"Такого мату я в житті не чула. Я бачила білі обличчя пузатих офіцерів". 32 блокпост. Історія, яку хочуть переписати

Автор: Валерія Бурлакова

У сьому річницю виведення бійців з "долини смерті" Цензор.НЕТ поспілкувався з десантником, який командував особовим складом після поранення свого командира та вів перемовини з росіянами.

 А також з нацгвардійцем, що вивозив тіла загиблих на "Уралі", та з волонтеркою, яка вирішила їхати на Луганщину і намагатися врятувати 112 життів від "жертовного політичного вогню".

"ЯКБИ НЕ БУЛО КІПІШУ - МИ Б ТАМ І ЗАЛИШИЛИСЯ"

Олексій (прізвище просить не називати з особистих причин), офіцер ДШВ

9 жовтня 2014 року ми отримали бойове розпорядження щодо заміни особового на складу на 32 блокпості. До цього часу там стояли наші ж хлопці, тільки з іншого підрозділу. Наш підрозділ посилили особовим складом протитанкового взводу та зв’язківцем, і 10 жовтня ми прибули на місце.

Старшим нашої, можна так сказати, посиленої взводної тактичної групи був заступник командира нашої роти - Володимир Вишневський. На той час він був старшим лейтенантом. На 32 блокпості Вишневський розподілив нас з тилу, за особовим складом військовослужбовців НГУ - ми розмістилися з лівої сторони, по центру та з правого флангу. Особисто я перебував на правому фланзі де, за даними розвідки, за посадкою знаходився противник. Це були осетини.

Ми почали окопуватися, як завжди після прибуття. Під час розміщення нас почали обстрілювати з крупнокаліберного кулемета, скоріше за все, це був "Утьос". Після цього командир дав нам вказівку щодо зміни позицій і ми перемістилися ближче до усього особового складу.

У ті дні до нас разом із волонтерами виїхав батько одного з бійців. Вони мали підвезти нам теплі речі та буржуйки. Однак 13 жовтня військовослужбовець, батька якого ми чекали, підійшов до нас із Вишневським і повідомив, що його батька та батькових друзів з Афганської сотні взяли у полон. Сталося це з "тильної" сторони блокпосту.

Вишневський віддав наказ спробувати розвідати обстановку, і, якщо там знаходиться супротивник, його знищити. Командир висувався з правого флангу, мій БТР мав висуватися з лівого флангу. Працювали ми під прикриттям військовослужбовців НГУ, які були по флангах. Ми висунулися у напрямку противника, потрапили під обстріл, розгорнули бойові порядки. Метрів за 500-600 від противника нам спалили один БТР з ПТУРа. Це був БТР Вишневського.

Над нами тим часом пролетіли сім чи вісім ракет, а потім нас також зачепило. Всередині мого БТР бу водій та кулеметник. Кумулятивний струмінь пройшов між ними, пройшов наскрізь. Їх попекло, тому що метал розігрівся і просто горів усередині машини. Всі люки під час прориву були відчинені, тому сильних акубаротравм ніхто не зазнав. Хоч кумулятивний струмінь і прошив мій БТР, він ще був у справному стані. На ньому ще можна було виконувати завдання.

Командир дав команду здійснити відхід. Ми почали здійснювати відхід - і вже тоді я по радіостанції почув, що командир поранений. Мене під час відходу контузило. Кров з рота, з носа, з вуха... Але осколками не посікло. Командира евакуювали - як я зрозумів, на техніці НГУ. А я залишився старшим серед своїх, тобто серед десантників.

Володимир Вишневський зараз викладає у Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові. Фото: "Повернись живим"

Так ми опинилися в оточенні. Почалися бої... І перемовини.

Сепаратисти намагатися проривати наш тил. Це, звичайно, їм не вдавалося - але шкоду вони нам завдавали. Але не так від боїв хлопці були вимучені, як від обіцянок і розмов. Ми постійно очікували на якусь підтримку, допомогу, нам казали щодня, що вона планується, що буде. Але... До нас намагався прорватися "Айдар", посилений танковими підрозділами (здається, це була 1 танкова). Танки їм спалили, "айдарівці" загинули.

