Командир механізованої роти Ігор Дерман (Булат): "Ми чули по радіоперехопленню, які чмирі ходили обісрані. Це було, наче бальзам на душу"

Автор: Вікторія Ясинська

"Коли я впав, зрозумів, що це все. Подивився на ногу - вона висить. Облапав себе, чи не вийшла з мене моя вечеря в штани і чи нема кровотеч. Перевірив тіло і голову одним оком – в інше я не бачив, бо щось попало. Повезло, що уламки не дістали до паху кілька сантиметрів. Думаю, якщо яйця цілі і не обісрався, значить, треба боротись далі - ще можна вийти звідси", - історія командира, що втратив на війні ногу, але не розгубив оптимізм. Про танковий виш, шалені обстріли в Мар’їнці і власну бургерну, як улюблену справу на гражданці.

Я любив техніку змалечку, бо це пацаняча тема. Мій дід, Дерман Микола Васильович, був асом в усьому, що стосувалося техніки. І мені прищепив цю любов. Він навіть зробив спеціальний трактор, який служить нашій родині понад 30 років. Я народився в Бердичеві. В школі вчився непогано, займався спортом, брав участь в змаганнях та олімпіадах. А коли закінчив її, хотів подавати документи в МНС до НУЦЗУ (Національний університет цивільного захисту України) і в КНУБА (Київський національний університет будівництва і архітектури), також подав документи в Житомир до ЖНАУ (Житомирський національний агроекологічний університет). Мені подобалось і перше, і друге, і третє - хотілося охопити все. Але на МНС загнули великий хабар в 10 тис. баксів. А з цивільних вузів ще не отримав результатів,тому так вийшло, що обрав військову справу. А оскільки був на обліку у військкоматі - спитав у них, які є круті військові виші. Так дізнався про Харківський танковий інститут. З військкомату відправили документи, і вже в липні я отримав виклик на іспити. Здав їх - і поступив на бюджет. Вже після цього додому приходили листи на екзамени в НУЦЗУ і ще, що я вступив на бюджет в ЖНАУ. Проте мені все це вже не було цікаво, бо я ганяв у берцях по полігону на КМБ.

Навчання

Я ВІДІБРАВ НАЙБІЛЬШ НОРМАЛЬНИХ ХЛОПЦІВ - І ЗБИРАВСЯ З НИМИ ЇХАТИ НА ПЕРЕДОВУ, АЛЕ МЕНІ КИНУЛИ В МОРДУ МІЙ РАПОРТ ЩОДО ЦІЄЇ ПОЇЗДКИ ЗІ СЛОВАМИ, ЩО ТИ ЩЕ СИЛЬНО МОЛОДИЙ ДЛЯ ЦИХ СПРАВ

Мене побрили наголо, завели в казарму. А далі ми поїхали на полігон. І ось там я зрозумів, що це якась діч, а не армія, про яку я мріяв. Як таких кваліфікованих кадрів, які реально змогли б навчити важливих для ведення бойових дій речей, там не було. Але щодо самого танку – це любов, яку у мене ніколи не відбити - 45 тонн смерті вирішують багато питань на полі бою.

Я з дитинства знав про миротворчі місії - і мене це дуже надихало. Думав, якщо буду військовим, теж поїду в таку місію. А ще мені подобались праворадикальні рухи. І одного разу, в 2013 році, мені запропонували стати координатором такого руху в Харкові. Це були хлопці, які знали, що я військовий. Я сказав, що подумаю, але коли дізнався про них детальніше, зрозумів, що це одні з тих, хто пізніше агітував за "русский мир". Тому у відповідь на пропозицію я обклав їх херами. Вони шукали людину для створення всяких заворушень і терористичних дій. Коротше, мене ледь не завербували в таку тему.

