Сергій Рахманін: "Ця війна була неминуча. Якби не сталася цього року, все одно б почалася не пізніше 2025-го"

Автор: Ольга Москалюк

"Коли настане день, закінчиться війна…" – ці слова пісні "Океану Ельзи", написані 2013 року, сьогодні звучать неабияк актуально.

Лідер гурту Святослав Вакарчук, який її виконує, зараз їздить Україною, щоб підтримати українців. А народні депутати фракції "Голос", з якими він 2019-го зайшов до Верховної Ради, продовжують працювати та захищати країну. Серед них і Сергій Рахманін - без перебільшення, видатний журналіст та один з найкращих аналітиків країни, який є членом парламентського комітету з питань нацбезпеки і оборони. "Цензор.НЕТ" у неділю зміг поспілкуватися з ним про війну, її причини та перспективи.

***

"ПІСЛЯ РОЗВАЛУ СРСР У РОСІЯН ЗАВЖДИ БУЛО ЗНЕВАЖЛИВЕ СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНЦІВ. ПРОСТО З ПРИХОДОМ ПУТІНА ВОНО НАБУЛО ЗВІРЯЧИХ ФОРМ"

- Про що свідчить такий "стиль ведення" Росією війни, який ми побачили в Краматорську, де ударом ракети по цивільному об’єкту вбито десятки мирних мешканців?

- Насамперед, я б хотів сказати, що і Росія в цілому, і Путін, який був головним замовником того, що відбувається, фактично стали жертвами власної пропаганди. Це та сама історія, коли вона починає працювати не тільки назовні, а й всередині. Вони настільки нашпигували міфами цю уявну ідеологію, яку вигадували політтехнологи на замовлення Кремля, що самі почали вірити у те, чого не існувало. Зокрема у абсолютну потужність російської армії, яка на справі виявилася не такою могутньою та взагалі неспроможною навіть вести наступ на кількох напрямках. Вони увірували в те, що чомусь (з невідомих причин) людей (які, до речі, виявилися нелюдами), їдучих в Україну на танках та зі зброєю, мають тут зустрічати з квітами. Тому виникла певна розгубленість і у військових, які не були готові до такого активного спротиву, і у Путіна, який був щиро здивований, що йому не вдалося за три дні поставити Україну на коліна, більше того, йому не вдалося взяти будь-яке велике місто, окрім Херсона, який насправді було дуже важко відстояти в силу об’єктивних причин. Тому реакцією на це були ненависть та логічне для слабкого намагання задавити жертвами. З одного боку, бити по мирних об’єктах, по цивільним – це помста тих, хто не може здобути перемогу військовим шляхом. З іншого – спроба натиснути на ЗСУ, керівництво країни, щоб під тиском великої кількості жертв примусити йти на якісь поступки і завершити цю війну, якщо не військовим, то шляхом перемовин, які можуть призвести до вигідних для Росії умов.