Якщо перемовини з ворогом відбувалися зі сторони Луганська, то на розмову виходив представник НГУ. Якщо піднімався білий прапор (насправді це був мішок) з мого боку, тобто з боку 31 блокпоста, то на перемовини виходив я разом зі своїми військовослужбовцями.

Основним завданням росіян було зламати нас психологічно, залякати. Вони хотіли, щоб ми втратили бойовий дух.

До відео російських пропагандистів увійшов і момент перемовин між росіянами та десантниками

Обговорювалися питання щодо виходу. Вони були готові, щоб ми звідти вийшли. Спочатку вони хотіли, щоб ми залишали свою зброю, свою техніку. На це ми однозначно не могли піти. Тоді вони погодилися, щоб ми виходили з усім, вони хотіли, щоб ми пішли з тих позицій. Але наше командування не давало ніяких вказівок щодо виходу.

Тоді я не знав, що відбувається. Але на сьогоднішній день це вже не секрет: планувалося взяти населений пункт Сокільники, після цього взяти Сміле і зробити коридор, щоб ми могли вийти у напрямку Кримського. Операція штурму Сокільників була провалена декілька раз.

В оточенні я спалив усі бойові документи. Облік особового складу, розпорядження... Психологічно я був налаштований, що звідти не вийду. Але намагався триматися, тягнути час - можливо, вони таки спланують операцію? Можливо, все ж таки вигадають, як нас деблокувати? Я почав згадувати академію, згадувати як проводиться вихід з оточення. І я хотів запропонувати щось таке командуванню. Але... Просто фізично ми не витягнули б це, тим більше без нормальної попередньої артпідготовки, без організації взаємодії з нашими підрозділами. А у нас проблема була з радіостанціями, зі зв’язком. І не було ніяких абсолютно карт, за винятком Google Maps на телефонах.

Але найбільше нам не вистачало питної води. Ми зливали воду з радіатора знищеного БТР, проціджували і пили. Намагалися збирати росу... Без води дуже важко, дуже.

Боєкомплекту у нас залишалося на два, максимум три інтенсивні бої.

… Потім ми з військовослужбовцями НГУ вивозили останки наших побратимів на 31 блокпост.

Пам’ятаю, як там один з нацгвардійців тримав у руці гранату і спілкувався телефоном зі своїм керівництвом. І, як я зрозумів, керівництво віддало наказ щодо виходу особового складу НГУ з оточення... Тоді з’явилася надія. Я розумів, що моє командування наказу залишити позиції не дасть.

З 31 блокпоста ми повернулися на 32, зібрали повністю усе майно і розпочали шикування в колону для виходу. Вихід був розумним кроком - інакше б ми просто втратили там весь особовий склад. Вдалося зберегти життя людям...

Всі думали, що артилерія противника накриє нас під час виходу. Але ми вийшли спокійно. Забрали усі боєприпаси, усю зброю. Залишили на блокпосту хіба що банки з кислими кабачками.

За спогадами Олексія - імовірно, момент, коли він вивів БТР на дорогу для того, щоб почала формуватися колона на вихід

Завдяки чому нам вдалося вийти? Завдяки реакції суспільства на ситуацію... Якби не було кіпішу - ми б там і залишилися. Дуже багато людей у той момент допомогли, і я дуже їм за це вдячний. Якби не ці люди - ми б там і залишилися.

"ЧОМУ ВОНИ ДОЗВОЛИЛИ НАМ ВИВЕЗТИ ЗАГИБЛИХ? ТОМУ ЩО ТРУПИ ПОЧАЛИ СМЕРДІТИ"

Вадим Рудь, у 2014 році - боєць НГУ (нині військовослужбовець ЗСУ)

Сенсу тримати нас на 32 блокпосту не було ані стратегічно, ані тактично. Чому тримали? Думали, що буде деблокада. Але вона тупо не вдалася. Проводили деблокаду так бездарно, що просто капець. Купу техніки вбили, купу людей. Ані розвідки не було, нічого. Навіть не знаю, як це назвати... Тупо бездарність.

