Я певен, що у нас скрізь повно диверсійних груп противника, які просто чекають на свій час, а з ТрО Україна буде готова зустріти ворога будь-де, - інтерв’ю з бійцями підрозділів Сил ТрО ЗСУ

Автор: Вікторія Ясинська

Про переваги, недоліки, залучення нових резервістів і гостру необхідність масштабного інформування громадян про захист власних домівок Цензор поспілкувався з людьми, що присвятили свій вільний час територіальній обороні.

Андрій Тарасов. Боєць 126 окремого батальйону 112 ОБрТрО

Фото: Віка Ясинська

У мене 15 років аудиторської практики. Провів близько 450 аудиторських перевірок. А в 2007 я пішов з цієї сфери і зайнявся зовсім іншою справою – організацією масових свят на тематики лицарську і середньовіччя. Це фестивалі, шоу, бої і так далі.

Один з моїх чотирьох синів воює в 95 бригаді, він і зараза на сході. Я його виховував як лицара – і, звісно, що його рішення воювати не обговорюється. Ми обидва з ним кавалеристи, я ходив в походи. Свого часу рік мандрував на своєму коні Україною. З’їздив в Луганську область, перезимував там і повернувся назад. Коли приїхав на лівий берег Дніпра і побачив Київ, зліз і поцілував коню копито.

Але з 14 року я повністю в теробороні. І за концепцію ТрО я борюсь вже 8 років, хоча офіційно цей рід військ виник нещодавно. Почалося все з самооборони Дарниці одразу після Майдану. Тоді я був керівником клубу з історичної лицарської реконструкції. Після розстрілів на Майдані пішла дестабілізація в районах Києва. Тітушня почала розповзатися містом, бити машини, людей і так далі. Міліція тоді поховалася по норах. У мене були там знайомі, яким я дзвонив і розповідав,що відбувається у місті, як я врятував машину, в яку якийсь кадр кинув "Коктейль Молотова". Вискочив з вогнегасником зі свого клубу і загасив це все.

Ця ситуація мене дуже розізлила. І я поїхав під лікарню на Червоному Хуторі, де лежали поранені майданівці. Там збиралися люди, щоб забезпечити їм охорону. Зараз з усмішкою пригадую, як беру свій шолом, меч, обладунки і йду туди. На місці були провокатори, які намагалися деморалізувати людей і забрати поранених з лікарні. Але я з іншими хлопцями вийшов на сцену, плечем посунув одного з таких провокативних персонажів - і сказав, щоб його духу тут не було. Далі ми зійшлися з хлопцями на тому, що якщо ми прийшли захищати район, значить, гуртуємось. Люди були дуже ідейні і швидко організувалися. І фактично два з половиною тижні я командував ось таким формуванням в районі. Нас було близько 150-200 людей. Я дуже вдячний хлопцям, що взяли на себе керівництво окремими секторами. Ми тоді позбирали багато злочинців - усіх приводили під відділок міліції, яка не одразу розуміла, що з ними робити.

Важливий момент, що усі районні самооборони були сформовані мужиками, які вийшли захищати своє – оце і є важлива мотивація і основа ТрО. По суті той рух був зародками тероборони міста. Через два з половиною тижні відбулися збори в Дарницькій адміністрації. Це вже був початок березня. Там ми вирішили, що потрібно об’єднуватись. Звісно, одразу з’явилися маніпулятори з місцевих авторитетів, які намагалися перетягнути ковдру на себе. І у них вийшло, але я бачив в цьому всьому лише одну річ – це принесе користь, чи ні? Нам потрібні були правозахисні органи, і в якийсь момент усі прийняли рішення згуртуватися: і авторитеті Дарницького району, і міліція, і мужики. Ми почали працювати з міліцією, вони виходили разом з нами. А через декілька тижнів, коли ми загасили гарячий період, я сказав своїм хлопцям, що необхідності в самообороні в районі я вже не бачу.

