"Вирок раднику Путіна, який фактично відповідав за окупацію Криму, досі не набрав законної сили. Ця історія доводить, що суди не вважають такі справи пріоритетними", - правозахисниця Ольга Решетилова

Автор: Тетяна Бодня

Майже шість місяців президент не підписує так званий закон про воєнних злочинців. Це закон доповнює законодавство України необхідними нормами, які дозволяють кваліфікувати, розслідувати воєнні злочини та злочини проти людяності, а також переслідувати воєнних злочинців за нормами міжнародного кримінального та гуманітарного права. Про те, якими можуть бути застереження до ухваленого в травні законопроєкту, ми поговорили з правозахисницею і однією із засновниць неурядової організації "Медійна ініціатива за права людини" Ольгою Решетиловою.

В інтерв’ю "Цензор.НЕТ" вона розповіла, навіщо Україні закон про воєнні злочини і ратифікація Римського статуту, чому в країнах Європи затримують ветеранів, які захищали Україну на Донбасі, як розслідуються справи про порушення прав військовослужбовців і сексуальні домагання в армії, а також навіщо робити судовий процес над колишнім комендантом "Ізоляції" обов’язково відкритим.

"Є СИТУАЦІЇ, КОЛИ ІНТЕРПОЛ ЗАТРИМУЄ НАШИХ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ У РІЗНИХ КРАЇНАХ ЄВРОПИ"

– Законопроєкт про військові злочини ще у червні спрямовано на підпис президенту, та він його досі не підписав. Як ви вважаєте, чому? Його неоднозначно сприймали депутати, тож він досить важко проходив, але врешті-решт його було ухвалено. Чи є у вас якась інформація, що саме в ньому не подобається президенту і коли він прийме рішення?

– На жаль, конкретної інформації в мене немає, є лише здогадки. Я знаю, чому так важко проходив і цей законопроєкт, і ратифікація Римського статуту, про що ми говоримо вже 8 рік. Тому що є активне лобі – як зовнішнє, так і внутрішнє, яке працює проти цих законопроєктів і загалом проти того, щоб воєнні злочини на території України розслідували повноцінно.

Я вже не раз казала, що, це в тому числі, оточення колишнього міністра внутрішніх справ Авакова. Проти цього активно працює Інститут майбутнього, ви можете знайти публікації їхніх експертів проти Римського статуту. У правозахисників неодноразово були дискусії з Антоном Геращенком на різних майданчиках, зокрема й на комітетських слуханнях. Формально їхній аргумент такий, що МКС зараз слабкий, немає сенсу взагалі говорити про співпрацю з ним. Та найбільше їх турбує, що нібито будуть судити українських військовослужбовців. Принаймні вони про це кажуть публічно.

– У вас є контраргументи?

– Почнімо з того, чому їх це так хвилює, адже ми як українське суспільство знаємо, що у нас цивілізована армія, яка здебільшого не вчиняє воєнних злочинів.

2014 року в системі Міністерства внутрішніх справ було створено 41 так званий добровольчий батальйон. Вони мали спеціальну назву – це підрозділи патрульної поліції спеціального призначення. Є серед них і досить відомі широкому загалу, такі як, наприклад, "Донбас" чи "Азов", які потім перейшли в Національну гвардію. Чи такі підрозділи, як рота Святої Марії, рота "Торнадо"…

На той момент це нібито мало логіку. Тому що весь цей добровольчий рух, значною мірою хаотичний і непідконтрольний державі, треба було систематизувати, якимось чином привести до тями і повернути під контроль держави. Власне, тоді й було запропоновано таку модель – і більшість цих підрозділів увійшла в систему МВС. Таким чином – це була вимога Заходу – держава навела лад з добровольчим рухом.

Свідомо це чи ні, але люди в МВС, очолювані Аваковим, вирішили, що ці підрозділи можна використовувати не тільки для оборони країни, але й для власних цілей. Ми це бачили на прикладі роти "Торнадо". Медійна ініціатива за права людини у 2017 році зробила величезне розслідування про діяльність цієї роти, яке ми вели паралельно зі слідством військової прокуратури. Ми з’ясували, що Аваков знав, що роту "Торнадо" створювати не можна. Йому надали рапорт одного з чиновників МВС, який розбирався з попередником "Торнадо" – батальйоном "Шахтарськ".

