Зустріч Байдена і Путіна: якими мають бути висновки для України? Відповідають українські політики і дипломати

Автор: Євген Кузьменко

Вчорашня зустріч у Женеві президентів США та Росії викликала у нашій країні чималий резонанс. Не дивно: чимало в Україні та навколо неї залежить від того, наскільки рішучою буде підтримка українського суверенітету та українських реформ командою Джозефа Байдена. Тому так прискіпливо, часом аж занадто, придивлялися до першої очної (у президентському статусі Байдена) зустрічі двох президентів українські ЗМІ та різноманітні експерти.

"Цензор.НЕТ" розпитав українських політиків та дипломатів про їхні думки щодо вчорашньої зустрічі.

1.Чи вбачаєте ви у женевській зустрічі Джо Байдена та Володимира Путіна важливі результати у світовому вимірі? Які саме?

Олена Кондратюк, (партія "Батьківщина") ,віцеспікерка ВР:

Поки що зарано говорити про якісь конкретні результати цих переговорів, тому що вони не можуть бути одномоментними. Важливим з точку зору міжнародної політики є сам факт першої очної зустрічі президента США і очільника країни-агресора РФ.

Але ще більш важливо те, що у їхній розмові звучала українська тема. Це означає, що Україна є в порядку денному американсько-російських відносин. І це позитив для нас, враховуючи, що США є стратегічними партнерами для України.

Прогнозую, що видимі результати цієї зустрічі ми можемо побачити у дво-тримісячній перспективі.

Данило Лубківський, український дипломат, директор Київського Безпекового форуму:

Перш ніж сказати про цю зустріч, варто пояснити логіку всього закордонного турне Президента Байдена та його участі в самітах Групи Семи, НАТО, а також США-ЄС. Як бачимо, головним знаменником його лінії поведінки на кожній з цих міжнародних зустрічей стали зусилля для відновлення довіри між західними союзниками та їхньої солідарності. Президент Байден намагається подолати протиріччя минулих років і створити умови для взаємодії в рамках всіх демократичних союзів. Це треба, щоб додати сил колективному Заходу та іншим вагомим демократичним партнерам у світі, особливо після пандемії, економічних випробувань та на тлі зовнішніх загроз.

Тепер щодо зустрічі з Путіним. Її, безумовно, не можна ставити в рівень діалогу Байдена в рамках G7, НАТО чи ЄС. Логіка цієї зустрічі, на мій погляд, полягає не в замиренні з агресором, а в його більш-менш ефективному стримуванні, принаймні, на осяжну перспективу. Це теж потрібно як з точки зору глобальної стабільності, так і для додаткового часу.

Фактично, Байден запропонував Путіну можливість для діалогу, щоб спробувати зняти гостроту загрози з боку Росії і тимчасово вгамувати її поведінку. Чи вірить він у таку можливість? Він дав зрозуміти, що цей крок є спробою, яка вимагатиме перевірки. Чи довіряє він Путіну? На пресконференції Президент США дав ясно зрозуміти, що жодної довіри нема. Але є раціональний розрахунок і додаткові обставини, які мають вплинути на позицію Росії. Під час пресконференції Байден згадав про ці обставини майже прямим текстом: про істотну міжнародну вразливість Росії, зменшення її впливу і про цілковиту хибність війни Кремля проти Заходу на тлі зростаючої військової, політичної та економічної потуги Китаю, перед яким російські позиції стають все більш дрібними та нікчемними.

Таким чином, з американської точки зору, ця зустріч має важливе тактичне значення. Масштаб цієї зустрічі не варто переоцінювати. З боку Вашингтона, це – спроба діалогу і стримування водночас. А практичних результатів, як бачимо, ця зустріч має небагато. Це – відновлення певної дипломатичної активності і домовленість про початок консультацій про стратегічну стабільність. Наскільки ці переговори будуть ефективними, говорити зарано. Ще не було ситуацій, щоб Путін не зламав свого слова.

