"Якщо знову буде Майдан, він буде набагато кривавішим". Розмова з побитими студентами через 8 років

Автор: Вікторія Ясинська

"Ця революція однозначно була потрібна країні, а логіка, що не було б Майдану – не було б війни, є абсолютно дурною". У ніч з 29 на 30 листопада 2013 року підрозділ МВС спеціального призначення "Беркут" жорстоко розігнав на Майдані Незалежності мирне зібрання протестувальників, що підтримували Євромайдан. Серед тих, хто потрапив під кийки озброєних бійців тієї ночі, було чимало студентів. 8 років потому Цензор поспілкувався з деякими з них.

Ярослав Лепявко

Директор ветеранської компанії Data Ocean. Менеджер у проєкті Veteranius. Співзасновник громадського ресторану Urban Space 500.

 Фото: Віка Ясинська

Я родом з Чернігова. У мене активні проукраїнські батьки. І перше, що я пам’ятаю з мітингів, - це "Помаранчева революція", але тоді мені було 13 років. Яскравий спогад – інавгурація Ющенка на Майдані.

А вже пізніше я брав участь у русі "Студентське братство" - не має нічого спільного з "Братством" Корчинського. Один з векторів - це боротьба проти Чорноморського флоту Росії в Криму. Ми нерідко проводили акції на півострові. Останній раз я був у Криму після Майдану, за два дні до референдуму.

На Майдан в 2014 насамперед я прийшов проти Януковича і проти проросійського курсу. Раніше я вчився в Могилянці, в мене звідти багато друзів, і ми з ними брали активну участь в усіх тих протестах.

Вийшло так, що саме в ніч з 29 на 30 листопада я вирішив вперше заночувати на Майдані. І мені трохи перепало від "Беркуту" - були забої. Вони аргументували свої дії тим, що треба поставити ялинку, але бігли за нами аж по вулиці Грінченка далеко за межі Майдану. Я зустрів людей, які не були серед протестувальників, просто звідкись вийшли і чекали на таксі. На них напали, побили, забрали гроші – і такі випадки були непоодинокі. Потім журналісти з камер спостереження збирали відео з такими ось побиттями. Все це є в матеріалах майданівських справ.

Я залишався на Майдані до самого його кінця в лютому. Мене в той час дуже підтримували батьки, друзі. Всі допомагали і час від часу приїжджали на центральну площу. І для мене той період - це і нові важливі люди, і знайомство з моєю дівчиною, і те, що потім я пішов на війну. Бо після "Революції Гідності" я ще більше ствердився у тому, що треба відстоювати свої погляди. Хоча я і до тих подій був проукраїнським і розмовляв українською. Взагалі, на Майдані мені постійно здавалося, що я міг би зробити ще щось більше. Бували моменти, коли нічого не відбувалося – і було відчуття, що ти просто собі там тусуєшся, а тобі ще кажуть, що ти молодець.

Але ця революція однозначно була потрібна країні, а логіка, що не було б Майдану – не було б війни, є абсолютно дурною. Якби Яник переміг, зараз позбутися цього було б вже набагато важче. Довелося б іти в якесь підпілля, щоб боротися з проросійськими силами. Бо навіть тепер, попри війну, проросійських сил залишається чимало.

Мені здається, що якщо знову будуть якісь такі події, як Майдан, вони будуть набагато кривавішими. І хоча влада дає зараз дуже багато приводів для цього, мені б дуже не хотілося, щоб щось подібне почалося в нашій країні. В 2014 теж здавалося, що перший уряд, сформований після Майдану, - такий хороший. Квіт, Шеремет, ціла купа майданівських активістів. І навіть Яценюк здавався таким класним попри ці всі жарти про "кулю в лоб". Але чому хороші люди не спромоглися змінити систему? Напевно тому, що не вистачило ресурсу, десь зовнішнього впливу, хтось втілював свої амбіції. Тому зараз, якщо була б швидка зміна влади, я не очікую, що прийде хтось кращий. Навіть якби це був хтось із моїх друзів націоналістів, яких я дуже поважаю, не думаю, що вони змогли б подолати це швидко. Для України, як на мене, головне зараз – нехай повільно, але рухатися в правильному напрямку.