Цей чиновник з’ясував, що кістяк "Шахтарська" має в собі ознаки організованого злочинного угруповання. І цих людей потрібно притягнути до відповідальності за те, що вони робили. А під час Іловайська вони не виконали наказ туди зайти, а натомість відійшли до Волновахи і далі до бази відпочинку "Форест-парк", фактично його віджали, займалися там мародерством і катуваннями людей, які не хотіли їм віддавали свої машини чи ще щось.

У зв’язку з цим було порушено близько 40 кримінальних проваджень. Усі їх успішно було закрито, що дає змогу дійти висновку, що ще тоді міліція намагалася приховати всю цю діяльність. У цьому рапорті Чалована, який опинився у нашому розпорядженні під час розслідування, було чітко написано, що винних з батальйону "Шахтарськ" треба притягнути до відповідальності, а решту – розпорошити по різних підрозділах й у жодному разі не створювати на його основі нових підрозділів.

Та минає два місяці – й Аваков підписує наказ про створення роти "Торнадо", куди входить кістяк батальйону "Шахтарськ" з раніше судимим очільником Оніщенком.

"Торнадо" відразу направляють у Луганську область. Ми говорили з генералом Науменком, який очолював обласний главк Нацполіції, і він казав, що вони з перших днів фактично почали вчиняти воєнні злочини.

Першого січня вони увійшли в село Кондрашівку, вишикували цивільне населення, забрали в усіх мобільні телефони, чоловіків відправили "на підвал". Вони тероризували ціле село.

Ми були в амбулаторії, де вони базувалися, у нашому розслідуванні є фотографії, на яких видно, як були облаштовані підвали, де ймовірно відбувалися катування цивільних.

– Ці матеріали долучили до кримінального провадження, яке розслідувала військова прокуратура?

– Усе, що ми нарозслідували щодо "Торнадо", у справу не ввійшло. Ми назвали це "справа "Торнадо"-2", тому що судили лише частину з них і лише за частиною епізодів.

А там, де стосується вбивств, а нам відомо про щонайменше 10, це все досі не розслідувано.

Але судили їх згідно з нашим законодавством на ту мить за загально-кримінальними статтями. Це незаконне позбавлення волі, злочинне угруповання тощо. Якби тоді у нас було ратифіковано Римський статут, то всі їхн діяння підпадали б під поняття "воєнні злочини". І на той момент уже була 438 стаття Кримінального кодексу (порушення законів і звичаїв війни), але нею не скористалися.

– Чому?

– Гадаю, з політичних причин. Бо боялися, що Україна нестиме відповідальність. Ми розуміємо, що Міжнародний кримінальний суд не притягає до відповідальності рядових виконавців. Прокурор МКС стежить за тим, щоб держава сама розбиралася з воєнними злочинцями. Задача суду – притягнути до відповідальності військово-політичне керівництво. І тут постає питання відповідальності пана Авакова. Для чого він створював роту "Торнадо"? Чому протягом тривалого часу не можна було вести проти цих людей слідчі дії?

Генерал Науменко нам розповідав, що звертався в міністерство з проханням навести лад з ротою "Торнадо".

– До чого тут Володимир Зеленський?

– Я не знаю, чим керується президент. Можливо, всі ці міфи навколо законопроєкту про воєнних злочинців, навколо ратифікації Римському статуту якимось чином впливають і на нього.

Я ще раз наголошую: українські військові й українські добровольці за нашою інформацією практично не вчиняли воєнних злочинів, за дуже невеликим винятком. Україна не вчиняла воєнних злочинів на рівні вищого військово-політичного командування.

Та якщо є такі заяви, їх треба розслідувати й показати, що ми перевірили кожен факт і довели, що українське військово-політичне керівництво не причетне до вчинення воєнних злочинів на відміну від країни-агресора, де є вже тисячі доведених злочинів і щодо Криму, й щодо Донбасу.

Закон про воєнні злочини і ратифікація Римського статуту нам потрібні передовсім для того, щоб розширити можливості наших правоохоронних органів і судів для притягнення до відповідальності Російської Федерації і її вищого військово-політичного керівництва.

