"Над нами кружляли лелеки, а я зіщулилася, бо, здавалося, - це знову російські літаки прилетіли", - жителька Бородянки
Осягнути все, що сталося на правому березі Дніпра після широкомасштабного наступу росії на Україну - неможливо. Короткі зустрічі і розмови з людьми, які пережили окупацію, по-різному страшні. А кількість спаленої російської техніки на наших дорогах, обвуглені тіла солдатів "другої армії світу" викликають лише радість. І навпаки – дуже болючі емоції викликають спалені чи розстріляні цивільні машини, яких стільки обабіч всіх доріг, що серце крається.
Деінде ще трапляються і тіла тих, хто намагався чи втекти від ворога, чи дістатися своєї родини в містечках та селах, густо розкиданих по цій території. Пекельний біль від всього побаченого за два дні поїздки особисто мене не покине вже ніколи. Хоча його і так вистачало – після регулярних поїздок впродовж восьми років на схід країни ворога ненавидиш люто і однозначно. Тільки тепер, після жаху Бучі та Гостомеля, Маріуполя та Харкова, Охтирки та Тростянця, всі українці зрозуміли, що "харошего русского" не існує.
"Всюди, куди приходить росіянин, - насрано", - зауважив хтось із нашої компанії, яка вирушила в населені пункти зразу після того, як звідти пішов ворог. І це правда як в прямому, так і в переносному сенсі. В прямому – бо в квартирах дуже симпатичного кварталу Бучі Лісової, а їх розкрили кожну, навалені кучі часто саме посередині приміщень.
"Бачите сліди на клумбах? Всі переорані. Там стояла техніка – танки, броньовані машини, - розповідає охоронець кварталу. – А жили ці покидьки в квартирах, які собі обрали. Звідти і повиносили все, що хотіли. Хіба нас не чіпали. Перевірили людей, які ховалися в підвалі. Правда, декілька чоловіків взяли в полон на декілька днів. Але згодом відпустили". Охоронець зауважує і на те, що майже всі машини, які залишилися біля будинків – прострілені, а їхні капоти відкриті, як консервні банки – і з кожної знятий акумулятор.
З двору неподалік виходить родина з двома дітьми. Меншому – п’ять років. Коли жінка чує, що є молоко і прокладки, радіє так, що стає ніякового тим, хто привіз це все. "Малий постійно просив молока. А де його взяти? Ми з двору боялися вийти, бо ж росіяни жили в будинку за забором – в сусідському. Тут же розставили декілька своїх машин, включаючи танк". Чоловік каже, що намагався вивезти родину, але його машина поламалася. Тоді сусід дозволив взяти свою – розповів, де ключі від неї. "Я вже і прогрів машину, ми і речі приготували. Тільки загрузилися, аби їхати, і тут – вони. Я не ризикнув виїжджати – ви ж бачили, скільки розстріляних машин навколо. І всі – цивільні. В усіх були люди", - говорить чоловік. В хату до себе він ворогам зайти не дозволив: "А я зразу сказав: як хочеш увійти в хату, залиш автомат на дворі, у мене діти. Чого до них іти із зброєю? Той щось сіпнувся в хату, та передумав", - каже чоловік. - Час від часу до нас через паркан заглядали ці покидьки. Питали, чи є в нас їжа. Давали нам свої сухпаї. Чесно скажу, що відмовляти їм боявся. Консервами звідти годував собаку. Самі їсти російське гидували"…
В хаті, яку зайняли росіяни, на стіні бані, яку активно використовували, на стіні написана цифра 76, яка засвідчує, що тут "квартирували" бійці 76-ої десантно-штурмової дивізії. Хазяїн будинку каже, що ними випитий весь алкоголь, який був в наявності. Зникли дитячі самокати, велосипед. Повіз, який "асвабадітєль" подарунки своїм дітям. Жінка буде довольна… А за великим телевізором з будинку ці бійці навіть поверталися. І таки забрали. А інший, трохи меншої діагоналі, прострелили…
Цей борд на трасі Буча-Бородянка зараз сприймається як знущання
В Гостомелі у нас була мета – перевідати притулок для собак, створений багато років тому. Він розташований геть на краю міста. Звідти дійти до школи, де приймають волонтерську допомогу, - не близька дорога. Та й ті четверо, що займаються притулком, не хочуть кудись ходити. Але корму для тварин, тирсі для підстилки та їжі для себе були раді.
"Ми таке пережили… Вже нічого страшніше не буде, - каже жінка, яка і створила цей притулок. – Нас виводили на розстріл. Вимагали телефони, підозрюючи, що саме ми корегуємо вогонь української армії. Так що я свій телефон втопила оно в тій бочці з водою". Навколо жінки десятки собак, яких вона називає дітьми. Декількох з них, які гавкали на окупантів, ті застрелили.
