Найкращий учитель України Артур Пройдаков: "Якби не війна, я б так і залишався в рідному Стаханові. Але почав усе з нуля, і все виходить"

Автор: Віолетта Кіртока

31-річний викладач, який цього року став переможцем конкурсу Global Teacher Prize Ukraine, окрім того, що цікаво вміє донести свої знання дітям, ще й має свою непересічну історію. У 2014 році він вимушений був виїхати з рідного Стаханова на Луганщині, міста, яке досі залишається окупованим. Шість років Артур учителював на Сумщині у Ромнах, звідки рік тому переїхав до столиці, де йому запропонували викладати у приватній школі.

Мені було цікаво на двох уроках людини, яка цьогоріч стала переможцем у конкурсі Global Teacher Prize Ukraine. 10-класники якраз закінчували розбирати твір Івана Нечуя-Левицького "Кайдашева сім’я". І повною несподіванкою для мене стало те, що викладач показував дітям уривки з серіалу, знятого за адаптованим сценарієм того року, учні навіть озвучували деякі епізоди фільму. Зрозуміло, що хтось, знаючи текст і сюжет, досить близько до характеру персонажу передавав його текст, а хтось "плавав", бо має уявлення про твір досить приблизне. Але впродовж уроку було цікаво. Як і на наступному, на якому почали вивчати творчість Панаса Мирного і його твір "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Після характеристики Артура, що цей твір показує найкоротший шлях, як стати злочинцем, мені захотілося перечитати цей твір, забутий зі шкільного часу, аби переконатися в правильності сучасного погляду вчителя. І все було б добре, якби діти активно не використовували російську мову. Артур м’яко зауважує і просить те саме сказати, але українською. З цього ми і почали нашу розмову з людиною, яка отримала звання найкращого вчителя країни.

"ЗМІСТИВСЯ АКЦЕНТ. РАНІШЕ ЧИТАЛИ КНИГИ, ТЕПЕР – ДОПИСИ"

- Звичайно, я вимагаю, щоб діти відповідали українською. Але для багатьох з них російська – мова спілкування вдома і надворі. Я намагаюся показувати на своїх уроках український культурний продукт, серіали, цитати. Створювати такі ситуації, коли діти будуть використовувати українську мову і поза навчальним середовищем. Думаю, саме такий поступовий вплив і дасть свою позитивну тенденцію. Враховуючи сучасні реалії культурної мовної політики, розумію, що з часом українська мова все ж посяде своє місце в країні. Просто потрібно дати більший проміжок часу людям переконатися, що говорити вільно українською легко і приємно.

-Ви самі родом з Луганщини. В Стаханові більше говорили російською чи українською?

-Російською. Сватове і Старобільськ, де українська мова домінує, - це Слобожанщина. Там немає такої кількості виробництв, заводів, підприємств, як в тому регіоні, який назвали Донбасом. Тут завжди був акцент на важку промисловість, на індустрію, куди приїжджали люди працювати хтозна-звідки. Тому в моєму місті багато некорінних мешканців краю, для яких українська не була рідною.

Крім того, значну роль зіграла русифікація, яку запровадили в радянські часи. Хто говорить російською, той має більший оклад, навіть привілеї. А українська мова, так пропагувалося, - мова селян. Згадайте, у творі "Мина Мазайло" Миколи Куліша харківський чиновник хотів позбавитися свого прізвища. І там звучить крамольна фраза: "Лучше быть изнасилованой , чем украинизированой".

-Після Майдану більше людей заговорили українською, а зараз російської знову стало забагато...

-Дозволю собі з вами не погодитися. Ідучи додому з ВДНГ, де розташована школа "Мідгард", в якій я працюю, чую більше української. І так говорять і маленькі діти, і молоді люди, і дорослі. Майдан якщо не змінив кардинальним чином ситуацію, то дав відчутний поштовх для культурного самоусвідомлення. Молодь сприймає українську мову адекватно. Маю на увазі студентську молодь. І наша задача – це не втратити.

-Книги діти читають? Бо здається, що це їх зовсім не цікавить.

-Читають, але не так багато, як того б хотілося. Щодо творів програмових… Даю собі раду, що з 20 учнів 10-го класу, на уроці у яких ви були, меншість прочитала "Кайдашеву сім’ю". Решта осилила скорочений переказ, подкаст або на ютюбі послухали про твір.