Проте діло пішло далі: дарницькі бізнесмени почали організовувати "Дарницьку громадську варту", як ГО. Врешті ми усі вступили туди. Але моя позиція була така, що ГО не можуть тримати військові формування. Так говорили і хлопці офіцери, що були в самообороні. І тоді варта почала активно працювати з військкоматом.

Всього в неформальному підрозділі нас було 160 людей. Але військкомат ще довго не визнавав наше формування. І один з головних організаторів ГО зробив дуже багато, щоб максимально налагодити з ним відносини. Вони почали придивлятися до нас, а ми паралельно тренувалися.

Влітку 14 року, коли на всю йшла війна, ми розуміли, що маємо втримати наш загін. Якщо цього не зробити - у нас не буде підстав для майбутнього тероборони. А такі загони, як у нас, були і в інших районах, і, звісно, ми контактували з ними. Враховуючи, що оцей весь рух було влаштовано народом, я дуже вірю в український народ.

Я зайшов в це формування командиром відділення. Але через деякий час, певно через мою освіту і досвід, хлопці висунули мене на помічника начштабу, щоб я допоміг з оформленням документів загону. І я сформував усю документальну частину дарницької ТРО. Це був дуже корисний досвід. В 2016 році ми вже були оформлені офіційно. Тоді не було законодавчої бази щодо тероборони, не використовувалось це слово, тому нас оформили, як резервний підрозділ. Ось так ми існували фактично до літа минулого року, поки не узаконили ТрО. Для мене за всі ці роки - це особиста радість.

Чому так важлива тероборона як рід військ? Основні завдання ТрО – це, з одного боку, охорона стратегічних об’єктів, з іншого, боротьба з ДРГ противника. Коли цей підрозділ існує, в країні зникає небезпека того, що ворог з’явиться на незахищеній території. Я більше, ніж певен, що у нас скрізь повно диверсійних груп противника, які просто чекають на свій час, а з ТрО Україна буде готова зустріти його в будь-якій своїй частині.

Взагалі, я за те, щоб в Україні скасували строкову службу, а з 18 років кожен громадянин, - чоловіки обов’язково, жінки за бажанням, - вступав до лав ТрО. Відправлявся на три місяці на КМБ, далі собі вчився, працював, але у свій загін приходив, як до своєї сім’ї. А ще це буде призводити до злагодженої роботи місцевих громад, а значить усієї країни, бо ми всі – одна велика громада.

Зараз жінки теж активно вступають в ТрО і тренуються разом з нами – і я дуже радію цьому. Вони будуть досвідченими і в разі чого не відчуватимуть паніки, як діяти. Те саме стосується і чоловіків, що не тримали зброї в руках. Але людей звертається, на мою думку, ще мало. Втрачено час. Інформаційно недостатньо доведено до суспільства про необхідність такого підрозділу. Але чергова загроза вторгнення на кордонах України почали підіймати народ. Тому думаю, що до ТрО зараз ітиме набагато більше охочих.

Якщо зазирнути в історію, система територіальної оборони існувала і в Київській Русі, і за часів козаків. Окрім професійної княжої дружини, були земські, які складалися з мужиків, що захищали свою територію. Але зараз багато хто ще не розуміє, навіщо потрібна тероборона. Хочу сказати головне наше гасло: ТрО – це ваш дім. І захищати його маєте саме ви. І зволікати з цим не потрібно, бо, якщо в твій дім прийдуть вороги, без підготовки ти не будеш знати, що робити і куди бігти.

Ірина Сєргєєва. Заступниця командира роти з морально-психологічного забезпечення 135 батальйону ТрО, 112 ОБрТрО

У мене з дитинства зацікавленість у військовій справі: я з садочка грала у розвідників. В 11 класі хотіла поступати на військового перекладача. Але з мене посміялися і сказали, що дівчат не беремо. І от вже в зрілому віці, коли у мене з’явилась ця можливість, я думаю, чи не перейти взагалі в армію. Якщо б я могла забезпечувати родину, чому б ні – мені ця справа дуже подобається.