До нас проривалася рота "Айдару". Прорвалося шестеро, це була група Кобзаря. Решта... Кого перебили, хто у кукурудзі заховався. Іти далі їм сенсу не було тоді.

Ще 95 проривалася. Якщо дивитися на Луганськ, то справа було село. Нічиє, ані сепарське, ані наше. Бійці 95-ї пройшли через те село. Я думав, що вони там і залишаться, відверто кажучи, сподівався, що вони займуть те село. Але вони тупо приїхали до нас, забрали контужених і поранених, дали нам БК, дали трохи води - і назад поїхали.

… Потім води взагалі не було. Матрос старі дренажі відкопав. Там було трішечки води. Цю воду з землею ми і пили. Всім її рознесли, по три літри на пост. На цій воді протрималися днів п’ять. Потім допили її - і все...

Поки ми не поїхали відвозити тіла я не пив днів десять.

Вадим Рудь біля "Уралу"

Тоді зранку росіяни сказали нам, що буде евакуація наших "двохсотих". Десантники погодилися їхати на "Уралі", і ми поїхали разом з ними. Чесно сказати, чому вони дозволили нам вивезти загиблих? Тому що трупи почали смердіти. Треба було, щоб хтось зібрав їх, щоб хтось вивіз - через те вони нас і відпустили.

… Так, коли ми виїхали на 31 блокпост, - я командиру нашого полка НГУ на емоціях сказав кілька слів "лагідних"...

Потім вже командир сказав, що можна виходити. Командувач сектору це підтвердив. І ми ввечері приготувалися до виходу, вийшли на перемовини, і сєпари нам дозволили залишити 32 блокпост.

Була думка, що нас накриють. Але "Хуліган" їхній зголосився з нами піти - щоб довести, що ми вийдемо цілими. Нас супроводжували. На відео останній БТР - це "Хулігана".

Після того, як ми вийшли - бухали спочатку три дні. Потім нас розвезли знову по блокпостах.

Я зараз служу у 131 розвідувальному батальйоні. Хлопці, які були зі мною на 32 блокпосту, є зараз і тут, і у 59 бригаді, і у 79...

"РАЗЮЧА НЕВІДПОВІДНІСТЬ БРАВУРНИХ ЗВІТІВ З ТИЛУ І СТРАШНОЇ РЕАЛЬНОСТІ ЗРЕШТОЮ ВИЙШЛА НА ПІК"

Діана Макарова, волонтер

… У них погорів одяг, а ночі вже були холодні. Розбитими, коли вже практично всі температурили, вони примудрилися взяти полоненого. І вони обміняли його на воду. Можливо, вони не хочуть про це говорити, але це вже відомий факт. За рахунок цієї води вони ще трохи протрималися. Вони кришечками ділили воду між собою. Кришечками від пляшки.

Ми допомагали нацгвардійцям на 32 блокпосту коли він тільки-но почав функціонувати. Потім там змінився склад, на позицію зайшли вінницькі бійці НГУ, з якими ми контакту не мали. Але згодом зайшли і десантники. Зі взводом, де служив Олексій, ми були знайомі з літа 2014. Ці хлопці пройшли багато - були і на Веселій Горі, і на Побєді. Це був такий битий взвод... Але такий досвідчений! Ми підтримували їх і коли вони прибули на 32, однак згодом ми трішечки "випали", зайнялися іншими бійцями. Десантники не дзвонять, нічого не просять? Отже, у них все добре.

Я чула, що 32 блокпост оточують, намагалася слідкувати за ситуацією. Але коли гасаєш по всьому фронту - не встигаєш тримати під контролем усе.

Наприкінці жовтня 2014 року наш перевізник Дід Мороз був у рейсі. Він знаходився десь під Чорнухиним, коли з 32 блокпосту мені подзвонив Льошка. Якимсь зовсім зміненим голосом він попросив привезти їм батарейки і воду. Я здивувалася: всього лише батарейки і воду? І попросила його:

-Слухай, напиши мені есемеску, щоб я не забула про це.

-Я не можу написати. У мене пальці задубли, - відповів він.

Чую - щось не те.

-...Льош, що у вас?

-Оточили нас. Повністю вже оточили.

