Офіцер-морпіх Андрій Підлісний: "Радянщину офіцерам нав’язують в академіях деякі викладачі. Молодий офіцер якось заявив, що у разі ще однієї Революції Гідності відкриє вогонь по натовпу, бо поняття "злочинний наказ" для нього не існує"

Автор: Валерія Бурлакова

27-річний ексначальник групи планування 137 батальйону морської піхоти - про причини масового дезертирства у Криму, про шлях формування 137 батальйону, про війну, яка змінює людей на краще, про "бездіяльність та недолугість", що призвели до загибелі морпіхів у сірій зоні під Зайцевим та про радянську армійську систему як головну причину свого звільнення з лав ВМС.

Тут і далі - фото з Facebook Андрія Підлісного, фотограф Микита Завілінський

"Я НЕ РОЗУМІВ РІЗНИЦІ МІЖ СТРОКОВИКОМ І КОНТРАКТНИКОМ. ГАДАВ, ЩО ВОЮВАТИ ВІДПРАВЛЯЮТЬ УСІХ"

У 2014 році я був двадцятирічним студентом, ультрасом вінницької "Ниви", хлопцем, що жив сьогоднішнім днем без вагомих планів на майбутнє. Після перегляду відео про побитих студентів у Києві я поїхав на Майдан.

Після Революції Гідності не встигав вчасно здати сесію, хоча я і до того не був взірцевим студентом - на той час я банально обрав не той вектор навчання... Паралельно відбувалася анексія Криму. Ті події виїдали мене зсередини, я відчував, що повинен бути там, повинен допомогти відстояти Україну. Вночі в інтернеті я знаходив і дивився репортажі, відео від військовослужбовців з частин, що дислокувалися на півострові. Подумки я був разом з ними. Тому я забрав документи з університету, пішов у військкомат та зібрав документи для проходження строкової служби. На той час я банально не розумів різниці між строковиком і контрактником. Я гадав, що воювати відправляють усіх.

Але сталося, не так як гадалося... І добре, що так. У 2014 не було підписано указ про набір строковиків - і я пішов на контракт, а згодом, після бойового злагодження - на війну. Підсумовуючи, скажу що причинами, які спонукали йти в армію та на війну були виховання, національна свідомість, патріотизм, людяність та досить якісний інформаційний контент, який у той час транслювався на телеканалах. Революція Гідності, анексія Криму та війна на Донбасі змінили мене на краще. Без цих подій я просто існував би та виконував би якусь посередню роботу, ні про яку військову службу не було б і мови.

"ВІЙСЬКОВІ ПОЧИНАЛИ ВАГАТИСЯ, РОЗУМІЮЧИ, ЩО ДОПОМОГИ ЧЕКАТИ НЕМАЄ ЗВІДКИ"

Ротна тактична група ВМС, до якої я потрапив, у більшості своїй складалася з бійців ВМС, що вийшли з Криму. Там були військові різних звань та посад, які полишили свої кабінети та пішли на війну. До них доєдналися військові, що прийшли в армію упродовж півроку після передислокації частин ВМС, мали бажання та пройшли бойове злагодження, відповідну співбесіду на придатність до участі в АТО.

Для кожного хто вийшов з Криму ця війна була особистим болем. Усі історії, що переповідалися, мали спільні риси – нерозуміння та несприйняття зради побратимів та місцевого населення. Запам’яталась розмова з Володимиром Баранюком про те як вони постійно допомагали місцевому населенню під час різних кліматичних колапсів, здавали кров для місцевого населення, брали участь в усіх культурних заходах, а у результаті місцеві називали їх нацистами та бандерівцями, а російських бурятів "своїми мальчікамі". Більшість військових, що повернулися на материкову Україну сходилися у думці, що причиною настільки масового дезертирства була невизначеність дій вищого командування, зрада у вищих ешелонах командування ВМС та відсутність чітких команд від Києва. Військові, отримуючи замість чітких завдань команду "триматися" починали вагатися, розуміючи, що допомоги їм чекати немає звідки, що конкретного плану дій чи підтримки з боку керівництва держави немає, а вдома чекають сім’ї, які також у зоні ризику, що матеріальні цінності ніхто не компенсує. Частково, між іншим, вони виявились правими. Більшість тих, хто вийшов з Криму, золоті обіцяні гори у вигляді власного житла так і не отримали. Анексія Криму – це яскравий приклад страху взяти на себе відповідальність з боку керівництва ЗСУ та спроба скинути відповідальність на командирів чи виконувачів обов'язки командирів військових частин, які залишалися оточені іноземними загарбниками.

