Підполковник ЗСУ Катерина Корнієнко: "Діти з непідконтрольної території ходять у школу на "нулі", ховаючи вишиванку у портфелі між книжками"

Автор: Валерія Бурлакова

Начальник об’єднаного центру цивільно-військового співробітництва СІМІК-Краматорськ - про 21 рік служби в армії, про Революцію Гідності, у якій вона не мала права брати участь, про те, чому її не здивувала поява росіян у Криму, про команду "жінок на фронт не відправляти", про причини створення Управління військово-цивільного співробітництва, про дітей Донбасу та про загиблих воїнів.

"НАГОЛОШУВАЛОСЯ, ЩО РОСІЯ ТА РУМУНІЯ - ЦЕ ДВА ПОТЕНЦІЙНІ ВОРОГИ"

Я народилася на Донбасі, у Димитровому. Зараз це місто Мирноград. Потім батьки від шахти отримали житло у Красноармійську (Покровськ), і ми переїхали туди. Згодом, коли мені було 15 років, батьки розлучилися, я переїхала з мамою до Одеси. А повернулася на Донбас вже під час війни.

З дитинства я захоплювалася спортом, грала з хлопцями в дворі в футбол та настільний теніс. У школі займалась карате-до (маю зелений пояс), пізніше захопилась волейболом та кікбоксингом...

В армії я з 2000 року. Починала з солдата. Пізніше закінчила школу прапорщиків.

Коли розпочалася Революція Гідності, як людина військова, згідно з законодавством, я не мала права брати у ній участі. Ставлення до подій було різним. На початку я думала, що Майдан не призведе до змін на краще, що це чергова проплата політиків, потім - що люди пошумлять та закінчать... А ось коли почалися вбивства цивільних - я зрозуміла, що все набагато складніше. І що за справжню незалежність нам доведеться боротися.

Війна для мене почалася з окупації Криму. Тоді нас вишукували і оголосили, що Крим окупований "зеленими чоловічками", тобто росіянами. І мене не здивувала ця новина, бо операція по захвату Криму йшла давно. Коли я служила в Центрі інформаційно-психологічних операцій, подавалися довідки, в яких наголошувалося, що Росія та Румунія - це два потенційні вороги. Згодом це висвітлив у ЗМІ Юрій Єхануров, міністр оборони України, за що був звільнений з посади.

… Потім був Донбас. Земля, на якій я народилася.

"НА ФРОНТ Я ХОТІЛА ЙТИ З ПЕРШИХ ДНІВ. АЛЕ БУЛА КОМАНДА "ЖІНОК НЕ ВІДПРАВЛЯТИ""

Безпосередньо до війни я служила в Одесі, начальником групи обліку та аналізу кримінальних та адміністративних корупційних правопорушень відділу по боротьбі з корупцією Південного територіального управління військової служби правопорядку.

На фронт я хотіла йти з перших днів. Але тоді була команда "жінок не відправляти".

Лише у травні 2015 року я потрапила у військову комендатуру м. Волноваха на посаду офіцера штабу. Найстрашнішим у ті роки було отримати пулю від своїх, бо випадків та ситуацій було багато. Але обійшлося.

Місцеві у 2015 році були налякані. В очах - страх, прохання допомогти... На сьогодні деякі взагалі забули, що відбувалося у 2014-2015...

У 2015 році я повинна була їхати на вступні іспити до Національного університету оборони України ім. І. Черняховського, але через якусь плутанину з паперами, мене не викликали на вступні. Тому поступила я тільки у 2016 і закінчила університет у 2018 році, отримавши ступінь вищої освіти магістр за спеціальністю "Забезпечення військ (сил)", професіонал у сфері оборони, офіцер оперативно-тактичного рівня.

У 2018 ж році, після співбесіди з з начальником Управління цивільно-військового співробітництва полковником Ноздрачовим, я потрапила до управління СІМІС.

На сьогоднішній день у ППД я начальник служби ЦВС штабу командування Сил логістики ЗСУ, а в зоні ООС виконую обов’язки начальника Центру ЦВС штабу ОС м. Краматорськ.