Мені дуже не подобалось, що багато моїх однокурсників були аполітичними, а ще частина з проросійськими поглядами. Я постійно срався з усіма, офіцерами в тому числі. У нас були хлопці з Криму. І коли його віджали, у вузі йшли розмови про те, що, у кримчан є можливість забрати документи - і перевестися в Крим. В результаті ніхто з них не залишився служити в ЗСУ - усі перейшли на бік кацапів. В тому числі і мій найкращий друг. Я розцінив це як зраду. Мені було дуже образливо і соромно за нього. Але цікаво, що з тих, хто втік, ніхто не довчився. Мій друг пішов на контракт солдатом в ЗС РФ, це була велика втрата для мене.

Коли відкрили перший штаб АТО, буквально через тиждень прийшла вказівка відправити деяких наших п’ятикурсників на схід ремонтувати техніку, а саме БТРи. Це було дико, бо ми хоч і інженери-механіки за спеціальністю, але ніхто з нас не ремонтував "бетери". Відібрали групу хлопців. Пацани поїхали, а потім почали нам дзвонити звідти і розповідати, що у них п#здець: притягували пробитий РПГ-хою в бік БТР з "двохсотими" на борту.

22 червня у нас був випускний, це була субота. Ми мінімально побухали, а в понеділок уже були у бойових частинах. Ще до війни я обрав для себе місцем служби Башкирівку ( село Клугино-Башки́рівка), 92 бригаду. Тоді ще був одружений і хотів служити ближче до Харкова. А ще саме туди відправляли миротворчий контингент - і я робив на це ставку.

Приїхав у військову частину, познайомився з комбригом. Але мене замість танкового батальйону відправили у перший бат піхоти. Там на той момент був кончений на всю голову комбат, підполковник Семенов. Він взяв кадровика "за яйця". А потім зайшов до кабінету, де сиділи ми, новоприбулі лейтенанти, обклав всіх х#ями - і сказав, що йому треба зампотєха. А зампотєхів випускав всього один вуз в Україні – це були ексклюзивні персони, так би мовити. Знаючи свою вдачу, я аж відчув, що це мій майбутній комбат. І саме мене відправили в піхоту до цього шаленого ідіота заступником командира роти. Бо в армії все просто: твоє прізвище починається на "Д" - значить, відправляти тебе в штат підрозділів будуть за списком згори вниз. Через 3 чи 4 дні я приєднався до свого підрозділу, який вийшов на захист кордонів на Бєлгородський напрямок.

Приїхавши туди, я познайомився зі своїм командиром, технікою і БТРами. Я вважаю, що БТР- 70 – це найгірша машина в ЗСУ. Два двигуни, які треба відрегулювати, і які постійно ламаються. Коротше, ремонтувати ці машини – жесть.

Основним завданням у нас було спільно з прикордонними військами охороняти кордон. Ми щодня їздили в патрулі. Регулярно бачили російські вертольоти, які залітали на наш повітряний простір. Я розумів, що якби вони тоді почали заходити, валити артою та з мінометів в наш бік – нікого не залишилось би: ні прикордонників на крутих джипах, ні нас на тих "гробах".

Чергував там тільки наш перший бат, бо ми кращі (Сміється). А другий і третій ремонтувалися аж до осені, бо уся техніка була зламана. Щоб тримати себе в тонусі - у нас були постійні заняття. Але бойових дій як таких там не було. На той момент (липень-серпень 2014 р.) наша бригада, напевно, була єдина в Україні, яка ще не воювала.

Але одного разу приїхав з наради командир роти - і сказав, що на базі нашого бату формують РТГр, щоб поїхати на виконання завдання в зону АТО. Ніхто не знав куди, лише, що на передову треба декілька людей. Я провів з особовим складом роботу – майже ніхто не хотів. В результаті відібрав самих нормальних хлопців - і збирався з ними їхати, але мені кинули в морду мій рапорт щодо цієї поїздки зі словами, що ти ще сильно молодий для цих справ. З нашої роти не пустили нікого. Поїхали хлопці з першої - і через три дні пропали зі зв’язку. Як виявилось потім, вони були в Іловайську. В результаті загинув замполіт і ще 8 бійців. Це була перша важка історія для нашої бригади. Окрім того, до цього я був вражений ситуацією з бійцями, яких спалили в Зеленопіллі та тим, що відбувалось на Савур-Могилі.