Блін!

-Я зараз зриваю Діда Мороза - і він летить до вас! - кажу я.

А Льоша додає:

-А можете привезти нам трішечки хліба?

І я розумію, що капець.

Я одразу подзвонила Діду Морозу, він розвернувся і помчав на 32 блокпост. Він був певний, що добереться, адже він знав стежинку. Але цю стежинку теж перекрили, і Дід Мороз подзвонив мені з 31 блокпоста, якому ми теж допомагали. Він кричав. Кричав, що це просто жах... Було, здається, 24 жовтня. Я попросила Діда Мороза приїхати у Київ і забрати мене та Наталку Воронкову. Ми вирішили їхати туди.

На початку війни ставлення до наших воїнів з боку командування було суто радянським: "Баби ще нарожають". І був такий девіз: "Помри, але не здай позицію". Але... Стоп! Навіщо помирати лютою, безглуздою смертю? Якщо люди вже перебувають в оточенні? Якщо вже зрозуміло, що позицію не втримати, і що ворог їм дозволить вийти? Так, це ризик, так, ми вже пройшли Іловайськ, але є шанс, яким можна скористатися. Навіщо тримати людей у оточенні без БК, без їжі, без води? Для того, щоб вони героїчно і красиво вмерли? Виходило, що так.

Інтернет розділився тоді на два табори. Один табір казав: "Та дайте ж ви, зрештою, наказ! Врятуйте людей, врятуйте 112 чоловік!" Адже хлопці не хотіли виходити без наказу, хоч і могли. Епопею боротьби за порятунок почали родичі воїнів, потім підхопили деякі волонтери, я, зокрема. Я не могла писати вже ні про що інше, крім порятунку 32 блокпосту. Ми вимагали, ми писали відкриті листи до тодішнього президента... Але віз лишався там. Тому що друга категорія в інтернеті була налаштована ось так: "Помріть, але не здайте позицію!" Очолював цю категорію Юрій Бірюков, який сидів у теплому Києві та криком кричав у мережі, що на 32 блокпосту стоять боягузи, які не хочуть воювати. І це про хлопців, битих на Побєді! Це кричав теплий затишний тил про хлопців, які давали відсіч ворогу на околицях Луганська! Ці войовничі галасливі глядачі війни мені завжди нагадували патриціїв на трибунах, що кричать гладіаторам – помріть! Помріть, бо нам потрібна кривава вистава. Помріть, бо нам потрібне шоу. Юрій Бірюков транслював слова і свої, і особисто Порошенка, що вода на блокпост доставлена, що боєкомплект у бійців є. У той самий час ми приймали дзвінки з 32 блокпосту - і хлопці казали, що вода не доїхала, машину перехопили росіяни. Водіїв машин відпустили - і ті прийшли пішки на 31 блокпост.

Разюча невідповідність бравурних звітів з тилу і страшної реальності, зрештою, вийшла на пік.

Дід Мороз примчався у Київ 26 жовтня. У мене вже сиділа Наталка Воронкова, ми стрибнули в машину і помчали на 31 блокпост. Навіщо ми їхали? По перше, ми хотіли дізнатися правду, реальну картину. І донести її до людей. Йшов 14-й рік і ми вже добре розуміли, що істинну картину можна побачити, лише перебуваючи на місці. Тиловим оглядам війни ми вже на той час давно не довіряли.

Діана Макарова

Ми розуміли, що лише мого слова і слова Наталки буде мало. Тому ми збирали свідків, збирали людей. Мало бути якомога більше волонтерів, якомога більше журналістів. Людей, які мають вагоме слово у мережі та ЗМІ. Людей, яким повірять... Ми дзвонили до будь-кого, до кого могли дотягнутися, прямуючи до 31 блокпоста, ми умовляли, спокушали цікавим сюжетом... Зрештою, просто просили.

27 жовтня приблизно у полудень на 31 блокпості зібралася добряча кількість журналістів і волонтерів. Примчало командування, думки якого, як і думки у суспільстві, на той час розділилися. І - це одне з найбільших див нашої війни - у той самий час з 32 блокпосту вийшов сумно відомий "Урал" з останками. Це був абсолютно випадковий збіг. Але ж чи можуть бути випадковості там, де битва переходить у пікову стадію?..

