Відомий волонтер, водій-санітар 54 ОРБ Вікторія Шинкаренко: "Перші три тепловізори ми передавали на Савур-Могилу. І після чергового штурму нам передзвонили і сказали, що хлопці з ним спали в обіймах, бо вони досі не бачили такого обладнання - це дуже надихало"

Автор: Віка Ясинська

"Це лише деякі епізоди мого життя за роки війни, але насправді про це можна написати не одну книжку. Важко перерахувати усе, що ми возили на фронт. Не дарма військові жартували, що якби вони попросили атомну бомбу, волонтери привезли б і її", - історія підприємниці з Рівного, яка з початком війни з головою занурилася у волонтерство, а потім пішла служити.

У НАС СТВОРИЛАСЯ ПОТУЖНА ВОЛОНТЕРСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ "ДОПОМОГА АРМІЇ – РІВНЕ", ДЕ Я СТАЛА КООРДИНАТОРОМ . ЦЕ БУЛИ НАЙКРАЩІ ЛЮДИ РІВНОГО. ВОНИ ОРГАНІЗУВАЛИ ЗБІР ПРОДУКТІВ І ДОПОМОГИ ВІД ЖИТЕЛІВ МІСТА

До війни я 20 років займалася міжнародними вантажними перевезеннями. У мене свій автопарк, було два магазини в центрі міста. Причому це мій окремий бізнес, у чоловіка, його звуть Анатолій, є свій.

Моє волонтерство почалося з того, що до Толіка звернулась група наших снайперів за розгрузками під СВД. Я теж захотіла включитися в процес допомоги і спитала, що їм ще треба. А вони сказали, що у них немає нічого. Тоді я залізла в інтернет - подивилася, в чому ходять снайпери НАТО. За посиланнями переходила на безліч не зрозумілих мені предметів, про які раніше ніколи не чула. У мене є подруги за кордоном, родом з нашого міста. Ми зробили з ними спільний чат – і почали скуповувати все, що тільки можна: і Celox, і тактичні рюкзаки, і спеціальні штани для виходу в місто, де можна сховати зброю; балістичні калькулятори, тактичні годинники, навіть ультразвукові відлякувачі собак – всього не перерахувати. Перша посилка на фронт була орієнтовно на 5 тисяч доларів. Коли ця група снайперів все це отримала, виявилось, що половину з тих предметів вони ніколи не бачили.

Потім ми приїжджали до них в батальйон - і усі інші бійці почали просити, що, а можна і нам ось це і ось це. І ми купували необхідне іншим. Ось так потроху мене затягнуло у волонтерство з головою. Купа людей почали звертатися, мій телефон передавали одне одному і він постійно був "гарячим".

З іншими нашими волонтерами ми їздили по секондах Волинської і Рівненської областей і скуповували закордонну військову форму типу Multicam, TPM, бо наша нікуди не годилася. Оскільки я підприємець з досить великим стажем, дізналася хто у нас завозить цей секонд із-за кордону великими партіями і продає на всю Україну. Це було в Ковелі – і ми поїхали туди, коли власник саме мав отримати 5 машин такого вантажу. На місці вже було багато перекупщиків , форма – дуже актуальна тема на початку війни. Але я чітко пояснила постачальнику, що дайте нам можливість забрати усе першими, щоб хлопці потім не купували це вдвічі дорожче - ми роздаємо це безкоштовно. І у нас в місяць була закупка форми на 15, 17, 20 тисяч євро. Ми тоннами возили її на фронт.

Якось мене запросили на зустріч наші рівненські активісти з різних рухів. Коли я на неї приїхала, їх зібралося машин 40 з різних організацій. Вони казали, що хочуть мені допомогти. Я пояснювала, що саме мені допомога не потрібна, і нащо їм я, щоб допомагати армії? Але в результаті у нас створилася потужна волонтерська організація "Допомога армії – Рівне", де я стала координатором . Це були найкращі люди Рівного. Вони організували збір продуктів і допомоги від жителів міста. Постало питання, де це все зберігати? Я подзвонила знайомому – і він дав склад, а потім ще один, а потім для медикаментів - і якось так все закрутилося, що вже неможливо було зупинитися.

