"Ночами не можу заснути, згадуючи всі жахіття, які бачу дорогою з Ворзелю та Бучі", - громадянин Казахстану, який вивозить українців з підвалів

Автор: Віолетта Кіртока

Ігор Дмитрович Поклад – 80-річний автор пісень "Чарівна скрипка", "Пісня про матір" та сотень інших чудових музичних творів 12 днів провів у підвалі під звуки ворожої канонади та зміг виїхати в Київ, завдяки безстрашному волонтеру Костянтину, якого тепер родина називає не інакше, як Янгол-Охоронець.

"НАЙБІЛЬШЕ ПЕРЕЖИВАЛИ, АБИ РОСІЙСЬКІ ОКУПАНТИ НЕ ЗНАЙШЛИ І НЕ ЗНИЩИЛИ ЗІРКУ ГЕРОЯ УКРАЇНИ"

Тепер життя приходить до норми, вдома найрідніші - 80-річний композитор, навпроти нього – 84-річна мама дружини Світлани, дві собаки. Сама Світлана радіє, що вдалося вирватися в столичну квартиру. Початок повномасштабного наступу Росії застав родину композитора у Ворзелі.

"Колись я вважала, що якісь буденні речі можуть розділити життя на "до" та "після"…Тоді ще я не знала, що таке війна…

Ось зараз я чую звук сирени, а мені вже не страшно, бо вибухи від танків, мінометів, свист "Градів", "Смерчів", від якого здригається все навколо, - то дійсно страшно…

Страшно, коли ці мразі їдуть повз твій будинок з автоматами, націленими на нього…

Страшно, коли ти вночі дивишся, чи дихає ще твій чоловік і твоя мама… Бо вони знесилені повністю…

Страшно, коли твої собаки не знають, що відбувається і гавкають, як оскаженілі…

Отже. В мене новий "водорозділ"… "До" та "Після"…"

-У нас під будинком великий підвал – сто метрів, - розповідає Світлана. – Ми там і пересиджували все, що відбувалося. Крім нас, там ще були сусіди. 12 діб там прожили 11 людей. І дві собаки. Наших псів ми в підвал просто закидали, бо вони не хотіли спускатися.

Чому так багато загарбників у Ворзелі? Тому що там ліс. І вони ховалися в ньому. Впритул до будинків заїжджали танками. Валили паркани і ставали просто впритул.

Всі дні нам було дуже страшно! Не знаю, як ми там вижили. Нам ще пощастило, що до нас не зайшли кадирівці... Бо сусіднього села Микуличі немає. Ми ніколи в житті такої заграви не бачили, як тоді, коли воно горіло. Небо було червоним - вороги палили все по дорозі, аби їх не підбили коктейлями Молотова...

Костя, який нас вивозив, розповів, що неподалік від нас кадирівці спіймали десять дівчаток. Що з ними робили десять діб, ви розумієте. А потім повісили. Їх тіла досі в Гостомелі… Такого слова немає, яким можна це все назвати. Фашисти такого не робили. Що більше ми сиділи в підвалі, то краще вчилися відрізняти, де гаубиця, де крилата ракета, де "Гради" чи "Смерчі".

-Все почалося з боку Гостомелю. Ми все чули, але це не було у нас. Коли загарбники пройшли села Київської області Немішаєве, Клавдієве, ми побачили, що їх багато, як тарганів. Кожного дня – ворожі колони розбивали, але зранку вони знову з'являлись, намагались лізти далі. Це щось страшне!

А що вони з Бучею зробили! Моя подруга писала мені і фото скидала. Одного дня вона виїхала машиною в аптеку по ліки для сусідів, московські "орки", що з’явились з іншого боку вулиці, бачили, що за кермом жінка, але відкрили вогонь на знищення. Вона дивом врятувалась. Ось такі московські "визволителі". Ось хто до нас прийшов!

Вже коли ми були в Києві, я побачила відео, яке виклав наш спаситель Костя. Він вивіз дівчинку. І вона говорила, що пережила за десять діб полону! 15-річна дитина! Я думала, що це ми були в пеклі. Виявляється, люди ще й в полоні були. Що від них хотіли? Який полон? Навіщо? Костя розповідав, як він вивозив дівчинку з бучанської лікарні. Їх півтори години протримали на блокпості. Чекали, поки у неї кисень в балоні закінчиться. На три хвилини залишалося, коли пропустили. І Костя довіз її! У телефоні я його так і записала – "Янгол-охоронець".