Мар’їнка

Я ПОБАЧИВ, ЯК УЛАМКИ НАСКРІЗНО ЗАЛІТАЮТЬ ЧЕРЕЗ ВИБИТІ ВІКНА ТА РИКОШЕТЯТЬ КІЛЬКА РАЗІВ ОБ БЕТОН. ВИГЛЯДАЄ ЦЕ ГАРНО, АЛЕ ДУЖЕ НЕБЕЗПЕЧНО. Я РОЗУМІВ, ЯКЩО ПОБІЖУ – МЕНЕ РОЗІРВЕ НА ШМАТКИ

Потім було півтора року служби в Щасті. Рота вогневої підтримки, наче "мальчіки по визову" часто брала участь в бойових діях на Луганській ТЕЦ, також на "Фасаді" (ВОП) і в околицях міста Щастя. Табір знаходився в 2 кілометрах від нуля, але і нам одного разу прилетів "привіт" від чмирів (Сепаратистів), тому ми були в постійній бойовій готовності.

Коли мій командир роти пішов на підвищення - я зайняв його місце. Це був травень 16 року. Виводив бійців на ППД, далі було злагодження, а потім Мар’їнка. Там ми зайшли на територію інтернату - міняли гірсько-штурмову бригаду. Вони нас ввели в курс справ. Але ще до того, як завести підрозділ у місто, я їздив до них на рекогносцировку і ночував там декілька днів - мені хотілося зрозуміти, що відбувалося на тій ділянці. Подивився, як, де що стоїть, які наші вогневі позиції, де позиції чмирів.

А на третій день після того, як ми завели підрозділи, вороги вирішили нас "поздоровити" - дуже по-дорослому обстріляли артою. На те, що відбувається, я дивився з шостого поверху інтернату: вони вклали більше ніж  20 мін, потім ще стільки ж. Все полетіло на сусіда - це шахта, яка була зліва від мене. Я доповідав комбату, що нам потрібна артпідтримка, бо сєпари дуже прицільно стріляють і, певно, знищили опорний пункт сусідів. Комроти, Леон , що стояв на вишці по сусідству, на зв’язок не виходив – і я не знав, живі вони там чи ні, бо чмирі гатили з кількох мінометів і, можливо, ще якоюсь артою. Комбат сказав, що наша арта все знає і зараз буде відбивати. Тобто це означало, що арти не буде, але я надіявся на неї до самого кінця. Після цієї ситуації більше я на них розраховував.

Потім сєпари перенавелись на елеватор. Вони думали, що туди зайшов один з наших підрозділів. Але коли хлопці заходили, командиру роти там щось не сподобалось - і вони вирішили там не жити. Їм дуже повезло, бо туди нагатили стільки, що жесть. Таких феєрверків я не бачив з дитинства, хоча я з військового містечка, де щороку 9 травня артилеристи развлєкалісь, как маглі.

Треба розуміти що разом з тим, що летіло на нас, попадало і на житлові будинки. Тобто ці уроди заклали перельотами частину Мар’їнки. У мене не вкладалося в голові те, що вони ж, суки, знали, що у них там живуть родичі - як таке можливо?

В основному сєпари корегували вогонь з терикону "Сіськи" або "Крокодил" - такі у нього були назви з самого початку війни. Командир роти, якого я змінив, гасив ЗУшкою спостережний пост на горбі - і я перейняв його досвід. Ще інколи на додаток добавляв крупнокаліберним кулеметом – це, щоб сєпарам жізнь маліной не казалась. Проте, якщо говорити про ніч – то ЗУ найкращий варіант. Тим більше, що нічого важчого у мене не було – всі мої нові БТРи начальство відвело охороняти комбата на завод в Красногорівку.