У книг дуже сильний противажель – це гаджети. І ми, дорослі, самі подаємо приклад. Не можна звинувачувати дітей в тому, що вони не читають, якщо ми самі ввечері дивимося телевізор або сидимо безкінечно в телефоні. Змістився акцент – раніше читали книжки, тепер дописи в соцмережах. І це тенденція світова. Але як зараз повертається мода на вінілові платівки, так само, вважаю, повернуться і книжки. Це питання загальноцивілізаційного характеру.

"У МЕНЕ БУЛА ПЕРЕСТОРОГА: НЕ МОЖЕ ВИГРАТИ МОЛОДИЙ УЧИТЕЛЬ"

-Коли заходите в школу і бачите свою фігуру, яку тут встановили після того, як ви перемогли у конкурсі, що відчуваєте?

-Розумію, що це повага з боку закладу та колег. Вони пишаються тим, що їхній учитель досяг цього визнання. У школі Midgard, де я працюю, стимулюють розвиток вчителя. І це класно. Але є і підвищений інтерес після премії. Перші дні після нагородження були і телеефіри, і радіовключення. Це добре. Бо чим більше в медіа буде позитивних думок від вчителів, тим краще. Хоча я не думаю, що зробив щось неймовірне, чого не можуть зробити інші. Не потрібно мати 30-річний педагогічний досвід, аби стати найкращим вчителем. Це хороший приклад для молодих вчителів, що можна пробувати, не боятися, експериментувати і подаватися на премію.

-Хто подавав вашу кандидатуру? З якої кількості обирали номінантів?

-На премію Global Teacher Prize Ukraine можна подаватися самому або тебе номінують. Навіть якщо тебе номінують інші люди, ти все одно маєш заповнити анкету – про це тобі повідомить комісія премії. Організатори сповістили, що мене номінували. Хоча я планував подаватися і сам. Думаю, мої учні 11 класу могли зробити таку заявку або вчителька, з якою я працював на Сумщині.

Анкета - це не просто відповіді, а розлогі коментарі на актуальні питання. Питання такі: як опинилися в професії, які педагогічні особливості, які досягнення, як впливаєш на спільноту педагогів, які бачиш перспективи в поліпшенні сфери, як будеш розвивати концепцію громадянина світу, виклики 2030. Мені було цікаво проаналізувати власний досвід, свої досягнення, вектори розвитку і поміркувати на ці теми, так само, як і подумати, що буде актуальним, затребуваним у 2030 році, куди ми йдемо далі. Я заповнював анкету майже два тижні під час літніх канікул. Одне питання - один день. Таким був мій ритм. Усередині липня надіслав анкету, а 15 серпня оголосили топ-50. І в ній було моє прізвище.

-Надіслані дані перевіряють?

-Анкети читають волонтери з чотирьох міст України і онлайн-група. Кожну анкету читає декілька людей, ставлять бали, які сумуються. Наприкінці серпня відбувається зустріч цих 50 відібраних людей, знайомство, спілкування. Було багато молоді з різних міст країни.

Тепер потрібно було записати відеовізитівку, в якій розкрити три питання: найбільший виклик, який стоїть перед тобою, якщо виграєш премію, то… і яким досягненням найбільше пишаєшся.

Перед фіналом анкети перевіряли та оцінювали відео освітні організації. На основі їхнього оцінювання було оголошено топ-10.

Це відбулося 1 вересня в ТСН. У цей момент я готувався до уроку. Я працював і водночас дивився новини. Наприкінці показували фотографії номінантів на нагороду. І я подумав, що показують знімки всієї 50-ки… Але зрозумів, що щось знімків замало. Тоді усвідомив – це вже десятка. Тут же почали лунати дзвінки, почали вітати. Бо це вже круте досягнення – увійти в десятку педагогів України.

Ця топ-10 - це була вершина для мене. І чесно кажу, якщо б я навіть не став переможцем, не розстроївся. Я вже переміг.

