Доброволець Олена Кошелєва: "Я запитала у військового РФ про ставлення до "сепаратистів". "Та яке, якщо вони зрадники? Але в нас наказ воювати з вами", - була його відповідь"

Автор: Михайло Ухман

Молода кримчанка після Революції Гідності і побаченого на Майдані не змогла більше займатися бізнесом і жити в своє задоволення. Попри те, що більшість її друзів у Криму не підтримували революційних подій в нашій країні і зреклися Олени, вона пішла воювати проти російських окупантів. Історія медика і розвідниці на псевдо Кошка в інтерв’ю для Цензор. НЕТ.

Оленка народилася і росла в Криму. З юних років вона розмовляла російською мовою, хоча прекрасно розуміла українську. В школі дівчина свідомо для навчання вибрала російську літературу, історію, адже ці предмети її "не пригнічували".

"Я читала Тараса Шевченка і мені здавалося, що Україна постійно перебувала під чиїмсь ковпаком, з якого ми неспроможні вилізти. Я читала інших українських письменників чи поетів і вони розповідали, як нас б’ють, беруть у рабство, ділять по шматках. В російській літературі чи історії описувалося, що вони могутній народ і всіх ворогів знищують. Тому інтуїтивно моя юна душа вибрала те, де менше смутку – пригадує Олена шкільні епізоди…"

Революція Гідності застала дівчину в Києві. Вона не підтримувала Майдан, адже він не давав їй можливість розвивати бізнес, Олена не розуміла на той момент, чому люди протестують, в неї же все гаразд. Все змінилося після того, як вона прийшла в центр Києва і побачила там українців, які намагаються скинути з країни радянське ярмо. Олена разом з усіма почала роздавати медикаменти на барикадах та комплектувати аптечку. В лютневі бої між майданівцями і "беркутами" вона надавала допомогу пораненим патріотам.

Після Революції Гідності дівчина приїхала в Крим і побачила, що близькі для неї люди не поділяють її поглядів. Вони зрадили Україну і перейшли на бік російських окупантів. В березні 2014 року, Олена востаннє бачила Крим. Ще через кілька місяців, вона вже була в рядах батальйону "Донбас" і їхала на штурм Іловайська.

В МЕНЕ НЕ БУЛО ЖОДНОГО СУМНІВУ ПІСЛЯ МАЙДАНУ, КРИМСЬКОГО РЕФЕРЕНДУМУ, ЩО БУДЕ ВІЙНА З РОСІЯНАМИ

- Що передувало твоєму потраплянню в Іловайськ?

- На перший штурм міста мене не взяли. Хоча, коли наші хлопці перший раз туди заходили, із містечка Старобешеве мені зателефонував наш начмед на псевдо Терапевт і сказав, що в лікарні лежать наші четверо поранених, також є загиблі. Дзвінок мав трішки панічний характер - це я вже згодом дійшла висновку. А ще мені вдалося зрозуміти, що в кожного своя реакція на стресові ситуації, війну. Хтось емоційно реагує, інші закриваються в собі… Ми почали планувати виїзд, за цей час поки ситуація вирішилася і хлопці змогли повернутися на базу. Вже тоді ми зрозуміли, що починаються серйозні бої.

Під час першого першого штурму Іловайська загинули наші побратими "Самольот", "Монгол", "Немо" та "Комуніст". Були й поранені. Декому з них я надавала допомогу, використовуючи свої знання парамедика. Один з бійців досі зберігає осколок, як талісман, який стирчав з його живота, і мені вдалось його дістати.

- Ще кілька місяців тому ти започаткувала свій бізнес у Києві, відвідувала нічні клуби. Проте уже в серпні тримаєш в руках автомат і лікуєш поранених бійців? Як таке можливо?? Я уже навіть не кажу, що ти дівчина з цивільного життя без досвіду війни.