Далі треба було все відправляти на Схід – і я почала їздити туди сама. Багато хто дивувався, як так можна, але у мене була одна проблема – нерідко заїжджати не туди. Це небезпечно. Тому я не мала права ризикувати чиїмось життями. І лише на Новий 2016 рік ми виїхали на Схід разом з іншими волонтерами ДАРу.

Я жодного разу не їздила в підрозділи, щоб лише передати посилки. Мене дуже дратувало, коли так робили інші - вважала, що так "палять в небо" чужі гроші. Тим більше, що програма лояльності Нової пошти нам давала можливість доставляти безкоштовно габаритні вантажі. Я обов’язково щоразу везла машину, бувало таке, що по два рази на тиждень. Якщо авто можна було купити умовно за 1000 доларів, а на поїздку витрати 8-10 тисяч на пальне, то кожна п’ята машина могла бути просто задарма.

До нас на склад волонтерської групи "ДАР" приходила пакувати посилки половина міста, з різних соціальних груп. А ми з іншими волонтерами робили стільки всього, що якби розповідати про всі випадки - не вистачило б і дня. Пам’ятаю, коли йшла зима, я дала клич – і нам привезли десь 30 чи 40 тон капусти. І її квасили всі навчальні заклади, столові, лікарні – це було круто прийти до нас на склад, взяти мішок капусти і принести назад вже квашену.

Ми шили маскхалати, спальники. Закупили матеріали і домовились з начальниками тюрем, що засуджені їх шитимуть. І до речі, ці спальники випробовували в ДАПі. Там наш рівненський Саша Василенко з 93 бригади, позивний Тополь, тримав з хлопцями оборону старого терміналу.

Перші три тепловізори ми передавали на Савур-Могилу. І після чергового штурму нам передзвонили і сказали, що хлопці з ним спали в обіймах, бо вони досі не бачили такого обладнання - це дуже надихало.

На початку війни я познайомилася з Вітею Гурняком. Журналістом, що загинув 19 жовтня 2014 року. Він постійно заїжджав до нас зі Львова - і ми його трамбували усякими речами на фронт. Коли з Луганського аеропорту вийшла 80ка - їх хотіли в Чугуєві тормознути і знову відправити на  Схід. Але ми, волонтери, підняли велику бучу. Вітя поїхав туди - і забрав 20 людей до нас у Рівне, а решту людей допоміг доправити перевізник "Луцьк Експрес".

Востаннє з Вітею ми бачились за декілька днів до його загибелі. Чомусь я дуже детально пам’ятаю цю нашу останню зустріч, похвилинно. Вітя приїхав на склад пізно, десь о першій ночі – і у мене увесь час було таке відчуття, що він не хоче їхати на схід цього разу. Вітя випив десь 7 кружок кави, випросив у мене мультікамівську курточку для себе. Я ще стібала його, що нащо тобі курточка? Теж мені воїн. Потім він дістав 600 євро в конверті зі словами, що ось італійська діаспора сказала передати особисто тобі в руки. Я знову пожартувала, що теж мені волонтер - привіз 600 євро, коли я маю до цієї суми додати ще 2900 євро на швидку. Її обіцяв знайти у Франції Вітін друг Ігор, бо більш-менш нормальні машини у ближньому зарубіжжі ми вже повигрібали. Я спитала, де твій Ігор? Коли летить по швидку? На що Вітя його одразу ж і набрав – серед волонтерів це було нормально дзвонити посеред ночі одне одному. Ігор сказав, що завтра готовий вилітати.

Вітя дуже просив, щоб я поїхала з ним. Що він туди ненадовго, бо у дружини скоро день народження. Проте я не могла поїхати, бо теж збиралась у поїздку, але у другому напрямку. Коли він загинув, я дуже шкодувала, що не зробила так, як він просив.