– Пам’ятаєте справу українського нацгвардійця Марківа, якого судили в Італії за надуманими звинуваченнями? Можна припустити, що Росія скористається законом про воєнні злочини і справ, схожих на цю, побільшає.

– Це так чи інакше відбувається. Навіть не ратифікувавши Римський статут, Україна визнала юрисдикцію МКС, тому дороги назад немає. Нам лишається тільки протидіяти гібридним загрозам з боку Росії. І на прикладі справи Марківа ми бачимо, як це відбувається, хоча в ній росіяни скористалися не Римським статутом, а деякими слабкостями італійського суспільства, але правосуддя в Італії, на щастя, таки існує – й апеляційний суд скасував вирок першої інстанції. Проте Слідчий комітет РФ тонами передає матеріали в МКС. Навіть при тому, що Росія нібито не визнає його юрисдикції. Та оскільки Україна визнала і нібито злочини відбуваються на українській території, вони масово закидають МКС такими справами. І наше завдання зараз – показати, що ми ефективно розслідували ці справи і там, де немає складу злочину, а лише видумки російської пропаганди, їх можна закривати! Тоді від прокурора МКС до нас не буде претензій.

Нам потрібно показати, що ми сильна держава, не боїмося відповідальності й ефективно розслідуємо злочини з обох боків.

Не ратифікуючи Римський статут, не будучи проактивними в розслідуванні, ми віддаємо м’яч на поле агресора. Наша задача – грати на випередження!

Ви згадали справу Марківа, але є ще ж інші ситуації, коли Інтерпол затримує наших учасників бойових дій, громадян України в різних країнах Європи. Вже є кілька таких кейсів.

– На яких підставах?

– Запити від РФ за загально-кримінальними статтями. Проти них вигадуються якісь кримінальні провадження, мовляв, нібито колись вони були на території Росії і вчиняли пограбування, вбивства чи ще щось. Доказів як таких немає, але є змога оголосили людину в розшук через Інтерпол. Інтерпол змушений їх затримувати і передавати Росії. І нам тепер треба думати про те, як убезпечити наших ветеранів.

– Які можуть бути механізми, щоб убезпечити?

– Складно сказати. Треба спілкуватися з юристами, представниками Міністерства закордонних справ і вести перемовини на рівні керівництва Інтерполу, зазначаючи, що в ситуаціях, коли людина брала участь у бойових діях проти Росії або може бути політично переслідувана в Росії з різних мотивів, її не можна передавати РФ.

Держава повинна захищати своїх захисників, тому нам треба з цим щось робити.

Ще один важливий аспект, на який хотілося б звернути увагу. На захист України в 2014 році стали не лише громадяни України. Тема з наданням громадянства України таким людям – складна. А практично в усіх країнах пострадянського простору ці люди перебувають під кримінальним переслідуванням, тому що вони там вважаються найманцями. Наприклад, законодавство Республіки Білорусь, Узбекистану, Таджикистану передбачає, що якщо громадянин якоїсь із цих країн бере участь у збройному конфлікті на боці якоїсь іншої сторони, а не своєї держави, він автоматично найманець. І його судять за статтею про найманство. Був випадок, коли громадянина Білорусі, військовослужбовця 72-ї бригади, який добросовісно служив у Збройних силах України й поїхав до мами у відпустку в Білорусь, затримали на кордоні і засудили за найманство.

– На який термін?

– На 1,5 року. До речі, бойовиків т.зв. "ЛНР" і "ДНР" теж там судять, але вироки значно м’якші. Їм дають зазвичай умовний термін, вони не відбувають покарання. Натомість військовослужбовець 72-ї бригади відбував покарання на "строгачі", як там кажуть. Ми зверталися в Тристоронню контактну групу, тоді її ще Кучма очолював, пробували вийти на Лукашенка. Нам не вдалося добитися його помилування чи амністії, лише переводу на поселення.

Він повністю відбув покарання і повернувся в Україну, зараз намагається поновитися на службі в Збройних силах.