Після Майдану я поїхав на декілька днів у Крим, а потім декілька разів ходив у військкомат, проте мене не призвали - і я записався в батальйон "Чернігів". Тоді він був добровольчим у складі МВС. Загалом я прослужив понад 4 роки. З "Черніговом" ми заходили в Рубіжне, Сєверодонецьк, Лисичанськ – брали участь в визволенні цих міст разом з іншими підрозділами. А потім довго були в Станиці Луганській. Коли мені стало не подобатись, куди рухається наш батальйон і що взагалі відбувається з батами МВС, ми з друзями перейшли в "Азов".

Цікаво, що на Луганщині був момент, коли ми жили в гуртожитку разом з "Беркутом". Звісно, що ми, майданівці, дивилися на них зневажливо, а вони на нас, хоча конфліктів не мали.

Коли я повернувся з фронту, з’їздив по ЄВС на волонтерство в Грузію та Іспанію. Програми обміну були на місяць. Думав залишитись на рік, повчити мову, перейнятись культурою, але цього не трапилось. Потім я певний час працював на "Азов", але в тилу.

В той період познайомився зі співзасновницею та членкинею ради директорів американсько-української організації "Разом", програмісткою Любою Шипович і ветеранкою, засновницею Центру підтримки аеророзвідки, громадською діячкою Марією Берлінською. Вони створили стипендію імені Богдана Радченка – журналіста за фахом, що пішов служити і загинув в 16 році. І ця стипендія допомогла мені навчатись на магістратурі в Могилянці . А потім я долучився до проєкту Veteranius, створений за ідеєю Люби.

Суть проєкту була в тому, щоб допомагати ветеранам починати кар’єру в IT. Люди мали вчитись програмувати, але на чому краще це робити, як не на реальному проєкті? І ми зробили свій стартап "Data Ocean". Я там як директор, а Люба - засновниця і співвласниця.

На сьогодні ми уклали партнерство з Центром протидії корупції - і робимо продукт, який допомагає фінансовим установам перевіряти своїх клієнтів на ризики, у тому числі корупційні. Є міжнародні практики, які показують, що у публічних діячів вищий ризик корупції. Тому банки і фінансові установи повинні виявляти серед своїх клієнтів публічних діячів і встановлювати ризики співпраці з ними. І цей реєстр, яким ми займаємось, цьому допомагає.

Я всі ці роки ходжу на суди у справах Майдану. Щоправда, нечасто, особливо у період служби. П’ятого жовтня цього року представники майданівських організацій підписали звернення про звільнення правоохоронців, обвинувачуваних у справах Майдану, які продовжують працювати у структурах МВС та поліції. Один із них — Віктор Ейсмонт, засуджений вироком Шевченківського суду до 3-х років позбавлення волі і позбавлений на три роки права обіймати посади в правоохоронних органах. І таких людей у списку 33. Вони мають зброю, вплив і хоч завтра можуть знову розганяти мітинги. Такі звернення писались вже багато разів. Просто, коли призначили нового міністра, ми знову пішли на ще одне коло. І я не знаю, чи цього разу допоможе наше звернення, і чи взагалі винних засудять, бо розумію, що зміни в країні, на які ми всі очікуємо, – це тривалий процес. Проте я все одно в них вірю.

Єлизавета Жарікова

Поетка, композиторка, співачка. За фахом редакторка, викладачка української мови, літератури і літературознавства. Працює репетиторкою.

Ліза клавішниця в гурті https://www.facebook.com/pororokaMusic .

Я зі сходу України, з Луганської області. Була типовою представницею "русского мира", а потім вступила на український філфак в харківському університеті - і у мене поступово відбувалась трансформація в українській бік. Я перейшла повністю на українську мову ще в 2010 році. І в Харкові були випадки, коли бабусі на вулицях тікали по кущах зі словами, що я фашистка. Але насправді мене найбільше змінила українська поезія і музика. Я почала слухати "Мертвого півня", "Сестер Тельнюк", тобто український андеграунд.

Ми з друзями долучилися до політичного активізму ще задовго до Майдану. Це і протести на Гостиному дворі, і "Врадіївська хода", і акції проти русифікації освіти. Тобто на Майдан я пришла вже з розумінням, як розганяють мітинги. Але, звісно, коли на нас 30 числа біг "Беркут", і ми знали, що вони неадекватні – це було страшно. Тоді мене заділи не сильно - порвався одяг, рюкзак, пошкодилися всередині книжки. І наступного дня ми з друзями вже знову були на тому ж місці.