Потім ми приїхали зі складу до мене додому, Вітя сів на пластиковий стілець – і в ньому зламалася ніжка. Я продовжила жартувати, що, Гурняк, від тебе одні збитки: і грошей тобі дай, і стільці ти ламаєш. Він ще додав, що я тобі якось привезу гарний гарнітур на вулицю. А коли Вітя вже мав їхати, ми пообіймалися на прощання – і я зауважила, який він колючий. Спитала, чого не голиться? А він сказав, що вирішив собі бороду завести, допоки не буде перемоги. "А ти не боїшся, що ти будеш по ній ходити, поки у нас буде перемога?" -, не знаю навіть, чого я таке ляпнула.

Через два дні після зустрічі з Вітьою я ще з однією волонтеркою Інною з нашої групи поїхала за формою в Ковель. Чомусь всю дорогу ми говорили з нею про Гурняка. А перед тим я потрапила під обстріл в Дебальцевому з медиками. І Інна мене просила, що не їдь в Дебальцеве цього разу - у мене погане передчуття. На що я відповіла, що два рази в одне місце не стріляють. І тут вона розповіла мені сон, де я у весільному платті і поряд Вітя в тій курточці, що взяв у нас на складі. Я питаю у нього: "Вітя, така спека, тобі не жарко?" А він відповів, що тут такий сильний вітер, як в тих соняшниках. Раніше я б в житті не повірила, що це щось має означати, бо я абсолютно не забобонна людина.

В Ковель ми в’їхали о 10 з чимось ранку, і майже одразу нам подзвонили і повідомили, що Вітя загинув в районі 32 блокпоста. Він завіз дуже багато машин на Схід, але цього разу у нього не завелась машина з пораненими – і по ній почався мінометний обстріл. Йому командир кричав "звалюй", але він сказав, що поранених не покине. Віті під бронік у спину залетіла жменя уламків.

Одразу після похорону я забрала швидку, яку пригнав Ігор. У мене після кладовища був такий мандраж - всю просто трусило. І тут мене набрав Вітін шеф Олексій. Я тоді не знала хто це. Він запропонував побачитись. Ми пересіклися на заправці, з ним в машині ще було багато людей. І я спитала, чи може хтось з них до Рівного догнати цю швидку, бо мене трусить. Олексій сказав, що віджене її сам.

А вже в Рівному він заїхав на наш склад і був вражений тим, що там побачив. Казав, якщо буде потрібна допомога, щоб ми звертались до нього. І буквально за два тижні виникла потреба в швидкій – і Олексій пригнав декілька. Ще він купив шість броньованих мерседесів "кубиків" (Mercedes-Benz G-Класу) . Які не раз рятували життя людям. Далі були потрібні броньовані автомобілі, оптика, генератори. Це скуповувала наша група разом з діаспорами, українцями всього світу. Автомобілі переганяли і приводили до ладу, перед тим, як передати на фронт.

Якось я черговий раз переписувалась з Тополем, і він сказав, що не можуть зробити ротацію Редуту (Олександр Трепак, полковник ЗСУ, Герой України, восени 2014 року був старшим військовим начальником з оборони території Міжнародного аеропорту "Донецьк"), бо не дають коридор. Чекають вже другий тиждень. І Льоша напакував усім, чим тільки можна, броньовану Audi - на ній ми поїхала до Василенка. Вони тоді тримали оборону в селах під ДАПом. Вже десь під Бахмутом я сказала Тополю, що виїжджай на зустріч зі мною на заправку, бо так хочеться там попити з тобою кави. Він виїхав - і я познайомила їх з Олексієм. Коли Тополь побачив, що йому пригнали Audi, був в шоці. Все питав: "А якщо вона подряпається? А якщо її десь прострілять? А скільки вона коштує?". Я сказала, що не парься, бо залізо - то неважливо.

Потім ми гнали ще, і ще машини на фронт. Якщо це була поїздка з Олексієм, він брав з собою хлопців, що на нього працювали, і ми їздили караваном. А коли Олегу Мікацу (Генерал-майор ЗСУ, на момент 2014 року комбриг 93 бригади) прострелили машину, - а це був бойовий командир, який не відсиджувався там, де безпечно, - Олексій купив йому броньований Land Cruiser 200, 2012 року. Ця машина, не розмитнена, мабуть, коштувала більше 100 тисяч євро. Її навіть приторзмозили на таможні, бо хтось із шишок СБУ приїжджав особисто перевіряти, хто це таке везе. І потім просили у командира фото з цією машиною саме на Сході, як підтвердження, що її дійсно відправили у підрозділ.