За воротами притулку все говорить про присутність тут росіян. Розстріляний екскаватор без коліс з ключем у замку… Безліч головних уборів з георгіївською стрічкою навколо. Про такий розпізнавальний знак я чула від жінок, яким вдалося виїхати з Бучі вже під час окупації. Вони розповідали, що біля їхнього будинку стояв танк і переляканий хлопець з нього сказав, що він з Білорусі. У нього і його командира не було нашивок. А на рукавах та на шапках були самі ці славнозвісні стрічки. Трохи далі від звалища цих шапок та панамок – чорні каски і наколінники. Це вже належало російським омонівцям. На касках пречудово видно індивідуальні номери, за якими можна визначити, хто саме прийшов воювати в нашу країну. Тут же, серед патронів, документів, журналів, засобів зв’язку, амуніції валяється і монітор – чи то забули забрати, чи поспішали виїхати…
Забули непрошені гості і паперову карту "Нижегородской области". Ще дорогу додому сплутають…
"Мир", який несли сюди війська загарбників, має вигляд розстріляної машини з написом великими буквами "ДЕТИ". В перші дні після відходу москалів їх було багато на всіх дорогах Київщини. Працювали служби, які вивозили тіла загиблих, тих, хто не встиг врятуватися… Але на трасі з Гостомеля на Бородянку все ж довелося побачити накрите тіло. Чоловічі ноги в чорних шкарпетках… Вщент розстріляна легковушка…
Всю дорогу до Бородянки думалося лише про одне: чому має хтось прийти в мою країну, залишити по собі підірвані мости, аби люди потім плакали, отримуючи в руки молоко та ліки? Двадцять перше століття! Центр Європи.
Волонтерам допомагав розвезти їжу повний кавалер ордена "За мужність", Народний герой України Павло Чайка
"В цій хаті живе дівчина, яка перебралася з однієї з дев’ятиповерхівок, що в центрі", - бабуся, яку ми зустрічаємо на вулиці край Бородянки, показує на столітню хатку. І додає: "У неї геть нічого немає". На ляду криниці ми викладаємо все, що тільки може знадобиться жінці в біді. Лише її життя ми не в змозі повернути.
"Нам повезло. Ми тут скраєчку живемо, то повз нас ця техніка страшна лише ішла, - говорить одна з жінок. – Але вони розставили тут свої пушки. І вони працювали. Постійно. З них летіло щось таке страшне. А найжахливіше – це було розуміти, що це летить в бік Києва! Ну і літаки… Так страшно, коли він летить і скидає бомбу. Їх було стільки, що вже коли стало тихо і прилетіли лелеки, я знову зіщулилася… Подумала, що то знову ворожий літак наді мною кружляє"…
Жах понівеченої Бородянки тільки підсилював яскравий сонячний день. Згорілі розбиті вщент будівлі на фоні яскраво-блакитного весняного неба видаються ще страшнішими, ще чорнішими… Боляче навіть дивитися на них. А ще й запах згарища. Авіабомби розірвали життя сотень родин.
За десятки метрів від руїн валяється то обкладинка книги Лєрмонтова, то шматочок дитячої іграшки. Біля одного будинку вже працювали рятувальники, які зраділи принесеним пиріжкам і солодкій воді. І на слова подяки дивилися на нас такими ж стражденними очима, як монумент Шевченка, прострілений в декількох місцях. Змішані в єдину купу шматки бетону, сходинок, меблів, у всіх викликають лише одне запитання: скільки ж там могло бути людей? В перший же день роботи наші героїчні рятувальники знайшли і витягли 26 тіл… І це другий будинок ще навіть не починали розбирати. Як і інші, такі самі, розбиті важелезними російськими бомбами, що стоять з останніх сил вздовж центральної вулиці.
"Ще тиждень після того, як будинки відбомбили, з-під завалів було чути стогони та благання про допомогу, - каже місцева жителька, яка прийшла по ліки. – Чоловік із сусіднього будинку пішов до росіян, просив про танк, аби відтягнути плиту і визволити людей, чиї голоси було чутно. Але його прогнали"…
"Вони так озвіріли після того, як їхня техніка почала горіти прямісінько на вулицях міста", - говорить хлопчина, якого ми зустріли біля Шевченка. Він дивився на роботу рятувальників: "У мене також квартири більше немає. Вона трохи далі по вулиці, в п’ятиповерхівці. І моє житло так само знесло бомбою повністю. Немає навіть що забрати"…
Це дивовижно, що пам’ятник Шевченку вистояв.
