"Кіборг" Кирило Недря: "У людей немає розуміння того, що вони теж – об’єкт дії інформаційно-психологічної спеціальної операції"

Автор: Тетяна Бодня

Як побороти паніку і напругу, які зростають, як тільки з’являються чергові повідомлення про ймовірні дати чи сценарії повномасштабного наступу Росії? Чи можна психологічно підготуватися до надзвичайної ситуації, щоб у найкритичніший момент не впасти у ступор? Як побудувати комунікацію між владою, силовими структурами і населенням, якщо країна і її громадяни стали об’єктами інформаційно-психологічних спецоперацій?

По відповіді на ці питання звернулася до легендарного "кіборга", який у складі 93-ї бригади ЗСУ захищав Донецький аеропорт, а нині працює тренером Національної поліції України й завідувачем кафедри гуманітарних дисциплін і психології поліцейської діяльності Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ - Кирила Недрі.

"ЯКЩО ВРАХОВУВАТИ СУЧАСНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ДОСВІД БУДЬ-ЯКИХ АРМІЙ СВІТУ, ОСНОВНИМИ ОБ’ЄКТАМИ ДЛЯ УРАЖЕННЯ ПІД ЧАС БОЙОВИХ ДІЙ Є ЕНЕРГОСИСТЕМИ"

– Кириле, нині дуже багато пишуть і говорять про інформаційну війну, психологічні й інформаційні операції, по які раніше здебільшого знали лише співробітники спецслужб. Тепер вони стали частиною нашого повсякденного життя. Як ти вважаєш, якою має бути в цих умовах комунікація влади і силових структур із цивільним населенням? Ми бачимо якісь епізодичні заяви, але немає системного інформування про те, що відбувається і яким є реагування.

– Мені дуже сподобалося формулювання, яке ти вжила щодо системності. Принаймні місяць я з подивом спостерігаю за тим, що для основної маси населення війна зараз виявилась чимось неочікуваним. При тому, що ми живемо фактично в умовах війни вже восьмий рік. Ми маємо вже майже п’ять тисяч загиблих військовослужбовців, чимало жертв серед цивільного населення, півтора мільйона переселенців. Тобто все це цілком реальні цифри нашої сучасної історії чи, я б сказав, повсякденності. А тепер виявляється, що війна для людей – це подив. І я ставлю це в мінус саме органам влади в плані побудови комунікації, в якій немає системності. Періодично є якісь загострення, які відбуваються в міжнародно-політичному аспекті, і тоді ми судомно намагаємося залатати інформаційні дірки. Це абсолютно панічно і лише додає паніки населенню. Бо якщо до цього в новинах телеканалів у нас були котики з песиками, якісь ДТП чи щось про попсу, то тут нам з телевізора починають радити, що потрібно терміново перевірити найближчі бомбосховища. Однозначно у нормальної людини почне потроху зривати дах. Зокрема, й від того, що органи місцевої і центральної влади і відповідні канали інформування дисонують між собою, і вони дисонують з комерційними медійними майданчиками, які кажуть зовсім інше. Це велика біда. Бо у нас уже давно немає системи цивільної безпеки й інформування, її зруйновано й забуто.

– Яку систему ти маєш на увазі? Коли вона була?

– Я принаймні пам’ятаю її наприкінці 90-х років. Мене не оберігали від війни, а давали навички і розуміння того, що може стати реальністю.

Я виріс у місті Нікополі на Дніпропетровщині. Це місто з дуже потужними промисловими підприємствами. Воно знаходиться за сім кілометрів від Запорізької атомної електростанції. Раз на пів року у нас у школі відбувалися навчальні тривоги. І я, будучи в 6,7,8 класі, прекрасно знав, як і куди мені рухатися, як залишати школу, як пересуватися в шкільний двір. Що не можна триматися біля стін будівлі, бо вона може впасти чи тебе може засипати склом, коли буде вибухова хвиля. Треба триматися осторонь, поодаль, виходити на відкриті місця. Ми знали, як рухатися в напрямку бомбосховищ. Я це все пам’ятаю. Бо це було відпрацьовано до інтуїтивного рівня. Зараз такого немає.

