Режисер фільму "Революція під прицілом" Олена Солодовнікова: "У екскомандира "Беркуту" Добровольського розкішний офіс у центрі міста. Він не ховається і вірить у свою правоту

Автор: Валерія Бурлакова

Авторка документального фільму, що зачіпає болісну в контексті Майдану тему "покаяння та прощення" - про триколор у шкільному кабінеті, людський фактор, реформу поліції та свого співрозмовника, командира "Беркуту", який "залишився щирим у своїх жахливих переконаннях".

"Є ЦІЛЕ ПОКОЛІННЯ УКРАЇНЦІВ, ДЛЯ ЯКИХ ЦЕ НІБИ РЕВОЛЮЦІЯ 1917 РОКУ"

- Вже стільки років минуло, стільки було сказано, написано, відзнято було про Революцію Гідності, що тема стає надзвичайно складною. Здається, вже майже неможливо сказати щось нове. Що для вас було первинним: ідея знімати "про Майдан"? Або ж ви ще до початку зйомок вирішили, що мова піде саме про трансформацію мислення учасників процесів, про "можливість налагодження діалогу"?

- Я ніколи не знімаю документальні фільми лінійно – про Майдан, війну чи пологи. Одразу є надзавдання - розібратися у тематиці глибше, на рівні процесів. Що насправді стало тригером, які емоції керували учасниками процесу. Про Майдан задокументовано дійсно багато, але здебільшого це хроніка. Втім, якщо вдуматися, то вже є ціле покоління українців, які вісім років тому вчилися в школі або навіть ходили до садочку - і вони не сприймають Майдан як щось, що було відносно недавно. Для них це ніби революція 1917 року. Чи є документальні фільми, де для такого покоління розказують про ті події їхні учасники, причому роблять це без зайвого пафосу та повчань? Я таких раніше не бачила, сподіваюсь, що мій док, зокрема, відіграє саме таку роль – стане енциклопедією про Майдан для покоління "альфа".

До речі, кілька місяців тому я мала розмову з дев’ятнадцятирічним одеситом, який зараз навчається на політолога. Запитала: якими він запам’ятав часи Майдану? Парубок чесно зізнався, що тоді мало що розумів, але наступного дня після розстрілів у них у кабінеті російської мови діти самі зняли російський прапор-триколор, який там чомусь висів. Тобто навіть школярі з російськомовного середовища почали розуміти, що Росія – це ворог.

Але, на жаль, на сьогоднішній день фільм "Революція під прицілом" не внесений в жодні заходи Музею Майдану, який є частиною Українського інституту Національної пам’яті (фільм був створений за підтримки УІНП. - Ред.). Нас відверто ігнорують. Я особисто підходила до директора музею Пошивайла, надсилала йому фільм, але він не реагує, і чомусь не бачить своєю справою розповсюдження такого фільму. Звичайно, робити тендер на 50 мільйонів для архітектурного проєкту (не будівництва!) музею для нього – пріорітетніше та цікавіше. Але, як сказав Володя Парасюк у моєму фільмі – "Музей Майдану у нас в голові"... Тому я буду вдячна тим, хто захоче показати цей док у себе в місті.

- І все ж таки... Чи був якийсь момент, розмова або подія, яка стала відправною точкою? Моментом розуміння, що "о, я хочу заглибитися у цю тему"?

- Щодо безпосередньо майданівської теми, то до неї мене підштовхнув мій чоловік Артем Скоропадський, який досить багато згадує про Майдан. Фактично він одним з останніх залишив Будинок Профспілок під час пожежі, і досі має з цього приводу посттравматичний синдром. У фільмі є кадри, де він не може стримати сліз, коли згадує ті події.

У мене було бажання дослідити, як переживають та рефлексують інші на той час знакові люди, які робили Революцію Гідності. Чи справдились їхні сподівання? Ще є такий психологічний момент: спогади людини про подію з часом змінюються, наш мозок обробляє інформацію і зберігає у дещо зміненому вигляді. Часто цей феномен ми можемо побачити читаючи мемуари, коли людина по-різному пише про ті самі історії у молодому віці та подорослішавши. Тому все, що мені розповіли за вісім років після Майдану Парасюк або Луценко, може прозвучати від них по-іншому, коли мине ще кілька десятиліть.