Я ОТРИМУВАЛА ПРОПОЗИЦІЇ ПІТИ НА ШТАБНІ ПОСАДИ, АЛЕ МЕНІ ПОДОБАЛОСЬ БУТИ ВОДІЄМ-САНІТАРОМ, БО Я ВМІЮ ЦЕ РОБИТИ, А ВІЙСЬКОВА КАР’ЄРА МЕНЕ НЕ ЦІКАВИЛА.

Важко перерахувати усе, що волонтери возили на фронт. Недарма військові жартували, що якби вони попросили атомну бомбу, волонтери їм би її привезли. Дійшло до того, що ми купили безпілотник у Франції, доставили його в Польщу, але як військове озброєння через кордон його не пускали. Сказали, що необхідно, щоб це перевозив якийсь дипломат. Я набрала нашого губернатора, у нього була машина з дипломатичними номерами, і кажу, що Міша, треба їхати в Польщу і забирати безпілотник. Будь що, але він має бути в Рівному. Я без проблем говорила з губернаторами, мерами. Якщо справа стосувалася армії – посади для мене не були перепонами. І ми привезли цей безпілотник. В подальшому наші "Кулібіни" робили "пташки" самі.

Коли стало питання доставки БК в ДАП, виникла ідея зробити електромобіль на радіокеруванні, щоб доставляти боєкомплект лише технікою, без людей. Було куплено грузовий електромобіль – і декілька місяців над ним працювала група спеціалістів. Нам було потрібно, щоб він був з тепловізором, відеокамерою, тобто щоб бачив вночі. В результаті у нього була обрізана кабіна і він був як причеп, який їхав за допомогою радіокерування. Коли його випробовували на Бориспільському шосе, регулярно хтось викликав поліцію, бо не могли зрозуміти, що це таке.

Ми жартома називали цю машину "Піца". Казали, якщо закінчиться війна, будемо розвозити на ній піцу. В комплексі з нею йшла величезна машина Iveco, з неї керували цим електромобілем. До нового терміналу ця машина не доїхала менше 20 метрів. Сєпари побачили, що щось їде, не могли зрозуміти що - і почали туди навалювати. Але вона застрягла за бетонною плитою. І хлопці вночі тягали звідти БК.

Мабуть не було підрозділу в ЗСУ, де б не було машини з наліпкою "ДАР". Тобто ми допомагали усім. У третьому баті 72ки був дуже класний бойовий комбат Валерій Гудзь. Коли ми привезли туди реанімобіль, "кубік" і Пікап, він спитав мене: "Навіщо вам, молодій гарній дівчині, це потрібно - гнати машини за тисячу кілометрів на фронт?". Я сказала йому, що просто по-іншому не можу. На що комбат додав: "От за таких людей ми тут і воюємо, і маємо виграти цю війну!".

Саші Данилюку, медику зі 128 бригади ми теж пригнали автомобіль і самий запакований реанімобіль з усіх, що доводилось ганяти. Саша був дуже щасливий, коли побачив цю машину. Він назвав його РембоАтомобіль . І коли вже вийшов з оточення в Дебальцевому розповідав, що це була дуже міцна машина. В ній ніхто не помер з тих, кого він возив.

А коли Саша ще був в Дебальцевому, я подзвонила йому в найгарячіші дні. Спитала, що треба? А він казав, що ми в оточенні .

-То я приїду і привезу.

-Ти сюди не прорвешся. Просто моліться усі за нас!

А далі додзвонитись було важко - і мені вже просто приходили есемески, що нам потрібен коридор – моліться. Це було дуже моторошно.

Якось він набрав мене і пошепки сказав: "Віка, привіт. А у нас тут тихо, я ходжу, тут є вода!" Це було, коли вони вийшли з Дебальцевого. Я думала, що у Саші поїхав дах.

