Медсестра Марина Чуйкова, яка пробула в полоні 655 днів: "Ми захищали Україну в окупації без зброї в руках, але держава цього бачити і знати не хоче"

Автор: Віолетта Кіртока

Хто знає, як живуть звільнені з полону люди? Як облаштовують своє життя? Які проблеми не можуть вирішити? Ажіотаж після повернення цих людей з окупованих територій швидко минає, ейфорія від волі змінюється усвідомленням байдужості чиновників, які не поспішають допомагати цим людям.

Я майже не бачила полонених, чия доля після звільнення вирішилась би щасливо. Як правило, через пару місяців після повернення з ними відбувається страшенна переміна: очі гаснуть, віра в справедливість втрачається, назовні вилазять психологічні проблеми, які з кожним днем лише загострюються.

Це геть мала частина проблем, які я можу коротко описати. Бо у кожного свій особистий величезний болючий досвід. Щоб нагадати про своє існування, про свої проблеми, які самотужки ніяк не вирішити, жінки–колишні полонені ініціювали проведення круглого столу, запросивши взяти в ньому участь представників профільних організацій, які мали б їм допомагати.

На заході були присутні представники офісу Генерального прокурора, МВС, офісу урядової уповноваженої з питань гендерної політики, представники депутатського корпусу. СБУ відмовилась брати участь в заході.

Запрошення від постраждалих проігнорували Міноборони, МОЗ, Мінсоцполітики та Міністерство реінтеграції тимчасово окупованих територій. Це було прикро. Бо вийшло, що жінки зустрілися і ще раз обговорили свої питання, хоча вони якраз добре знають, що у кожної з них відбувається.

Єдиною потужною підтримкою була присутність представниці міжнародної організації SEMA з Нідерландів. І те, що українки, постраждалі від насильства під час збройних конфліктів, увійшли в світову громаду, яка об’єднує жінок по всьому світу, дає їм змогу бути почутими не тільки всередині країни. Хоча якраз всередині країни їх чують найменше.

"Більшість жінок, які пройшли полон в так званих ДНР-ЛНР, були цивільними, - пояснює координатором SEMA - Україна Ірина Довгань, мешканка Ясинуватої, яка у 2014 році потрапила у полон бійців батальйону "Восток". – І у них немає ніякого статусу, хоча певна частина допомагали спецслужбам, збройним силам, службі безпеки, перевозячи на окуповану територію вибухівку, збираючи і передаючи дані саме людям у формі. Після звільнення, повернення в Україну, коли жінки тут вже визнали, що саме робили для боротьби з ворогом, вони все одно не отримують ніякого статусу, ні учасниці бойових дій, ні ветерана війни, які б могли допомогти вирішувати їхні нагальні соціальні питання".

Поясню, чому йдеться тільки про жінок. Два роки тому об’єднання наших полонених увійшло в світову організацію SEMA, яка займається питаннями жінок, постраждалих в зоні бойових конфліктів, які пережили тортури, сексуальне насилля, гендерне приниження. Українське представництво налічує 20 жінок. Хоча насправді їх набагато більше. Інші не хочуть згадувати про минуле, розповідати про пережите. Та й багато хто не бачить сенсу у цих об’єднаннях, зневірившись… Але ми залишаємо телефони і сайт, через які можна зв’язатися з організацією: 098-760-37-89, 093-594-17-00, www.mukwegefoudation.org/ukraine

"Ми були вражені досягненнями Косово і Боснії, які також пережили війни, де також постраждали цивільні жінки, - продовжує Ірина Довгань. – Хоча минуло багато років після збройних конфліктів, які відбувалися в тих краънах, вони зібрали всі дані про постраждалих жінок, і почали компенсувати їм пережиті знущання, допомагають в лікуванні, надали статуси, які передбачають пільги".

"Наша організація об’єднує жінок з 21 країни, - на круглому столі була представниця центрального офісу з Нідерландів. – Наше головне завдання – сприяти всебічній допомозі задля нагадування та просування прав постраждалих жінок. Звичайно, що тільки уряди країн можуть допомогти цю проблему вирішувати. І у нас є позитивний досвід співробітництва з державними установами. В Бангладеш, наприклад, жінки, які пережили полон, яких гвалтували, мають однаковий статус із учасниками бойових дій, отримали компенсації. А Японія навіть не збирається визнавати свої знущання над жінками до і під час Другої світової війни, коли на окупованих нею територіях викрадали дівчат, яких потім утримували в так званих "станціях втіхи" і де їх використовували виключно для задоволення сексуальних потреб солдатів Імператорьскої армії Японії. Багато хто з жінок, які пройшли ці знущання, наклали на себе руки. Але деякі зараз живі. Країни, звідки вони родом, намагаються їх підтримувати, визнали постраждалими, - а найчастіше викрадали дівчат з Кореї, Китаю, Філіппін. Сама ж Японія робить вигляд, що не має до цього відношення. А коли порушується це питання, називають жінок із "станцій втіхи" проститутками і такими, які робили це з власного бажання…