Знаєте, я не дуже пильно слідкував за російською пропагандою. Але все одно вона доносилася – для роботи час від часу ти мав читати чи дивитися те, яким чином вони обробляли власне населення. Так от найстрашнішою і найгіршою рисою цієї пропаганди було те, що українському народу взагалі відмовляли в праві на існування. Його сприймали як меншовартісних персонажів, які чомусь увірували у те, що у них є власна нація, країна, держава, історія. Йшлося про ставлення, як до чогось вторинного, чого, в принципі, не шкода. Підкреслюю: чого, а не кого. Вони настільки нас розлюднили у своїй уяві, що непомітно для себе розлюднилися самі. Те, як поводяться російські військові на українських територіях, означає, що вони не сприймають нас не просто, як один народ чи як братній, а взагалі як людей! Мене вже мало що може вразити у цій війні… Але я звернув увагу, що під час інтерв’ю полонені не те, що не каялися, а не бачили нічого страшного та дивного в тому, що брали чужі речі, погрожували зброєю цивільним, били по мирних кварталах. У них був щирий подив. Уже потім під час розмови розуміли: щось не те, тому намагалися виправдовуватися більше від страху, а не каяття. Але вони щиро не розуміли: а що тут такого?! Це означає, що їм втовкмачували в голови чималу кількість років, щоб вони не сприймали нас не просто, як рівних собі, а й взагалі як людей. Це було якесь таке в їхньому розумінні "стадо", яким потрібен був "пастух". От він прийшов. І "стадо" має прибігти. А воно не біжить! Тому що не стадо, а люди. І вони чинять спротив – потужний і героїчний. Оце ставлення до українців, як не до людей, образа, що не можуть перемогти, помножувалися на помсту. Тут ще один важливий момент: якщо ви звернули увагу, риторика і Путіна, і кремлівської пропаганди змінилася. Якщо на початку в своїй промові Путін казав, що боронити недодержаву будуть якісь уявні націоналістичні батальйони, а Збройним Силам пропонував скласти зброю та розійтися по домівках. Судячи з усього, він щиро в це вірив. Тоді їхні ідеологічні тези полягали в тому, що український народ чекає, ЗСУ не чинитимуть супротив, а націоналістичні батальйони будуть швидко розбиті. Потім, коли спротив став міцнішим, а військові поразки Росії – очевидними, навіть попри те, що там абсолютна цензура, риторика трохи змінилася у бік того, що українська армія заражена цим вірусом націоналізму – збільшилося коло тих, кого називали ворогами. Зараз пішли ще далі – сприймають як ворога увесь український народ. У них тепер ця ідеологічна конструкція, яка й до цього була хиткою, взагалі почала розвалюватися: якщо ви прийшли визволяти людей, то чому вважаєте їх ворогами?! Але там нікого не обходить і не цікавить, наскільки це логічно, розумно й переконливо зі сторони. Тобто ненависть до українського народу стала абсолютно щирою для переважної більшості тих загарбників, хто зараз воює на території України, і, на жаль, серед російського населення. Якщо на початку приховували кількість загиблих, то сьогодні це зробити неможливо. Кількість домовин збільшується. Але ми бачимо, що вони звинувачують в цьому не Путіна, який ініціював вторгнення, не Росію, яка з величезною прихильністю ставилася до цієї загадкової військової операції, яка насправді була кровожерливою війною, а українців, які вбивають їхніх синів, батьків, чоловіків. Навіть не замислюючись над тим фактом, що це робиться на чужій території, куди вони прийшли зі зброєю, де вони нищать житлові квартали та позбавляють життя цивільних. Це величезна проблема Росії, її суспільства та еліт, які дозволили таке зробити із власною державою. Те, що якась частина з них зараз намагається ліберальними фразами виправдати себе і переважно із-за кордону критикувати злочинний режим Путіна, не знімає з них відповідальності. Тому що вони дозволили такій Росії відбутися. Але питання в тому, що це нині не тільки їхня проблема, але й наша. Тому що ми змушені воювати із росіянами, які не вважають нас людьми та відмовляють у праві на існування. Причому робити це фактично наодинці, отримуючи від частини західних країн певну підтримку – майже беззастережну дипломатичну і політичну, але, на жаль, поки що недостатньо ефективну військово-технічну.

- Звідки у них взялися ця ненависть до нас та ставлення, як не до людей?

- З одного боку, це комплекс "старшого брата", який Росія сама собі присвоїла дуже давно та культивувала навіть в радянські часи. Це відчувалося скрізь – фактично у будь-якій сфері. З іншого – наскільки ми зараз розуміємо, ця масштабна війна була абсолютно неминучою. Для того, щоб готуватися до неї повноцінно, треба було переконати суспільство, щоб у нього не виникало питань, і створити образ ворога. Це й робилося роками. У більшості різних російських фільмів зрадники носять українські прізвища. Якщо українець, то якийсь злодійкуватий, хитруватий, ненадійний та дуркуватий. Отакий образ українця, як то було у батька два сини: один розумний, інший – українець. Приблизно таку формулу нав’язували росіянам через пропаганду, через те, що у них називається культурою – книжки, фільми, телевізійні програми. Рано чи пізно навіть для тих, у кого були сумніви щодо цього, це ставало звичним. Тобто є якийсь хохол, який насправді – росіянин, просто відбився від "стада", і чомусь увірував у те, що він має право на окреме існування. Свого часу імперія виправдовувала колоніальні походи тим, що вони начебто несуть цивілізацію народам, які досі живуть в якомусь кам’яному віці. Приблизно такою була логіка росіян. Є якийсь народ, який не може і не вміє правильно жити. Він не так користується тим, що йому послав Бог. Тому ми просто прийдемо й навчимо. Це ж для його блага! Повторюся, коли це втовкмачувалося роками, то і породило образ українця як недолюдини. А таку, якщо вона впирається, можна й покарати. Нічого страшного. Ну, вбили – невелика й проблема! Така ж сама логіка у деяких російських журналістів, які не соромлячись, пишуть: "Так, ми змушені знищувати Маріуполь. Така от ціна нашої визвольної війни. А потім відбудуємо". Деякі з них відпрацьовують гроші, а інші абсолютно щиро вважають, що це визвольна боротьба – вони просто повертають Росії своє. А цих людей просто зіпсували, але ми проведемо певну виховну роботу, і вони знову стануть такими ж росіянами, як і ми. Це страшна штука, з наслідками якої ми ще довго боротимемося, незалежно від того, коли і як завершиться війна.