Ми проїжджали три ворожі блокпости. На одному у нас переполовинили ліки, такі необхідні мамі і чоловіку. Але найбільше я переживала, щоб у нас не знайшли і не знищили нагороду, яку Ігор отримав до дня свого 80-річчя восени минулого року. Зірка Героя України була з нами у Ворзелі. Це найдорожче, що ми звідти вивезли. Слава Богу, нагороду не знайшли.

"Сьогодні нас врятував Костя.

Простий чоловік, ризикуючи своїм життям, щодня вивозить людей з того пекла, яке нам влаштувала недодержава під назвою росія…

Я вирішила хоч якось віддячити людині, яка нас врятувала. Тому відкриваю збір коштів на заправку його авто – пальне також не береться з повітря. Збиратиму на свою картку, аби не зашкодити йому. Всі, до копійки, гроші перераховуватиму на його картку. Ви всі мене добре знаєте, сподіваюся, вірите. Давайте зробимо це! І ще. Моліться, аби врятованих Костею людей було якнайбільше!!! Бог їм у поміч!

Отже, це номер моєї картки. І кожна копійчина - це чиєсь життя!!!

5169360005000199

Приватбанк на ім‘я Поклад Світлана".

"МОЮ МАШИНУ ПІДБИЛО ВИБУХОВОЮ ХВИЛЕЮ. А Я ЗАЛИШИВСЯ ЦІЛИЙ. ПОБАЧИВ У ЦЬОМУ ЗНАК – ЗНАЧИТЬ, МАЮ ЩОСЬ РОБИТИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ"

Сам Костянтин легко і просто погодився розказати про те, що робить. І він не приховує ані свого обличчя, ані профілю у соціальних мережах. Чому – пояснив під час розмови.

-Як ви дізналися про родину Покладів?

- Я – громадянин Казахстану. Три роки живу під захистом України – після виборів вимушений був залишити свою країну, тому що на мене чинився тиск. Після останнього суду, який я виграв, мене попередили, що знищать. Довелося поїхати.

Оселився я в Бучі. Дуже гарне місце, у мене красиве житлове містечко. Я страшенно пишався місцем, де оселився. Але вранці 24 лютого почалася війна. Саме там, де я живу. Я просидів під бомбуванням три дні. Побачив страшні звірства, коли людей вбивали просто так, на вулицях, коли вони просто кудись йшли. І я зрозумів: потрібно щось робити, потрібно вибиратися!

Я зв’язався з Гайде Різаєвою, кримчанкою, правозахисницею. Вона, знаючи, що я маю машину, попросила забрати з Вишгорода родину з трьома маленькими дітьми. Забрав їх до себе у Бучу. Вони пробули тут добу, після чого я вивіз їх далі. Вони вже, слава Богу, в Німеччині. Коли повертався – біля Ворзелю мою машину підбило ракетною хвилею… Автомобілем більше користуватися не можна, а я, на щастя, залишився цілий. І в цьому побачив знак – значить, Бог вберіг. Значить, потрібно щось робити далі. Компанія Uber надала мені машину, аби я возив людей. Я вивчав чати Бучі, хто шукав допомогу, списувався з цими людьми – і забирав їх. Про родину Покладів я побачив пост у Дмитра Гордона. І вирішив їхати по неї.

На російських блокпостах я показую паспорт і посвідчення, які видані мені у Казахстані. На цьому все і будується, вся моя місія. Що я – громадянин Казахстану. 14 березня вдалося вперше провезти з собою продукти людям, які залишаються вдома. До цього у мене все, що знаходили, забирали. А це я купив колу та солодощі, вийшов з пакунком на пост і сказав: "В машині у мене є ще, але то стареньким. Дозвольте, я провезу. А це я придбав спеціально вам".

Вони голодні на блокпостах. Отримавши хоча б щось, погодилися. І я провіз людям їжу, яку купив на гроші, які зібрала Світлана Поклад! Передав для дітей каші, соски, підгузки.

-Як ви знайшли Покладів? Вони ж сиділи в підвалі, з ними не було зв’язку, як і з іншими людьми, яки опинилися в підвалах…

-Переліз через паркан, стукав до них у вікна. І нарешті відкрилися жалюзі… Погрузив у машину їх всіх, включно з собаками. І ніколи не відмовляю, як люди хочуть забрати своїх домашніх тварин. Це ж члени родини. З Божою допомогою всіх вивіз.