У 2014 наша РТГр тримала оборону рубежів у районі Гранітного та Талаківки. У лютому 2015 військовослужбовці РТГр у взаємодії з іншими підрозділами звільняли Широкіне. На той час я був снайпером у групі снайперів-розвідників. За час бойового злагодження я пройшов інтенсивну підготовку, під керівництвом Олександра Конотопенка та інших висококваліфікованих офіцерів виконував завдання з контрснайперської боротьби, виявлення диверсійних груп, знищення живої сили противника.

"ВІД МОРПІХА НЕМОЖЛИВО ДІЗНАТИСЯ БУДЬ-ЯКУ ІНФОРМАЦІЮ ЩОДО ПОДАЛЬШИХ ДІЙ. ВІН САМ НЕ ЗНАЄ"

У вересні 2015 року почалося формування 137 окремого батальйону морської піхоти. Пунктом постійної дислокації було визначено с. Дачне Одеської області. На той момент це була покинута територія з однією двоповерховою будівлею в абсолютно занедбаному стані.

Батальйон формували похапцем і спочатку йшли розмови, що це "батальйон Гайдука" - нібито особисто командувач ВМС зацікавлений у тому, що це буде надсучасна військова частина з новітніми зразками озброєння і техніки, а також високим рівнем підготовки особового складу. У результаті з реально нові були лише вантажні автомобілі КрАЗ. Воювали, та і досі воюємо, ми на стареньких БТР-60ПБ, які випускали ще у 60-х роках.

Особовий склад прибував змішаного типу. Кістяк батальйону формували молоді офіцери та сержанти, які мали вже бойовий досвід, більшість з них ще у Криму здобули право на носіння чорного берету. Традиції вони надзвичайно поважали та передавали їх новому поколінню. Це були надзвичайно вмотивовані військові, їх не лякав ані побут (точніше його відсутність), ані стара техніка. Єдиним бажанням у них було швидко сформувати батальйон, пройти бойове злагодження та приступити до виконання бойових завдань. З іншого боку були військовослужбовці, яких силоміць перевели з інших частин, оскільки батальйон для виконання бойових завдань повинен мати досить великий відсоток комплектування. Але зрозуміло, що командири не відправлятимуть у іншу військову частину своїх найкращих бійців - тому до нас в основному приїжджали так звані аватари, наркомани, траплялися і колишні засуджені. Вони потрапляли у м'ясорубку справжніх морпіхів і врешті перевиховувались або йшли геть. На період кінця ротації 2016-2017 років це вже був зовсім інший батальйон, аватаризм як поняття було викорінене.

Якщо порівнювати тодішню морську піхоту і сьогодення, то найбільшою відмінністю є саме дух морської піхоти. Зараз багато хто дотримується традицій лише формально, а раніше бійці буквально жили морською піхотою. Берет та тільник були сокровенні, клятва морського піхотинця була ледь не подією усього життя, і ця внутрішня атмосфера тримала бойовий дух та морально-психологічний стан на надзвичайно високому рівні.

Який він - типовий морпіх?.. Це висококваліфікований військовослужбовець у береті кольору морської хвилі, здобутому виснажливими випробуваннями, з усмішкою на обличчі та постійними думками про те як і де можна найбільш ефективно знищити ворога, щоб потім з лопатою у руках та під вранішню каву слухати по радіоперехопленнях як ворог скаржиться на важке життя та морську піхоту України. Від морпіха неможливо дізнатись будь-яку інформацію щодо подальших дій, бо він сам не знає куди його закинуть цього разу. А закинути можуть як з повітря, так і з моря чи суходолу... У цьому і полягає унікальність та варіативність морської піхоти, яка не притаманна іншим родам військ.

"З ВІКОМ РОЗУМІЄШ, ЩО АРМІЙСЬКИЙ ФАРТ РАНО ЧИ ПІЗНО ЗАКІНЧИТЬСЯ"

Мій бойовий шлях розпочався у 2014 з Талаківки. До 2021 за програмою "пізнай Донбас зі зброєю у руках" я відвідав також Лебединське, Піонерське, Широкине, Новоселівку, Чермалик, Павлопіль, Новотроїцьке, Миколаївку, Новогнатівку, Шуми, Майорськ та Зайцеве... Кожне місце по-своєму унікальне, кожне залишило різні спогади. Найбільше вразила природа, Кальміус та терикони Донбасу. Також у пам’яті закарбувалось туристичне гарне Широкине - ще до того, як це село стало суцільною руїною.