Фіналістів збирали у Полтаві, в оцінювальному центрі. Там була зустріч з членами журі. Чого ми там тільки не робили! І самопрезентацію потрібно було підготувати, дебати на освітню тему відбувалися, говорили про бренд вчителя, проводили уроки, знімали відео в парах та трійках. Кожен день був насичений. Потім на основі цих трьох днів журі вирішували, хто переможець. Систему голосування не знаю. Вже перед самим фіналом була ще зустріч з міністром освіти в Києві. І врешті-решт – фінал на Софійській площі. Саме моє ім’я висвітилося на стіні бібліотеки Вернадського.

В залі зі мною були теща, моя мама, хрещена дружини, дружина і трьохтижневий син Марко.

-Ваша дружина теж вчитель?

-Логопед. У мене вся родина педагоги. Мама вихователь дошкільного садочка, теща також логопед. Дружина з Коломиї. Ми познайомилися в таборі "Артек-Буковель" у 2019 році. Працювали там разом. Я був директором, а вона педагогом-організатором. Почалися стосунки. У 2020 році зробив пропозицію. У серпні розписалися, у жовтні обвінчалися. Все, як за книжкою, - сміється Артур. - А через рік народився син.

"У 2014 РОЦІ СЛОВО "ПЕРЕСЕЛЕНЕЦЬ" ЗВУЧАЛО ЯК ДІАГНОЗ"

-Ви родом з Луганщини. Коли останній раз були вдома?

-У 2014 році… До речі, там у мене російська була мовою спілкування у всіх сферах, крім роботи. При цьому я любив україномовну культуру, нотатки вів українською.

Улітку 2014 року, коли був рух української армії через Старобільськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк, очікував, що вона має дійти до Стаханова. Але я вже встиг пожити, коли була введена комендантська година. У місті почався навчальний рік, правда, це сталося в жовтні. Тоді я викладав у педколеджі. Над закладом не було ніякого прапору, а посеред міста висіли різні прапори: десь так званої "ЛНР", десь "Новоросії", десь Росії, але не українські. Наприкінці серпня вже було перше перемир’я, але по факту ніхто ці домовленості там не визнавав. У військові угруповання, які виникли в місті, увійшли люди з темним минулим. Це вже була територія анархії. Але ми чекали до останнього. І виїхали у листопаді 2014. Переїхали лінію фронту… Тоді був буремний час. Кожного дня говорили про війну. Вона була на першому місці.

Коли я їхав з дому, мене нічого не тримало. Зібрав сумки, причому одна була набита книжками, пов’язаними з моєю дисертацією, яку я якраз писав. Але я чудово розумію тих, у кого родини, хто не може виїхати, не може покинути родичів, та й матеріальні фактори важливі.

-Влаштуватися на новому місці було важко?

-Звичайно. У 2014 році слово "переселенець" було не як прокляття, але як діагноз. До таких людей ставилися з обережністю. Зараз моя довідка про статус переселенця є, але її давно вже ніхто не вимагає. І в школі нашій працює багато тих, хто вимушений був поїхати з окупованої території: з Донецька, Луганська. І на цьому немає акценту.

У Ромнах мені було класно. Саме там я повністю перейшов на українську мову, і це мені страшенно подобалося. Пам’ятаю, колеги дивилися на мене з подивом: яка чиста українська мова. А я ж просто не знаю суржика. У Ромнах було дуже комфортно, там підібрано чудовий колектив. Спочатку мене взяли у школу №3 заступником директорки з навчально-виховної роботи. Потім я зрозумів, що потрібно влаштуватися звичайним вчителем. Спустився на сходинку нижче, але мені набагато комфортніше працювати саме з дітьми.

У 30 років не так страшно їхати в Київ, як в 21 чи 22. У мене вже був за спиною досвід: життєвий, педагогічний. Працюючи в Ромнах, у столиці я брав участь у багатьох освітніх проєктах. Їздили працювати на Закарпаття до мовного табору, записав подкасти з української літератури. Поступово я входив до медіапростору вчителів. Тому на момент, коли ми з моєю майбутньою дружиною вирішили жити в столиці, я вже навіть мав деякі варіанти працевлаштування.

Можу порівняти свій переїзд із футболом, який дуже люблю. Футболіст в якийсь момент переростає рівень своєї команди, йому потрібно спробувати себе в іншому клубі. Так сталося зі мною. У Ромнах у мене була хороша репутація, досвід успішних складань ЗНО учнями. Але з року в рік все повторювалося. Захотілось спробувати щось інше. Приватна школа для мене як виклик. На той момент у мене вже був досвід викладання у Стаханові, "Артеку" в Криму, де я встиг попрацювати, "Артеку" на Прикарпатті, державної школи в Ромнах, у школі на Закарпатті… Чим більше нових об’єктів, досвіду роботи в різних ситуаціях, тим більше прокачується скілів. Навіть перемога в премії дала мені важливий рівень комунікації з людьми, колегами.

