Ігор Луценко: "Росіяни вже не розраховують, що вся Україна під ними ляже. Але їм тут ще потрібна якась "велика риба""

Автор: Ольга Москалюк

Колишній нардеп, радник мера Києва Ігор Луценко в інтерв’ю "Цензор.НЕТ" розказав, як він знову потрапив на фронт, як українські військові тримають оборону столиці, описав, із ким доводиться воювати нашій армії, а також охарактеризував позицію Заходу щодо війни Росії проти України.

***

У мирний час Ігор Луценко був радником мера Києва Віталія Кличка на громадських засадах. 24 лютого, коли Росія почала повномасштабний наступ на Україну, був змушений відкласти усі справи та повернутися на фронт. 2014-го він уже захищав країну, коли росіяни атакували Донбас. Сьогодні воює на Київщині.

"У "ГАЗПРОМІВСЬКІЙ" ДЕРЖАВІ ПІД НАЗВОЮ РОСІЯ АРМІЯ – НАЙБІЛЬШ УПОСЛІДЖЕНА ЧАСТИНА"

- Як для вас почалася ця повномасштабна війна Росії проти України?

- 23 лютого відправив на таксі свою доньку за Київ і приліг спати десь о третій ночі. Приблизно за годину прокинувся від вибухів і зрозумів: все-таки почалося. Ще за півтори години по мене приїхали люди за домовленістю. Взяв дрони, які завчасно підготував на випадок такої війни, і ми поїхали на позиції перед Демидовом. Це село на Північ від Києва, звідки очікувався наступ ворога. Там близько сьомої ранку почалися інтенсивні бойові дії з бронетехнікою та авіацією.

- Ви доєдналися до ЗСУ?

- Ми одразу влилися у 72-гу бригаду Збройних сил України. Просто була попередня домовленість із людьми, причетними до організації оборони Києва, що ми працюватимемо як аеророзвідка. Адже можемо розвідувати позиції ворога, бачити його здалеку, корегувати. Власне, вранці ці люди ухвалили рішення, що мене можна тут долучити, що я буду корисним. Воно було правильним, адже там - така досить цікава ділянка боїв.

- Напередодні повномасштабного вторгнення було багато розмов про те, що такий сценарій можливий. Навіть президент США Джо Байден про це публічно попереджав. Наша влада відмахувалася та просила не нагнітати ситуацію. Однак найгірші прогнози все ж справдилися. Ви очікували на такий розвиток подій?

- Я розумів, що це можливо. Але був налаштований більш песимістично щодо того, наскільки ми зможемо підготуватися до такої загрози. Мені здавалося, що наша влада не очікувала на такий масштабний наступ. Але коли я приїхав на позиції між Демидовом та Лютежем, дуже зрадів, тому що побачив висококваліфіковану військову силу. 72 бригада – це достатньо досвідчена частина ЗСУ. Наше військово-політичне керівництво, насправді, правильно оцінило ризики наступу на Київ з Півночі. Я боявся, що наша влада недооцінила можливий варіант масштабного удару по столиці, щоб оточити її та захопити. На щастя, ці мої побоювання не справдилися. Все ж ми мали тут достатньо сил протриматися і на початку, і в подальшому.

- Ви воювали і 2014 року. Чим для вас відрізняються ці два етапи війни?

- Це для мене – суб’єктивно дві абсолютно різні війни…

Коли ти воюєш далеко від свого дому, це зовсім інше, аніж поруч із ним, коли ти встаєш зі своєї постілі, в якій ти спав останні 20 років, та за пів години – перебуваєш на позиціях під вогнем. Ми жартували: "Добре, що твоя квартира з усіма зручностями поруч" (всміхається. – О.М.). Але, насправді, це гіркі жарти. Тому що воювати у себе вдома – це дуже сумно.