- Це їхнє "виховання" почалося ще вісім років тому на Донбасі…

- Воно почалося набагато раніше. Після розвалу Радянського Союзу завжди було оце зверхнє та зневажливе ставлення до українців. Просто з приходом до влади Путіна воно набуло таких агресивних звірячих форм. І свою справу зробила, як я вже сказав, так звана російська культура - російський кінематограф та сучасні книжки. У кожній другій, а пізніше майже в кожній українець був зрадником або недоумком. Таке їхнє ставлення накладалося на цей "ґрунт" про "старшого брата" і помножувалося на створення "фундаменту" для цього розлюднення українців для того, щоб використати, коли почнеться війна. До речі, у мене немає жодного сумніву, що ця війна, на жаль, була неминуча. Вона могла початися раніше чи пізніше. Могла набути таких форм, як зараз, ще у 2014 році або відбутися ще до того. Якби не сталася цього року, я впевнений: не пізніше 2025-го все одно б почалася. Це було тільки питання часу. Будь-яка війна потребує наступу на різних напрямках. Росіяни готувалися. Тому наступали й на ідеологічному фронті - навчали своїх громадян нелюдського ставлення до українців як до хатньої тваринки, яку можна погладили, але якщо раптом вона показує зуби, то можна й влупити батогом. Це ж тварина, нічого страшного, можна собі іншу купити. Таке от уявлення прищепили багатьом росіянам. Ті речі, які відбувалися далі, просто додавали у цей "казан ненависті" інші "спеції". Анексія Криму, війна на Донбасі надавала їм можливість постійно підживлювати цю ненависть. Вона не могла не виплеснутись.

"ПІСЛЯ БУЧІ НАШІ ЗАХІДНІ ПАРТНЕРИ ВІДЧУЛИ ДРАМАТИЗМ І ЖАХ ВІЙНИ"

- Люди евакуюються з Донбасу, тому що зараз Росія там зосереджує свої війська і готується до ще більш масштабних бойових дій. В одному з інтерв’ю ви говорили, що для росіян це шанс таким чином виправдати так звану "спецоперацію". Для них поразка гірше за смерть?

- Дивіться, те, що відбувається – це вигадка та наміри Путіна. Його уявлення про світ. Поза ним думка росіян нікого не цікавить. Таке враження, що вони взагалі над цими планами не замислювалися. Прийняли, як даність, те, що він без жодної підстави та причини розв’язав величезну війну в центрі Європи. При цьому більшість з них, на жаль, плескали в долоні. Але жодне із завдань, яке Путін собі ставив, не виконав – не був захоплений Київ, і як я вже казав, жодне місто, окрім Херсону, який із зрозумілих причин важко обороняти – через близькість до Криму, рельєф місцевості та ще низку обставин. Однак і тут він отримав значний спротив херсонців, що стало ще однією неприємною несподіванкою для Путіна та його генералів. Жодне військове чи навіть політичне (якщо можна так назвати) завдання не було виконано. Населення нелояльне і навіть на окупованих територіях чинить опір. Не досягнута жодна військова ціль. Втрати є величезними, через що він був змушений навіть прибрати свої війська з ділянок переважної більшості областей, щоб зосередитися і хоча б якось виправдати цю операцію. Для нього єдиний шанс – Донбас. Це обумовлено кількома причинами. По-перше, Путін досі вважає, що тут населення досі може бути більш лояльним, ніж на іншій території України, через близькість ОРДЛО та родинні зв’язки. Думає, що такого ставлення до російських агресорів, яке отримав в інших областях України, тут не побачить. Що вже не відповідає дійсності, тому що тут люди зустрічають окупантів так само, як і решта областей. Навіть якщо там і були люди, які раніше плекали якісь ілюзії щодо Росії та сповідували певні проросійські настрої, то звіряче бомбардування Маріуполя, Попасної, а зараз і Сєверодонецька, Рубіжного, змусили їх остаточно зневіритися. Тому що неможливо прихильно ставитися до людини, яка без жодної причини скидає на твій будинок бомбу чи ракету.