Я дав команду валити по ворогу, а саме по спостережному посту чмирів, який був на "Крокодилі". Проте заклинив один з автоматів на зенітній установці. Ми знали скільки до нас летять ворожі міни, скільки часу треба сєпарам для перенаводки і так далі. І коли командир відділення, Андрюха Мухомор, погнав за другим ЗІЛом з зенітною установкою, непрогріта машина, як завжди, заглохла, щойно виїхавши з капоніра. В цей момент я стояв на даху інтернату і бачив, що сєпари перенаводяться і починають бити все ближче і ближче у полі перед нами, тобто поступово підбираючись прямо до нас. Вже дійшли до правосєків, що попереду. Швидко викликаю Мухомора, кричу, що кидай нахєр той ЗІЛ і тікай, бо часу, поки міни дійдуть до нас, – хвилини дві, якщо не менше. Далі чую - десь гуде кацапський квадрік. Хотіли його збити, але не знайшли. Продовжую кричати в трубку, щоб Андрій тікав, але його рація не відповідала. Потім гукав вже з даху, проте марно - хлопці намагались зрушити з місця машину, що заглохла.

Почав вибухати передній рубіж, було чути явний звук міни, її вурчання. Коли вона близько потрапляє в землю - це одне, а в бетон і цеглу – зовсім інший звук і відчуття. Я біжу з даху, обзиваю якими тільки можна матюками Мухомора, кличу, що є сили Борсука - це мій командир взводу і друг. Але не можу докликатись. Вибігаю на вулицю, а сєпари вже майже стріляють по нас. Не добігаю до Мухомора метрів, певно, 30, як там лягає декілька мін. Хлопці, що були з ним, починають шукати укриття. Я дивлюсь на ЗІЛа - і в цей момент ще падає декілька мін. Далі дим, тиша і жодного крику чи метушні. Гукакю щосили "медика" - розумію, що там сто відсотків хтось буде поранений. Потім чекаю секунд 10-12, бо сєпарський квадрік все ще висів над нами і могли кинути ще пару мін, щоб нас добити. Коли розумію, що поки нічого не падає – біжу вперед до машини, продовжуючи кричати, але ні Мухомора, ні бійців, не було видно. І тут бачу - Андрій виповзає з диму в мій бік. Хапаю його, починаю тягнути, знову кричу "медика". Тоді здавалося, що їх немає цілу вічність. Десь раптом взявся водій ЗІЛа. Тримаючись за бік, він прибіг допомагати тягти Мухомора. Потім з будівлі вибіг Борсук - і ми потягли Андрія за ріг. У Мухомора були сильно побиті обидві ноги. Коли затягнули його за будівлю - за нами впала ще одна міна, потім дві, потім ще чотири.

Й#баний ЗІЛ теж встигли врятували. Зенітчик Вітя Бандера, - він вже на дембелі розбився на мотоциклі, - прибіг за Борсуком. Це був дуже сміливий в чувак. Він цибнув в кабіну і забрав машину. Насправді на евакуацію ЗІЛа і поранених було всього десь хвилина-півтори. Просто сєпари через дим не бачили, хто живий, хто ні, а потім коли трохи розвіялось, вони все навкруги заклали мінами та артою.