Недавно ми мали змогу спостерігати один із проявів інформаційної війни – масові "мінування" шкіл. Я дивувався "праведному гнєву" знайомих, у яких, як і в мене, діти-школярі, які писали, як це "задрало". Мовляв, ми маємо постійно забирати дітей зі школи у робочий час. Що, немає змоги це припинити?

– Тобто більше не хотіли, щоб їх турбували, ніж переживали за безпеку дітей? Що відповідав?

– Питав, чи вони готові до того, що одного разу мінування виявиться справжнім. Вони мені: "Чекай, такого ж іще не було". Кажу: "А вам що, потрібно підтвердження? Хочете, щоб таке сталося? Я, наприклад, бачив, як у школу влучає снаряд. Ви готові таке побачити?" На що вперто продовжують: "Ну, це ви, Кириле Михайловичу, якісь страшні речі розповідаєте".

У людей немає розуміння того, що вони теж – об’єкт дії інформаційно-психологічної спеціальної операції. Вивчили абревіатуру ІПСО, прочитали десь, що такі операції є, але не вистачило терпіння з’ясувати, з чого вони складаються.

З одного боку, є ті, хто проводить інформаційно-психологічну спеціальну операцію, але ж є й ті, хто їй протидіє. І протидіє схожими методами. Тут і є роль влади і контролюючих органів, які мають усе це пояснювати. Це доволі складна просвітницька робота. Раніше це називалося призовною підготовкою, заняттями з цивільного захисту населення. Як це можна назвати зараз, не знаю, але назва – це не ключове. Важливо, що в це поняття входитиме. Це моменти інформаційної гігієни, контрпропаганди, фактчекінгу і т. ін.

– Як на мене, зараз забагато загальних фраз і мало конкретики. Люди хочуть знати, де будуть пункти збору у разі евакуації. Чи буде забезпечення питною водою, можливо, працюватимуть польові кухні, якщо буде зруйновано комунікації, чи пропаде газ. Це елементарні речі, які надають хоч трохи впевненості.

Коли виходить мер на брифінг і заявляє, що є план евакуації, але не дає більше ніякої інформації, від цього стає тільки страшніше. Розумію, що є інформація, яку не варто розголошувати. Тому питаю в тебе як у людини, яка має бойовий досвід. Яка інформація має бути доступною населенню, щоб зменшити панічні настрої?

– Якщо враховувати сучасний військовий досвід будь-яких армій світу, основними об’єктами для ураження під час бойових дій є енергосистеми. Тому ключова небезпека у вузлах забезпечення електромережі. Від електрики працюють газові й водяні насоси, ліфти, електротранспорт, медична апаратура в лікарнях, зв'язок. Це треба пояснювати людям. Щоб вони не "вигрібали" гречку і туалетний папір, а підготували запас свічок, тримали зарядженими павербанки. Люди мають знати, що в мережі забезпечення міста є альтернативні джерела – сонячні батареї. Відповідно має бути визначено якісь певні пункти, де, ймовірно, можна буде підзаряджати техніку, де можливо буде зв'язок, оскільки якщо не буде мобільного, то буде супутниковий зв'язок. Він теж є не скрізь – і такі пункти мають бути доступними людям.

Окрім того, треба розуміти, де будуть пункти збору. Умовно кажучи, якщо на початок нападу в тебе навіть доросла дитина буде в одному кінці міста, а ти опинишся в іншому, треба ж якось зустрітися. Тому треба заздалегідь визначити точки збору.

Також треба відповідно координувати дії силових структур у межах міст. Розумію, що дуже зручно тикати пальцями в ДСНС, Нацполіцію, ще в когось, та у нас у кожному місті де-факто є власна альтернативна мережа силових структур. Муніципальні варти, різного роду комунальні підприємства. Досі не почув, що робитимуть вони. Чомусь ми їх відразу викреслили, вирішивши, що є центральні органи влади, хай за все відповідають. Та ні, шановні, це буде справа всіх!

