Мер Охтирки Павло Кузьменко: "Росіяни, знаючи про великі морози, підступно знищили нашу ТЕЦ, cкинувши вакуумні бомби"

Колись місто Охтирка було одним з найзаможніших не тільки на Сумщині, а й в Україні. Зараз гордість нафтовиків намагається знищити російський агресор. Але Охтирка тримається, залишаючись кісткою в горлі російської армії.

Про те, як і завдяки чому Охтирку вже зараз можна іменувати містом-героєм, "Цензор.НЕТ" розмовляє з міським головою міста Павлом Кузьменком.

Пане Павле, ми з вами спілкуємося увечері 25 березня. Як минув цей важкий день? З чим вам довелося мати справу?
(Сумно посміхається) Та зараз всі дні важкі…З найбільш складного за сьогодні—знову було бомбардування. Десь о 12 дня, у густонаселеному мікрорайоні. Я приїхав проконтролювати, щоб були зачинені усі двері. Розумієте, вчора трохи порозгрібали завали, а сьогодні дехто з мешканців намагався прийти і забрати хоча б якісь речі. А для тих, кого зараз немає в місті, ми заварюємо двері, щоб туди не було проходу.

І от поки я вийшов з другого будинку (де раніше від ракети загинуло двоє людей), почалося бомбардування з другої його сторони. Слава Богу, без жертв, але ми були за 50 метрів від вибуху бомб.

А так день, як завжди, починається з наради о пів на восьму. Хоча до початку наради ми вже добре розуміємо, що у нас по місту: де кого, не дай Бог, вбило; кого привалило; які питання будуть вирішуваться. І вже о пів на 8 починаємо обговорювати: які найбільші проблеми комунальні; благоустрій—що можемо зробити тими силами, які є; де нам взяти бензин, солярку; які ще людські ресурси можемо залучити.

А вже після цієї наради у мене відбувається маршрут по місту, спілкування з людьми. Іду туди, де працюють аптеки, магазини, базари, банк. Спілкуюся з людьми про те, які у них є потреби; що ми можемо вирішити, а що—ні.

Можете розказати про сумну охтирську воєнну статистику: скільки людей загинуло, скільки поранено?
Ні не можу і на це є певні причини.
А чому така позиція? Особисто я вас розумію, але читачам потрібно це почути.
У людей не повинно бути паніки, а також багато ще можуть лишатися під завалами.

На другий день у нас було вже багато смертей від касетних мін, а на третій—від вакуумних бомб. І було побоювання того, що буде паніка,але дарма.Наші люди мужні і сильні.

Павле, а ви до початку війни мали повне розуміння, що це таке—касетні бомби, вакуумні бомби?
(Гучно сміється) Я—хірург-травматолог. Я в курсі, але ж до війни я був хірургом-травматологом у мирному місті! Справа у тому, що з 2014 року в нас війна і працюючи завідуючим відділення, я їздив на різні конференції та семінари. І там вже було про касетні бомби. А от про термобаричні і вакуумні бомби ми навіть і думати не могли! І тільки коли у нас вони вибухнули, я прочитав дані американців, що на кордон України і Росії були завезені ці бомби. А в нас на той час вони вже вибухнули! Це було на третій день війни.

Узагальнене питання: що у місті зараз працює, а що — ні?
ТЕЦ у нас було зруйновано десь на другий тиждень війни. Її бомбардували декілька днів і ночей підряд. І на десятий день її добили. Знов-таки, на ТЕЦ було скинуто 2 вакуумні бомби. Одна знищила цех, без якого ТЕЦ ще трохи попрацювала два дні, а друга — знищила все вщент.
А вода є?
На жаль, тільки у незначній частині міста. Як і світло.
Питання, яке я ставлю всім мерам міст: скільки людей у місті було до війни — і скільки залишилося зараз?
До початку війни було 48 тисяч мешканців, зараз — десь орієнтовно більше ніж 20 тисяч.
Я правильно розумію, що Охтирку так по-звірячому бомблять ще й тому, що у вас поруч—нафтові поля, і вони не хочуть, щоб українські оборонці мали до них доступ? Чи це так?
Ні. Це категорично не так. Охтирку бомблять через те, що через неї не пройшла їхня техніка.
Тобто ви їм як кістка в горлі?
Так, вони не змогли тут зробити плацдарм . Саме за рахунок Охтирки вони загубились у полях. Їх сотні і тисячі загубилось! Вони обійшли Охтирку справа-зліва— але далі під ними почалися ламатися мости, і вони почали губиться. Стали їздити понад селами, різними дорогами, щоб обминути Охтирку. Намагалися з різних сторін її обходить, узяти її в кільце і таке інше. І—не змогли.
Як у місті ситуація з ліками?
Я говорю, це не секрет, що ми виживаємо завдяки гуманітарній допомозі багатьох мешканців Охтирки, які працюють за кордоном — в Польщі, Італії, Німеччині та інших країнах ,а також допомозі всіх громад України. Вони миттєво почали збирати цю допомогу і доправляти її до нас завдяки гуманітарним конвоям. Медикаментами ми стали забезпечені буквально за 5 днів.
У різних містах України є різні настрої щодо розподілу гуманітарної допомоги, щодо пріоритетів місцевої влади. Як з цим у вас?
Є нюанси. Часом люди не розуміють, що на сьогоднішній день на міській владі цілий місяць є велика відповідальність— за всіх людей Охтирського району, які постраждали чи до яких немає доступу. На міській владі — лікарня, всі бомбосховища, будинок престарілих і все інше. Слава Богу, завдяки команді і злагодженій дії нам це все вдається контролювати.
А як у місті ситуація по продуктах і асортименту у торгових мережах?
Складно,але деякі магазини працюють, працює продуктовий ринок. На сьогоднішній день, коли людям ставиш питання "У вас є погріб і чи є в ньому картопля", виявляється раптом, що вони хочуть італійських макаронів і кажуть "Ну, є картопля, і шо з того?"
Я зараз помру зі сміху. Чесно так кажуть?
Так. Але ж, як казала героїня одного фільму, "Я знаю 42 блюда з однієї картоплі: картопля варена, картопля жарена, отака, осяка і усе інше…". А тим часом людям у нас хочеться у різного. І уявіть: отримавши гуманітарну допомогу, де є якісь італійські консерви, бобові, щось іще, вони кажуть: "А шо це ви даєте? Цим шо, можна наїстися?"