Єгор Чернєв, народний депутат, фракція "Слуга народу", голова делегації Верховної Ради у Парламентській асамблеї НАТО:

Єдиний важливий результат - це те, що вони зустрілись. Поки зарано говорити про виконання будь-яких домовленностей. Разом з тим, важливо правильно зчитати контекст. А це і заява G7 щодо РФ з вимогою припинити дестабілізуючу поведінку. І фінальне комюніке НАТО, в якому чітко підтвердили рішення про надання ПДЧ та майбутнє членство України в Альянсі. Та навіть скорочена на годину зістріч та відсутність спільної пресконференції глав двох держав. Все це вказує на послідовну політику США щодо РФ: в них немає ілюзій, з ким вони ведуть переговори, і Західний світ далекий від того, щоб йти зараз на поступки РФ.

Ірина Геращенко, народний депутат ("Європейська солідарність"), експредставниця України в Тристоронній групі з врегулювання ситуації на сході України:

- Без сумніву, це важлива зустріч. Я б розглядала її в комплексі з усім європейським турне президента США, який підписав з британським колегою нову "Атлантичну хартію", взяв участь в самітах G7 і НАТО, заявивши про відновлення повноцінної роботи Штатів в Альянсі. Гасло європейського турне Байдена "США повертаються". Сполучені Штати дійсно повертаються у велику європейську гру, і він приїхав на континент передусім захищати і відстоювати національні інтереси своєї країни - зокрема, в стримуванні Китаю, в питаннях безпеки, економіки.

На зустрічі з Путіним був не просто Байден, а солідарний колективний Захід, й це визначало тематику і тактику цієї першої зустрічі. Очевидно, що між лідерами немає довіри, й прощупувалася тактика геополітичного співіснування. Не лише США і РФ, а й в контексті світового порядку денного. Путін на прес конференції повторив наративи Кремля по всій актуальній проблематиці, починаючи від внутрішніх проблем РФ з демократією і політичними в’язнями, закінчуючи Україною; й відчуття - він був знервований. Від прес конференції Байдена враження- він був філософськи налаштований, послав певні сигнали Путіну. Найближчі пів року покажуть, наскільки конструктивною була розмова.

Соломія Бобровська, народний депутат ("Голос"), секретар комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Верховної Ради:

Думаю, що надважливих і карколомних результатів очікувати не варто. Перша зустріч лідерів двох великих і потужних держав є важливою, але не видається так, що вона стала переломним моментом у американсько-російських відносинах. Сторони висловили свої позиції, переконались у позиціях іншої сторони, окреслили вже всім набридлі червоні лінії, Росія трохи позвинувачувала колективний Захід у всіх смертних гріхах - ну і все. В цілому, нічого нового.

1. Що нового для України принесла ця зустріч?

Олена Кондратюк:

Для мене визначальною була заява президента Байдена про непохитну підтримку суверенітету і територіальної цілісності України зі сторони США. Ці слова були сказані особисто в очі Путіну. Таким чином перед Кремлем були окреслені чіткі червоні лінії. Не дарма Байден зазначив, що ця особиста зустріч була потрібна для того, щоб уникнути хибних інтерпретацій того, що саме він хотів донести до свого співрозмовника.

Також важливим сигналом було те, що напередодні зустрічі з Путіним, Байден заявив про перспективу членства України в НАТО через ПДЧ. Я особисто неодноразово заявляла, що Україна готова до ПДЧ. Також Верховна Рада до кінця 2021 року має остаточно прийняти п’ять базових законів євроатлантичного пакету. Поруч з уже прийнятими актами про "Про розвідку" і "Про оборонні закупівлі", мають бути ухвалені закон "Про СБУ", а також закони про державну таємницю та про цивільний демократичний контроль.

На мою думку, не потрібно боятися того, що президент Байден у своєму коментарі, за підсумками зустрічі з Путіним, загадав Мінські угоди. Я би хотіла звернути увагу на таку цитату Байдена: "Ми домовилися продовжувати дипломатичні зусилля у рамках Мінських домовленостей". Нагадаю, США раніше не були учасником Мінських домовленостей. Тому ця заява може свідчити про намір США активно долучитися до переговорних процесів в рамках Мінських домовленостей і навіть Нормандського формату.