Ти права, коли кажеш, що потрібно визначитися з водою. І треба знати, де є резервні свердловини.

Це все лише частина того, про що ти сказала, цитуючи мера про наявність плану. Люди мають знати, про що цей план.

Наприклад, я як військовий маю чітко розуміти, що робити у разі якщо. Це має бути певний алгоритм дій. Як і для будь-якої людини. Наприклад, провила сирена -людина розуміє, що має вийти з будинку і відійти від нього, бо його може бути зруйновано.

Треба потурбуватися про людей похилого віку, передусім самотніх. Прослідкувати, чи знають вони про тривогу, допомогти їм вийти з будинку. Це система колективного захисту. Тільки не нарівні держав НАТО, а на рівні просто координації, кооперації громадян.

– Уявімо, що всі вийшли з будинку. Що далі? От всі радять бігти в бомбосховище. Але ж не всі люди робитимуть це розсудливо. Паніка може бути й тут. Якщо буде штовханина, невідомо, чим закінчиться. В люки, як радять військові, навряд чи полізуть.

– Про них навіть не згадають. Як ніхто не додумається й до того, що, власне кажучи, під будь-який вантажний рамний автомобіль теж можна сховатися. І над тобою буде ще 2 метри металевого захисту.

Це такі речі, які дорослим людям зрозумілі з часів дитинства. Бо воно в нас було трохи іншим, ніж у наших дітей. Ми не сиділи в інтернеті, а лазили по деревах, били коліна, грали в схованки. І робили це не на території в три квадратних метри зі смартфонами, намагаючись один одного відслідкувати по GPS.

Тобто, все це інтуїтивно нам знайоме. Але через життя у тому ж місті, через цивілізацію, яка принесла певні блага, ми частково за те заплатили. Ту інформацію, яка нам була "непотрібна", ми десь на найдальші шухлядки нашої пам’яті "позакидали".

– Зараз багато бажаючих навчити виживати…

– Читаю зараз іноді такі об’яви у соцмережах. Особливо мені до вподоби дописи деяких ветеранів-тренерів і ветеранів-психологів, які заявляють: звертайтеся, ми вас навчимо. А внизу приписка про те, скільки коштує курс тренінгів.

По-перше, щоб чогось учити, має бути програма. Сказати "не боятися" може кожен. А людині треба дати чіткий алгоритм дій. Окрім того, у певній ситуації ти ще маєш стати лідером. Якраз для того, щоб скоординувати дії цих людей. Це відповідальність за людей, а не за написаний текст у "Фейсбуці".

– Було б добре розуміти, що робити в ситуації, якщо будинок зруйновано, знати, що десь є пункти допомоги на такий випадок.

– Безумовно. Фактично має бути побудовано альтернативну критичну інфраструктуру. І це все треба робити заздалегідь. Якщо ми розраховуємо на те, що коли все станеться, буде одразу зрозуміло, то нічого подібного, тоді не буде зв’язку і люди не знатимуть, де знаходяться такі пункти допомоги. Тому людині вже зараз треба чітко розуміти, куди їй рухатися у разі надзвичайної ситуації.

Те ж саме з медичною системою. Якісь лікарні мають бути визнані базовими, мають бути сортувальні центри, куди можна буде звернутися, і там визначать, куди далі їхати.

"ДЕ Є НЕВІДОМІСТЬ, ЯКРАЗ І СТВОРЮЄТЬСЯ ПРОСТІР ДЛЯ ВДАЛОГО ПРОВЕДЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ СПЕЦОПЕРАЦІЙ"

– Хто має інформувати населення? Одні кажуть, що президент повинен щодня інформувати громадян про ситуацію, інші пропонують, щоб брифінги проводили міністри. Яка комунікація була б ефективнішою з точки зору психології?