Ви мене вибачте, але це схоже на анекдот: "Ваша Галя балувана…".
Так, але не усім поясниш, що поза чергою у нас — найбільш вразливі групи населення яких на сьогоднішній день — декілька тисяч.

Але це нікого не цікавить! У кожного свій біль.Саме це найбільш дратує — ментальність наших людей. Не всіх, звичайно— але є певні люди, які займаються виключно споживанням. От є він інвалідом першої групи, або його жінка звикла ногою відкривати двері і казати: "У мене чоловік інвалід!"

Є такі.
І от сьогодні вони роблять те ж саме. А ти їм говориш: вибачте, колись решті було добре, а вам погано— то, звичайно, увага була вам. А на сьогоднішній день всім погано! І у місті у нас залишилось 5 тисяч інвалідів і до 10 тисяч пенсіонерів. Залишилися хто — пенсіонери і інваліди. Значна частина людей виїхала—але ж вони всі залишились! При цьому завдяки державі кожен інвалід отримує кошти. Вони питають: "А шо для нас сьогодні змінилось?". Відповідаю: ви комунальні платежі на сьогоднішній день майже не платите. Здебільшого—бо нікуди їх платить, банки не працюють…Ви пенсію отримуєте, магазини у нас працюють; ми контролюємо, щоб ціна не дуже піднімалась на всі життєво необхідні товари. По хлібу ми працюємо: дістаєм муку, даємо людям, які печуть хліб, цехам, які печуть хліб. Намагаємося допомагати всім! Хочемо зробити певний запас — і таке інше.

Але ось ти приходиш—а тобі кажуть: "А коли буде Інтернет?". "А телевізор включать?". "А чого у нас світла немє?". — "Бо нема зараз можливості зробити". — "Так, а он у сусідів є!". — "Слухайте, так у вас підстанцію розбило".

Розумію ваше роздратування. А у вас, часом, не зривається з вуст відповідь: "Ви подивіться, що у Маріуполі твориться—і уріжте апетити"?
Зривається. (Зі сміхом) Знаєте, я у своєму житті з 13 років не матюкаюсь. Але тут начинаю "хєркать" і казать: "Та йдіть ви нахрєн!". І це ще без усякого такого…от знаєте, мені подобається Геннадій Москаль.
Геннадій Геннадійович.
Так, і от коли він таке щось казав— так у нього воно як пісня лилося! І от деякі тут у мене на цю пісню напрошуються.
Слухайте, я от про що ще хотів вас розпитати. Мені не раз доводилося бути у Охтирці до війни—і я пам‘ятаю, як у вас усе було заможне, бо ж місто нафтовиків! І вулиці пам‘ятаю: Сумську, Перемоги…
Так, до 2012 року Охтирка вважалася найбагатшим містом України! Найбільші були зарплати—поки кошти не вивелися за межі міста — на Київ…
Про це я в курсі. Але закінчу свою думку: і ще, пам‘ятаю, у місті була вулиця Пушкіна. То яка її нинішня доля? "Асвабадітєлі" і борцуни за російську мову цю вулицю не розбомбили?
Наче ні. Та вони й не знають, мабуть, що в нас є така вулиця…Розумієте, вони бомблять інфраструктуру. Водозабори, газові подстанції…
Тобто цілеспрямовано працюють на створення гуманітарної катастрофи.
Так, цілеспрямовано. Знаючи, що будуть холоди аж до мінус 17, вони знищили ТЕЦ. І от якби вони її знищили на півтора тижні пізніше, то це не було б так цинічно і підло. А вони її знищили, перед найбільшими морозами, використавши вакуумні бомби, кати і вбивці одним словом. Знаєте, яка особливість наслідків вакуумної бомби? Ну, коли виходиш на другий день?
Ні, розкажіть.
Скло усе лежить на вулиці.
Ой Боже.
Коли така бомба вибухає, вона на себе витягує все. Тобто коли вибухає звичайна бомба, скло летить всередину. А ця — вона вибухає, викидується велика кількість хімічної речовини, а потім—ТУУУХ—і все витягнула на себе! Заходиш на ту територію — а всі будинки без скла, і все воно лежить на вулиці. А потім в будинки заходить мороз. Що він робить? Усе що з водою — розриває. Всі батареї, водогони, труби…
І усе це вони роблять спеціально?
Так, для того, аби місто упало на коліна і почало голосити: "Путін, памагі!"
До речі, вам особисто пропонували здати місто? Ну, там, підкидували засланих козачків або смс-ки на телефон?
Були і смс-ки, і погрози, і все інше. "Ми всьо равно вас освободім—з мером ілі без мера".
Але ж вони не знають, з яким мером мають справу! Бо я подивився у вас на Фейсбуці— і виявляється, що ви ще й весілля під час війни проводите, і молодих вітаєте! Я чесно скажу: я охрінів.

(Задоволено сміється) Так, є таке.
Так, а скажіть: що ви даруєте молодим у воєнний час? Броніки? Ліхтарики? Камуфляжну форму?
Поки що тільки квіти і гарний настрій. Все!

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"