- "Діалог між представниками протилежних ідеологічних таборів", що окреслено у анонсі фільму - чи є він проблемою, яка лежить суто у майданівській площині? І, зрештою, чи дійсно існує, на вашу думку, в Україні якийсь щиро та природньо "протилежний табір", який був би при цьому насправді українським, а не російською п’ятою колоною?

- Звичайно, Майдан був не про ЄС, не про те, щоб просто скинути Януковича, а про те чи-то за те, щоб бути вільною людиною. Звісно, Майдан загартував людей, більшість із яких потім пішла на фронт захищати Україну. Про це у фільмі каже Ігор Луценко, якому вдалося вижити після викрадення, і потім він брав участь у бойових діях як доброволець. Але тут важливо не пересмикувати, як люблять робити на Рашці, ніби "не було б у вас Майдану, то не було б і війни". Вона б все одно була в планах росіян, але без Майдану ми були б ще менше готові дати відсіч у 2014 році.

Щодо п'ятої колони Росії, то є її представники, а є просто корисливі ідіоти, які дійсно вважають, що українцям краще за все було б бути молодшими братами росіян. Я зустрічала таких людей, і не тільки у регіонах чи на Сході, але і у Києві. Мені видається, що це такий радянський менталітет, і він навіть не залежить від віку – є і молодь, яка висловлюється у такому ж дусі. Скажімо, я вчуся на заочному на факультеті міжнародних відносин. І одна з викладачок могла проводити лекції лише російською, посилаючись на те, що українською вона може тільки з папірця читати, а російською у неї "польот мислі". Так от, знайшлися двадцятирічні однокурсники, які підтримали її точку зору, бо їм "немає різниці". Думаю, що таким мій фільм дивитися не варто. Все одно нічого для себе не зрозуміють.

"МЕНЕ ВРАЗИЛО, ЩО ПАН КУЗНЄЦОВ ПРОБАЧИВ ТИХ, ХТО ЙОГО ОБРАЗИВ"

- "Покаяння та прощення", налагодження діалогу - все це не впливає на кримінальну відповідальність, чи не так? Винні все одно мають нарешті відповісти за свої вчинки за законом. Поки цього не сталося - чи не занадто це ліричні розмови? У моєму особисто світі - трохи занадто...

- Звичайно, всі майданівські справи мають бути нарешті вирішені у судовому порядку. Але практика показує, що це буде не скоро. І у мене був шок, коли Ігор Луценко розказав, що весь цей час особисто оплачує юристів у справі вбивства Ігоря Вербицького, бо його родичі не мають на це коштів! Люди добрі, невже держава не має совісті надавати на це компенсації?

Мої колеги з Балкан розповідали, що у них існують так звані суди справедливості. Це такі собі суди присяжних, які діють окремо, не впливають на загальні судові вироки, але вони виносять власне резюме. Багатьом людям важлива сатисфакція, навіть якщо їхній кат вже буде немічний і на смертному одрі. Так було з нацистами, яких покарання наздогнало наприкінці життя. Не всіх, але наздогнало. Все ж таки навіть жити з цим всім за плечима важко, навіть якщо не потрапив за знущання у в’язницю.

- Микола Кузнєцов (викладач, побитий на Майдані разом із сином. - Ред.) у останні хвилини фільму каже: "... Були люди, які віддавали накази, цих покарати можна. Простих виконавців - нереально". Ваше запитання залишається за кадром, ми його не чуємо. Яким воно було - про те, чи можливе покарання для усіх або чи потрібне покарання для усіх? Чи не є відсутність відповідальності - з абсолютно будь-якої причини - запорукою відчуття безкарності у теперішніх та майбутніх правоохоронців?

- Це інтерв’ю знімалося рік тому, вже не пам’ятаю запитання і чи воно було. Повного матеріалу немає під рукою. Мене дещо вразило, що пан Кузнєцов пробачив тих, хто його образив. Хоча він чітко каже у фільмі, що йому траплялись мєнти, які його не лупцювали, а підказували, куди бігти, щоб сховатися. Людський фактор – дуже вагома річ.

Безкарність правоохоронців, на мою думку, ґрунтується на тому, що Аваков не провів справжню реформу поліції. І туди досі йдуть далеко не найкращі кадри, і отримують дуже неякісне навчання, як проводити затримання так, щоб не вбивати та не калічити людей. Крім того, у нас забагато поліцейських на душу населення, і це додає їм забагато впевненості у собі та розв’язує руки для того, щоб робити неправомірні речі.