Тобто, ми запрошуємо людей на службу до наших Збройних сил на контракт (відповідний указ був виданий ще Порошенком у 2016 році), вони добросовісно служать, але захистити їх у їхніх країнах ми наразі не спроможні. Принаймні мені невідомо, щоб Україна долучалася до захисту.

"ПОТРІБЕН ІНСТИТУТ ВІЙСЬКОВОГО ОМБУДСМЕНА. І НЕ У ВЕРТИКАЛІ ПРЕЗИДЕНТА ЧИ МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ"

– А Україна має такі юридичні механізми чи це все ж таки важко, з огляду на те, що їх судять за законодавством держави, громадянином якої вони є?

– Це дуже важко, єдиний шлях – якісь політичні методи, перемовини. Що стосується цього військовослужбовця-білоруса, то мені довелося кілька місяців оббивати пороги Офісу президента. Це був 2019 рік, зміна адміністрації на офіс, було дуже складно від когось добитися якоїсь відповіді.

На щастя, нас тоді підтримали Лутковська і Кучма, який перейнявся цією історією. МЗС і Офіс президента тоді відверто відморозилися.

Тому нам варто визначитися: ми захищаємо цих людей і готові за них боротися чи це найманці, які самі за себе відповідають. Ми повинні бути чесними і перед собою, і перед ними.

Це питання загалом комплексне й стосується захисту прав військовослужбовців. У нас військовослужбовці – це найбільш незахищена категорія населення. По-перше, вони свідомо відмовляються від частини прав і свобод – це логічно, бо служба обмежує частково права і свободи. Та навіть щоб захистити свої фундаментальні права, у них немає жодного інструменту. Всі ці "гарячі лінії", гендерні радники і все, що створено, – це не працює. Потрібен інститут військового омбудсмена. І не у вертикалі президента чи Міністерства оборони. Це має бути парламентський уповноважений із прав військовослужбовців, який мав би функції проводити розслідування, потужно захищав їхні права і був авторитетом як для самих військовослужбовців, так і в суспільстві.

Зараз уповноваженою президента з прав захисників призначено Альону Вербицьку. Їй усе накидали: і чинних військовослужбовців, і ветеранів, хоч це абсолютно різні категорії. І ця посада все одно у вертикалі президента.

Омбудсмен, про якого я кажу, має захищати не лише рядового військовослужбовця, але й права вищого військово-політичного керівництва, якщо, не дай Боже, під час зміни влади воно підпаде під якісь переслідування.

– Що ви маєте на увазі?

– Уявіть, що кардинально змінюється політична ситуація в країні, й усі ті командири, які віддавали накази, починаючи, з 2014 року, можуть підпасти під кримінальне переслідування. Хто їх захищатиме? Яким чином? І в правовій, і в політичній площині.

Немає жодного інструменту.

Тому всі військовослужбовці, від рядового і до генерала, почуваються абсолютно незахищеними. А відтак не можна казати про якусь їхню незалежність чи відстоювання ними власних рішень. Важливо, щоб вони відчували за собою правовий тил.

– Коли на запит українських правоохоронців у Чехії затримали Олександра Франчетті, я писала про чеські суди, які засуджують своїх громадян, які воювали на Донбасі на боці так званих "ДНР" та "ЛНР". Мене здивувало те, що такі судові процеси досить швидко рухаються і що бойовики отримують у середньому по 20 років.

– У Медійної ініціативи за права людини є кілька проєктів, в яких ми аналізуємо притягнення до відповідальності громадян країн ЄС за участь у бойових діях проти України. Буквально перед вашим дзвінком нам написали з Міжнародного фонду "Відродження", що вони підтримали проєкт із дослідження і висвітлення правосуддя щодо збройного конфлікту в Україні в країнах Європи. "Відродження" - це один з небагатьох донорів, які приділяють дуже багато уваги питанню подолання безкарності.

Перед тим, як писати заявку на цей проєкт, ми провели зустрічі в Офісі генпрокурора, де обговорювалися ці чеські вироки. Наші прокурори були вражені вироками чеських судів і казали, що з такою доказовою базою з українського суду їх би вигнали. Наші суди, та й загалом процесуальне законодавство, не враховують такі аспекти збройного конфлікту, як відсутність доступу до окупованих територій, неможливість затримати підозрюваних чи допитати безпосередніх свідків і потерпілих, загалом пред’являють такі вимоги, що прокурорам важко довести участь бойовиків у вчиненні воєнного злочину. Умовно кажучи, для наших судів відео в "Ютубі" - не доказ.

