Відвертість, що стала фатальною: через 80 років праонук дізнався, куди зник його прадід-болгарин у часи Великого терору

Автор: Дарина Рогачук

"Я мрію про той період, коли радянський режим, рівно як нацистський і фашистський, буде засуджено у всіх країнах, а абсолютна більшість людей на теренах колишньої тюрми народів нарешті зрозуміє, чому не можна залишати ані назви вулиць, ані пам'ятників, ані злочинну комуністичну ідеологію", – такі емоції переповнювали 34-річного Олександра Атамася після прочитання архівної справи свого розстріляного прадіда.

Олександр давно хотів знайти правду про загадково зниклого родича. Тривалий час сім’я вважала, що він загинув під час Другої світової війни, таємниця його долі передавалася із одного покоління до іншого. Усе, що знали більш-менш точно – прадід народився в районі Татарбунарів, за національністю був болгарином, за професією – вчителем. Рідні Георгія Дмитровича Біліка називали його Жорж.

Але з чого почати, куди звертатися? Шукаючи, праонук натрапив на інструкції від Архіву національної пам’яті, які й привели до розгадки сімейної таємниці. Кілька запитів в Інтернеті, заява – і Олександр отримав від Державного архіву Миколаївської області відскановану справу прадіда на свій комп’ютер.

Єдина складність, яка виникла під час пошуків – із прізвищем. Певний час Олександр не міг знайти інформацію про Георгія Дмитровича Біліка. Як виявилося, у документах НКВС прадіда записали на російській манер як "Бєлік" і навіть "Бєліков".

Відкривши документи, яким 83 роки, праонук був вражений – приводом для розстрілу родича стало всього лиш одне неперевірене свідчення, один допит невідомої для його сім’ї людини, який, крім усних переказів, не містив жодних фактів і доказів.

Сьогодні, коли емоції вляглися, він розповідає історію репресованого прадіда Георгія (Жоржа) Дмитровича читачам "Цензор.НЕТ".

Випадково знайдений портрет

Почати родинне розслідування Олександра Атамася надихнула мама. Вона роками збирала історію сім’ї і навіть створила спеціальний зошит із генеалогічним деревом. У ньому записані імена, місця проживання, контакти рідних. Пустувала тільки одна "гілка" – де мали бути дані про прадіда, Георгія Біліка.

У 2007 році Жорж "нагадав" про себе. Розбираючи старі речі, мама Олександра натрапила на фотопортрет свого батька Леоніда, сина Георгія Біліка. Знявши стару рамку, жінка розчулилася – під нею була схована надірвана, складена на шматки світлина її предка. Схоже на те, що син зниклого безвісти Георгія Дмитровича таємно зберіг і врятував пам’ять про нього для нащадків.

Георгій Дмитрович Білік (Бєлік)

"У Георгія Дмитровича було два сини – Володимир і Леонід, мій дідусь. Він був остарбайтером – у 1943 році його забрали з Миколаєва до Німеччини на роботи. Дідуся звільнили союзні американські війська. Це я, до речі, теж дізнався в Державному архіві Миколаївської області, адже дідусь нічого не розповідав, боявся. У нього навіть була така "тривожна валіза" зібрана "провсяк випадок". Він знав, що тата "забрали", сам був у Німеччині. Дуже хвилювався за свою родину", – пригадує Олександр.

Рідних Георгія Біліка обійшло клеймо "ворогів народу". Швидше за все, так сталося завдяки мудрому рішенню про розлучення чоловіка та його дружини, Варвари Терентіївни, ухваленому ще у 1934 році. Про нього та про інші подробиці життя прадіда сім’я із подивом дізналася із відсканованої архівної справи.

Вже тоді – фашисти

НКВС арештував 42-річного болгарина Георгія Біліка 28 червня 1937-го – у розпал Великого терору. Привід – "Белик проживает в городе Николаеве на нелегальном положении, без паспорта. Принимает участие в сборищах немецкого контрреволюционного элемента, а также и в беседах контрреволюционного фашистского характера".

Разом із Георгієм Дмитровичем затримали ще одного чоловіка – німця за національністю Якова Яковича Фікса. Нібито, саме у нього на квартирі ці контрреволюційні "сборища" і відбувалися.

Звідки ж НКВС дізнався про злісних "контрреволюціонерів"? Приводом, на жаль, став класичний на той час донос – від іншого німця Івана Філіповича Купріянова (в інших документах – Куппермана). Конкретного документу із донесенням на чоловіків у справі немає. Але є один-єдиний допит Купріянова-Куппермана, причому вже після затримання Біліка та Фікса, в якому він розповідає про всю їхню "шкідницьку" діяльність. Цілком імовірно, що цей допит був записаний "заднім числом", задля формальності:

"Фикс и Белик это ярко выраженные враги Советской власти, которые с нескрываемой злобой всегда резко выражали недовольство существующим в СССР строем. Их антисоветские беседы всегда сводились к тому, что в СССР никогда не было и не будет хорошей жизни, что народ мучается, крестьяне на селе и в колхозах голодают. Эту клевету по адресу Соввласти они всегда сопровождали ругательствами по адресу руководства Соввласти. Наряду с этим Фикс и Белик обсуждали международное положение и восхваляли фашистский строй в Германии, предсказывали ее победу в будущей войне с СССР".