По-друге, перед війною на території Донецької та Луганської областей, які знаходилися під контролем Києва, була зосереджена більша частина боєздатних бригад Збройних Сил України. Тоді вважали, що до повномасштабного вторгнення, скоріше за все, не дійде. Але ніхто не сумнівався, що напад буде. Переважна більшість із тих, хто опікувався цим питанням та вибудовували плани, очікували його на Донбасі. Для Путіна дуже важливо оточити та розбити це угруповання. Тому що він думає, що це буде втрата, яку Україні буде неможливо компенсувати в умовах війни, що суттєво позначиться на боєздатності ЗСУ, а тому буде простіше нав’язувати умови миру (або капітуляції, як він це сприймає), якщо частина української армії на Донбасі буде знищена.

По-третє, як будь-який божевільний, він дуже прив’язаний до якихось умовних дат. Зверніть увагу: як тільки вони відсвяткували 23 лютого, почалося вторгнення в Україну. Тепер сакральною датою для росіян і Путіна є 9 травня, тому потрібна якась перемога. Єдине місце, де він може отримати цю умовну перемогу – це Донбас. Тому що через захоплені території ОРДЛО, через близькість Криму, окупованого Херсону до Маріуполя, через певне угруповання, яке знаходиться в Харківській області, теоретично є можливість спробувати добитись якихось успіхів. Для того, щоб це зробити, фактично увесь людський ресурс та техніка скидаються туди для забезпечення переваги та спроб реалізувати завдання.

По-четверте, Донбас, частина Півдня, ближча до Азовського моря, є важливими точками для пробиття так званого сухопутного коридора між Росією та Кримом. Якщо не оточити, не захопити і не поставити під свій контроль ці населені пункти, його буде неможливо забезпечити у майбутньому. А я так розумію, Путін щиро сподівається виконати цю задачу і на найближчий час встановити контроль над цим коридором, тобто анексувати ці території.

Оскільки існують всі ці завдання, для Путіна вкрай важливо їх виконати. ЗСУ не дають йому цього робити. Він на певних напрямках просувається. Але поки що це просування – на рівні черепахи, а не гепарда. Бліцкригу взагалі не вийшло. Зараз зав’язли у позиційних боях. Незважаючи на те, що Збройні Сили, зрозуміло, теж мають втрати і втомлюються, однак жодної не те що стратегічної, навіть оперативної переваги він у них не отримав. Волноваху захопив, тільки стерши її. Маріуполь, який вони сподівалися взяти ледь не за тиждень, досі б’ється. А просування в напрямку на Слов’янськ, Краматорськ з боку Харківської області відбувається дуже повільно і поки що не дає ворогу жодної переваги.