Ще одна відмінність – масштаб подій. Нині ми маємо боротьбу двох співмірних сил. Хоча Україна – маленька, а Росія – велика, ми бачимо: ворогу не вдається нас зламати. Якоїсь якісної переваги на сьогодні в силах і засобах я не бачу. Хіба що є колосальна моральна перевага у нас, але це інший вимір. 2014-го наша армія, можливо, не була настільки психологічно готова повномасштабно воювати із противником. Зараз це – абсолютно нормальна історія. Перше, що мене вражало в поведінці солдатів, - подовження тієї буденності, в якій вони жили. Тобто для мене було стресом побачити, що війна – біля мого дому. А військові ж з усієї України, то і ставлення таке: "Ок, воювали на Донбасі, тепер воюємо тут".

-Андрій Білецький, який зараз також воює, вважає, що""армія Путіна" все більше схожа на воїнство Саурона із "Володаря перснів"". Ви який для себе склали загальний "портрет" російського військового?

- Справді, Толкін (автор "Володаря перснів". – О.М.) – геніальна людина. Режисери теж постарались, щоб передати цей тип тоталітарної армії, яка розділена на клани, де масово розповсюджене погане ставлення до своїх же побратимів. Якраз для російської армії це більше характерно, аніж для інших армій світу. Така в них традиція. Якщо ви почитаєте величні твори самих же росіян про свою війну під час Другої світової, побачите, що таке саме ми спостерігаємо і зараз (хіба гинуть вони менше). Я рекомендую усім читачам прочитати "Ванька ротний" (Олександра Шуміліна. – О.М.). Насправді, це антиросійська література (посміхається. – О.М.), тому що направлена проти самої сутності російської держави. Цієї книги буде більш, ніж достатньо, щоб зрозуміти, як російському солдату завжди було тяжко. Навіть якщо він свого часу вів праведну війну, все одно до нього було те саме ставлення. Що вже казати про зараз! Цей феномен Толкін достойно змалював у своїх творах, коли беруть якісь дерева і роблять з них солдат. Ставлення до них залишається, як до деревини, а вони самі себе ж постійно й перманентно репресують.

Можливо, є у росіян якісь частини, які мають свої традиції. Але, повторюся, я не знаю іншої такої чисельної армії, де таке зневажливе ставлення до власних солдат та їхнього життя. Вони декілька тижнів тримали своїх військових у відкритому полі під нашими артобстрілами, не давали команди відходити, а наказували терпіти.

- Також у Фейсбуці ви запостили військовий білет російського солдата 2001 року народження, підписавши: "В Україну рашисти не шлють строковиків, ага". Хоча росіяни розказували, що таких військових в Україну не відправляли. Це не перша і не єдина їхня брехня. Хтось ще вірить у їхні казки?

- У цій тотальній брехні навіть не треба звертати увагу на заяви на кшталт тієї, що строковиків в Україну не відправляють. Самому російському народу абсолютно байдуже, чи роблять це. Там є мізерна частина громадян, яка нічого не зробить всередині країни у цьому патріотично-фашистському запалі, який панує по всій Росії. Думаю, російське суспільство готове до великих втрат, у тому числі строковиків. Їм абсолютно байдуже! Я роблю ці висновки з реальних ситуацій. От знаходять документи на трупах російських солдат. Телефонуємо абонентам, які підписані "мама", "дружина". А там – абсолютно неадекватна реакція! Нічого людського у них немає. Як і надії на те, що ті люди нарешті схаменуться і зрозуміють, що не у їхніх інтересах йти за Путіним на смерть. Зараз їм це подобається. Вони ще й зляться на нас за те, що ми їм заважаємо робити це з тріумфом. Однак продовжують дотримуватися тієї ж лінії поведінки.

- Ці заяви про тріумф викликають не тільки подив, але й нерозуміння. Як і, власне, поведінка російських солдат. Ми бачимо чимало відео їхнього мародерства. Ви також розказували про те, що окупанти крадуть килими із багатоповерхівок поблизу Гостомельського аеропорту. Про що це свідчить?