- В мене забрали мій дім, я хотіла його повернути - це по-перше. По-друге, в мене не було жодного сумніву після Майдану, кримського референдуму, що буде війна з росіянами. Коли стало відомо моїм кримчанам, що я підтримую українську позицію, а вони окупантів, я зрозуміла, що зможу повернутися додому лише через перемогу. Це мене дуже стимулювало.

Хоча на даний момент, змістилися акценти в моїх стимулах, бо вже немає мами. Вона померла на тимчасово окупованій території. Я навіть на похорон не змогла приїхати з моєю військовою біографією. Є чимало проукраїнських друзів, сестра, але багато чого змінилося з тих пір…

- Повернімося безпосередньо в Іловайськ. Ти розуміла, що захопивши місто, можна брати Донецьк у кільце? Чи у рядових не було такої масштабної інформації?

- Географічно я розуміла, де знаходиться Іловайськ і навіщо нам туди. Проте, скажімо, є речі, які аналізуються і вирішуються на певному рівні. Тому не завжди з тією інформацією, яка відома рядовому, можна робити висновки про те що говорять командири. Є розуміння глобальної задачі і є розуміння тактичних цілей. І рядовий військовий майже завжди володіє інформацією на рівні тактичних цілей. Я довіряла людям, які мають доступ до глобальної інформації. Вони говорили, що треба іти вперед, ми йшли.

Їдучи під Іловайськ 18-го серпня, ми обговорювали з друзями перший невдалий наступ. Розуміли, що тепер все буде відбуватися не так, як було до 10 серпня. Проте я старалася не зациклюватися на певних речах і не накручувати себе. Скажу більше, я розуміла, що ми їдемо брати реванш. Три дні, повоюємо і повернемося на базу. В неділю ми виїжджали, а на середу я вже була записана до зубного лікаря. Проте на другий день перебування в Іловайську, коли в нас було чимало загиблих і поранених, стало зрозуміло, що мій візит до стоматолога відкладається.

Наша дорога в Іловайськ розтягнулася на цілий день. Це була дуже важка подорож. Спека виснажувала, ми робили багато привалів. Коли зайшли в селище Грабське – було відчуття мертвого міста. Там немає шматка будинку, а там спальня дитяча. Завітала у  розбиту квартиру в сподіваннях потрапити до вцілілого туалету та звернула увагу на магнітик дитячий на холодильнику, видно, що люди збиралися швидко і втікали.

Окопи російських окупантів в Грабському були біля житлових будинків, на зупинках, прямо в житловому секторі. Вони прикривалися мирними донецькими людьми. В дворах було чимало гільз, осколків, лежали вбиті окупанти.

- Таке колись тільки у фільмах можна було побачити…

- І не кажи. Траплялися в місті і зовсім цікаві знахідки, наприклад лежанка окупантів, де вони чекали на нас. Наш завгосп дозволив заходити у двір, якщо він відчинений, щоб зірвати якогось винограду чи помідорів, адже всі їстівні запаси швидко зменшувалися. Я зайшла у такий двір і бачу відчинений сарай з маленьким віконечком. Сарай забитий сіном, а біля цього віконечка - дві консервні банки: одна з недопалками, в іншій була консерва російського виробництва. Тобто - нас чекали. І це віконечко дуже добре прострілюється. Якби я зайшла раніше у цей двір, не бути мені живою.

Я тоді взяла вила і почала "херачити" по сіну з усієї сили, щоб вбезпечити себе і хлопців від можливої засідки… Мабуть, в мене тоді вселився якийсь відважний "суслик", але гатила я тими вилами несамовито та зі щирою ненавистю.

Там же я побачила підвал, а в ньому різні закрутки. Кажу до хлопців, ви мене тут чекайте, я худенька, швидко туди спущуся і витягну банку огірків чи помідорів. Спускаюся і бачу, що біля цієї драбини стоїть табуретка і чашка. В мене зразу думка промайнула: "Тільки б не зачепити чашку". Адже пам’ятала науку своїх розвідників, просили, не зачіпати нічого дивного. Я ж тоді була впевнена, що там могла бути граната.