Уряди балканських країн запровадили чимало, щоб підтримати своїх постраждалих громадянок. І хоча в Косово лише у 2018 році створили комісію, яка перевіряла дані жінок і вносила їх в реєстр, але ж це було зроблено! В Україні цей процес також може зайняти десятиліття, і це, вважаю, неприпустимо. Країна вже має показати, що права цих жінок для неї важливі, що вона їх захищає".

Організовуючи круглий стіл, ініціативна група розіслала листи в усі профільні міністерства та журналістам. Але подію висвітлювати приїхали представники лише одного холдингу. Вислухали жінок представники прокуратури та слідчого управління МВС, причому не дуже приємні факти про те, що слідство, наприклад, у справі Довгань, тягнеться вже сім років. І тільки нещодавно слідчий здивовано повідомив їй, що весь цей час він був певен, що вона залишається в полоні. "Мою пику бачив весь світ, а наші ж слідчі говорять, що не знали, де взяти мій номер телефону", - сказала Ірина представнику МВС.

…Медсестра Марина Чуйкова пробула в полоні 655 днів.

Арештували її 19 березня 2018 року, а обміняли 19 грудня 2019 року. Вона отримала ті самі сто тисяч гривень, які все ж почали виплачувати обміняним людям. "Але що таке сто тисяч, якими держава так хизується – мовляв, ми ж вам допомогли, - перепитує жінка. – Я втратила домівку, всі мої речі залишилися на окупованій території, куди потрапити не можу. Мені потрібно було винайняти житло, купити найпростіші речі – постіль, посуд, одяг. Якщо ви зробите прості розрахунки, зрозумієте, як швидко ця сума закінчується. При цьому лікуванням мене не забезпечили. Мені вкрай необхідна стоматологічна допомога. Я про це весь час говорила. Мене навіть записували в черги, які пізніше виявилися неіснуючими… Найобразливішим для мене особисто стало навіть не це. А те, що я, залишаючись в окупації, допомагала нашим розвідникам – бійцям Головного управління розвідки… Вони курирували всі мої дії, приймали дані. А коли після звільнення я звернулася, щоб вони підтвердили, що я їм допомагала, що я можу претендувати на статус учасника бойових дій, вони від мене відмовилися, сказали, що мене не знають… Ми захищали Україну в окупації без зброї в руках, але держава цього бачити і знати не хоче, не готова визнати нас учасниками бойових дій. Не хоче допомогти з нагальними проблемами: медичною та стоматологічною допомогою, забезпечити житлом та роботою. Коли мене катували в донецьких гаражах, тюрмах, ямах, померла моя мама… Я не знала, чи вийду звідти живою. Але я, як і інші жінки, що пройшли цей шлях, пройшли б цей шлях знову. Бо це була наша громадянська позиція. Дуже боляче, що держава цього не цінує"…

Потрібно ще пояснити, що ті самі сто тисяч компенсації доступні обмеженій кількості людей. Цю разову допомогу отримують лише ті, кого внесли в списки обміну. Більшість тих, хто був у полоні з 2014 по 2016 роки, не потрапляють в ці реєстри. Цих людей, як показує вже багаторічний досвід, для уряду та держави в принципі не існує.

"А хто думає про дітей, які зазнали психічних травм, поки їхні мами були в полоні? – запитує колишня полонена Тетяна Зезюлькіна. – А втрачені робочі місця після 40-річного стажу? Хто і як має відшкодувати зарплатню, яку людина не отримувала, поки перебувала в тюрмах окупантів? Як довести свій стаж – документи ж з окупованої території неможливо отримати… В нашій організації є 74-річна жінка, яка пройшла полон, і втратила пенсійні виплати, також у неї були викрадені депозитні вклади, які вона робила, щоб забезпечити собі гідну старість і ні у кого нічого не просити… І ці проблеми не вирішуються. Немає механізмів, потрібні документи, які не можливо добути… Просто немає бажання вирішувати наші проблеми. Так я бачу! Крім того, кожна з нас, повернувшись з полону, залишилася без документів. І щоб їх відновити, доводиться пройти пекло! Але ті, кому ми направляємо наші питання, не приходять на зустрічі до нас"…