Андрія забрали "Госпітальєри". А ми сиділи на сходах і чекали, коли це все закінчиться. Це була мінімальна схованка, бо сєпари влаштували такий обстріл, що уламки літали рикошетом з другого поверху на перший. Вони були, наче драже, що висипали по сходах – я не міг піднятися наверх, щоб по тапіку зв’язатися і доповісти про обстановку. Що у мене два поранених, один з яких важкий, і що арта нам необхідна, наче повітря, бо складалося враження, що у сєпарів там артсклад. А коли трохи вщухло, я вибіг на другий поверх холу, щоб добратися до зв’язківця. В той момент десь дуже близько прилетіло - і я побачив, як уламки наскрізно залітають через вибиті вікна та рикошетять кілька разів об бетон. Виглядає це гарно, але дуже небезпечно. Я розумів, якщо побіжу – мене розірве на шматки. І раптом підслизнувся на гравії, впав і відповз за колону. Потім підвівся і ще раз подзвонив комбату з мобільного. Зв’язок був дуже поганий - додзвонився з 4 чи 5 разу.

В ніч після цього обстрілу бійці були трохи деморалізовані. Це була дуже жорстка "посвята" - перший обстріл, в який потрапив підрозділ. Крім поранених, у нас повилітали вікна разом з мішками і з дверима прямо в коридор. Була пожежа, яку ми ледве загасили , плюс втратили частину озброєння. Зранку на даху шестиповерхівки була земля від розривів, яких тільки біля лікарні я нарахував близько сорока. Цікаво, що тоді ж мені подзвонив двоюрідний брат - і сказав, що я став дядьком. У нього народився син. Коротше, це була доба, коли різних емоцій в мене аж зашкалювало (Сміється).

Ну, а далі мінометні обстріли відбувались стабільно. Але найбільш ганебне, що робили чмирі – обстрілювали нашу логістичну техніку, яка привозила воду, продукти. У них була модифікована протитанкова гвинтівка, можливо, з якимось прицілом. Але згодом ми почали вичисляти сєпарів, вводили свої новітні розробки, наприклад, риболовлю на живця - дрочиш їх трасерами, а потім передаєш їм привіт чимось важким (Сміється). У мене не було мінометів, а тільки СПГ і 2два АГСа. Ще були чуваки з донецького аеропорту, які могли валити навісним з СПГ кілометрів за 4-5 – з максимальної дальності. Я садив їх на машину, затарював снарядами - і вони їхали в поля. І таки вклали сєпарський терикон декілька разів. Ми чули по радіоперехопленню, які чмирі ходили обісрані - у них були і двохсоті, і поранені. Після обстрілу міста, в тому числі школи, наших автобусів – це все було мені, наче бальзам на душу. Ще правосєкі на основі РПГ робили саморобні міномети, які називали "алабами" - це також новітня розробка. Я набрав мін - і ми працювали по сєпарам за милу душу.

А коли мені набридло стріляти "сапогом" (СПГ), я почав думати про ПТУР. У нас були ракети, я побачив їх, коли приїхав одного разу на нараду. Але у нас не було бійців, які вміли стріляти з ПТУРА. Я обдзвонив знайомих ротних і, так би мовити, позичив птуриста дядю Колю. Показав йому з якого терикона мене ображають (Сміється) - і дядя Коля сказав, що зараз ми їх покараємо.

Заодно він провів заняття – ми обучили своїх пацанів. А потім чотко поклав ракету у вікно в бліндаж, який стоїть на териконі. Ми раділи цьому, як діти. Зрозуміли, що от тепер ми будемо їх валити, що періодично і робили.

Правда, начальники та ВСП завжди вели контроль вогню, особливо в моменти перемир’я, тому в "ці дні" ми чекали чергову партію мін і приходів до наших позицій від кацапів, вогонь не вели. А якщо з боку "Мордору" були 200ті та 300ті - ми не знали хто це постарався.

Нас часто обстрілювали сєпарські снайпери – і дістати їх було неможливо. Бувало таке, що за цілий день ми взагалі не могли вийти на вулицю, а бувало, що і по декілька днів переходили, куди треба, тільки ввечері.