Зараз у мене другий контракт з підрозділом ТрО. Перший я підписала 4 роки тому. Тоді у мене не було військової освіти – і я була стрільцем у званні солдат. А потім пішла вчитись в університет оборони (Національний університет оборони України імені Івана Черняховського), це моя третя освіта, на факультет підготовки офіцерів запасу. Здобула звання молодшого лейтенанта і змогла зайняти офіцерську посаду. А в цивільному житті за першою освітою я перекладач з арабської і англійської мов, друга - зв’язки з громадськістю, навчалася в Лондоні. На сьогодні я в декретній відпустці, але вечорами в будні дні я ходжу на заняття для офіцерів.

Тренуватися, як тримати зброю, як стріляти я почала ще в 15 році просто для себе. Тоді були громадські об’єдання, які готували добровольців. Потім займалася з інструктором, і насправді тоді для жінки не було можливості вступити в резерв ЗСУ. Коли ми навчилися і почала формуватися ТрО, хлопці, здобувши ці знання, пішли у військкомати і сказали, що ми можемо у вас бути інструкторами, давайте будемо тренувати добровольців для резерву ТрО. А зі мною як з жінкою просто не могли підписати контракт, тому що я жінка. Мав пройти час, щоб я потрапила до лав ТрО. І коли це стало можливим, я пішла також, як інструктор до голосіївського військомату. Це був 2017 рік.

У мене весь час був внутрішній поклик піти на фронт. Я навіть пройшла снайперські курси, але у мене на той момент вже було двоє дітей, я була розлучена з чоловіком і не було на кого їх залишити. Тому ТрО - це був чудовий вихід. Я могла і бути зі своїми дітьми, і щось робити для підвищення обороноздатності країни.

Ще одна моя мотивація була пов’язана саме з моєю родиною: я питала себе, а якщо буде наступ на Київ, як ми будемо евакуйовувати мирне населення – дітей, людей похилого віку, як ми будемо оборонятися? У мене було багато друзів з Донецька, які кидали своє рідне місто, яке любили, коли почалася його окупація. І я думала, а як я можу покинути Київ, як я взагалі це переживу? Тому осторонь я точно не могла лишатись. Коли я була в голосіївському військкоматі, у нас дійсно був план, були прописані шляхи евакуації. Що робити, якщо зникне зв’язок, інтернет, тобто були прораховані всі шляхи на різні випадки пов’язані з наступом на Київ.

Зараз я служу у 130 батальйоні, і насправді всі зусилля зараз направлені не на евакуацію, а на те, щоб можна було швидко розгорнути штаби і мобілізувати населення. Роботи дуже багато – досить непросто підготувати з мирного населення, яке не має військової освіти, або досвіду строкової служби, підрозділ, який може взаємодіяти з іншими. Треба, щоб люди були свідомі, щоб вони розуміли, що це таке, нащо це потрібно, що це не якийсь там абстрактний ворог, а конкретний, який приходить до тебе додому. Тобто кожен має розуміти, що захист дому - це власна відповідальність.

Звісно, у нас не найкраща ситуація у військкоматах: щоб пройти медкомісію, певно,треба брати відпустку на місяць. Вся ця бюрократія має бути дуже спрощена, щоб процедура була набагато легшою. Далі – система навчання. І я сподіваюсь, що зараз все, що прописано в законі, має потроху реалізуватися. Потрібно налагодити процес навчання, тренування, щоб були тренувальні бази, тири. Хоча щодо обладунку – минулого місяця нас усіх одягли та взули. У мене військового одягу тепер більше, ніж цивільного.

Щодо всього іншого – воно має увійти в нашу культуру, щоб це був безперебійний процес, щоб ти міг легко знайти інформацію, щоб тебе навчили, щоб ти знав, куди можна прийти потренуватися. Але інформаційній політиці має передувати організація. Хоча попри те, що ще багато чого треба зробити, за ті роки, що я в ТрО, прогрес дійсно вражаючий.