Потім він розповідав, що коли оперував в тих умовах важкого хлопця, цьому пораненому пластиковим стаканчиком черпали кров з очеревини, щоб можна було її зашити. І тоді Саша згадав, що у нього в реанімобілі стоїть заряджений відсмоктувач крові. З п’ятої спроби ту машину відкрили, бо вона була покорьожена від обстрілів, і дістали цей відсмоктувач, який допоміг врятувати життя.

9 січня 2015 року я гнала Unimog ( вантажівки виробництва Mercedes-Benz) в батальйон Кульчицького. Напередодні бійці з цього підрозділу потрапили в страшну ДТП, де загинуло багато хлопців. І ті, хто вціліли, зранку 9 числа висунулися зі Станиці Луганської на Кондрашівку (Луганська область). Але по дорозі водій колони на перехресті повернув до сєпарів. І вся ось ця група, яка ще не оговталася після ДТП, знову потрапила, грубо кажучи, в ж#пу. Коли це трапилось, я почала дзвонити підрозділам, що стояли поряд, що потрібно стягувати швидкі - забирати поранених. Коли почався бій, на той момент я була фактично одна в медпункті батальйону, хоча був ще Сєпар - місцевий житель, якого перевиховували під українця. І коли в кімнату почали звозити поранених, я не знала, що де лежить, за що хапатись. Набрала медиків Щастя, розповіла, що тут троє важких, щоб готували операційні. Всього було два загиблих і близько 10 поранених. Мені дуже стали в нагоді навички тактичної медицини. Якось я пройшла навчання, які включали в себе і тактмед. І чисто підсвідомо я почала надавати допомогу цим пораненим. Я не знаю, як я робила деякі маніпуляції, але коли їх вже забрали медики, я вийшла на вулицю покурити – і звернула увагу, що руки у мене були усі в крові. Пізніше набрала доктора і спитала, чи я нікого не вбила, чи все правильно зробила, а він сказав, що пацанів прооперували, і що вони передають вітання.

Ще після смерті Віті у мене з’явилася агресія на фізичне знищення ворога. Я мисливець з 15-річним стажем і досить непогано стріляю. У мене почалися думки, чи не піти в снайпери , але коли я почитала, що таке снайпінг – зрозуміла, що це дуже серйозна підготовка, на яку у мене немає витримки.

Коли у нас почав формуватися 130 окремий розвідувальний батальйон, у них був стандартний набір військової техніки і зброї, а щодо усього іншого – голо, босо. І ми цей бат пакували усім необхідним. За рік часу загнали до них 32 машини. Кожна розвідгрупа мала свій транспорт, реанімобілі. Я не певна, що в ЗСУ на той момент був ще один такий підрозділ, у якого було все необхідне.

При формуванні батальйону медиком до них пішов наш волонтер Юра. Він жартома спитав, а ти мене через рік підміниш? Я відповіла, що легко. І коли в 16 році бат прибув на ротацію, я не повідомила ні волонтерам, ні в сім’ї, що готую справу у військкоматі. Просто поставила усіх перед фактом, що я підписала контракт і завтра маю бути в частині.

Але не усім штабним генералам було вигідно брати у військо волонтерів. Генерал-командувач ОК "Захід" Ігор Довгань почав мене просто знищувати - за три місяці він перевів мене з частини в частину 6 разів. Тобто, наприклад, ти знаходишся десь в Авдіївці - і тут приходить телеграма, що завтра з речами ти маєш бути в Старичах на полігоні, щоб підтвердити свою військову спеціальність. Але коли інструктору менше років, ніж у мене водійського стажу – це має смішний вигляд.

Щоб зупинити це генеральське свавілля мені довелося звернутися до суду. Накази генерала щодо мене визнали неправомірними і згодом його зняли з посади. І у мене почалася спокійна служба в 54 розвідбаті. Туди мене перевели буквально за день одним розпорядженням, бо це робило вище керівництво.