- Як побратими ставилися до таких авантюр твоїх? До речі, не намагалися залицятися?

- В Іловайську точно було не до того. Наші бійці дуже поважали дівчат, бо ми себе проявили як рівноцінні бойові одиниці. По-друге, там нас так обстрілювали, що кожна хвилина життя могла стати останньою.

Хоча, я не скажу, що ми жили однією війною – це неправда. Навіть там знаходилося місце звичайним людським розмовам за чаєм, воду на який ми кип’ятили у пластмасовій пляшці. Хтось ділився своїми спогадами, інші жалілися на тих, хто їх "задовбував"… А вже зранку, коли ми відпочивали в Іловайську, нас обстріляли з АГС (автоматичний станковий гранатомет).

- Іловайськ – це школа виживання в прямому і переносному значенні цього слова. Це нова сторінка в історії України, яку писала ти з побратимами.

- Не тільки ми, там були французи, які воювали на боці російських окупантів, серби, сепаратисти…

- Французи?

- В один із днів, коли ми уже перебували в Іловайську, наша група вийшла на пошуки тих, хто нас обстрілював постійно з гранатометів і мінометів. Свій білий мерседес з наліпками "Донбас", ми залишили прямо на вулиці. Хочеться зазначити, що в той момент в батальйоні були різні машини: червоні Жигулі, фіолетові автобуси з білими полосами на яких, ми виїжджали на завдання. Особливо не було з чого вибирати. Так от, частина хлопців побігли в сторону нафтобази, щоб перевірити цей район. Ще кілька бійців, і я в тому числі, залишилися спостерігати.

В один момент бачимо, як повз нас проїжджає машина, дуже схожа на одну із батальйонних. За нею їде вантажівка, в якій знаходиться "Васильок" міномет 82 калібру. Я ще кажу до своїх: "Дивіться, які наші молодці - їдуть на підкріплення". Одночасно щось мене в них насторожувало, не розумію що саме. Ми жестами привіталися одне з одним, вони проїжджають, а я на машині читаю – "Оплот".

Що робити? Адже крім вантажівки, у них – два легкові автомобілі супроводу і суворий "хлоп" з ПКМ. І нас п’ятеро з "калашами". Вступати в бій нереально, адже група розділена. Як тільки терористи минули нас, ми заховали автомобіль і самі заховалися за огорожею та намагались зв‘язатись із нашими. В той час повертаються наші розвідники і розповідають, що зустріли ворогів, які теж не зрозуміли, хто перед ними, адже одяг на той момент був у всіх однаковий.

Минає деякий час, бачимо - російські найманці повертаються, проте уже в бойовому порядку. До них все-таки дійшло, що це були українські військові.

Я стою - не дихаю, прикрита огорожею і листям, бачу, що чоловік, який знаходиться біля водія вантажівки з мінометом, дивиться на мене, але вогонь не відкриває. Можливо він справді мене не бачив, можливо зробив вигляд, що не бачить, проте вони проїхали, ми ж повернулися на базу…

- Тоді як ти зрозуміла, що там були іноземні найманці, французи?

- Зранку 19 серпня наша група виїхала в район залізничного депо на розвідку і підтримку інших наших воїнів, адже там уже велися бої. Мене посадили за великою каменюкою і сказали спостерігати. Як медика - мене побратими берегли. Я спостерігала за боєм через приціл, саме тоді мені вдалося побачити, як наші хлопці вели з того боку француза, котрий воював на боці російських найманців. Це тепер уже загальновідома історія.

Той день взагалі був багатий на події, на жаль не зовсім приємні. Наші бійці знищили чимало російських окупантів, немало взяли їх в полон, в тому числі і російських контрактників, які приїхали воювати в Україну за гроші. Проте наші тодішні втрати боляче били по серцю. Загинув один з найкращих бійців батальйону на псевдо "Шульц" (Сергій Шкарівський), який завжди знаходив для нас добре слово. Вмів підбадьорити, підтримати, коли зовсім важко.