– А як швидко у нас рухаються такі судові процеси?

– Оскільки за багатьма справами спливає термін давності, їх масово передають у суди. Зараз настільки цими справами завантажили суди, що якщо їх повноцінно розглядати, це створить колапс судової системи. У деяких судах одночасно одним і тим самим суддям призначають по два-три засідання. Про яку якість правосуддя можна казати?

Ми навіть якось акцію робили в Подільському райсуді столиці, бо вони на 2,5 години призначили 26 справ, пов’язаних зі збройним конфліктом, одній і тій самій трійці суддів.

Окрім того, було внесено зміни до законодавства про заочне засудження, у новій реакції закону зазначено, що обвинувачений повинен бути повідомлений про судовий процес "не менше, ніж два рази", при чому не лише в "Урядовому кур’єрі", а тепер уже й на сайті Офісу Генпрокурора. А якщо суд наполягатиме, то й більше разів.

Суди перезавантажено технічними засіданнями. З одного боку, це природно, бо справ багато. З іншого – судді не хочуть розпочинати розгляд по суті.

– Тобто не хочуть? Чому?

– Ми робили дослідження про те, чому так відбувається. Виявили, і це також підтверджують експерти, що тут також має місце страх зміни політичної ситуації в країні. Судді бояться підходити до моменту ухвалення рішень у справах, які стосуються збройного конфлікту в Україні.

Ми маємо лише два заочні рішення по Криму, і їх виніс один і той же суддя – це суддя Святошинського районного суду м. Києва Сергій Дячук. Одним із них засуджено депутата Держдуми РФ з Криму Світлану Савченко, вирок уже набрав законної сили. В іншому випадку Дячук ще у березні 2019 року засудив радника Путіна Олега Белавенцева до 13 років. Але державний адвокат Белавенцева подав апеляційну скаргу. І що ви думаєте? Київський апеляційний суд ще досі не розпочав її розгляд, хоча пішов уже третій рік після оскарження. Тобто, вирок раднику Путіна, який фактично відповідав за окупацію Криму, досі не набрав законної сили. Ця історія доводить, що суди не вважають ці справи пріоритетними.

"НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НИНІ ПЕРЕБУВАЮТЬ ПРИ ВЛАДІ, Й НЕРОЗУМІННЯ НИМИ СПЕЦИФІКИ РОБОТИ СПЕЦСЛУЖБ І ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ – ЦЕ ВЕЛИКА ПРОБЛЕМА"

– Як ви оцінюєте нещодавно опубліковане міжнародною групою журналістів розслідування про операцію щодо вагнерівців? Одні кажуть, що воно сенсаційне, інші – що автори нічого нового не сказали.

– Воно сенсаційне для світу в плані можливостей українських спецслужб. Це така реклама (посміхається, – авт.). Тому що вони можуть, якщо хочуть.

Я не побачила в ньому підтвердження щодо зливу, і тут моя позиція відрізняється від позиції "Цензора". Зрозуміло, що при всьому бажанні здійснення таких операцій зривається з імовірністю 90%. В операції такого рівня повинно зійтися дуже багато чинників, щоб усе зрослося.

Так збіглося, що в Білорусі була нестабільна ситуація. Білоруські спецслужби не могли не помітити організований приїзд підозрілих осіб. Ясно, що так чи інакше, вони б на це відреагували.

Саме розслідування Белінгкет підтверджувало мої здогадки, що не було злого умислу, навіть якщо й стався витік інформації. А ось нервова реакція української влади, відмова притомно прокомунікувати цю ситуацію і спокійно пояснити суспільству, що ж насправді сталося, навпаки, породжує сумніви.

Загалом некомпетентність людей, які нині перебувають при владі, й нерозуміння ними специфіки роботи спецслужб і правоохоронних органів, нерозуміння складних геополітичних і воєнних процесів – це велика проблема. І я не знаю, що гірше, державна зрада з умислу чи банальна тупість.