Майдан – це подія, яка змінила ставлення до багатьох речей. Коли мене минулого разу питали, чи вийшла б я ще раз на протест, якби знала, що буде далі – я не знаю, як на це відповідати. Тобто, що люди помруть, що почнеться війна, що загинуть найкращі серед найкращих. Я про тих, хто мав сміливість підійматися по Інститутській, хто мав сміливість піти на війну. Я жива, а вони ні.

Особисто для мене Майдан - якийсь ціннісний орієнтир. Коли в моєму житті постає вибір: зробити щось чесне, чи ні, я згадую саме про "Революцію Гідності". І в усіх моїх друзів, що були там, цей орієнтир так само залишається.

Нам інколи кажуть, що чого ви носитесь з тим Майданом, пора вже все це пережити. Нащо ви постите якісь спогади – живіть далі. Але чого хтось вирішив, що ми не живемо далі? Проте це не означає, що Майдан має втратити свою значущість - це подія, яка трансформувала суспільство. Ціле покоління волонтерів, активістів, добровольців вийшли з Майдану. А ще ми відірвались від "русского мира" - і це вже дуже потужний крок.

Якщо взяти регіон, з якого я родом, там суспільство досі поділене на два табори. Один вважає, що є зміни і вони позитивні. І ми далі маємо працювати над тим, щоб наша країна була самостійна, незалежна. А цінності Майдану, права людини і українська ідентичність, вони мають розвиватися далі. Проте друга частина налаштована вкрай агресивно. Вважають Майдан причиною війни і погіршення власного добробуту.

 Фото: Віка Ясинська

На сході у мене є дуже близькі люди, які кажуть, що хай буде проклятий ваш Майдан, краще б вас там всіх повбивали – і ми б собі далі жили спокійно. Я не злюсь і не засуджую їх, бо для того, щоб змінитися, треба побачити якийсь вихід, а вони його не бачать.

Я думаю, що після "Революції Гідності" ми програли в плані адекватної пропаганди здорових людських цінностей і пояснень, що відбувається. Спочатку в центрі столиці стріляють, потім починається війна - і раптом долар по 8 стає доларом по 27. Для людей – це шок. І замість роз’яснень, вони чують і бачать якісь страшилки, війни політично-олігархічних угруповань в прямих ефірах і все. Якоїсь притомної аналітики можна почитати в фейсбуці, але у, умовно кажучи, якоїсь бабусі з області немає смартфону.

Щодо протестних акцій після 14 року, я багато куди ходила, в основному – суди по добровольцях. І не тільки за Зеленського, а і за попереднього президента. До речі, у 2019 році, новообраний президент Зеленський зустрічався з групою, що попала під розгін 30 листопада. І я туди теж ходила. На зустрічі ми наголошували, що є список прізвищ поліцейських, які проходять обвинувачуваними в судах і досі працюють.

Я визнана потерпілою у двох майданівських справах. А по третій ходила на допит як потерпіла, проте до суду справа ще не дійшла. Реальність така, що один з обвинувачуваних, Руслан Марчук, досі працює в поліції особливого призначення, вже дослужився до якогось начальника. Ми з ним бачились на судах по Шеремету. Звісно, що він був на службі, а не в групі підтримки.

Взагалі, щодо судів, в договорі з "Адвокатською дорадчою групою", а це потужна ініціатива, яка займається допомогою потерпілим у справах Майдану, в тому числі і розстрілів на Майдані, є обов’язковий пункт "не зневірюватись". От я і не зневірююсь (Сміється). А якщо серйозно - суди штучно затягують справи. Строк за цими статтями – 10 років, вже минуло 8.

Ігор Мітров

Поет, кіно- і літературний критик . Автор поетичної збірки "Голос України" .

 Фото: Віка Ясинська

Я приїхав у Київ у 2008 році. До цього жив у Керчі – там народився. Коли я востаннє був в Криму, мене там "запакували". Це був 15 рік. Тоді я їхав назад у Київ, і в Джанкої на вокзалі мене схопив патруль. Причина – я був у вишиванці, а на рюкзаку носив значок зі Степаном Бандерою. Але для них червоно-чорне – означає тільки Правий сектор. Мене тримали у відділку і ситуація була доволі напружена. Все йшло до того, щоб пришити мені серйозні звинувачення. Врятувало те, що у мене, по-перше, на той момент була ще кримська прописка. І, по-друге, що в патрулі був один татарин, який доволі таки лояльно спробував мене відмазати від цього всього. Я його не знав, але він послухав мій діалог з так би мовити правоохоронцями – і вирішив мені допомогти. Я був нарваний і нестримано відповідав, коли мені почали погрожувати, що зараз передадуть до ФСБ. Один з прикордонників спитав: "Чого ви так не любите Росію?"А я відповів, що, може, тому що ви анексували частину нашої території? Ментів почало трохи "бомбити" від цієї відповіді. Ось тоді і підключився татарин, зі словами: "Вали звідси і більше не повертайся!"