Наші волонтери "ДАР" купили для мене реанімобіль, зробили його – і це була єдина медична машина, яка щодня їздила по позиціях. Мені це було в кайф. Попри те, що я отримувала пропозиції піти на штабні посади замполіта і заступника командира з юридичних питань, мені подобалось бути водієм-санітаром, бо я вмію це робити, а військова кар’єра мене не цікавила. Але зі службою довелося завершити, коли я в чергове пошкодила коліно – розірвала зв’язки.

Після того, як я звільнилася, у мене почалися проблеми психологічного характеру. Образно кажучи, з війни не повертається ніхто. На фронті я бачила різне: і важко поранених, і загиблих побратимів - в момент стресової ситуації я навпаки збираюся і роблю все, що треба. Але увесь цей психологічний "багаж" наздоганяє потім. І коли я повернулася - просто не могла спати, тому ночами малювала.

Малюнок мені допомагав – розвантажував психіку. Разом з художницею Аліною Оборською я започаткувала арт-терапію в Клеванському військовому шпиталі. Там, де важкі поранені - нейротравма, де хлопці без рук, ніг, візочники. Це їм дуже зайшло.

Оскільки волонтерський рух об’єднує небайдужих людей по всьому світу. І українська діаспора є в кожній країні, багато хто знав про нашу арт-терапію з соцмереж. Перша країна яка запропонувала зробити виставку з робіт хлопців – була Англія. І вже під час виставки роботи почали купувати. Гроші за картини передавали їхнім авторам. Потім пішли запити на виставку в Ірландії, Франції. Далі була Португалія, Іспанія, але почалася пандемія – і все заморозилося.

Проте через деякий час після виставки в Англії організатори просили привезти їм ще якийсь проєкт. Наступним проєктом була презентація фільму "Незламні", про жінок які були в полоні. Туди поїхали героїні цього кіно Іра Довгань, Аня Ільющенкова і режисер Оля Волинська. Фільм та зустріч з героїнями справили враження на одного з лордів, який має старовинний ірландський замок. Він запропонував зробити там благодійну вечірку на допомогу родинам полонених. Але я туди не поїхала – це не рівень Віки Шинкаренко з Рівного. Там мали бути посли, консули і таке інше. Від Мінветеранів туди поїхав Саша Терещенко з дружиною і родинами полонених.

Після дембелю мені хотілося втілити свою мрію 2015 року - зробити Будинок ветеранів, заклад для великої сім’ї – ветеранської спільноти. Де можна було б поспілкуватися і отримати допомогу "рівний рівному". Ми вибили приміщення, але повністю вбите, якому 140 років. Колись це була військова конюшня – це максимум, який надала нам влада. Завдяки ГО "Рівне разом" там зробили гарний сучасний ремонт. Але коронавірус вніс свої корективи і в роботу нашого "Будинку" - там був облаштований обмінний фонд кисневих концентраторів.

Взагалі щодо ідеї з будинком - мені дуже хотілося, щоб 8 років нашого волонтерського життя, нервів, здоров’я не минули просто так, тобто залишити якийсь результат усієї цієї праці. Досить це тягнути на волонтерських плечах, хотілося б заручитися підтримкою держави. І місцеві депутати вже проголосували за створення комунального закладу "Будинок ветеранів". Нам вже затвердили штат. Я дуже хотіла, щоб його очолював замкомандира 130 бату Володимир Батинчук. З 2016 року в Обласній спілці ветеранів він дуже багато робив для тих, хто повернуся з фронту і їхніх родин. Але, прийшовши до влади, команда "зелених" його турнула. Поставила своїх "кишенькових" ветеранів. Батинчук повернувся у військо - підписав контракт, який закінчується наступного березня. Тому на сьогодні прийняли спільне рішення, щоб до його повернення "Будинком ветеранів" керувала я.

Хоча, щоб піти на це місце, мені довелося закрити ФОП 3 25-річним стажем, бо для мене Будинок ветеранів - справа принципу. Він має працювати і приносити користь. І оскільки війна ще не закінчилась, такі заклади будуть актуальні ще не одне десятиліття.

Віка Ясинська, Цензор. НЕТ