З ким билися тоді? Насамперед з росіянами, для яких 32 блокпост став відпрацюванням "м’якого" захоплення. І те, не дуже м’якого - адже спочатку вони вимагали, щоб наші воїни виходили без зброї та техніки. Хлопці самотужки домовилися про те, що заберуть усе із собою. Але, якщо вони не вийдуть, їх вже у той вечір, 27 жовтня, мали накрити масовано "Градами". Про це вороги казали відверто. Також це була битва з нашими очільниками, яким треба було пояснити, що нині не Друга світова війна, що нині не потрібно закидати смертями поле бою. Ми мусимо зберегти якомога більше життів захисників, бо нічого немає важливішого за життя нашого військового. Це те, що зараз не піддається жодному сумніву. Але тоді це треба було доводити через скандали у мережі, у ЗМІ.

Нацгвардійці, які стояли на 31 блокпосту, готові були йти на прорив, готові були йти на саботаж. Вони розуміли: якщо командування здасть 32 блокпост, то наступними будуть вони. І там же, на 31 блокпосту, я побачила картину, яка мене дуже тоді вразила й потішила. Військова дисципліна військовою дисципліною, але нацгвардійці оточили командування сектору і... Скажімо так, доносили до командування сектору свої пропозиції щодо порятунку 32 блокпосту. Такого мату я в житті не чула. Я бачила білі обличчя пузатих офіцерів. Вони зрозуміли, що фронт вже не подарує їм, якщо людей лишать у тій м’ясорубці. І коли тебе, офіцере, оточують зневірені, доведені до відчаю, люди зі зброєю – це дуже добре діє на штабні рішення.

Хоча ми тоді все одно донесли до хлопців з 32 блокпосту нашу позицію: "Хлопці, виходьте. Виходьте, навіть якщо не буде наказу. Ми вас не залишимо".

Людські останки з "Урала" перевантажили. Запах тієї машини мене супроводжує всю війну - це був запах спалених людських останків, які тривалий час час лежали у землі. У хлопців, що викопували та вивозили загиблих, було рівно дві години. Потім вони мали повертатися. Я вважаю це подвигом - коли ти вже у тилу, ти можеш лишитися, але ти все одно повертаєшся до своїх, щоб, можливо, померти разом із ними... Я пам’ятаю чорні руки людини, яка вийшла з 32 блокпосту. Пам’ятаю, як людина рве цими руками хліб - і їсть. Я пам’ятаю, як вони пили воду...

Нам потрібно було завантажити "Урал" водою, батарейками для рацій. Вода і зв’язок зі своїми, ось були головні потреби змучених захисників 32 блокпоста. Без їжі вони б ще протримались. БК тим Уралом все одно не провезеш. Вода і батарейки… Дід Мороз помчався у Жолобок, якимось дивом знайшов там магазин, купив воду, батарейки і хліб. Кинувся назад. Лишалося 15 хвилин до виходу машини - але Діда Мороза скрутили на блокпості біля Жолобка. Кинули на асфальт. Ну, зрозуміло – машина мчить через блок без пояснень, треба затримувати.

Він кричить:

-Я на 32 блокпост!

Це було як пароль.

-Блін, що ж ти одразу не сказав? Давай скоріше!

І він примчався, і буквально за 10 хвилин, що лишалися, примудрився заховати воду і батарейки у цьому роздовбаному "Уралі" - бо провозити хлопцям нічого не можна було. Дід Мороз стрибав по вантажівці, відривав якісь шматки жесті, прилаштовував їх на місце, а ми прощались з командою "Урала".

Хлопці повернулися до своїх, а ми залишилися на 31 блокпості. Коли був вже вечір і почалися обстріли, нам сказали, що не можна лишатися. Ми поїхали, щоб переночувати десь неподалік і зранку, якщо блокпост не вийде, бути знову на цьому місці з журналістами і волонтерами.

Але блокпост вийшов увечері. Олексій подзвонив нам, було шумно, він їхав на броні. Він кричав: "Ми виходимо! Нам дали наказ, ми виходимо!"