Тоді, я мабуть, не розумів всієї загрози і що зі мною могло трапитись. Я відчував себе там хазяїном, бо це моя земля. І говорив з ними усіма українською мовою. Перейшов я на неї після 9 класу. А поштовхом була поїздка на олімпіаду з української мови в Суми. Точніше розмова з хлопцям з інших областей України. Я почав їм доводити, чому російська мова - це добре, що "Помаранчева революція" - фігня. Коротше, транслював те, що було навколо мене. І велика їм подяка, що мене не побили, а просто розказали, що до чого. А потім так збіглося, що в рамках нашої олімпіадної програми місцевий вчитель історії водив нас на екскурсію, де розказував нам про свої праці з руйнування міфів Другої світової. І подарував нам всім ґрунтовне дослідження цього питання, яке я прочитав.

У 2013 році я вже вдруге вчився на філолога в Шевченка. До того була перша спроба - півтора року навчання на літературній творчості. І я пам’ятаю, як починалися мітинги за підписання асоціації з ЄС. Як ми бігали і розклеювали оголошення по студмістечку, щоб усі збиралися на студентський марш. А 23 листопада на Майдані у "беркутні" вже була така собі репетиція розгону. Вони тоді теж почали притискати ряди протестувальників, ми збилися під стелу. Почали співати гімн і трохи готувалися, що зараз будуть бити – здивувало, коли цього не сталося. Ну, а через тиждень, з 29 на 30, мені розбили голову, надавали по спині.

Потім я з’їздив, зняв побої. Голову перебинтували. І мене почали запрошувати для різних інтерв’ю, бо я з самого ранку волав на весь ютуб про те, що трапилося. Цікаво, що коли через деякий час журналісти дізнавалися, що мій бинт зняли, вони дуже розчаровувалися. Навіть дійшло до того, що на одному з каналів запропонували зав’язати бинт знову, щоб провести зйомки (Сміється).

Далі на Майдані я був, як кажуть, до побєдного кінця. В лютому, коли почалися протистояння на Інститутській, теж потрапив в заміс. Коли бачиш "беркутівців" на даху будинку, і вони кидають коктейлі молотова в натовп, ставало страшно, але потім цей страх кудись зник.

До моменту Майдану не те, щоб я був якимось бидланом, але недопалок викинути собі під ноги міг. А після тих подій я більше не дозволяв собі таке робити. Це банальний приклад, проте це та дрібниця, яка веде до набагато глибших речей. Головне, що змінилося для мене – я почав брати на себе відповідальність за свої дії. Побачив, як треба спілкуватися з державою. Я згадав свої права. І тепер не дозволяю нікому ставитися до себе по-хамськи.

Майдан і для країни став тим самим, чим і для мене. Тобто для тих, хто його підтримував. Це ті самі намагання щось змінити всередині себе, але, на жаль, це не завжди виходить. Тим не менш країна намагається змінитися - і дороги назад немає. Просто можна цією єдиною дорогою або повзти, або бігти.

Зараз я періодично приходжу на якісь акції, але це мають бути дуже резонансні штуки. Наприклад, востаннє я був на акції по Стерненку і Владу Сорду.

Щодо майданівських судів - я не можу туди ходити. Хоча спочатку приходив на консультації з адвокатами, де ми обговорювали нашу стратегію, як потерпілих, але потім мене це просто задовбало. Мені соромно, що я не стежу за цими процесами. І можу сказати лише одне: в судах дійсно щось зміниться і запрацює, коли зміниться все в державі.

Павло Щибря

Провідний спеціаліст аналітично-розрахункового сектору оперативно-координаційного відділу КАРС "Київська служба порятунку"

 Фото: Віка Ясинська

Одна з протестних акцій в Києві, де Павло брав участь. 2012 рік.