Данило Лубківський: У певному сенсі ця зустріч додала нам часу. Стосовно Путіна ілюзій бути не може. Тому не можна легковажити ситуацією на фронті, оскільки провокацій виключати теж не можна. Але прямий підрив Росією безпекового становища в Україні підірве і "женевський діалог".

Втім, для нас цей час матиме користь лише за умови, якщо нинішня влада на ділі зосередиться на двох пріоритетах: посиленні обороноздатності (це стоїть понад усім) і на реальних, а не імітаційних реформах, про які прямо кажуть партнери з НАТО і ЄС і які, найважливіше, потрібні українцям. Одним словом, за рік часу Володимир Зеленський має всі шанси підтвердити, що його слова про членство в НАТО мають сенс, або довести, що це лише порожня риторика. Країна все перевірить наочно.

Єгор Чернєв: Вона залишила статус-кво. І це непогано. Жодного розміну інтересів нашої країни не відбулось. Але разом з тим не відбулось і прорива.

Ірина Геращенко: Важливо що Україна звучала; що напередодні відбулася телефонна розмова Байдена і Зеленського, коли президенти могли звірити ключові позиції з безпекових питань. Тобто, формально принцип "нічого про Україну без України" - дотримується. Вітаємо непохитну позицію США щодо підтримки територіальної цілісності і суверенітету України . Але кинулося в очі, що на брифінгу Байдена прозвучала тільки Україна в цілому: ані слова про конкретні Крим і Донбас (хоч це був би потужний сигнал світові про негайну вимогу їх деокупації з боку агресора). Також викликає велике занепокоєння публічна мовчанка щодо ПП 2.

Й, звичайно, найбільше турбує те, що Україна стоїть на обочині світових процесів через непрофесійність і інфантильність нинішньої влади, не демонструє власної гри і пропозиції. Ми в позі інфантильного ображеного підлітка, який плачеться на Меркель за зброю, на США - за НАТО, на весь світ за відсутність інвестицій, на Брюсель - за ПДЧ, на МВФ - за кредити і т.п. Ми не пропонуємо своїх ініціатив, ми не цікаві. І це дуже тривожно.

Що чекати Україні від зустрічі? Якщо чекати, то втрата суб’єктності продовжиться. Якщо, нарешті, зайняти внятно активну позицію в зовнішній політиці, то ми можемо посилити нашу співпрацю з СЩА, використовуючи вікно можливостей, яке відкрилося з приходом нової адміністрації. Передусім потрібно просувати дві теми: наші безпекові гарантії і протидія ПП.

Соломія Бобровська: Для України кардинально нічого не змінилось. Що нове прозвучало, так це те, що, за словами Дмитра Козака, росіяни можуть розглянути варіант долучення Штатів до Мінського процесу. Але за умови його повного і постатейного виконання. Путін підтвердив, що питання вступу України в НАТО "навіть не обговорюється" - що означає, що Москва буде намагатись завадити цьому всіма силами. Але це не те щоб велика новина для нас.

1. Володимир Путін заявив, що у Росії тільки одне зобов'язання стосовно України - "допомагати" реалізації мінських угод. Він також вважає, що думки про необхідність діяти відповідно до Мінських домовленостей дотримується і Джо Байден. Чи вірите ви в реальні спроби реанімації Мінського процесу? Де вони відбуватимуться?

Олена Кондратюк:

Хочу наголосити, що такими заявами Путін намагається відвернути увагу від реальних і набагато більш важливих зобов’язань Росії перед Україною, ніж у так званих Мінських угодах. Ці зобов’язання полягають в поверненні Україні окупованого РФ Криму і частини територій Луганської та Донецької областей.

Окрім того, у Росії є ще зобов’язання, які базуються на грубо порушеному ними ж договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Зокрема, ст. 3 про повагу до територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою. Не забуваймо і про Будапештський меморандум, де стоїть підпис Росії.

Загалом, я переконана, що Мінський процес не може бути догмою. Україні треба шукати різні і найбільш вигідні для нас формати мирного врегулювання ситуації. Не варто прив’язуватися лише до одного документа, який, до речі, офіційно не є частиною українського законодавства.

Нам не потрібна реанімація Мінського процесу заради лише самого факту його реанімації. Україні потрібен результат, який базується на наших національних інтересах, повазі до суверенітету і територіальної цілісності.