От сьогодні йшла колона машин. І в одну з них вистрілили великокаліберною зброєю… В цій ситуації в жодному разі не можна зупинятися. Навіть дивитися в бік постраждалих не можна. Мовчки проїжджаєш і все. Якщо відреагуєш – будеш наступним.

У Ворзелі є санаторій "Перемога", в ньому залишилися переселенці з Донбасу. І вони там зараз зовсім одні. Бо їм просто немає куди їхати. Завіз їм, що міг, дуже мало, лише пакет їжі. Але вони і його побачивши, плакали. Попросили привезти свічки, сірники, борошна, олії… Я не розумію, чому коли відкривають гуманітарний коридор, за людьми їдуть пусті мікроавтобуси. В них же можна завантажити їжу для тих, хто не виїжджає, хто залишається у підвалах… Якось під сидінням у мене лежала пачка печива. Я її віддав бабусям, які вийшли до мене, коли я забирав одну родину. Вони ділили одне печиво на трьох! І це у 21 столітті!

Я вивозив людей з села Червоний хутір, воно трохи нижче Рубежівки, села на Київщині. На дамбі нам зустрівся солдат путіна – на велосипеді роз’їжджав. Без зброї. Зупинив нас, питає: "Скажіть, де тут люди живуть?". Я відповів: "Я не місцевий, я з Казахстану", а він мені: "Я тут ходжу, хочу попередити людей, що ми прийшли не для того, щоб когось вбивати". Тоді поруч зі мною сиділа людина, яка на власні очі бачила фашистів у Другу Світову війну. Академік, доктор наук. Освічена, інтелігентна людина, яка прожила більше тижня під бомбуваннями. Так я мусив його тримати за руку, щоб він чогось не сказав цьому "визволителю".

Пару днів тому я вивозив 15-річну дівчинку, яка була 10 діб в полоні, на очах якої вбили її друга - 14-річного хлопчика.

Я не розумію, з ким воюють ці люди. Там, де я жив, - санаторно-курортна зона, там немає військових частин. Але життя мешканців цієї зони перетворили на пекло.

"НА ВСІХ ПАТРОНІВ НЕ ВИСТАЧИТЬ. ВБ’ЄШ МЕНЕ – НА МОЄ МІСЦЕ ПРИЙДЕ ІНШИЙ ВОДІЙ"

-Скільки людей ви вже вивезли?

-Почав я на 4 день наступу. Кожного дня виводжу по чотири людини. Два дні вже їжджу з напарником. Тобто два рази вже вивезли по вісім людей… Рахуйте. І це без собак і котів.

-Як ваша квартира в Бучі?

-Її більше немає.

-Де ви тоді живете?

-Мене прихистили в Києві.

-Чому ви не приховуєте своє ім’я? Для вас це може бути небезпечним.

-У січні в Казахстані проти мого народу застосували зброю, розстріляли мирних людей. І коли мені зараз кажуть, що це не моя війна, я відповідаю: ні, це моя війна! Якщо ми подолаємо Росію тут, значно підвищаться шанси на те, що і казахи виборють собі свободу. Вже зараз громадянське суспільство у моїй країні стає більш активним і свідомим. Мої соратники мають найближчим часом зареєструвати партію. І коли прийде час дебатів, я буду відкрито говорити про те, що бачу тут зараз кожного дня. Я публічна людина, тому не боюся і зараз говорити про те, що роблю.

Перевозячи людей, я якось спілкувався з полковником російських військ. Він спитав: навіщо тобі це. Я відповів: розумієш, є люди, які під час війни – табу. Це старі, жінки та діти. Якби там залишалася твоя донька чи мама, пояснював я цьому загарбнику, я би за нею також поїхав. І якщо ти ще залишаєшся людиною, розумієш, що будеш тримати відповідь перед Богом, то зараз відповідальний за те, чи доїду я до безпечного місця з людьми, чи ні. На всіх патронів не вистачить. Вб'єш мене – на моє місце приїде інший водій.

Мене прихистила Україна, тож зараз мій час зробити щось для цієї країни.

Поки я вивозив людей лише з Ворзелю. Тепер намагатимуся проїхати трохи далі. Там також люди – без зв’язку, без допомоги.

По ночах я не можу заснути, хоча страшенно втомлююся за день. Я переживаю те, що бачу, чую всі історії, які мені розповідають люди. І всі ці жахіття роблять ті, хто багато кричав, що вони – брати українцям? Це такий мир вони несуть? Вбиті мирні люди - це мир? Зґвалтована дівчинка – це мир? Ні, ця країна не має права на існування.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