– Ольго, ви згадали гендерних радників у Міноборони. Розгляньмо досить чутливу й не надто популярну тему – сексуальні домагання в армії і психологічний тиск, і поговоримо зокрема про один із резонансних кейсів – справу Ольги Деркач, яка звинувачує у домаганнях свого керівника. Наскільки, на ваш погляд, складно такі справи розслідувати й доводити вину?

- Все почалося з того, що Ольга Деркач звернулася у госпіталь зі своїми проблемами зі здоров’ям, а коли розповіла там, що на неї чиниться постійний тиск, до ситуації долучилася Військова служба правопорядку, яка провела перевірку й передала матеріали в поліцію.

Чому цей кейс важливий? Тому що він може стати прецедентним. У нас є тільки одна подібна попередня історія Валерії Сікал з Хмельниччини, та вона не успішна. Валерія пішла на сміливий крок і гучно заявила про домагання, ще семеро дівчат, крім неї, давали показання проти командира військової частини. Та через тиск, який на неї чинився, вона змушена була звільнитися зі Збройних сил, а її колишній командир пішов на підвищення – його забрали служити в Генштаб.

Через неуспішність цього кейсу Валерії ті, хто, можливо, й заявляв би про таку проблему, бояться це робити. Казати про порушення прав в армії не прийнято, а коли ще йдеться про сексуальні домагання, тим паче. У мене є кілька звернень з цього приводу, але вони не публічні, потерпілі просять не розголошувати.

А Ольга Деркач таки справжній боєць і не злякалася. Вона вже підполковник і зробила кар’єру в армії. До того ж вона – економіст і дуже цінний спеціаліст.

Ольга вирішила йти до кінця в цій ситуації, хоча на неї чинився страшенний тиск. Доходило до того, що у внутрішніх чатах ЗСУ поширювалася відверта брехня. При цьому тих військовослужбовців, які це робили, ніхто не просив, вони самі видумували ці "факти". Про те, що вона нібито колишня коханка Криворучка, коханка начальника госпіталя, а оскільки у Криворучка з ним конфлікт, вона таким чином нібито наймається помститися.

– Навіщо ж вони це робили, якщо ніхто не просив?

– Така собі кругова порука серед чоловіків, вони один одного таким чином відстоюють. Дуже мало офіцерів стали на бік Ольги. Але, що тішить, одним із цих офіцерів був Валерій Залужний. Він тоді був командувачем військ Оперативного командування "Північ".

– Що зараз із кримінальним провадженням?

– Криворучко подав цивільний позов про захист честі, гідності й ділової репутації до Ольги та кількох медіа, який ми виграли. Можливо, сподівався, що за час, поки цей позов розглядатимуть, кримінальну справу закриють. І її дійсно закривали. Тут ми вже включилися усіма можливими адвокаційними заходами, підняли всіх – аж до Ірини Венедіктової – й розслідування поновили.

Я не маю доступу до матеріалів справи, але знаю з різних джерел, що під час слідства допитано й інших потерпілих.

Зараз, наскільки мені відомо, має бути повторна психологічна експертиза Ольги Деркач. По Ользі слідство вже пройшлося вздовж і впоперек. Допитували її чоловіка, її батьків, але її сім’я все це терпить, бо шляху назад уже немає.

Армія стежить за тим, чим усе це закінчиться. Ця справа надзвичайно важлива. Важлива через те, що є десятки жінок в армії, які перебувають у такій самій ситуації, в якій була Ольга Деркач. І від того, наскільки успішним буде кейс Деркач, залежатиме, наскільки ці жінки будуть готовими обстоювати свої права.

– Зараз цю справу розслідує Нацполіція чи ДБР?

– Нацполіція. Так, там були підстави для передачі справи в ДБР, але оскільки вже було проведено достатньо багато слідчих дій, ми вирішили не порушувати це питання.

– На запит Литви в Греції було затримано громадянина України, ветерана Антитерористичної операції на Донбасі Олександра Радкевича. Виявилося, що його заочно засуджено у справі про події 1991 року у Вільнюсі, коли радянське керівництво намагалося утримати Литву у складі СРСР. Ви писали про те, що це переважно політична історія. І що крім Олександра, цим вироком засуджено ще щонайменше 10 громадян України. Вони мимовільно стали учасниками збройної інтервенції Москви до дружньої нам Литви, фактично опинившись не в тому місці не в той час. І закликали публічно МЗС відреагувати. На ваш погляд, чому МЗС не включається у цю ситуацію?