Що стосується Мінська, як майданчика для подальших переговорів, то він був повністю скомпрометований режимом Лукашенка через порушення прав людини та відвертий дрейф в сторону РФ. Тому Україні сьогодні слід шукати інший майданчик поза Білоруссю. Це має бути нейтральна територія, надійна, безпечна та неангажована.

Данило Лубківський: "Мінські домовленості" - це окрема тема. Я завжди критично оцінював цей комплекс матеріалів. Як можна говорити про реальність втілення цих "домовленостей", якщо стільки років Росія свідомо не виконує своїх зобов’язань. Не кажучи про те, що ці документи мають сумнівну природу, вони все більше не відповідають нинішнім реаліям, зокрема, таким, як масова паспортизація Росією мешканців окупованих територій і т.д. Україні варто переконливіше говорити з партнерами і про невиконання Росією норм міжнародного права, і про її небажання зупинити агресію проти України.

Стосовно ж т.зв. "Мінського процесу", то, ймовірно, він продовжуватиметься у нинішньому химерному вигляді, не даючи жодних результатів. Оскільки цей діалог, як я розумію, сьогодні віртуальний, то питання про реальне місце контактів в його рамках неактуальне. Очевидно, так буде і далі.

Наш безумовний пріоритет - максимальне зосередження дипломатичних і громадських сил для світової коаліції на підтримку України. Головний формат врегулювання і стримування, про який нам треба дбати, - це Нормандія плюс США.

Єгор Чернєв: Якщо до Мінського процесу все ж доєднаються Сполучені Штати як арбітр, то реанімація можлива. Поки що немає альтернативи Мінським угодам, проте виконувати їх буквально неможна. Україна має і надалі наполягати на першочерговості виконання безпекових заходів (зокрема, контроль над кордоном), а потім вже політичних (вибори в ОРДЛО).

Ірина Геращенко: Зеленський два роки тому, під час кампанії, критикував мінські домовленості, й обіцяв запропонувати свій план. На хвилі карколомного електорального успіху і підтримки 73 % населення він міг це зробити, і світ би зрозумів молодого президента, який мав небачену підтримку суспільства. Але він згаяв час, шанс, профукав все це й витратив 2 роки на ниття про "не такі" Мінські угоди . Не запропонувавши нічого свого , нового і хорошого. Плюс - не вміючи разом зі своєю командою толком використати всі напрацювання попередників.

Очевидно, що Москва і весь цивілізований світ, в тому числі Вашингтон, по-різному читають слова "демократія", "мир", "територіальна цілісність і суверенітет України", та й "Мінські домовленості". Очевидно, що Москва просуває там політичний блок, найбільш складний для України, а весь світ тисне на Москву з вимогою виконати безпековий і гуманітарний блок - перестати стріляти і вбивати, звільнити українські території і заручників. Так ось, з цього потрібно починати і Києву. Не нити і не оббріхувати попередників, а вимагати прийняти дорожню карту, де чітко зафіксувати поетапність безпекового , гуманітарного, економічного - і тільки потім політичного - блоків. І працювати над введенням миротворчої місії на Донбас, яка сприятиме демілітаризаціі регіону і підготовки його до майбутніх виборів. Які можуть відбутися тільки в умовах сталого миру й за українським законодавством, без "зелених человечків" і російських паспортів.

Соломія Бобровська: По Мінську навряд чи відбудеться якийсь прогрес. Україна не може виконати Мінські домовленості такими, якими вони є зараз, а Росія не погодиться ні на що інше. Тому як на мене ця патова ситуація найближчим часом не зміниться, якщо Україною не буде вжито якихось різких кроків. Нам варто слідкувати, щоб керівництво держави не піддалось на маніпуляції Росії. Бо чогось гіршого за кремлівський сценарій для України і представити важко. Як на мене, де будуть відбуватись спроби реалізації - менш важливо, ніж те, якими саме будуть ці спроби і якими будуть їхня результативність. Щодо намагання Росії прикинутись "посередником" - то це безглуздо, весь світ визнає Україну стороною конфлікту та стороною Мінських домовленостей, про що є низка резолюцій міжнародних організацій.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"