"ЛЮДИНА ЗВИКАЄ ДО УСЬОГО, НА ЖАЛЬ. ДО ВІЙНИ ТЕЖ"

На мою думку, основним поштовхом для створення Управління цивільно-військового співробітництва стало розуміння того, що вкрай необхідно створити комунікацію між цивільними та військовими. Була гостра необхідність вести роз'яснювальну роботу, так як мешканці Донецького та Луганського регіонів інколи вороже ставились до української армії та відкрито чинили фізичний опір просуванню наших військ. Нам доводилось пояснювати та налагоджувати взаємодію, а пізніше і надавати необхідну допомогу, займатися цивільним населенням, яке опинилося саме в зоні бойових дій.

Адже і у найнебезпечніших місцях залишаються жити люди. Як свідчить практика, якщо людина не виїхала на початку війни, то її вже не переконати. Людина звикає до усього, на жаль... До війни теж.

У службі в ЦВС мені подобається саме можливість комусь допомогти. Так приємно чути просте людське слово "дякую!"

Як минає мій типовий робочий день? Насправді, по-різному. Ми виїжджаємо, спілкуємося з місцевими мешканцями у різних населених пунктах. Під час спілкування розуміємо, якими є потреби та проблеми даного населеного пункту - для того, щоб скоординувати гуманітарні організації.

Працюємо з місцевими органами виконавчої влади.

Беремо участь у заходах військово-патріотичного виховання дітей та молоді, проводимо заняття з мінної безпеки. Відвідуємо школи, дитячі садки, молодіжні хаби.

Робота з дітьми дуже надихає. У Верхньоторецькому є школа - до речі, це моя улюблена - яка розташована на нульовому кілометрі від лінії противника. Люблю її за те, що дітки, які там вчаться, настільки патріотичні, що ви навіть собі не уявляєте... В цю школу ходять діти з непідконтрольної Україні сторони, ховаючи вишиванку або прапор України в своєму портфелі між книжками... Це діти, які ходять у школу не через парк, не вулицею... Щодня - близько 7 км в один бік. І вони у школі з усмішкою, українською мовою, розповідають про свої мрії та плани для поліпшення нашої з вами країни.

Буває просто, що підходить до тебе малеча і каже: "Дякую вам за службу!" Або запам’яталося, як під час відвідування табору військово-патріотичного вишколу Єдина Україна імені Героя України Сергія Губанова (н.п. Кременна), підійшов хлопчик і сказав: "Я теж хочу бути таким військовим, як ви". До мурашок... Ось заради цих дітей, і не тільки, хочеться працювати. Хочеться робити якомога більше.

"ХОЧУ, ЩОБ ВОЇНИ У МОЇЙ ПАМ’ЯТІ ЗАЛИШИЛИСЯ ЖИВИМИ"

Я принципово не ходжу на похорони. Хочу, щоб воїни, з якими я навчалася або проходила службу, у моїй пам’яті залишилися живими.

Хоча, насправді, пам’ятатиму я не лише тих, із ким була знайома особисто.

У серпні цього року в рамках Всеукраїнського забігу "Шаную воїнів, біжу за героїв України", я бігла за загиблу посестру Ірину Шевченко http://memorybook.org.ua/28/shevchenkoiryna.htm . На жаль, з Іриною я особисто знайома не була. Я входжу до "Жіночого ветеранського Руху", який займається у тому числі і вшануванням пам’яті загиблих жінок на Донбасі. На пам'ять про них висаджуються яблуневі алеї  та знімаються короткі фільми-історії... І історія Ірини мене дуже вразила.

 Бойовий медик Ірина Шевченко загинула влітку 2019 року, коли санітарний автомобіль під час виїзду на евакуацію пораненого обстріляли з протитанкового комплексу. Водій Сергій Майборода загинув на місці, а Ірина була смертельно поранена.

… Що я можу сказати? Війна триває. І, на жаль, за справжню незалежність нам доводиться платити високою ціною - життям.

 Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