– Не те, що не включається. Я з ними у постійній комунікації, вони у курсі ситуації. Але це дуже складна історія. І політично, і геополітично складна. Тому що Литва – наш найближчий союзник, і для неї ця справа символічна. Фактично це справа про здобуття Литвою своєї незалежності. Якщо проводити паралелі, хоч це дуже невдячна справа, це приблизно як наші справи Майдану. Радкевич – один із перших затриманих у цій справі. Я дуже прискіпливо вивчала громадську думку в Литві, й вона майже однозначна: Радкевич має відбувати покарання, оскільки брав участь у воєнних злочинах проти цивільного населення. Вони це так називають.

Позиція наших адвокатів, звичайно, зовсім інша. Вона про те, що це були не воєнні злочини, бо не доведено наявність збройного конфлікту чи зовнішньої агресії на той момент. А також про якість судового процесу – Радкевич не був повідомлений належним чином, не міг знати про цей вирок.

По-чесному, у мене самої тут двоякі відчуття. З одного боку, я дуже розумію литовців і не хотіла б якимось чином піддавати сумніву їхнє прагнення до справедливості. Все-таки 14 литовців на той момент загинуло за незалежність своєї країни. І ми, як ніхто, розуміємо їхню жертву. І, як ніхто, розуміємо їхнє бажання сатисфакції.

З іншого боку, є наш громадянин, ветеран уже сучасної російсько-української війни який, будучи 22-річним військовослужбовцем, став фактично таким самим заручником Радянської імперії, як і сама Литва, і самі литовці. Не уявляю ситуації, коли б лейтенант радянської армії сказав, що не буде виконувати наказ і не сів би в цей танк. І цей наказ був не про те, що пробивай голову чи стріляй, він був про те, що сядь у танк і під’їдь до певного місця. І там, де знаходився Радкевич, до речі, не було загиблих, вони були біля телевежі.

Мені дуже б хотілося, щоб питання Радкевича вирішилося на рівні перемовин між державами. Саме тому я постійно апелюю до МЗС.

– Нещодавно в Києві затримали колишнього коменданта "Ізоляції" Куликовського. Читала, що ви заявили про те, що його не варто віддавати в обмін за жодних умов. А судовий процес у цій справі має бути відкритим чи закритим, з огляду на весь той жах, який коївся в цій "Ізоляції"?

– Мої слова щодо обміну трохи перекрутили. Я сказала, що потерпілі будуть проти. Так само, як було в ситуації, коли міняли "беркутівців" на наших полонених. Хотілося повернути додому наших людей, але було й прагнення того, щоб відбулося правосуддя. Тоді я написала колонку про два фундаментальні принципи, які важливі для моєї роботи: це правосуддя і подолання безкарності й така цінність, як життя людини. Тоді вони зіштовхнулися. Така сама історія й зараз. Я на себе не можу взяти відповідальність, щоб сказати: я за чи проти обміну Куликовського. Але я точно знаю, що потерпілі будуть проти. І ось тут якраз важливий відкритий судовий процес. Звичайно, винятком можуть бути засідання по окремих епізодах, де потерпілі захочуть закрити процес.

Я думаю, що буде також бажання закрити процес у СБУ чи прокуратури, та ще раз наголошую – судовий процес по справі Куликовського має бути відкритим. Там лунатимуть дуже важливі свідчення. Куликовський дуже важливий не лише як підозрюваний, але і як свідок, до якого приїжджали представники ФСБ, які фактично курирували "Ізоляцію", де максимально жорстоко знущалися над людьми, катували їх, щоб вибивати зізнання, які їм потрібні.

Цей процес повинен був би сколихнути і українське суспільство, й міжнародну спільноту. Щоб за межами нашої країни не забували про те пекло, яке Росія створила у центрі Європи. І бути ще одним свідченням, що Росія здійснює ефективний контроль за окупованим Донбасом.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"

Фото: Віктор Ковальчук, для "Цензор.НЕТ"