… 32 блокпост я й досі вважаю одним з найважливіших рубіконів нашої війни. Після цієї події стало зрозуміло, що звичний підхід до воєнних дій потрібно переглядати. Три рубікони я виділяю в трагічній історії 32 блокпосту.

Перший рубікон - після усього, буваючи у кулуарних кабінетах Генштабу і Міноборони, ми почули фразу: "Час припиняти війну блокпостів". Почався перегляд системи розбудови ліній оборони. Нарешті стало зрозуміло, що мало перекривати дороги, потрібна міцна лінія фронту.

Другий рубікон 32 блокпосту: не можна кидати у м’ясорубку людей, якщо є хоч якась можливість їх врятувати. Бо серед патриціїв на трибунах були тоді ті генерали, які служили ще у Радянському Союзі, а воювати вчились по мемуарах Жукова, славетного м’ясника фронтів, і його послідовників, які завалювали людським м’ясом і оборону, і наступ. З іншого ж боку було суспільство, яке сказало "ні". Ні, так не буде. Бо ми мусимо боротись за кожне життя наших захисників.

І третій рубікон 32 блокпосту. Чому не давали наказу на вихід? Насамперед тому, що у ці дні відбувалися вибори, формувалася більшість у Верховній Раді, і не можна було, щоб у ці дні здали хоч якусь позицію. Фронт звично клали під чиїсь політичні інтереси. І цей третій рубікон ми ніяк не можемо перейти... Фронт і досі кладеться і кладеться під політику, хто б з політиків не був на трибунах влади. То скільки ж можна, адже ми вже з 14-го року маємо приклад 32 блокпосту, де під політику мали покласти 112 життів? Рядових, сержантів, офіцерів просто кидали у цей жертовний політичний вогонь. То скільки ж треба часу і людських життів, щоб зрозуміти, що жоден з наших фронтовиків не мусить бути заручником політичних амбіцій влади?

… Мені і досі інколи закидають, що "через вас ми втратили позицію", "якби волонтери тоді не підняли крик - ми б зберегли контроль над тією дорогою"... Люди не знають ситуації, яка була там. Чули грім - не знають, де він, але звично сідають на коней своєї експертності. Коли я повернулася додому після виведення 32 блокпосту у мене була маса повідомлень. Люди вітали, люди раділи порятунку військових. А одне повідомлення було таким: "Дякую вам. Там був мій тато". І коли я слухаю псевдоекспертів фронту, яких там зроду не було - весь час бачу перед очима те повідомлення. "Дякую вам. Там був мій тато".

І я знову розумію, що все тоді було зроблено правильно. А коли я бачу, як служать і воюють досі колишні захисники цієї позиції, коли я бачу, що вони лишились на фронті, що це одні з найкращих, досвідчених, битих вогнем ворога і які вміють спрямовувати свій вогонь на ворога, воїнів нашого фронта, коли я вкладаюсь у волонтерську допомогу для них – я точно знаю, що ми тоді робили все правильно.

Але цього року хтось вирішив переглянути історію 32 блокпосту. Переглянути події, які були там. До захисників 32 зараз приїжджають "посильні", і вони просять, щоб захисники розповіли, що на 32 блокпості були в ці дні і представники Генштабу, і тодішньої Адміністрації Президента, і що всі перемовини з росіянами проводили саме вони. Більше того - хлопцям пропонують за це гроші. Я чула такі історії, не поспішала у це вірити - а потім і до мене зайшло двоє таких "посильних"... Мені з різних сторін почали пропонувати саме таку інтерпретацію подій. Хто це робить поки що невідомо. Але комусь конче потрібно переписати хід подій далекої осені 14-го року.

Ні, хлопці і дівчата, історію не повернеш... Вона така, яка вона є. Можна намагатися її перебрехати. Але правда все одно рано чи пізно вилізе - як ті людські останки, що їх діставали з землі наші хлопці, перш ніж виїхати з 32 на 31 блокпост на ті дві години, коли вирішувалося все.

Валерія Бурлакова, Цензор. НЕТ