А згодом привезли пораненого бійця на псевдо "Франко" Марко Паславський, американець українського походження, який покинув все своє багатство і приїхав на війну, щоб протистояти російським загарбникам.

- Він ще міг говорити на той момент?

- Франко казав, що йому боляче, що він помирає, але ми робили все для того, в тих умовах, щоб наш герой вижив. Порятунок цього добровольця був схожий на "чаклунські танці з бубном": бинтували, давали знеболююче, зупиняли кров. Тільки поклали в машину на евакуацію, як приходять до мене і кажуть там людині погано. В нього була сильна внутрішня кровотеча, тіло все пошматоване. Доводилося штучно запускати серце, робити серцево-легеневу реанімацію.

В мене тоді було відчуття, що я просто безсила. Місто обстрілюють, наші бійці відчайдушно воюють з московськими окупантами, в нас багато поранених, всі кличуть просять допомоги…

Франко кілька разів приходив до тями на кілька секунд, потім знову непритомнів. Я запускаю йому серце і кажу до Марка: "Давай, припиняй уже, тримайся…". Минає декілька секунд, чую хрипи в горлі, кричу: "Франко, якщо ти зараз помреш - я з тобою не розмовлятиму". Він помер, хоча я до останнього його качала та дихала. Мені уже казали: "Кошка, вже все! Заспокойся! "

В ОДНОМУ БУДИНКУ ЗНАЙШЛА ФЛОМАСТЕРИ, НАПИСАЛА ЗАПИСКУ: "ВИБАЧТЕ - Я ДЛЯ ДІТЕЙ, ЯКІ ПЕРЕХОВУЮТЬСЯ В ПІДВАЛІ, БЕРУ ДЕЯКІ РЕЧІ І НАМАГАТИМУСЬ ПОВЕРНУТИ".

- Далі відчай, депресія?

- Ні, ти що? Це все було після виходу з Іловайська. Вже 20 серпня ми облаштовували для себе евакуаційно-перев’язувальний пункт. Ходили по покинутих домівках, де були відчинені двері, і збирали простирадла, рушники. Заходили тільки туди, де було відчинено і брали речі, які підходили на перев’язувальні матеріали. В одному будинку знайшла фломастери, написала записку: "Вибачте - я для дітей, які переховуються в підвалі, беру деякі речі і намагатимусь повернути".

- З вами були діти?

- В підвалах цілих будинків переховувалися дорослі, діти. Ось ми їм і намагалися допомогти.

24 серпня було евакуйоване майже все місцеве населення. Більшість з них не хотіли покидати місто, але залишатися там не було сенсу. Росіяни гатили по Іловайську з артилерії, руйнуючи його повністю.

- Ти так зараз спокійно про все розповідаєш, хоча зі слів очевидців, Іловайськ в ці дні був ареною вогню, вибухів, смертей…

- Тут немає нічого героїчного, ти просто робиш свою роботу, яку моментами не вдається завершити позитивно.

23 серпня, ми перенесли медичне обладнання, яке було в наявності, в підвал. Після потужного російського артобстрілу нам знову почали привозити поранених. Декого з них не вдалося врятувати. На жаль, військово-польова медицина є жорсткіша за цивільну і медикам важко з цим змиритися. В машині швидкої допомоги, ти можеш рятувати людей, там шанси на життя високі. На полі бою, ми моментами не маємо підручних засобів, щоб боєць залишився живий після важкого поранення. Хтось в розпалі бою – панікує, інші закриваються в собі… Проте більшість наших хлопців з автоматами в руках і не тільки, мужньо відбивали атаки ворога.