– На мій погляд, у нас часто питання ставлять не за профілем і не за рівнем. З президента питати, чому якась лікарня працює, а якась – ні, це ідіотизм. У нас в країні триває процес децентралізації. На місцевому рівні у нас більш ніж достатньо важелів, аби підготуватися до надзвичайних подій і надавати про це інформацію. Можливо, багато чого вже й облаштовано, просто про це ніхто не каже. Тому інформування насамперед має бути на місцевому рівні. Ні міністр, ні президент не знають, де знаходиться генератор чи сонячна панель в якомусь окремо взятому місті. Місцева влада має брати на себе відповідальність, а не ховати голову в пісок, як страуси. Інша справа, що органи центральної влади мають контролювати, наскільки цю відповідальність таки бере на себе та чи інша місцева влада.

Звичайно, профільні міністерства теж мають працювати і відповідати публічно на ті питання, які турбують суспільство. Певно, що варто було б зробити кризовий центр. Згадай, такий досвід уже був у 2014-2015 роках. Там були щоденно брифінги. Воно, правда, досить швидко переросло у формалізм через те, що ми дуже сильно опікали наше населення від того, що відбувалося. Причісували все і пригладжували. Наслідки цього ми зокрема пожинаємо й зараз.

Найбільше лякає невідомість, а не інформація. Невідомість того, що відбудеться і що буде після того. Так влаштовано нашу психіку.

На чому базуються за великим рахунком релігії й культи? На тому, що вони дають відповідь на питання про те, що далі. Хтось обіцяє рай, хтось – пекло. Ще хтось – певні задоволення, які людина не отримала за життя. На чому грають? На тому, що закривається невідомість.

Там, де є невідомість, якраз і створюється простір для вдалого проведення інформаційно-психологічних спецоперацій. Вони дуже часто на цьому і ґрунтуються. Навіть там, де є якась відомість, насипати велику кількість різноманітних версій. Так звана дезінформація як процес, з метою заплутування людини. Щоб людині здавалося, що вона знає, що нічого не знає. Це вдається, якщо людина не отримує конкретних відповідей на свої питання.

Якщо казати про військовий досвід, то в цьому сенсі найбільш типовим і яскравим є приклад сержанта в підрозділі. В будь-якій критичній ситуації для нього є єдина команда для підлеглих: роби, як я. Тобто, хто і що не казав би солдатам, вони мають брати приклад лише з нього як командира. Сержант – це командир відділення.

– Треба також урахувати, що нині в Україні немає єдиного каналу інформування населення на випадок надзвичайної ситуації, як колись було радіо. У разі чого як людям доноситимуть інформацію?

– Нещодавно спілкувався з товаришем, він мені каже: "Слухай, ми ж точно дізнаємось, що і коли почнеться". Питаю: "А як ти собі це уявляєш? Думаєш, тобі есемеска прийде? А якщо загалом не буде зв’язку?" Він у відповідь: "Ой, а я про це не думав так".

Нагадав йому про радіоточки, які колись були майже в кожного вдома. Зараз спостерігаю, як люди купують собі радіостанції. В магазинах туристичного і тактичного спорядження їх геть розкупили. Думаю собі: а навіщо? Ну, матиму я її, але мені ж як мінімум треба буде знати, на якій чистоті відбуватиметься спілкування. Бо інакше я зможу поговорити хіба що з сусідом, якщо ми з ним домовимось, як це робитимемо.

Колись була така історія в США, коли одна з громадських організацій запатентувала і закріпила за собою радіочастоту за випадок зомбі-апокаліпсиса. Добре пам’ятаю хейт, який тобі був, з них дуже кепкували. Безумовно, воно виглядає кумедно, якщо прив’язуватися до зомбі-апокаліпсису. Та можуть же бути й інші ситуації. Такі, як була, скажімо, з кометою, коли пів світу сперечалося, пролетить вона повз чи долетить до Землі. Може, в таких випадках така частота буде не такою вже й смішною?

Тому мені зараз хотілося б почути не про смартфони для всіх, а можливо, про радіостанції чи якусь частоту. Це все реперні безпекові точки.