На Майдані я не виступав за Євроасоціацію. Я не прихильник того, що зараз відбувається в Євросоюзі – того політичного і суспільного напряму. На протест я виходив виключно проти внутрішніх проблем в Україні. Для мене Майдан був швидше повстанням проти колоніального уряду. Один з етапів національно-визвольної боротьби, черговий етап в протистоянні з Росією. Можна сказати, що це і був початок війни, бо російські спецслужби брали участь в тих подіях. Вже не говорячи про те, що абсолютно доведено, що росіяни постачали спецзасоби для придушення мітингів.

Ну, а для мене особисто дуже багато змінилося після Майдану – це і нові знайомства, і друзі, в чомусь змінився характер. Я відчув трохи більше відповідальності, ніж раніше – і з цього випливає, що я сам маю змінюватися і щось робити.

Під час розгону 30 листопада зазнав розсічення голови, закриту черепно-мозкову травму, забої руки, якою прикривався, надягши на неї рюкзак і виставивши перед собою на зразок щита. Забої спини, коли нас оточити і почали відтісняти. Перші пов’язки ми з Ігорем Мітровим наклали на розбиті голови власноруч: я спинив автівку, попросив у водія бинти з аптечки. Потім звернувся в Олександрівську лікарню: на світанку наклали шви та замотали голову вдруге. А потім правозахисник порадив зробити судово-медичну експертизу, щоб зафіксувати це документально.

Коли в грудні Майдан намагалися розігнати вдруге, я саме був у гостях. Вже десь після півночі в інтернеті вичитав, що в центрі щось коїться. Потім дивився трансляцію - сидів, наче на голках. Спостерігав це все в прямому ефірі і дрижав, ніби рисак перед забігом. Не пам’ятаю точно, мабуть, ближче до третьої зібрався й пішов на Майдан пішки, по дорозі мене підібрала якась родина, яка їхала туди автівкою.

Так само був на Грушевського в січні, дістав поранення вдруге. А в лютому, 18 числа, ми з самого ранку були на Майдані. Причому там був досить хвилюючий момент для мене, наче в якомусь кіно, коли ти ідеш вулицею і бачиш – тут один знайомий, там другий, а ось однокурсник, а онде однопоточник. Тобто проходиш два квартали, а скрізь знайомі обличчя. Це було так зворушливо, що всі твої теж тут. І з 10 ранку до майже ночі відбув весь двіж на Майдані і на Інститутській.

Вже ближче до опівночі ми розташувалися біля барикади з боку Європейської площі (саме її пізніше намагалися протаранити на БТР-ах). Але з усього спорядження у нас на шістьох чи сімох було, здається, два чи три шоломи - і нас звідтіля прогнали. Близько кількох годин ми простовбичили поруч із барикадами та у дворі Будинку Профспілок.

Народ поступово прибував на Майдан, як вже повелося тієї зими під час кожного двіжа. Були чутки, що вже їдуть з інших областей. Тоді я переконав наш гурт, а ми були на ногах з самого ранку, поїхати відпочити, щоб наступного дня повернутися. І от ми поїхали – а вже за пів години запалали Профспілки... Час від часу повертаюся подумки до тієї ночі, замислююся, чи правильно я вчинив, що вивів звідтіля сімох людей. Можливо, коли була пожежа, ми могли б стати в нагоді, когось врятувати, замінити поранених на барикадах... А, можливо, загинули б чи покалічилися самі. Та й за периметром Майдану було в дечому навіть небезпечніше — терор зграями тітушок.

Вдома я був не раніше третьої, заснув ближче до світанку. Прокинувся досить пізно, подивився новини — там вже стріляють. Розумів, що треба чекати, поки підвезуть бойову зброю, бо якщо немає зброї – немає сенсу рипатись, буде просто більше жертв і все. Ну і, звісно, реакції світової спільноти, якихось вказівок від опозиції.

Коли бої припинилися, я шукав, де ще можу бути корисним. Дізнався про розгорнутий шпиталь на Хрещатику, 36. Десь тижнів три працював там і як адміністратор, трохи, на черговому телефоні, і як санітар, і як просто побігти-принести теж. Оскільки одразу після подій багатьох майданівців або арештовували, або викрадали прямо з медичних закладів, або просто не надавали допомогу, люди й після завершення Майдану не спішили в лікарні. Ходили з запаленими ранами, забоями, опіками, з осколками, мисливським шротом, гумовими і навіть бойовими кулями в тілі. Тому і звертались до нас.