24 серпня російські війська привітали нас з Днем Незалежності - "військовим салютом". В той час знайомі телефонували і казали, що в Києві проходить парад з військовою технікою, солдатами. Ми ж чекали в Іловайську на підмогу в техніці і людях. З тих пір я не ходжу на паради, не святкую  День Незалежності, якої не має. Переможемо окупанта – тоді пройдемося центральними вулицями…

- А ти не думала, що цим парадом намагалися заспокоїти ту частину населення, яку ти захищала? Яка тремтіла, вважаючи, що скоро прийде до них окупант?

- Люди в мирній частині нашої країни нормально заспокоювалися і без військової техніки. Якби техніка з параду пішла нам на допомогу, вони б знали, що все буде гаразд…

- В той день в засобах масової інформації, з посиланням на окремих українських командирів з’явилася інформація, що бої за Іловайськ тривають і ми продовжуємо контролювати місто. Цитую наприклад, що було написано в інтернеті на сторінці батальйону "Донбас": "Не припиняється бій за Іловайськ! За результатами вранішнього бою "Донбас" і мотострілкова дивізія ЗСУ вщент розбила південне угруповання терористів. Батальйон "Донбас" спільно з силами ЗСУ знищили чотири вогневі точки терористів і понад 50 бойовиків"...

Тобто, ми не були хлопчиками для биття.

- Нам не вистачало сил: техніки, людей, щоб повноцінно боротися. Тоді як Росія заводила в район Іловайська танки, свої регулярні війська, сепаратистів.

Звичайно – ми воювали, не сидіти ж склавши руки?

Але з самого початку операції по Іловайську було зрозуміло, що нас чекає повна "херня". Уже 24-го нам почали передавати, що там тривають бої, там наших "розхерячено". Зашморг навколо нас змикався.

Паніки не було - була втома і не зрозуміло, що робити далі. Хоча, ми намагалися жити, незважаючи ні на що.

Нас було семеро дівчат в батальйоні. Хлопці нам приносили шампуні, квіточки, намагалися підтримати, як вміли. А я спала і мріяла про скибку чорного хліба, намащеного маслом з тоненьким шматочком сиров’яленої ковбаски.

Ми розташовувалися від механізованої роти ЗСУ через дорогу. Одного разу вони вийшли по рації до нас:

- Кошка - Апісу

- Кошка на зв’язку – кажу їм.

- Комбат зжер прапора. Приходь на суп – лунає мені.

- Добре, виходжу - кажу танкістам.

( Олена дивиться на мої здивовані очі і сміється). "Комбат"- це вівчарка, "Прапор" (той, що старшина) - півень, який там бігав. Собака чомусь погриз  півня і хлопці вирішили зробити з нього суп. Ось навіть в таких складних умовах, ми намагалися жартувати і жити.

Дивували окремі поранені бійці. В нього ноги всі побиті осколками, ми шукаємо найвищу точку, щоб не прогавити кровотечу. А він показує в ділянку паху, де статевий орган і запитує чи там все ціле? Дізнавшись, що все гаразд з його органом, просто полегшено дихає, радіючи…

Я ВДЯЧНА ХЛОПЦЯМ, ЯКИХ ВЖЕ НЕМАЄ ПОРЯД, КОТРІ ВИРАХОВУВАЛИ "РУСКІХ" І ДАВАЛИ ВІДСІЧ ЇМ

- Проте ви не знали, що вас чекає 29 серпня…?

- Не було адекватного розуміння ситуації, розумієш? Чому одні на параді, а ми сидимо без підмоги. Жарти перед виходом з Іловайська закінчилися, всі були зосереджені на своїх думках. Моментами ставало соромно, що не виходимо з перемогою.

- Поряд були тільки бійці батальйону "Донбас"?

- НІ. Там знаходилися бійці батальйону Дніпро -1, батальйон Херсон, з Івано-Франківська були бійці, правда, вони навіть не знали, що приїхали в Іловайськ. Були і ті, що не хотіли виходити з підвалу взагалі. Тоді я їх засуджувала, зараз змінила свою думку - краще він сидить в закритті, ніж панікує і заважає.

- Часто пригадуєш так званий "зелений коридор"? Дорогу з Іловайська до Червоносільського?