І ще була жорстка тема, коли виїжджала їхня БМП з терикона і по танковій тактиці вела обстріл. Я спочатку не міг зрозуміти, чим вони стріляють, чи СПГ, чи хтозна чим: аж якось дивлюся в оптику – бачу, "беха". Вона робить вистріл - і він пролітає в метрах десяти від мене. Я зрозумів, що ми з нею нічого не зможемо зробити, бо після пострілу машина одразу ховається. ПТУРом теж не зловили. Хоча намагалися - я тоді навіть попросив сусідів підтримати нас мінометом, але ми все одно не знищили ту БМП. Кошмарила вона нас так десь тижні два, а потім уїхала - і більше такої тварі ми не бачили.

Був цікавий момент, коли до нас вночі полем шйов сєпар: чи він проштрафився, чи тікав - невідомо. Ми побачили, що він без зброї – і не стріляли по ньому. Так ми хотіли дізнатися, де на полі міни (Сміється). Але, коли він дійшов майже до нашого паркана, чмирі поклали йому в голову 7,62. Пару днів ми не могли забрати його трупак, бо вся територія щільно прострілювалась. Мені довелося брати евакуаційну групу - подзвонили "спєцам" з ВСП, що у нас труп сєпара. Вони приїхали на "Москвичі", ми смикнули його "кішкою" і поклали в причіп. Згідно з документами, які були при ньому, це був шахтар, який сидів в тюрмі в Донецьку. Випустили його звідти за півтора року до його смерті.

Поранення

На наших крайніх точках, де стояли правосєки і один зі взводів, дистанції до ворога короткі – 250-100 метрів. Перед нами садок з дерев, а далі трохи поля і лісові посадки – і ми знали, що сєпари точно в тих посадках, бо здавалося б, який дебіл буде копати в полі? Часто бувало, що вони вночі клали стрілкотню прямо біля бійниці наших вогневих точок. Але ми не могли вичислити, звідки вони стріляли, бо чмирі були мінімум з ПБСами (Глушник), які робили таку деформацію звуку, наче стріляють збоку, а насправді з фронту і навпаки. Плюс не було вихлопу – і ми їх не бачили. По карті теж не видно, бо технічно це мало б бути зблизька. Аеророзвідка не дала результату. А розвідка підрозділу прогулювалась, скрізь дивилися – і казала, що наче нічого немає. Проте я розумів, що там не все нормально, тому ми періодично виходили – перевіряли сліди. Це була зима, січень. І мені кортіло подивитися ще далі за садком. В сірій зоні був підозрілий сарай, з якого, на мою думку, вони і стріляли. Проте через сніг, окрім старих гільз, ми там нічого не знайшли.

А потім, після жорсткого обстрілу, було чергове перемир’я – і я вирішив, що пройдуся туди в дозор. Ми вийшли малою групою, розставили прикриття, і вдвох з розвідником "правосєком" Артуром, пройшлись до того будинку, потім трошки далі. Я шукав хоч якісь сліди - нічого не було, але буквально в метрах 15-20 побачив в тепляк щось схоже на жаростійку трубу. Ще чулося щось схоже на металічний скрегіт, наче хтось штурхає дрова в буржуйці. Тобто ми виявили їхній бліндаж прямо у нас під носом. Я був шокований цим. Мені дуже хотілося зробити чмирям якусь западлянку, але розумів, що там швидше за все заміновано – вирішив, що треба йти назад і планувати смерть для того бліндажа. І ми пішли. Артур перший, я за ним. Періодично дивилися, чи не проснулись сєпари. І тут я ступаю на слід Артура, навіть здалося, що почув, як щось клацнуло під ногою, аж раптом у мене підривається права нога. Артур був худіший, я важчий, бо кабанчик – і, виходить, що він наступив, а я додавив міну, чи задів її.