"ЄДИНИЙ, ХТО НЕ ХОВАЄТЬСЯ І ПОГОДИВСЯ ПОГОВОРИТИ - ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ"

- Добровольський, який з усмішкою каже нам з екрану російською мовою, що "мы служили родине"... Наскільки важко вам далася розмова з ним? Чи не було - от щиро - відчуття огиди? Чи відчули особисто ви бажання щось йому "пробачити"?

- Для початку поясню, чому взагалі у фільмі з’явився беркутівець Добровольський. Коли я починала роботу, то не планувала його залучати. Однак ми готували фільм разом з Інститутом Національної пам’яті, й від його директора Антона Дробовича прозвучало побажання, щоб ми зафіксували думки не тільки прибічників Майдану, але й опонентів. Я подумала, що з точки зору конфлікту, що має бути присутнім у драматургічному розвитку фільму, – це хороша ідея. І почала шукати так званих "опонентів". На щастя, більшість із них залишили Україну. Або відбувають свої терміни. Або, як той самий Топаз, який "не давав команду", звільнилися після відсидки і не спілкуються з медіа. Єдиний, хто не ховається і погодився поговорити, – Добровольский.

Дуже смішно, але нещодавно знайшли з чоловіком Артемом фото, де саме цей командир "Беркуту" його затримує на мітингу у ще домайданівські часи.

Звичайно, ми з оператором йшли на бесіду до Добровольського з побоюванням, що відверті запитання його будуть злити, і він може виставити нас зі свого офісу. Досить розкішного, в центрі міста. Але так не сталося, все ж таки під час служби його навчили тримати себе в руках. Та й у мене особисто не було бажання розізлити співрозмовника.

У мене склалося враження, що Добровольський залишився щирим у своїх жахливих переконаннях, і саме тому він погоджується їх озвучувати. Він у різних варіаціях повторює, що "виконував наказ", "захищав державні органи влади", "робив свою роботу". Більше того, він продовжує суди з майданівцями, з якими бився, тобто хоче юридично довести свою правоту. До речі, він вийшов на пенсію, отримує офіційно близько 7000 гривень.

Мені було важко розмовляти з ним в тому плані, що він міркує стандартними проросійськими наративами. Важко було повернути його на шлях розмірковування, де він озвучує власні емоції та спогади, а не захищає загальну честь "беркутівського мундиру". Також непросто приміряти на себе світогляд Добровольського, бо він із самого початку обрав професію, що включає у себе вишкіл, як розганяти людей кийками. Це він практикував зі своїми підопічними і до Майдану. У такі загони відбирають людей, які, як мінімум, не отримують від такої роботи відрази, а як максимум - відчувають себе героями. Я мала досвід спілкування з командирами спецпідрозділів і до цього, тому не була особливо здивована тим, як пройшла розмова, і які аргументи на свою користь вiн озвучував. Те, що він не ховається і готовий висловлювати свою думку – це позиція.

- Чи порушували ви у розмові з Добровольським тему обміну беркутівців? Можливо, було, але не увійшло до фільму?

- Про це не йшлося. Однак знаю, що зараз мій білоруський колега, який мусив переїхати до Києва, готує велике розслідування про те, які саме беркутівці пішли на службу до Лукашенка і розганяли вже тамтешні демонстрації. За офіційними даними тих, хто під судом в Україні, близько десяти. Цікаво.

- Які слова, почуті від котрогось із героїв, для вас стали найголовнішими у цій роботі? Заради якого моменту, фрази, варто було зробити цей фільм?

- Братися було варто для того, щоб мати змогу поспілкуватися з людьми, які потрапили у підручники історії. Це звичайні українці, які зробили рішучий крок і відстояли нашу гідність. Я пишаюсь цими знайомствами. Кожен із них заплатив за це. Хтось власним здоров'ям, як Валєра Індєєц – це справжній герой, який залишився без ока на Грушевського. Уявіть собі, у нього в черепі і досі залишилась куля! Потім він воював. Зараз чи не кожні два тижні мусить лежати в лікарнях під крапельницями через поганий стан здоров’я... Він вперше розказав про себе в моєму фільмі. Про таких людей мають знати. І їхні спогади мають залишитися для прийдешніх поколінь. Моєю справою було їх зафіксувати.

Фільм Олени Солодовнікової "Революція під прицілом" повністю можна подивитися тут www.youtube.com/watch?v=HUlvt6oyRbQ

Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