- 29 серпня здавалося, що ми їдемо додому, тобто відчувалося полегшення, потім все сплелося у кадри з кінофільму жахів.

Проїжджаєш, а там тіла наших воїнів горять. Відчуття реального часу зовсім інше. Почуваєш себе  "заторможеною". Бачиш, як куля летить - ухиляєшся від неї. По нас гатила їхня піхота, артилерія…

Я вдячна хлопцям, яких вже немає поряд, котрі вираховували "руских" і давали відсіч. Прощатися з такими бійцями – це нестерпно важко. Адже зранку, ще говорила з ним, ми давали одне одному "п’ять", а ввечері його немає. Я досі фізично відчуваю дотик долоні "Восьмого" …

Розумієш, люди на згадку зберігають речі, а я пам‘ять про посмішки, волосся, дотик долоні, голос, запах… Спогад, що хтось з моїх друзів полюбляв тільки калюжну водичку, або як називав доньку...

Це були наші розвідники, щоб ти знав. Вони вели вогонь по російських окупантах, знищували їх, знаючи, що це їхній останній бій. Там на пожарці Реду (Євген Харченко) - не вистачило якоїсь миті, щоб натиснути на спуск гранатомета першим… Подібне я бачила колись тільки у фільмах.

- Тобто ти уже бачила ворогів неозброєним оком?

- Бачила і говорила. Коли ми були змушені вийти в полон, адже просто не було іншого виходу, нас забирав російський офіцер з позивним "Ліса". Він сказав: " Я спеціально дав наказ своїм артилеристам, щоб не били по вашому квадрату, адже не воюю з жінками і медиками. Хоча мені говорили, щоб я вас знищив".

Ні, він не викликає у мене симпатії, бо він ворог в будь-якому випадку, але дуже доречно, що "Ліса" - не виконав наказ.

Коли жінок і поранених вивозили, цей процес координував побратим того "Ліси" - Артур. З ним я теж розмовляла, запитувала, як вони ставляться до сепаратистів, які вирішили, що мають право створити якусь "динири".

" Як можна до них ставитися, якщо вони зрадники? Але в нас наказ воювати з вами" - відповів Артур.

А ще він мені сказав цікаву річ, яку я досі пам’ятаю: " Ми вас давно чекали в Іловайську, ще 10 серпня почали заходити невеликими групами. Зараз нас уже близько п’яти тисяч бійців, тому своїми силами ви б нічого нам не зробили".

В мене запитання до тодішнього військового командування України: "Невже вони не знали, що стільки тисяч росіян і найманців збирається під Іловайськом?

- Оленко, ти йшла на війну, щоб визволити від росіян свій дім - Крим? Які в тебе зараз пріоритети?

- По-перше родина. Я вже втратила одну і тепер роблю все, щоб зберегти іншу. Мій чоловік американський ветеран, який став щирим прихильником України. Ми з ним домовились не прив‘язуватись до однієї країни проживання, бо світ великий та цікавий. Але дитину, якщо така буде, ми будемо виховувати перші 10 років саме в Україні, бо вона має знати історію та культуру обох країн своїх батьків.

Повернення з війни. Я точно знаю, через що проходять люди, повертаючись із війни. Як ветеранці та дружині ветерана, мені знайомі складнощі, які виникають на шляху до мирного життя. Наразі я допомагаю нашим ветеранам, ветеранкам та членам їхніх родин повернутись до себе в Центрі реадаптації та реабілітації учасників АТО/ООС "ЯРМІЗ". Також я є кризовий консультант з профілактики суїцидальної поведінки.

Я постійно навчаюсь та навчаю інших, випробую на міцність різні ідеї та нерви оточуючих.

Але, ти ж розумієш, що у разі поновленні бойових дій - "як тоді", або за можливості визволити свій дім - усі ці мої пріоритети можуть піти до "біса"!

 Михайло Ухман, Цензор.НЕТ