Міністр культури Євген Нищук, який на цій посаді був дві каденції, а зараз у лавах тероборони вивозив людей з окупованих територій, побачивши прострілені скроню, потилицю та лоб Кобзаря, висловив те, про що думають чимало людей: потрібно пам’ятник залишити саме у такому вигляді.
Між Соснівкою та Катюжанкою обабіч дороги безкінечно видніються сліди росії: зелені упаковки сухпаю з зірками, банки, інше сміття. І накопані одиночні окопи. Єдине, що тішить, - у березні було досить холодно. І час від часу бійці російської армії просто не прокидалися вранці. Їх вбивала навіть українська земля. Мешканка Соснівки, що вийшла до нас, розповідає, що селом пройшло безліч російської техніки. Вона ішла безкінечно. Від танків гуркотіла землі і здригалися хати. В сусідні хати заселилися буряти. "Сиділи тут на заборах", - каже вона.
В Катюжанку спочатку зайшли кадирівці. "Але вони були без зброї. Лише знімали відео, - розповідає 80-річна старенька, що сидить біля хати. – Їх п’ятнадцатеро жили в нашій хаті. А мене з дочкою вигнали в сарайчик. Та вони всюди тут були. Сусіди, кому було страшно залишатися в своїх хатах, ішли до місцевої школи, де було сховище. Але їхні пусті хати позаймали окупанти – спочатку ці кадирівці, потім були і чечени, і москалі". "Якщо мені потрібно було кудись пройти, питала їхнього дозволу", - розповідає жінка з дворічною дитиною, яка підходить до волонтерських машин.
Біля будинків вириті схованки для техніки. "Подивіться на наші городи – вони всі перекопані, там також стояли броньовані машини, танки. Як тепер там щось саджати?" - бідкається сусідка.
На виїзді з села стоять дві спалені броньовані машини з буквами V на бортах. Між ними їхати аж моторошно.
В Козаровичах, як і всюди, де ми проїхалися, є пункт збору волонтерської допомоги. Ми поїхали далі, шукати тих, до кого вона не доїжджає, не доноситься. І нас спрямували на хутір, де залишилося досить багато людей, але до центру їм іти далеко. Та й жінки тут майже всі – літні. Вони раділи теплим ковдрам, бо без світла та газу впродовж декількох тижнів вже всі речі відсиріли… Жінки розпоряджалися привезеним мудро і спокійно – ділилися з тими, кому потрібно більше. І зразу ж розповідали, що у них відбувалося.
"У нас великий підвал, то ми туди затягнули дві корови, - доросла жінка, згадуючи пережите, говорить швидко і нервово. – А як без годівниць? Їх також треба було рятувати. Коли прийшли до нас росіяни, заходили в хати, обшукували. Залізли навіть в сарай на горище – може, ми там когось переховуємо. Але він у нас колись горів. Дошки слабкі були. Ми про це знали, ходили там по одному, обережно. А вони всімох туди заперлися. Під ними дерево обломилося, і вони всі впали на бичка. Образилися чомусь. Вивели нас у двір, наставляли автомати. Забрали телефони і топтали їх ногами". Розповідає вона і про сусідку, яку врятувала від смерті – вона заборонила росіянам обшукувати її будинок, не пускала до себе. Тоді вони порізали колеса її машини. Готові були вже її вбити, але заступилася сусідка, забрала до себе…
"А у мене в хаті жили феесбешники, - розповідає інша жінка. – В перші ж дні наступу, коли у нас стало голосно, постійно чулися вибухи, над головою регулярно літали то літаки, то вертольоти, я пішла до сусідки – у неї надійний погріб. То ми там пересиджували. А коли я повернулася, побачила виламані ворота, знайшла в своїй хаті повний срач. І напис на холодильнику від "искреннего русского солдата"…
"Ми тут на хуторі, як на острові, - додає ще одна жінка. – Журналісти приїздили в одну хату неподалік від нас – на неї впав ворожий вертоліт. То туди заходять, знімають. А ми тут самі по собі". В двадцяти метрах від хат цих людей – Київське море. Це звідси люди намагалися втекти від ворога, який підірвав міст, на човнах. Страшну трагедію, як розстріляли таку втікачку з внуком, не забути ніколи…
Люди, яких ми зустрічали, хочуть розповідати про пережите. Діляться своїми спостереженнями, переживаннями. Розповідають про сусідів і те, як рятували тварин, допомагали лежачим сусідам, як розмовляли з окупантами, як навчилися пекти хліб на тандирі. І всі питають нас, заглядаючи в очі: "Вони ж більше не повернуться?"
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
Фото: Юлія Даценко та Віолетта Кіртока