-Чим відрізняється приватна школа від державної?

- Мені щастить, що всюди дають зелене світло. Але в приватній школі менше бюрократії, заповнення журналів, документації. Воно є, але не таке суворе. У державних школах не користуються коректором. Не дай Боже, якась помилка в записах! Другий момент – у приватних школах панує атмосфера свободи. І це поширюється як на мене, так і на учнів. Хтось може вийти з класу, запізнитися. Усе це відбувається спокійно, взаємини будуються на довірі. Уроки я організовую таким чином, як мені зручно. Навіть якщо на щось не вистачило часу, можу змістити інші теми. З кожним класом ми рухаємось програмою спокійно, у своєму темпі. Багато експериментуємо. У приватній школі скорочено відстань між дорослими та дітьми, учитель тут скоріше ментор. Також тут дуже потужна психологічна команда. Таких переваг у державній школі немає. Там психолог часто виконує роль педагога-організатора, постійно когось підміняє. Але ж роль психотерапевта у суспільстві постійно збільшується. І цього спеціаліста в державних школах не вистачає. Крім того, саме приватні школи задають тренди.

-Зарплатня значно відрізняється?

-В цифрах не порівняю. У приватній школі Києва зарплатня перебуває на рівні середньої зарплатні по Києву. Але ця середня зарплатня буде вищою, ніж зарплата вчителя в регіонах, напевно. Я знаю, що багато колег у регіонах вимушені після основних уроків займатися репетиторством, вести якісь курси. З одного боку це добре, бо паралельно здійснюється особистісний розвиток учителя, він постійно експериментує. З іншого боку – кажу як людина з репетиторським досвідом – фізично це забирає багато сил. Цього року у мене було двоє учнів. І я минулого тижня вибачився перед їхніми батьками, що не зможу займатися, не встигаю всього. У мене маленький синочок. І вдома я хочу бути не вчителем року, а батьком року, приділяти час родині. Але багато моїх колег кажуть про заробіток від додаткових занять, мовляв, що це друга зарплатня. І це зрозуміло. Мінімальна оплата роботи вчителя має бути хоча б тисяч 15 гривень.

-Як викладач ви маєте бути прикладом для учнів, тому скажіть, що ви останнє прочитали?

-В інстаграмі веду сторінку і постійно викладаю, що прочитав. Зараз у мене під рукою книжка Максима Беспалова "Усе, що ви знаєте про Ірландію, правда, але..." Це як тревел-блог про цю країну. У мене є ще додаткова зайнятість – пишу літературні рецензії до часопису для українців, які мешкають у Чехії, Польщі, Словаччині. Мені це дуже подобається. Там я писав про твори Андрія Любки, Тамари Горіха Зерня, про "Юпак" Сайгона. До речі, останній мені здався свіжим, оригінальним, автентичним. Люблю також читати й перечитувати Харукі Муракамі. Особливо "Слухай пісню вітру". Люблю сучасну українську літературу. Була б моя воля, ходив би на всі літературні презентації щодня. Але вдома мала дитина. Підросте – будемо разом ходити. Наша література розвивається, як і кіно, і музика. Усе це на своїх уроках намагаюся показати, поєднати ненав’язливо. Уже планую, розповідаючи про героїв "Хіба ревуть воли, як ясла повні", пояснити, що Чіпка – це наш Джокер, а також увімкнути пісню групи "Жадан і собаки" "Мальви" – бо ліричний герой композиції також "сидів за хуліганку".

Мій однокласник, який також виїхав із Стаханова і зараз викладає англійську мову в столичній школі, підтвердив мою думку: якби не війна, ми б так вдома і залишалися б. Нам би вистачало тільки Стаханова. Але ми все почали з нуля, страх зник, і все виходить. Я бачу стільки нового, прагну долучитись до цікавих проєктів та ініціатив. Здобув перемогу в премії Global Teacher Prize Ukraine. Це все цінний досвід.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