– Скажи, а як ви приборкували напади паніки, коли були у ДАП?

– Таню, ми були у такому стані, що для паніки не було особливо місця. Та й до ДАП багато чого вже було.

– Але страх – це ж природно.

– Так, не боїться тільки мертвий. Та найпростіший шлях для подолання паніки – наявність чіткого алгоритму дій. Коли ми опиняємося в критичній ситуації, наш мозок працює нереально хаотично, під дією нереальної кількості гормонів. Тому розраховувати на якесь послідовне розмірковування можна лише за умови професіоналізму і наявності досвіду. В середньостатистичній ситуації наш мозок працює за алгоритмом. Зірвалося-впало, накричали –побіг чи заплакав. Те, про що ми говоримо, це наявність чіткого плану, на підставі якого людина сама для себе може скласти певний алгоритм дій.

– Що робити, якщо у надзвичайній ситуації накриває паніка? Як вийти зі ступору? Наприклад, якщо ти потрапив під обстріл?

– Навчити людину, яка не бувала під обстрілом, нормально почуватися в такій ситуації нереально. Скажу більше. Навіть якщо людина бувала під обстрілами, знадобиться чимало зусиль, щоб знову її туди загнати.

Та можна досягти формату, коли станеться щось подібне, і мозок людини хоч і скаже "нічого собі", але зреагує передовсім на алгоритм, який у нього вже закладено.

– Якщо все не спрацювало? Можливо, є якісь нескладні дихальні вправи?

– По-перше, краще тебе місцевість, де ти живеш, не знає ніхто. Тому треба, як мінімум добре на ній навчитися орієнтуватися. І для себе визначити, як будеш рухатися.

По-друге, рівень стресу можна знизити, трохи навіть попивши води чи з’їсти щось солодке.

Щодо вправ, то є така дихальна гімнастика, коли ми робимо три глибоких вдихи і три глибоких видихи. Таким чином ми максимально отримуємо кисню, збагачуючи ним кров. Витрата кисню під час стресу надзвичайна. І коли у нас в крові бракує кисню, паніка наростає. Бо ми відчуваємо задуху.

Знаєш, до речі, вираз "Ущипніть мене?"

– Звісно.

– Він має під собою цілком реальну історію. Коли ми отримуємо певний больовий імпульс для наших нервових закінчень, вони починають активізувати нашу мозкову діяльність, зокрема й рефлекторну на подолання шоку. Не казатиму, що треба себе щипати, але простенький масаж, коли пальці на руках ми проминаємо трохи придавлюючи, щоб було до больового враження, зробити варто.

– Ти проводиш тренінги для поліцейських. Зокрема і з питань стресостійкості. Як вважаєш, наскільки вони готові до повномасштабної війни?

– Я думаю, що у нас взагалі мало людей, готових до повномасштабної війни. І не думаю, що реально підготуватися до цього повною мірою. Бо сприйняти це важко. Це доволі протиприродно для людини. Але розуміння реальних масштабів і усвідомлення, як діяти, має бути.

Щодо молодих поліцейських. Думаю, що в них рівень сприйняття цієї ситуації як можливої навіть більший, ніж був у нас 2014 року. Це моє враження.

– Чому?

– По-перше, це не аналогічний світ у період нашого життя. Наш світ той був суттєво безпечнішим, ніж нинішній. Тим паче, треба брати до уваги, що це молоді люди, але вони так чи інакше вже восьмий рік живуть в умовах наявності збройного конфлікту. Це ті, кому було 10 років, коли почалися події на Донбасі. У них рівень уявності й стереотипів менший, ніж у покоління, яке мислить шаблонами на кшталт: "мы братья навек, это война политиков, а не наша".

Окрім того, якщо ми кажемо про поліцейських, слава Богу, що свого часу, коли починалася реформа, створювали програми для навчання і перепідготовки, ми заклали в них саме елемент морально-психологічної підготовки й готовності до роботи в надзвичайних ситуаціях. Добре й те, що способом для навчання було вибрано методи, наближені до тренінгових технологій, де теорія поєднується з практикою. Тобто розуміння того, до чого можуть призвести техногенні катастрофи чи бойові дії, в них суттєво вище.