Пенсіонерка з Луганська Анастасія Мухіна, яка втратила всі гроші з депозиту, також була на цій зустрічі. 74-річна жінка пробула в полоні 692 дні. І  вже опинившись на підконтрольній українській території, сподівалася, що її доля буде трохи легшою, бо у неї ж в банку зберігалася серйозна сума грошей, яку вона збирала якраз на час пенсії. Виявилося, що гроші були викрадені. Причому зняли їх у Харкові, хоча згідно з договором, підписаним в Лисичанському відділенні, це можна було робити лише в тому відділенні, де підписувалися папери. "Банк дає мені лише відписки, - говорить жінка. – Цей шахрайський злочин ніяк не розслідується, і мені гроші ніхто не хоче вертати. Тільки відписуються від мене всі по черзі. Вже стос паперів накопичився. І виходу з цієї ситуації я не бачу".

Жінки об’єдналися і намагаються відстояти свої права заради того, щоб подібні кола випробувань не проходили інші. "Задокументовані факти насилля, які ми почали збирати ще в 2014 році, вже передані в Гаагу, - говорить голова "Східноукраїнського центру громадських ініціатив" Володимир Щербаченко. - Там документи розглядають, і ми сподіваємося, що всі мучителі українок будуть покарані міжнародним судом. Тим дивніше, що на наші листи, запити ми отримуємо відповіді: дана проблема не потребує розв’язання, бо відсутня статистика, таких людей мало… За нашим даними на окупованих територіях незаконно ув’язнених тримали в трьохстах тюрмах, більшість з яких вже не існує. Із спілкування з колишніми полоненими ми знаємо, що кожна четверта людина зазнавала сексуального насильства. Це не обов’язково гвалтування. Це різні форми сексуального приниження, публічного оголення, загроз, що сексуального насильства зазнають їхні родичі.

За даними СБУ, в Україні близько чотирьох тисяч людей пройшли полон. Але ми вважаємо, що ця цифра занижена. Цивільних навіть не рахували на початку війни.

Мене, не як представника організації, не як людину, яка намагається допомогти жінкам, а як громадянина країни обурює це спотворене ставлення до полонених – таких людей замало, тому ми не будемо займатися їхніми проблемами. У двадцять першому столітті сучасна держава має захищати кожного свого громадянина, абсолютно кожного".

Коли про стан речей щодо даних питань почали говорити представниці Офісу генпрокурора та офісу урядової уповноваженої з питань гендерної політики, слово взяла дружина офіцера, яка разом з чоловіком у 2014 році потрапила в полон. "Після звільнення чоловіка опитали саме для надання свідчень у справі про агресію Росії проти України. У 2017 році їх оновили. І все. На якому етапі справа, що відбувається – нічого не відомо. Крім того, декілька років нам знадобилося, аби і мене допитали як постраждалу. Бо я у бойовиків у полоні проходила як дружина офіцера, і після звільнення мене навіть не питали, що і як відбувалося саме зі мною, що пережила я. Після полону чоловік повернувся на службу. І ще півтора року захищав країну. І тільки після того, як ми голосно почали заявляти про себе, мої показання також включили у матеріали справи. Але навіщо ми їх надавали, - не зрозуміло". Представниця прокуратури запевнила жінку, що дізнається про стан справи і надасть відповідь. "Такі злочини проти громадян України не мають терміну давності, тому мають бути доведені до логічного завершення", - сказала вона. Зрозуміло, що всі ці конкретні факти ставлять в кут представників державних установ. Але ж вони мають знати, що відбувається поза стінами їхніх відомств.

…Восьмий рік ми живемо в пошрамованому суспільстві. Поряд з нами по вулицях різних міст країни ходять люди, які пройшли страшні випробування. Це і військові, і цивільні. Поранені, контужені. Колишні полонені. У кого з них як і коли проявиться посттравматичний розлад – ніхто не знає. І що стане спусковим гачком для нього… Я бачила, як добрі слова незнайомої людини викликають несподівану реакцію такої дончанки. Чула, з якими картинками перед очима постійно живе молода жінка, що пройшла сексуальне рабство російського офіцера… Ззовні ці люди не відрізняються від тих, хто нічого цього не знає і не бачив. Ви їх не ідентифікуєте, зустрівши в метро чи трамваї, не зрозумієте, що до вас посміхається людина, яку виводили на розстріл… Але вони – ті самі порізи, рани суспільства. І їх треба гоїти, а не постійно ятрити.

 Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