За словами Купріянова-Куппермана, Фікс та Білік обговорювали те, як допомогти німцям у разі їх нападу на Радянський Союз. Георгій Дмитрович нібито сказав "можно будет разбить склады и достать оружие", щоб збройно виступити проти СРСР. А Фікс і взагалі якось розповів, мовляв, "в припадке злобы растоптал ногами портрет товарища Сталина, изображенный на клеенке".

Усі ці розмови начебто велися на квартирі у Якова Фікса, де Купріянов-Купперман був присутній як гість. Але коли саме, хто ще чув ці слова, і взагалі – де докази? Питання риторичні.

Показово, що Біліка та Фікса НКВС допитав тричі, і вони одностайно, навіть під страхом тортур, НЕ визнали себе винними у цих звинуваченнях. До того ж, судячи з допитів, Георгій Білік більше приятелював та частіше зустрічався із Лукасом Фіксом – двоюрідним братом Якова. Однак "справедливу" радянську владу це вже не цікавило – чоловіків було засуджено. Причому до різних мір покарання: Фікса до 10 років таборів, а Біліка – до розстрілу.

"Фікс наче й організатор цього всього, бо в нього на квартирі всі збиралися. Він ще й мав попередню судимість за зберігання валюти, – каже праонук Георгія Дмитровича, – Але, при цьому, розстріляли саме прадіда. Я здивувався з цього приводу".

"Злісний" порушник паспортного контролю

Важко сказати, що саме стало причиною різних вироків. Можна припустити, що Георгій Білік розізлив енкаведистів тим, що переховувався від радянської влади, не маючи офіційних документів.

"Из беседы с Беликом мне стало известно, что он проживает в Николаеве на нелегальном положении и ему очень ловко удавалось скрываться от милиции", – зазначив під час спілкування з "органами" Купріянов-Купперман.

Чому ж у Георгія Дмитровича не було паспорта? Він відверто розповів свою історію на одному з допитів.

Георгій Білік народився та проживав у Бессарабії – на території сучасної Одещини. У 1918 році, коли Румунія окупувала ці землі, молодий хлопець, як військовозобов’язаний, не захотів служити в румунській армії. Тому нелегально перейшов кордон і втік до Болгарії. У Софії йому дозволили жити і працювати, однак з часом Білік засумував за Батьківщиною. Почав відвідувати будинок російських військовополонених і у 1921-му знайшов можливість разом із 3000 людей потрапити на пароплав "Варна" і прибути до Одеси. Звідти Георгій Білік переїхав до радянського Миколаєва, щоб почати нове життя.

Відтоді у чоловіка й почалися проблеми з документами: свій військовий квиток він віддав поліції у Софії, а тимчасовий військовий документ, отриманий під час прибуття в Одесу, віддав "органам" у Миколаєві. Натомість отримав ще один тимчасовий документ, який дозволяв йому жити в сільській місцевості, але не в місті.

Вчитель за освітою, Георгій Білік знайшов роботу у селі Кателино. Водночас і кохану Варвару – старшу доньку із заможної родини Терентія Плохого. З приходом радянської влади, свекра розкуркулюють, сім’я переїжджає до Миколаєва. Але Георгій Дмитрович, якому відмовили в отриманні паспорта, не може бути із дружиною та двома маленькими синами. Тому навідує Миколаїв таємно, вночі, щоб побачитися з родиною. Так, у 1934 році його вперше заарештовують і за систематичне порушення паспортного режиму дають два роки тюрми.

Дружина Георгія Біліка Варвара та сини Володимир та Леонід

"Вперше його схопили, коли він приходив навідати дітей. Щоб вберегти синів від переслідувань та проблем, моя прабабця Варвара Терентіївна розлучилася з прадідом, змінила прізвище на дівоче. Вийшовши з в’язниці, до 1937 року прадід теж навідував сім’ю. Але через те, що десь на якихось зустрічах, він випивав і хизувався своїми вправними переховуваннями від влади, знову потрапив до її рук і, зрештою, був розстріляний", – констатує праонук Олександр Атамась.

Перегляд справи після "відлиги" у 1950-х

Відправлений у табори "співучасник" Біліка Яків Фікс не полишав надії на справедливість. Постійно писав прокурорам листи із проханням переглянути його справу, але марно – вирок лишали в силі.