Адвокати, які супроводжували майданівців, ініціювали судово-медичну експертизу прямо на місці. На першому поверсі пораненим надавали медичну допомогу, а потім на другому поверсі вони ж розповідали про обставини поранень. Ми це все фіксували на комп’ютері. Експерти фотографували, виміряли лінійкою, тобто збирали усі докази від постраждалих. Нам надали свідчення близько 300 людей. Цей каталог, як і чемоданчик з кулями, осколками і кривавими бинтами, вже восьмий рік лежить у мене вдома.

Пам’ятаю, як ми з лікарями та відвідувачами щодня слідкували по телеку за свіжими звістками з тоді ще вільного Криму. За побажаннями тимчасового уряду "триматися", та як щодня погіршувалася ситуація на півострові.

У березні майданівці грузились в автобуси і добровольцями їхали в Ново-Петрівці готуватись до війни. Але коли почалася анексія Криму, я розумів, що у нас є армія. Треба викликати резервістів, оголошувати мобілізацію. Не хотів самодіяльності, вирішив: буде повістка — піду воювати. Проте вона так і не прийшла, можливо, через хворобу спини, яку ще раніше поставила ВЛК. Хоча потім я ходив на вишколи, наприклад, з ОУНівцями. Але загалом добровольчі утворення для себе не розглядав - могло виявитися потім, що ти там нелегально чи й не комбатант зовсім, а правосуддя у нас в країні не працює. І таким людям, як відомо, пришивали і пришивають, що завгодно. Тому в плані допомоги армії я долучався як волонтер.

Це була справді спекотна зимова сесія, але влітку 14 року ми все ж тоді випустилися з університету Шевченка. За дипломом у мене перелік спеціальностей, враховуючи викладання мови і літератури у школах та ВНЗ. І я пішов працювати в Олімпійський коледж імені Івана Піддубного. Зробив це теж з міркувань виконати ще один свій громадянський обов’язок. Два тижні секретарем, в серпні — в навчальній частині, приймав документи абітурієнтів і заводив у базу ЄДЕБО. А у вересні вже пішов вчителем, отримав класне керівництво. Це був, мабуть, єдиний справді страшний епізод із усього, про що досі розповів. Пропрацював там біля 6 років.

Хоча з ВЛК і призовом не склалося, завжди хотів бути дотичним до ЗСУ, захисту країни. Саме коли розмірковував над тим, щоб звільнитися, це вже була зима 2018-2019 років, мені однокурсник запропонував роботу на "Військовому телебаченні України" (Центральна телерадіостудія Міністерства оборони України, ЦТРС МО). Радо вхопився за таку несподівану пропозицію: сподівався, що хоча б так зі своєю спиною зможу потрапити на контракт, як військовий кореспондент. Зможу поїхати на передову. Я говорив про це з начальством – і через рік-півтора мені дали відношення. З ним я і пішов на військово-лікарську комісію (В 2017 вона мене в чергове записала в обмежено придатні під час воєнного стану) . В результаті мене все одно не пропустили на службу.

Взагалі, навіть як для цивільного робота була цікава, колектив класний, та й думка про те, що все ж служитиму в Збройних Силах надихала. Але після висновку комісії мотивації було, звісно, менше, та й зарплатня не так щоб тішила. Тому вже допрацював на військовому телебаченні другий рік і звільнився.

Зараз я працюю головним спеціалістом в Департаменті муніципальної безпеки. Обов’язки та завдання різні, але в тому стосуються і популяризації та розвитку територіальної оборони. І для мене - це знову один зі шляхів, можливо, чи не останній, долучитися до Збройних Сил.

Насправді про ТрО я дізнався не так давно, безпосередньо під час своєї діяльності як військового журналіста. Я знав, що існують резервісти бойових бригад, але про територіальний резерв, яким він став з 2018, дізнався вперше. Я був приголомшений. І зрозумів, що є багато людей, які про це так само дупля не відбивають. Вже влітку, незадовго до того як звільнився, працював над невеличким циклом інтерв’ю та сюжетів. (буде посилання) Але ж тероборона – це про систематичну підготовку цивільних громадян, яка дуже потрібна державі. Бо якщо знову буде загострення і люди, вхопивши зброю, побіжать не підготовлені, буде так само багато жертв, як це було і на Майдані, і на початку російсько-української війни.

 Віка Ясинська, Цензор. НЕТ