Інша річ, що й вони не застраховані від певних реакцій психіки. Це цілком науково обґрунтовано. Адже через те, що наша психіка така собі умовно віртуальна, ми можемо анатомічно чи хімічно вивчити структуру нашого мозку. Але певною мірою дослідити структуру нашої психіки і гарантувати, що вона всі 20 разів поведе себе однаково в одній і тій самій ситуації, ми не можемо. За найоптимістичнішим прогнозом вважається, що цифра нашого загальнолюдського знання про закони і закономірності роботи нашої психіки перебуває десь на рівні 20%.

"НА ДОНБАСІ ДОВОДИЛОСЯ ЧУТИ РІЗНІ ІСТОРІЇ ПРО МАРОДЕРІВ. ЗОКРЕМА Й ПРО ТЕ, ЩО ЇХ НЕ ЗАДОВОЛЬНЯЛО, КОЛИ ЛЮДИ ПРОСТО ВСЕ ВІДДАВАЛИ"

– Люди бояться мародерів і купують зброю, звісно, якщо мають на це право. Але ж не факт, що в критичній ситуації нею всі зможуть скористатися. Як бути загалом у таких ситуаціях: чинити опір чи віддати все цінне? Розумію, що людині з досвідом участі в бойових діях трохи важче на це питання відповісти, ніж цивільному психологу, тож давай спробуємо від нього трохи абстрагуватися.

– Ціннішого за людське життя немає геть нічого. І в разі якихось критичних ситуацій тобі навряд чи знадобиться телевізор, холодильник чи ще щось із майна. Звичайно, легше в критичних ситуаціях сховати гроші, можливо, навіть варто тримати дещо в криптовалюті.

Загалом я переконаний, що захищати своє варто. Що ж до зброї, то ще перед її купівлею треба прийняти для себе рішення, чи зможеш ти нею скористатися. Бо ти абсолютно правильно поставила питання: зброя – то інструмент, і людина визначається, чи треба натискати на спусковий гачок. Якщо людина не впевнена, що зможе нею скористатися, купувати немає сенсу. Ймовірніше, вона стане ще одним трофеєм мародерів. З неї тобі й погрожуватимуть.

– Чи дадуть спокій, якщо віддати все цінне?

– На Донбасі доводилося чути різні історії про мародерів. Зокрема й про те, що їх не задовольняло, коли люди просто все віддавали.

Проблема в тому, що у нас за великим рахунком відсутнє розуміння війни як такої. У нас частина суспільства війну ідеалізувала, а ще частина – про неї взагалі нічого не хоче чути. Та розуміти, що це таке, щоб визначити в усьому цьому свою роль, однозначно треба. Це розуміння геть не прекрасне. Я з великим негативом сприймаю людей, які війну ідеалізують. Якщо ми опустимося до рівня тактично-оперативних речей, стає зрозумілим, що нічого романтичного там немає. Там бруд, кров, різного роду людські пороки. І відповідно геть не "пушистые и белые люди". Людиною можна залишитися на війні й треба цього прагнути, та це великий труд, і далеко не всі цим переймаються. Розуміння цього має бути відправною точкою. Чи готовий ти до такого і що саме готовий робити за таких умов?

– Сьогодні у стрічці новин побачила дві абсолютно різні за посилами інформації. Міноборони РФ оголосило про відведення військ після російсько-білоруських навчань і повернення їх до пунктів постійної дислокації. Водночас глава МЗС Великої Британії заявила, що вторгнення Росії в Україну дуже ймовірне й описала сценарій зі швидким захопленням Києва військами РФ без розпізнавальних знаків. Як у таких ситуаціях реагувати на інформацію, на "дати і сценарії" вторгнення, щоб не впадати в паніку, далі жити і працювати, але й не ігнорувати повністю ситуацію?