- Російська армія не змінилася з 2008 року. Хто тоді спостерігав за їхніми діями в Грузії, може згадати цей момент: "Туфли ох@енные" (такі слова сказав російський солдат, побачивши взуття у покинутій грузинською армією казармі під час російсько-грузинської війни. – О.М.). Зараз вони абсолютно такі самі – з таким самим світоглядом. Ми маємо розуміти, що у "газпромівській" державі під назвою Росія армія – це найбільш упосліджена частина. Хіба ще є якась елітна складова – найманці, які працюють в Сирії, але навіть більшість з них в Росії бандити обкладали даниною – тобто військові мали віддати їм частину заробленого. Я не кажу про псковських десантників – можливо, там інша історія. Але загалом це армія рабів. Звісно, вони намагаються щось вкрасти та грабувати, як у них було прийнято завжди. Щоб ви розуміли, у них кожен елемент одягу чи зброї промаркований. Це абсолютно відрізняється від нашої ситуації, коли великі матеріально-технічні ресурси передаються просто на довірі. Мені, наприклад, вручили дрон, який коштує дуже дорого, і сказали: "Працюй!". Ніхто й розписки не брав! А от у них на кожній деталі написано прізвище. Тому що вони навіть один в одного постійно крадуть.

"РАКЕТНІ УДАРИ ПО ЛЬВОВУ ПОВ’ЯЗУЮ ВИКЛЮЧНО ІЗ ВІЗИТОМ БАЙДЕНА ДО ПОЛЬЩІ"

- Путін планував за два-три дні взяти столицю України, але "щось пішло не так". У п’ятницю російське Міноборони заявило, що вони концентруватимуться на "повному звільненні Донбасу", але й можуть спробувати взяти штурмом Київ, Харків та інші обласні центри. Ви якою бачите подальшу ситуацію?

- Я не є експертом, який має інформацію з усіх ділянок фронту. Якби я знав, які там акценти, міг би спробувати спрогнозувати. Але я бачу, що відбувається, лише там, де знаходжуся. Тому можу оцінювати ситуацію загалом, скоріше, як політичний експерт. Думаю, що їм тут потрібен якийсь значний успіх. Вони не зменшуватимуть радикально свої амбіції до меж Донецької та Луганської областей. Це для них мінімум. Їм потрібно щось побільше, як-от Київ. Якщо не він, то Харків або ще якесь місто. Я дивуюся, чому Путін одразу не вдарив по Волині. Це б мало серйозні політичні наслідки. По-перше, удар по ніби то безпечній території. По-друге, фізичне відсікання від західного світу. А зараз немає інформації, що він планував би це зробити. Тим більше, він в Україні вже витратив чимало своїх ресурсів.(Розмова відбулася до ракетного удару по Луцьку. - Ред.)

У білорусів як силу, яка здатна змінити хід війни, я теж не вірю. Можливо, я – занадто оптиміст, але щось мені підказує, що там суспільство дещо інше, аніж в Росії. Тому сьогодні час для такого відсікаючого удару на Львів, вважаю, втрачено.

Я не виключаю можливість повторного нападу на Київ з якимись поганими супутніми речами, як-от хімічна зброя, про що я навіть не хочу говорити. Думаю, вони уже не розраховують на те, що вся Україна під ними ляже. Але їм тут ще потрібна якась "велика риба".

- Але у суботу, коли Польщу відвідував Джо Байден, до Львова якраз прилетіли ракети. Чи це був "привіт" американському президенту та спроба його налякати?

- Я це виключно пов’язую із візитом Байдена. Взагалі будь-які ракетні удари, як ви бачите, не зможуть дати їм захопити територію. Вони можуть випустити усі свої ракети по Львівській області, але це ніяким чином не допоможе їм взяти її під свій контроль. Ракети – це засіб знищення нашої критичної інфраструктури. Передусім, аеродромів, з яких може стартувати наша тактична авіація.

Ще один момент – психологічний вплив, залякування. Але якщо людина більш-менш психологічно адаптувалася до війни, її не мають лякати такі речі. Більш небезпечними є загальновійськові дії піхоти з використанням бронетехніки, тому що так вони можуть забирати у нас території.