Але ситуація, насправді, дуже складна і для України. Тому що, трохи перевівши подих після звільнення Київщини, Чернігівщини та Сумщини, Збройні Сили змушені вести дуже важкі бої там, а недостатня військово-технічна допомога не з повна дозволяє їм задавати не просто контрударів, а проводити великі контрнаступальні операції, адже це потребує великої кількості засобів. Вона у росіян та українців, на жаль, не є співмірною. Росія готувалася до цієї війни достатньо давно. Якщо не помиляюся, вони "влили" 50 мільярдів доларів в армію тільки минулого року. Це приблизно третина нашого ВВП. Вони вкладали гроші в свою оборонку достатньо довго. Після російсько-грузинської війни взялися за реформування армії, посилення свого військово-промислового комплексу, куди направлялися шалені кошти. Знаючи російську ментальність, частина з них "прилипала до рук", але інша все одно доходила за призначенням. Так, можна сперечатися з приводу їхньої техніки, її стану, навичок особового складу та його бойового духу. Однак все ще йдеться про величезну армію з великою кількістю техніки. Це робить заслуги українських воїнів ще більшими. Тому що битися із таким супротивником і перемагати – це подвиг. Але у росіян залишається чималий ресурс відновлення техніки, яку ми системно спалюємо. Україна не має такого величезного запасу, як Росія, яка готувалася воювати з усім світом та вкидала на це мільярди доларів. Тому для того, щоб не просто ефективно себе боронити, а проводити далі контрнаступальні операції, нам потрібні засоби, які ми, на жаль, також втрачаємо. Це війна! Не тільки ми підбиваємо їхні танки. Вони наші теж. Збиваються не лише російські літаки, а й українські. Якщо у них поки великий запас, то у нас він поступово зменшується. Для того, щоб його відновити, нам потрібна допомога. Коли нам американські друзі кажуть: "Супер, ви такі молодці! Даємо вам ще "Stinger" і "Javelin"" – це прекрасно! Але це не ті засоби, якими виграються великі сучасні війни. Якщо ви зі "Stinger" і "Javelin" підете в контрнаступ, не маючи достатньої підтримки в повітрі, далекобійної артилерії, систем залпового вогню, якщо у вас немає величезної кількості ефективних сучасних засобів радіоелектронної розвідки, то усі ці героїчні люди зі "Stinger", на жаль, будуть просто мішенями. Тому що контрнаступальна операція – це складна річ, яка потребує не просто таланту командирів та відваги особового складу, а й передбачає наявність чималої кількості засобів. Адже ми б’ємося із агресором, який представляє велику армію з великою кількістю техніки.

Те, що ми її палимо – це дуже добре, але у них все ще є запас. Тому ми потребуємо бронетехніки, авіації, систем протиповітряної оборони – не просто ПЗРК, якими можна валити, якщо пощастить, навіть літаки, а набагато складніших, важчих та дорожчих систем і в значно більшій кількості, аніж нам поки що готові надавати. Тому що принцип, за яким, на жаль, діють наші західні партнери, такий: ми даватимемо вам не те, що ви просите, а що вважаємо за потрібне. Це трохи ускладнює життя нашим військовим. Їм складніше планувати свої операції, розраховувати свої сили, тому що вони не знають, коли і що саме отримають (якщо взагалі це відбудеться). А видавати на-гора величезну кількість продукції під час війни (в умовах постійних обстрілів та браку матеріалів) наш військово-промисловий комплекс фізично не зможе. Тому в цій частині ми потребуємо допомоги. Останнім часом її трохи побільшало. Здається, після Бучі у наших західних партнерів відбувся певний психологічний злам, коли вони просто жахнулися від того, що для нас уже було очевидним. Вони відчули цей драматизм і жах війни. Тому що раніше війна в Україні була чимось далеким і достатньо абстрактним, як художній фільм чи реаліті-шоу. Тепер після того, як вони побачили ці жахіття, з’явилася інформація, що певна частина бюрократичних процедур буде спрощена, що певні вироби, на яких ми наполягали, з’являться найближчим часом. Ця їхня допомога нагадувала "тоненький струмочок", який нині перетворився на більш ширший "потічок", але ще не став "повноводною рікою". От коли ми отримаємо такий ленд-ліз, як Радянський Союз від західних країн Другої світової війни – тобто усе те, що необхідно для Збройних Сил, щоб вони вели повноцінну війну, тоді їм буде набагато легше. І вони нас ще не раз здивують. Але для цього їм потрібні засоби – складні та серйозні. Якщо світ не готовий платити ціну закриттям неба чи більш активною участю в цій війні, то нехай хоча б допомагає зброєю в тих обсягах та тій специфікації, які нам потрібні, а не в яких вони бачать.

- Що має статися, щоб цей "потічок" став "повноводною рікою"? Що ми маємо робити?

