"Російські десантники хотіли дуже круто і швидко проїхати до столиці. Але на шляху стався Ірпінь. Ми рашистів дуже розчарували", - 59-річний воїн ТрО Дід

Автор: Галина Сернівка

Анатолій Володимирович Холявка, з позивним Дід, – один із найстарших захисників Ірпінської ТрО. 59-річний далекобійник та мисливець – з перших днів у славетній команді ірпінських захисників, які розвінчали мрії рашистів на бліцкриг.

Анатолію Холявці у жовтні виповнюється 60. Планував поїхати в теплі краї, але тепер, припускає, треба буде відбудовуватися

"Я водій-далекобійник. Їздив і бачив, що відбувалося в Грузії, Придністров’ї. Я до цього був готовий. Знав, що треба робити. Питання не стояло", – ділиться співрозмовник.

Ні секунди не вагаючись, коли почалася повномасштабна війна, з благословення дружини, Анатолій Холявка пішов записуватися до місцевої тероборони в рідному Ірпені.

"Я був у черзі 178м. Мене не хотіли брати. Казали, мовляв, ми вам зателефонуємо, зброї немає… А я відповідав, що мені нічого не треба, у мене все є. Є чим, що і кого захищати! І от, коли відбувся перший бій, я встав і пішов, прихопивши свою гвинтівку. Так і залишився на посту з хлопцями. Російські десантники хотіли дуже круто і швидко проїхати до столиці. Але в них це не вийшло… три рази щонайменше. Бо на шляху стався Ірпінь. Ми сильно розчарували рашистів. Ті люди, які зараз в ТрО Ірпеня – всі прийшли самі. Добровольці за покликом серця. Не за грошима, не за нагородами, а за обов’язком. Із такими людьми тримати бій вважаю за честь".

Озброївшись "до зубів", Дід спорядив ще й сусіда. "В мене ще був карабін з оптикою. Він в мене і є, але зараз служить на озброєнні у мого сусіда. При мені зараз зі зброї – гвинтівка снайперська та автомат. Автомат добрий, тому що з цієї гвинтівки я можу вистрілити лише 5 разів і треба заряджати. Це її специфіка. А мій сусід з карабіном, дай йому Боже здоров’я, робить свою справу… дуже добре", – ділиться пан Анатолій, натякаючи що в Ірпені також є свій Привид-месник на зразок Бучанського мисливця.

Зв’язка ключів та гвинтівка – його "обереги"

Одною рукою Дід притискає до грудей снайперську гвинтівку, а в другій стискає жменьку ключів – тепер це просто брязкальця… А колись — ключі від дому в Ірпені.

"Це все, що залишилося від мого будинку, – киває на зв’язку ключів захисник. – Брелок мені подарувала донька. Тепер це лише згадка. Буде моїм талісманом... Дім згорів, лише стіни зосталися".

Сумну звістку чоловік одержав, уже перебуваючи на ротації в Києві. Однак радіє, що хоч дружину вдалося вивезти.

Атошка за розмірами менший за двох котів пана Анатолія

"Дружина до останнього не хотіла виїздити. Каже: "Де ти, там і я". Виховав на свою голову! Я її насилу вивіз. Зосталися два коти та собака. Друзі дивилися за тваринами. За котів я впевнений – вони виживуть, а от АТОшка… Це член сім’ї, він не зможе знайти собі їсти. Нам його підкинули 8 років тому, як АТО почалося. Тож ми його назвали АТОшка (Тошка). Я навіть не знаю, що страшніше – його загибель чи зустрітися з ним поглядом, коли повернуся… Як я йому це поясню… Я завжди брав його з собою на полювання і от крайнього разу, коли взяв рушницю, пригадую, Атошка так зрадів, почав бігати за мною, хвостом махати, а очі аж горять! Я йому кажу: "Тош, я не на полювання…". Так ми й попрощалися", – пану Анатолію важко далі вести бесіду. Мовчимо разом.

Ірпінська ТрО, кістяк якої становили АТОвці, вчинила небачений опір окупантам.

"Ми ліквідували один ворожий танк, дві БМД, БТР, а піхоту хто там рахував…" , – ділиться досвідчений захисник пан Дід.

Рашисти навіть щиро дивувалися організованості та ефективності тероборонців, що не відповідало їхньому вигляду, мовляв, то не пересічні люди, а спецура, переодягнена безхатьками!

Попервах вони, дійсно, мало нагадували професійних воїнів. Хто в чому прийшов, в тому й ніс варту: яскраві куртки, шапки, незручне взуття… Але учасники бойових дій почали облаштовувати оборону та тренувати новоприбулих. Згодом одягнули форму місцевого мисливського клубу, пізніше й форму ЗСУ. Хіба що на найвищого оборонця "Гулівера" досі нічого відповідного не знайшлося (зріст хлопчини 2 м 5 см). Під час ротації оборонці пройшли навчання з тактики та медицини та пристріляли зброю. Тепер вони якщо і безхатьки, то лише з подачі окупантів, які зруйнували їхні домівки та все живе, що було довкола.