Моя посада пов’язана з тим, що я маю знати кожного бійця в обличчя, знати їхні особові справи, які у кого психологічні властивості, на що здатні. Я маю слідкувати за бойовою готовністю підрозділу. Якщо, не дай Боже, буде вторгнення, я також буду частиною штабу, де ми будемо приймати людей. І я маю з ними спілкуватись і направляти, виходячи з їхніх характеристик. Тобто на мене покладено налагодження комунікації в підрозділі, а також агітація і інформування.

Можу підсумувати, що більшість людей приходять в ТрО за покликом серця, так само було і у мене: хочу боронити державу, але не можу йти на фронт. Є такі, хто готові захищати не Донбас, а тільки Київ. Або такі, які не можуть піти на фронт за здоров’ям або віком, але якщо буде гостра потреба тут, вони зможуть себе застосувати. Основна проблема, що дуже багато людей хочуть навчатися військової справи. Але вони не готові підписувати контракт, тобто бути зобов’язаними. Бо якщо ти контрактник, ти – частина ЗСУ, і за наказом командира генштабу завтра тебе можуть відправити на фронт. Але в нашому підрозділі є можливість походити тестово, побути рекрутом, щоб подивитись, як що відбувається. І це дуже правильно – цивільна людина дійсно має подивитись на власні очі, що таке бойова підготовка. В суспільстві був цілий ґвалт, коли захотіли жінок на облік поставити, але що таке облік ? Це просто перепис - він не зобов’язує тебе брати в руки зброю, але у деяких людей були істерики. У нас суспільство ще до такого не готове.

Зараз, враховуючи стягнення військ РФ до наших кордонів, плюс тривожну повістку міжнародної спільноти, багато хто почав питати, в тому числі мої знайомі, як записатись в ТрО. Плюс з прийняттям закону розгорнулась агітаційна кампанія – люди дійсно почали цікавитись цим підрозділом.

Володимир Тіняков. Боєць 130 батальйону 112 ОБрТрО

Фото: Віка Ясинська

Мені 55 років, в цивільному житті я керівник дирекції страхової компанії. В теробороні вже три роки, але саме закінчується контракт. І я знову проходжу медкомісію, щоб його подовжити ще на три роки. Коли я прийшов в ТрО, був молодшим сержантом, зараз - старший сержант.

Про цей підрозділ я дізнався випадково, від шанованої мною людини, бійця ТрО Володмира Полтавця. Він розповів, що є така організація – і я зрозумів, що взагалі нічого про неї не чув. Якось прийшов подивитись на цей підрозділ. Тоді там було 95 відсотків чоловіків і 5 відсотків дівчат. Люди явно були професійно не підготовлені до військової служби, і при цьому ніяк не екіпіровані. Але у них світилися очі, тобто кожен прийшов з метою допомогти, чим може.

Зараз смішно пригадувати, але перші наші заняття проходили в спорядженні, яке називається "хто що приволік з дому": хтось німецький камуфляж, хтось англійський, іспанський і так далі. Хто з дерев’яним автоматом прийшов, хто з іграшковим. Але ми потрапили у хороші руки – нам повезло з командуванням. Окрім того, що наш командир, підполковник Вадим Борисович Озірний, патріот, він ще й хороший організатор. І з того нещасного стану, в якому був підрозділ, він за три роки зміг зробити реальну боєздатну структуру. Якби навіть закон про ТрО не було прийнято, все одно я б вважав, що ми знаходимось на рівні гідного військового підрозділу.

Я учасник бойових дій в Анголі. У СРСР були довгі і жадібні руки, і фактично я був тим самим "зеленим чоловічком", який в Анголі допомагав компартії боротися з імперіалізмом. Тому цю ситуацію я знаю зсередини. Хоча сучасні інформаційні технології інші, але загалом вторгнення і гібридна війна були вже тоді. І якщо Путін і його оточення кажуть "Нас там нет", я розумію, що офіційно так само нас не було і в Анголі.