Коли я впав, зрозумів, що це все. Подивився на ногу - вона висить. Облапав себе, чи не вийшла з мене моя вечеря в штани і чи нема кровотеч. Перевірив тіло і голову одним оком – в інше я не бачив, бо щось попало. Повезло, що уламки не дістали до паху кілька сантиметрів. Думаю, якщо яйця цілі і не обісрався, значить, треба боротись далі - ще можна вийти звідси. Перевернувся, визвав Борсука, що я "триста". Віддав автомат Артуру і почав повзти. Найстрашніше було, що я міг десь підірватися, ще раз знявши ще таку саму міну рукою чи ногою. Тоді б ще могло і руку відірвати, і ще одну ногу, а, може, і голову. В той момент, словами не передати, наскільки мені захотілося жити! Проповз я недовго, може, хвилини дві-три. Потім мене кинуло в піт. Я перевернувся на спину, закинув ногу на ногу - і Артур потягнув мене за лямку на розгрузці. Дотягнув до пагорба - і впав від втоми. Якийсь час ми спостерігали за тим сєпарським бліндажем, чи не буде звідти вогню. Потім прибіг Борсук з "Госпітальєрами" - і мене забрали.

Дорогою в потязі до Дніпра, я подзвонив на номер брата, який вивчив напам’ять. Сказав: "Братан, нозі, по ходу, п#зда, якшо мамка узнає - то якось згладь цю ситуацію. І не шукайте мене раніше, ніж за 3 дні, бо маvині нєрви мені зараз бачити не хочеться". Але вже за годину мамі хтось подзвонив і сказав, що я важкопоранений - містечко ж у нас військове. Коли вона мене набрала, була здивована почути мій спокійний від морфіну голос, що в мене все норм, що декілька уламків в нозі лікарі витягнуть - і я поїду назад на фронт. Там купа роботи - прохід я ж розмінував, можна тепер і в гості до чмирів завітати ( Сміється).

В Дніпрі, в лікарні імені Мечникова, я дав згоду на ампутацію ноги, бо там почався сепсис, і боліла вона так, наче мене щосекунди п#здили кувалдою в пах. А ще смерділа так сильно, що хотілось блювати. Потім мене направили санавіацією в київський військовий шпиталь – я вперше літав на літаку і мені сподобалося (Сміється). В коридорі шпиталю я зустрів свого Мухомора. В ніч, коли ми його витягували в Мар’їнці, він втратив ногу. Андрій дав мені кілька порад щодо реабілітації для ампутантів. Потім був госпіталь в Ірпіні. І саме там я почав займатися фізичними вправами, в тому числі додатково вечорами - приводив себе потихеньку у форму. Потім поїхав в Інститут протезування в Харків, про що зараз дуже жалкую, бо треба було протезуватися в клініці ОРТО-тех сервіс), - у них найкраще в країні протезування. В Харкові мені зробили тимчасовий протез - і вже за тиждень я брав участь в спортивних змаганнях з кросфіту. Посів перше місце в командному заліку – і це мене мотивувало, що я чогось вартий. Потім, в кінці 2017 року, я також брав участь у всеукраїнських кросфіт-змаганнях в Києві і знову посів перше місце.

Взагалі, я неодноразово брав участь та допомагав організовувати спортивні змагання для важкопоранених в проєкті "Сила Нації", які проводились майже у всіх великих містах України.

За період своєї служби на сході я найбільше гордий тим, що у мене в роті ніхто не загинув. А щодо себе - на сьогодні я ніби прийняв те, який я є, але ж ноги все одно немає і не буде. У мене іноді бувають фантомні болі. Це все тяжко, але на війні я розумів, що таке може статися, тому навіть сказав би, що я радий, що це лише нога. Що у мене цілі очі, руки і голова.

Після поранення я отримав третій диплом про вищу освіту за фахом психолога, окрім військового у мене була ще технічна освіта, плюс пройшов бізнес курси, курси тестувальника ПЗ "Be QA Today", займався бізнесом в сфері таксі, ще імпортом автомобілів зі США .

Я хочу будувати свою країну і своє життя тут і далі. Зараз розпочав проєкт з імпорту автомобілівз США і Грузії. І у мене великі плани на майбутнє.

 Віка Ясинська, Цензор.НЕТ