В мережі їх охрестили "Богами Ірпеня", "Кіборгами Ірпеня", а відома тележурналістка та блогерка Яніна Соколова зауважила: "НАТО дійсно не дотягує стандартами до територіальної оборона Ірпеня. Хлопці ви круті"

Трофейні набої. Від своїх же набоїв і помруть окупанти

"Вони прийшли до нас із бронебійними патронами. У них всі ріжки такими забиті. – Дід показує трофейні набої калібру 5.45. – Вони приїхали убивать. І байдуже, що на мені. Від таких патронів ніякий бронежилет чи каска не захистить. Найгірше — якщо пробиває передню пластину, рикошетить від другої і вертається куля всередину, руйнуючи внутрішні органи. Деякі наші хлопці задню пластину навіть не ставлять… Так є шанс, що куля пройде навиліт, а так уже шансів немає".

Вчинивши небачений опір, ірпінці роздраконили рашистів — і ті прагнули помсти. Підійти боялися, тому використовували важке озброєння.

"Щоб помститись, нас намагалися змішати з землею. Один день, артилерія била по нашій позиції без перестану, я нарахував 134 (!) приходи. Після цього ми чекали, що вони прийдуть до нас в гості, але вони не захотіли, – каже Анатолій Холявка і додає, – ніколи не пробачу ворогу загибель трьох побратимів. Вони саме змінилися з поста, пили каву, і тут беззвучно прилетіла міна… Такі моменти важко згадувати. Але неможливо перемогти людей, які прийшли вмирати. Нам важко… нас можна вбити, але перемогти – ніколи! Окупанти оточили нас з обох боків, але ми не покинули пост. Як я можу піти, якщо я розумію, що якщо я піду – вони просунуться ближче до моєї хати, де мене чекає дружина. Вона ж мене чекає, а не їх!".

З цього місця Анатолій часто поглядав на свій будинок. Ось він, з червоним дахом… був

Пан Анатолій показує фото, зроблене з колишнього пункту спостереження (Зараз ця локація стерта з лиця землі ворожими снарядами). Каже, стежив і за довіреним квадратом, і поглядав на будинок.

"Бачите, тут будинок культури видно згори (теж зруйнований ворогами), а за будинком культури – червоний трикутник і одне віконце – це дах моєї хати. То я кожен раз дивився чи на місці. – З сумом пригадує ірпінець. – У нас був пост на 4-му поверсі недобудованого будинку. Це визначили як найкраще місце для спостереження. І хоч ми маскувалися, та пост вирахували. Приїхав танк і почав впритул нас розстрілювати. Дякувати Богу, промахнулися. Постріл прийшовся не у вікно, а поруч в стіну. Дякую будівельникам, які на совість клали кладку. Стіна витримала. Але цей свист підлітаючого снаряду я не забуду ніколи. Два рази танк стріляв у нас і два рази стіни втримали. Значить, не доля зараз вмерти. Поживемо ще. Повоюємо".

Співрозмовник ділиться, що завдяки війні вдалося знайти справжніх друзів, а також розгледіти тих, хто жив поруч. Маски впали і колись добре знайомі люди відкрились з нового боку. Комусь, каже чоловiк, руки тепер не подасть, а з кимось стали щирими друзями.

"Вони всі мої брати тепер. І хто не зміг – їх уже тут немає", – пояснює чоловік. Пан Анатолій на власні очі переконався, що справжні супергерої не у фільмах, а вони живуть у рідному місті (на даний час Ірпінь одержав гідне звання міста-героя, - авт.), ба навіть на одній вулиці.

"Можливо, хтось не повірить, але за натурою я добрий. Та після того, що сталося, моя доброта пішла у відомому напрямку — слідом за російським кораблем, – вони вбили нашу жалість", – розповідає Дід. За його словами, наша терпимість до рашистів упродовж усіх цих 8 років війни дорого обходиться. "Не треба ніякої терпимості. Тому що це дорого коштує".

Анатолій Володимирович нікуди евакуюватися не збирається, стоятиме до кінця: "Ніякого жалю, ніякого співчуття і мені однаково, скільки у нього дітей і скільки йому років. Чи буде плакати його мама, чи ні. Нехай вони про це знають. Та вони вже знають".

P.S. Коли готувався матеріал, мій поважний співрозмовник вирушив на ротацію до Київської області. Від сусідів довідався, що його Атошка загинув у нерівному бою з бродячими псами. "До останнього захищав свою територію", – у переписці повідомляє обставини смерті собаки пан Анатолій.

На запитання, чи планує завести нового чотирилапого друга? Майже миттєво відписує: "Обов'язково!"

#СлаваІрпеню

Галина Сернівка (Halyna Sernivka), для Цензор.НЕТ