Я патріот України. Хоча у мене російська кров – мама з Уралу, тато з міста Орел. Але народився я в Харкові. Прожив там два місяці, потім поїхав до бабусі в Орел,а в Україну ми переїхали у 1983 році. І я думаю, що враховуюче своє російське походження, але довге життя в Україні, можу судити про наші два народи. Мені здається, що тут відбувається не війна між двома країнами, а війна між двома цивілізаціями. Ці дві країни непримиренні. У народу, який живе в Росії, основною цінністю є ціль: комунізм, імперія, релігія і будь-яка інша. Заради цієї цілі люди готові жити в бідності, голодними, готові спалити мільйони життів, як це, наприклад, було з Жовтневою революцією. Тому - це інша цивілізація, азіатський підхід. А в українців, які живуть тут, шкала цінностей збігається з європейською, де головне – людське життя, родина. Ми готові захищати свою родину, дім, що і є девізом ТрО – захисти свій дім, а потім свою країну, свою територію. Мені ближче саме український підхід.

Є ще один мотив, який керує мною - якесь вроджене відчуження несправедливості: мені не подобається, коли великий ображає маленького, коли розбійник ображає дівчину, коли п’яниця лізе у бійку - і я готовий заступитися за того, з ким поступають несправедливо. Те саме і тут, коли величезна країна причепилася до своєї сусідки – це несправедливість, яку треба усувати.

І третій мотив, не знаю, чи правильно мене зрозуміють, якби це парадоксально не звучало, я -патріот Росії в тому числі. І мені здається, якщо ми дамо по зубах зараз російській владі, це принесе корить народу, який нарешті займеться своїми дорогами, газопроводами, туалетами, своїм життям . Не буде наводити лад у нас в країні, а нарешті наведе у себе.

В ТрО приходять і зовсім молоді хлопці, які ніколи не служили, і дорослі дядьки, як хочуть вирости над собою, бути корисними і ось цей внутрішній вогонь дозволяє робити дива. Дівчат зараз теж вже більше, і, може, це не в дусі часу, але мені здається, що жінка природою створена для іншого. Проте якщо вона вдягає камуфляж – її вже не зупинити. Моя думка, що жінки йдуть в ТрО, бо не відчувають захищеності з боку чоловіків. Класно, коли біля нас і на рівні з нами гарні дівчата, але на їхнє місце, на мою думку, мають прийти молоді чоловіки, як і на місце старших людей, таких, як я. Молодь може принести набагато більше користі в ТрО. Хоча, звісно, що дівчата можуть йти в армію, розвиватися, робити кар’єру, наприклад, медиками, штабними співробітницями. Але я глибоко переконаний,що вбивати і вмирати на війні – це не жіноча справа.

Попри свій вік, хоча я не самий старший в підрозділі, а фізичні навантаження у нас достатньо високі, мені досить легко з ними впоратися - я марафонець і ультра марафонець. Але у нас є люди, яким не дуже просто. Втім кожну суботу в повному спорядженні ми усі виконуємо ті чи інші бойові вправи.

Мотивація людей – головна відмінність ТрО від призивної армії. Хоча, звісно, спочатку приходили люди, які відсіялись, не тому, що вони погані, а тому що це не їхнє. Але певний кістяк у нас вже є. І зараз завдяки чіткій організації є розуміння, хто чим займається, які у кого обов’язки. У нас є підрозділ зв’язку, БПЛА, інженерний підрозділ. Є грамотні медики. Фактично, якщо нам поставити конкретне завдання і гарно озброїти, ми впораємося.

Проте, якщо об’ємів тероборони, які є зараз, спочатку точно вистачить, загалом суспільству треба інтенсивно доносити, що за нас ніхто наш дім захищати не буде. За приклад можна брати державу Ізраїль, де неможливо в політиці і суспільстві дійти до якихось значущих досягнень, якщо ти не служив в армії. Можливо, нам треба не так категорично ставити питання, але тим не менш, якщо ти повноцінний громадянин, тобі завжди знайдеться застосування в армії. Ти можеш бути медиком, логістом, кухарем. Якщо через релігійні переконання ти не можеш брати зброю до рук, сиди в штабі і малюй карти. Суспільство мало б сприймати службу в країні, що воює, як норму, а відсутність служби, як відхилення від неї, але наразі ми маємо десь 50 на 50.

Віка Ясинська, Цензор.НЕТ