– Треба прийняти реальність і зрозуміти, що можливий будь-який розвиток подій. Я б навіть не називав це вторгненням, це певна маніпуляція словами і змістом. Це буде не вторгнення, це буде масштабування війни до нових розмірів і нового формату. Я особисто бачив російських військовослужбовців 2014 року. Ну про яке вторгнення зараз ми говоримо?

– Я трохи про інше. Як людям правильно сприймати інформацію?

– Бути спокійним і планувати свої дії, якщо це станеться.

– На тлі зовнішньої агресії можлива будь-яка внутрішня дестабілізація. Наприклад, якісь протестні акції. Не проплачені, а коли люди виходять проти якихось законопроєктів чи нововведень влади. Їх також можуть використовувати провокатори. На що звертати увагу, коли ти учасник акції? Як не підставитись, щоб тебе не використали і ти не постраждав?

– У мене немає явної відповіді на це питання з однієї простої причини. У нас будь-яке викривлення реальності й використання тих чи інших ситуацій, людей, подій для власних цілей дуже рідко відбувається на живу. Як правило, воно відбувається в інформаційному просторі. Тому тут важливо, знову ж таки, дотримання інформаційної гігієни, а контроль за інформаційною безпекою з боку держави посідає ключове місце.

Мені важко уявити, яким має бути настільки непопулярний законопроєкт, щоб він зібрав неорганізовану акцію і десятки тисяч людей.

– Маєш на увазі, що хоч хтось повинен бути організатором?

– Так. Я завжди в таких ситуаціях думаю про те, хто кінцевий бенефіціар заходу. Як правило, він однозначно є. Інша річ, що люди, які долучилися, можуть бути або заручниками ситуації, або не розуміти її до кінця, або дійсно зацікавленими.

– Візьмемо ті ж акції через ФОПи. Переконана, що чимало людей виходять на них свідомо і не "за плюшки". На що їм звертати увагу під час проведення заходу, щоб не стати жертвою провокаторів, які можуть такі акції використовувати?

– Будь-який захід, який кінцевою метою має створити напруження і підвищити рівень агресії, має певні ознаки. Зокрема там завжди є модератори. Це ті, хто задає тон. Наприклад, щось викрикують, спонукаючи це робити інших. Тобто ті, хто нагнітає обстановку. Там є такий принцип сніжного кому, коли до того, що вже кричать, додається звукове супроводження, наприклад, хтось починає гупати. Далі відбувається штовханина з правоохоронцями, прихильниками альтернативного погляду, між учасниками якась штовханина. Все, що працює на підвищення градуса. Далі вже бути сприйняття таке: всі, хто не з нами, ті проти нас. Тому треба звертати увагу на поведінку лідерів думок і на те, чи є серед натовпу агресивно налаштовані люди, які підштовхують натовп до певних дій.

– Резюмуючи все те, про що ми поговорили, можна ще раз нагадати, що зараз, як ніколи, важливо критично мислити.

– Інформація – це зброя, і ми реально перебуваємо в полі інформаційної війни. Дуже агресивної й антигуманної. Тому останні кілька місяців я людям раджу брати інформаційні паузи. Просто вимикати телевізори і телефони бодай у вихідні. Життя багатобарвне й розмаїте.

Окрім того, якщо людина не може критично осмислити події чи проводити фактчекін інформації, вона може орієнтуватися на прості емоційно-чуттєві маркери. Подобається – не подобається. Те, що не подобається, просто прибирати зі свого інформаційного поля. Читайте те, що подобається. Це насичення інформаційного простору позитивним контентом. Там, де є позитивне тло, немає місця агресії.

І ще одна порада, яка, знаю з відгуків, працює добре. Грайте в логічні ігри! Візьміть дітей і підіть у квеструм. Створюйте для себе ситуації, де рішення не будуть лінійними, де вони потребуватимуть логічного мислення. Чим складніше воно буде поступово, тим краще. З часом ти навчишся будь-яку ситуацію розкладати на складові.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"