питаннях психотерапії різниці немає. У жінок є певні свої реакції, система цінностей, свої інстинкти. Стосовно дітей чоловіки і жінки по-різному реагують, але щодо війни – це досвід виживання, досвід боротьби. Хоча з мого досвіду, жінки, які пішли воювати, зробили так, тому що це не перша їхня війна. Або в дитинстві вони пережили якийсь збройний конфлікт, або вели особисту війну в родині, в суспільстві. За цим рішенням завжди стоїть не просте життя. Це не вибір на рівні романтики.

-Пишаєтесь, що у вас в родині є жінка, яка воювала на рівних з чоловіками?

-До сестри своєї дружини відчуваю велику повагу. Коли я повернувся додому і мене питали про героїчні речі, я казав: попустіться, в мене сестра моєї жінки далі на фронті воює, а ви хочете, щоб я розповідав який я молодець? Це була потужна відмазка. Олена все життя готувалася до війни, як і я. У неї колосальний досвід. Хотілося б, щоб він став у нагоді, щоб вона його передавала наступним бійцям. Але поки це не цінується. На жаль.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