У Миколаєві Фікса чекали дружина та четверо малолітніх дітей. Свою четверту дитину Яків Фікс навіть не бачив – дівчинка народилася вже в момент, коли батько був висланий.

У справі збереглися кілька листів дітлахів Фікса до Сталіна з проханням помилувати їхнього батька. Читати ці слова дуже боляче і страшно, але вони є яскравим свідченням тієї жахливої тоталітарної епохи. Ось як сумбурно перелякана малеча зверталася до вбивці мільйонів людей: "Письмо родному Отцу и любимому Вождю народа и дорогому Отцу … Иосифу Виссарионовичу милому Сталину, приветствуем мы вас мудрый наш учитель, желаем мы вам быть здоровым и долго жить и нас учить как вы учите весь Мир. Дорогой наш Иосиф Виссарионович простите за наше возможно для вас беспокойствие нашим письмом мы дети города Николаева Николаевской области … просим помилуйте нас дабы мы смогли с вашей сильной помощью стать такими детьми как и все дети радостными и веселыми...".

Фрагмент одного з листів дітей Фікса до Сталіна, кінець 1930-х років

У зв’язку з численними листами й скаргами, у 1940-му році єдиного свідка Купріянова-Куппермана допитали знову. Його риторика була вже м’якшою, плюс тепер його показання не збігалися з показаннями обвинувачуваних – зокрема щодо місця зустрічі "контрреволюціонерів".

Відбулася вона 1 травня 1937 року. Якщо Білік казав, що компанія з алкоголем "святкувала" День праці на квартирі у Лукаса Фікса, то, за словами Купріянова-Куппермана, це було у його двоюрідного брата Якова Фікса. "Причем обвиняемый Белик свидетеля Куприянова как участника выпивки вообще не назвал", – напишуть, пізніше розібравшись, прокурори. Але у 1940-му слідчі закрили очі на це і відпустили свідка.

Цікаво, що у 1943 році, під час окупації Миколаєва нацистами, Купріянов-Купперман виїхав із донькою у Німеччину. Після поразки Гітлера миколаївець був повернутий в СРСР і висланий в Алтайський край, де і помер у 1955 році.

Із запізненням в майже десять років, справедливість щодо Якова Фікса та Георгія Біліка, перемогла у 1956-му. Тоді прокуратура та суд Миколаївської області, нарешті, якісно переглянувши справу, постановили, що показання Купріянова-Куппермана є некоректними і вирок чоловікам треба скасувати, а справу закрити "за недоказанностью предъявленного обвинения".

"Документи щодо звинувачення і реабілітації мого прадіда Георгія нашій родині ніхто не надав. У справці від 17 липня 1956 року зазначено: "Принятыми мерами местонахождение родственников Белика Георгия Дмитриевича не было установлено". Це, звісно, є повною маячнею, адже наша родина проживала за тією ж адресою у Миколаєві аж до 2015 року, не кажучи вже про 1956 рік. Чому вони не знайшли – запитання риторичне", – каже праонук репресованого.

Водночас у справі збереглося прохання від засудженого Якова Фікса про направлення йому копії рішення Миколаївського суду. Більше документів про чоловіка немає, тож як, зрештою, склалася доля його і дітей, – невідомо.

Постанова президії Миколаївського обласного суду, 1956 рік

Відчуття виконаного обов’язку перед прадідом

Олександра Атамася настільки захопила справа прадіда, що він не міг відірватися від неї цілий день. Зрештою, каже, відчув полегшення, що зміг дізнатися правду про репресованого родича, яку передасть вже своїм нащадкам. До того ж, хлопець надихнувся на нові архівні пошуки – хоче розвідати більше "білих плям" про свою сім’ю.

"Я би радив не боятися досліджувати своїх репресованих родичів. Розумію, є такий страх, що передався від наших дідусів та бабусь, мовляв, "краще не лізти", "нащо ворушити минуле". Але це має значення для нашого сьогодення і майбутнього – щоб не виходили певні політичні сили і політики і не розказували як нам жити і що нам пам’ятати. Ця пам’ять і знання про минуле дозволяють сьогодні впевнено стояти на своїй землі, розуміти своє коріння та історію", – переконаний праонук Георгія Біліка.

Зробити перший крок до дослідження своїх репресованих родичів дуже просто. Вам потрібен мінімальний набір даних – прізвище ім’я та по-батькові людини, яку шукаєте, місце її народження та проживання на момент арешту. Помічною буде й дата народження репресованого, але якщо ви її не знаєте – це не завада.

З цими даними ви можете звернутися в Архів національної пам`яті і отримати безкоштовну консультацію щодо пошуків:

телефони: (067) 298-18-18 або (044) 298-12-12;

електронна пошта: [email protected];

Facebook: https://www.facebook.com/hdauinp.

 Дарина Рогачук, для Цензор. НЕТ