- Чи мав би Байден відреагувати на ці сигнали?

- Не думаю, що ці сигнали росіян якимось чином на нього вплинуть. Західний істеблішмент все ще боїться вв’язатися у війну з Росією, хоча вона вже зізналася, що воює із Заходом. Тому продовжує робити вигляд, що нічого не відбувається.

- Уже відкрито звучать заяви про те, що Росія може атакувати й Польщу – країну НАТО. Що тут ще може бути незрозумілим?!

- Є багаторічний механізм мислення політиків. Вони так думають: якщо прилетить по нашому населенню, то це знизить наші рейтинги, нас звинувачуватимуть, що ми винні в тому, що по людях стріляють. При тому, що фактично такі приклади уже є. Згадайте, як під Смоленськом (10 квітня 2010 року. – О.М.) росіянами був збитий літак із тодішнім президентом Польщі Качинським та представниками еліти. Тобто війна проти них вже йде. В принципі, їхній народ налаштований на те, щоб воювати, а не здаватися Путіну. Але політики не розуміють, що буквально на наступний день після того, як по ним вдарять, і вони почнуть відповідати, їхній рейтинг зросте! Коли країна терпить такі непрямі удари – це ще гірше, аніж вийти й відверто сказати: "Так, я беру на себе відповідальність, і ми оборонятимемо нашу країну". Треба готувати свою націю до того, що доведеться воювати. Якщо ти це робиш, матимеш більше шансів виграти війну.

- Але є одна велика проблема – Росія погрожує ядерною зброєю.

- Якщо застосовують ядерну зброю, вона передбачає знищення під нуль того, хто це зробив. Я розраховую, що окрім Путіна, у цьому механізмі є якісь інші люди. Якщо ми розглядаємо гіпотезу, що він вирішив вкоротити собі віку методом ядерної війни, то не думаю, що ті, хто поруч із ним, поділяють цю ідею. Не так просто запустити весь цей механізм на такому рівні. Вважаю, було б правильно погрожувати ядерною зброєю у відповідь, а потім уже сідати та пробувати домовлятися. Бо коли працює "ядерна дипломатія" в один бік, це якраз стимулює до відчуття безкарності та застосування цієї зброї. Сподіваюся, що та ж Республіканська партія в США матиме більший вплив. Тому що зараз навколо Байдена знаходяться "голуби миру", які за дружбу з Росією. Але потрібно повертатися до тих традицій, коли із Радянським Союзом говорили тією мовою, яку він розумів.

- Наостанок запитаю, а яким є для вас "обличчя" цієї війни?

- (зітхає. – О.М.) Передусім, це обличчя моєї зруйнованої країни. Коли я візуально уявляю цю війну, перед очима в мене – розбомблений "рай" навколо Києва. Це дачні селища, де люди щось вирощували, "вили гнізда", створювали оцю українську мрію - хатинку із вишневим садочком. Це ж зовсім інша історія, аніж індустріальні зони Донбасу. На жаль, Радянський Союз понівечив Донецьку та Луганську області задовго до цієї війни. Він спотворив там природу та життя людей антиекологічними і страшними виробництвами. Донбас дуже давно нагадував зону лиха. А навколо столиці українці будували щось хороше. Тут були сонячні батареї, їздили електромобілі…

Квінтесенцією усього цього стали тварини. Раніше тут були стада поні. Я вже тиждень їх не бачив. Починаю хвилюватися, чи не знищили їх цими жахливими артилерійськими ударами. Також лишилася чимала кількість великих собак, яких, певне, просто не змогли забрати із собою, коли від’їжджали. Певне, людям, які рятувалися, довелося робити страшний вибір між собою чи своєю дитиною та собакою. Так от весь цей комплексний "рай", про який я сказав, було просто знищено росіянами. Отакою для мене зараз є візуальна картина цієї війни.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"