Коли я вперше їхав на війну, то подумки готувався до сцен із фільмів про В’єтнам, до цілодобових бойових дій, гори трупів та криків про допомогу. Такі байки нам розказували поки нас готували. Першим враженням була тиша, яка тоді тривала хвилин 20 та нерозуміння де ми і де ворог - нас тоді привезли у вантажівці вночі і ми чекали людей, які мали відвести нас на позиції. По прибуттю у наш підвал для проживання, над яким був укріплений спостережний пост, мені дали одразу тепловізор і сказали спостерігати. До слова, тепловізор я тоді вперше тримав у руках... І досі не знав де ж ворог. З часом усе, звісно, стало зрозуміло і чітко. Замість постійних боїв на ближні дистанції зі стрілецької зброї були майже цілодобові артилерійські обстріли з перервами на пошук диверсійних груп противника, які постійно намагались знайти слабкі місця між нашими опорними пунктами. Це була така собі гра "хто кого".

Після ротації 2014-2015 я відновив навчання у Вінницькому національному технічному університеті на заочній формі навчання та у 2016, після закінчення університету та коротких курсів, мені було присвоєно первинне офіцерське звання "молодший лейтенант". Чи пов’язуватиму своє життя з армією я точно не знав, проте не виключав такого варіанту розвитку подій. Я прагнув стати офіцером тому, що хотів самостійно приймати рішення. Коли ти сержант - твоя власна думка та бачення ситуації мало кого хвилюють.

Ротація у Зайцеве була 2020-2021, тоді у батальйоні змінилось керівництво, більшість військовослужбовців з управління також пішли, проте командири рот були підготовлені і знали що та як робити, для багатьох це була далеко не перша ротація. Я на той момент вже був начальником групи планування і не збирався вже ходити за "нуль" та ризикувати життям, оскільки з віком розумієш, що цей армійський фарт рано чи пізно закінчиться. Сенсу у нинішній бойовій обстановці та технологічному прогресі ось так кудись ходити вже нема, проте, як кажуть: "Хочеш розсмішити Бога – розкажи йому про свої плани"...

Окремо описувати ситуацію, яка сталась 13 липня 2020 року (загибель морпіхів, зокрема Ярослава Журавля, - Ред.)  не буду. Ці події вже були досить детально описані до мене. Якщо коротко, то бездіяльність та недолугість різних ланок командування, а також перевищення своїх повноважень представниками СЦКК призвела до смерті трьох надзвичайно кваліфікованих морських піхотинців.

"РАДЯНСЬКА АРМІЙСЬКА СИСТЕМА - ЦЕ ІМІТАЦІЯ. ІМІТАЦІЯ ТОГО, ЩО В АРМІЇ УСЕ ЧУДОВО"

У 2014, бувши старшим матросом, я взагалі не помічав "радянщини". З роками я ріс у званнях та посадах - і паралельно збільшувався та повертався у ВМС вплив цієї старої системи. Ті, хто у 2014 боявся навіть приїхати на передову, зі зміною характеру війни почали частенько навідуватись - не допомагаючи тому чи іншому підрозділу, а знаходячи недоліки, в основному у побутових питаннях.

Радянська армійська система – це імітація. Імітація того, що в армії усе чудово, створення гарної візуалізації замість виявлення реального стану справ та визначення шляху до подолань проблем. Молодим офіцерам перед приїздом комісій прямо кажуть, що потрібно казати, що у нас усе добре, інакше знайдуть ще більше недоліків, усім випишуть стягнення, а проблема так і не вирішиться. Я, власне, був неодноразовим свідком подібних ситуацій. Імітація, некомпетентність окремих офіцерів, брехня та замовчування реального стану справ, кумівство та корупція призводить до того, що вмотивовані офіцери вигорають та йдуть. Я - не виняток з правила, а скоріше підтвердження.

Боротися з радянською спадщиною не потрібно. Її треба викорінити зверху донизу разом з її носіями, провести повну реструктуризацію армійської системи управління на конкурсній основі, змінити ведення документообігу відповідно до країн НАТО та перейти у електронний формат. На даний момент молоді офіцери не "мимоволі переймають старі методи управління", як ви кажете - їм це нав’язують деякі викладачі у академіях упродовж п’яти років. Наприклад, у 2015 році я спілкувався з молодим офіцером, який заявив, що у разі ще однієї Революції Гідності він відкриє вогонь по натовпу, якщо на це буде наказ, сказав, що поняття "злочинний наказ" для нього не існує.

Які в мене плани на майбутнє? Грандіозні (усміхається). Якщо коротко, то я намагатимусь робити усе для того, щоб з роками мати повноваження для зміни системи ззовні. Бо зсередини це робити марно.

 Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