- Мені немає, що закинути українським дипломатам. Наскільки я знаю, вони свій тиск не зменшують, а аргументи у них не закінчуються, щоб була ця "повноводна ріка". Україна робить все від неї залежне. А найбільше – ЗСУ. Насправді, ця не дуже активна військово-технічна допомога часто була пов’язана із невірою Заходу в те, що Україна втримається. Було таке враження, що на початку вони прокидалися, дивилися і з подивом з’ясовували, що наша країна все ще існує. Багато хто зараз в цьому не зізнається, але велика кількість західних партнерів не вірили в здатність України простояти більше, аніж тиждень. І те, що ми вже півтора місяці воюємо і готові це робити стільки, скільки потрібно, поступово змінює їхнє ставлення до нашої країни та Збройних сил. Відповідно, це впливає на обсяги допомоги, яка надається. Чим частіше російські офіцери повертаються додому в трунах, чим більше спалюється російської техніки та звільняється українських населених пунктів, тим швидше змінюється точка зору та ставлення Заходу до нас. Адже роками ми не були в переліку країн, до яких він відчував значну повагу. Сьогодні вона з’являється. Так, дуже важко за пару місяців змінити ставлення, яке до тебе формувалося десятиліттями. Просто нюанс полягає в тому, що вони можуть собі дозволити довго розвертатися, а у нас часу менше. Якщо зараз не відбудеться суттєвих зрушень в цьому процесі, нам буде важче боронитися. При тому, що санкції діють (хоча можна довго говорити щодо їхньої ефективності), але реальні наслідки від них Росія відчує в довгостроковій перспективі. Не як країна, а як держава. За рахунок височезних цін на нафту і газ, яку РФ сама ж і провокувала, а Захід їй дозволяв це робити, вони попри заблокування частини активів мають все ще великий запас міцності. Сьогодні не йдеться про те, що Росія завалиться за тиждень чи за місяць. Ні, вона ще протримається достатньо довго, поки санкції справді почнуть діяти. Зараз, вибачте, з ними усіма РФ щодня отримує від продажу нафти і газу, увага, півмільярда доларів. Як думаєте, вона завалиться за тиждень? Я вважаю, що ні.

Звичайно, мені дуже б хотілося, щоб ми зустріли Великдень на Червоній площі та дивилися на палаючий Кремль (посміхається. – О.М.). Але, якщо серйозно, цього, на жаль, не станеться. Росія – це країна із все ще величезним людським ресурсом, певною економічною "подушкою", яка створювалася на випадок санкцій, та великим запасом техніки і достатньо потужнім військово-промисловим комплексом. Ще деякий час зможуть поповнювати ресурси за рахунок тих компонентів, які встигли придбати до санкцій. Зокрема у наших західних партнерів. Практично будь-який російський виріб неможливий без участі західних компаній – французьких, німецьких, американських, канадських, австрійських. Наприклад, на танках Т-72 стоїть французький приціл. У КАМАЗів і "Тигрів" - імпортні двигуни. Російські літаки та ракети також мають вузли, деталі, технологію західних країн. Але у Росії є певні запаси не тільки цих виробів, а й комплектуючих. Тому для того, щоб протистояти і встояти, українська армія повинна отримати відповідну зброю та озброєння. Адже ця війна може не закінчитися завтра чи післязавтра. На жаль, й після 9 травня вона теж не завершиться, незалежно від того, якою буде доля протистояння на Донбасі. Я б не сказав, що воно стане критичним (умовно кажучи, зламає ситуацію), але буде важливим. Для міцної оборони, для твердого спротиву нам, безумовно, зараз потрібна набагато більша допомога.

"ЛЮДИНА, ЯКА ЗАРАЗ ЗНАЙДЕ СПОСІБ СТРИМАТИ РФ НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ, ОТРИМАЄ НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ"

- Чи можна стримати Росію на міжнародному рівні?

- Якби Росію можна було стримати на міжнародному рівні, це було б зроблено. Поки що не винайшли прийом політичного впливу на державу, яка має право вето в Радбезі ООН та ядерну зброю, а лідер якої живе в уявному світі, ігноруючи будь-яку точку зору, окрім своєї. Людина, яка зараз знайде спосіб стримати Росію на міжнародній арені, отримає Нобелівську премію. Єдиний метод поставити РФ на місце – задавити її економічно. Але це передбачає, щонайменше, повне ембарго на енергоносії усіма країнами, які засудили збройну агресію, "деSWIFTізацію" усіх російських банків, заборону заходити в іноземні порти усім без виключення суднам Росії. Це три речі, які першочергово треба точно робити. Крім того, арешт закордонного майна всіх російських багатіїв, політиків та членів їхніх родин. Якщо здійснити хоча б ці чотири кроки, є реальний шанс на те, щоб Росія почала "валитися", як Радянський Союз, щодо якого застосували набагато менше санкцій під час війни в Афганістані, але які його "підкосили". Однак задля того, щоб зупинити РФ, можна було б це зробити. Так, це боляче. Тому що тобі доведеться вигадувати інші джерела постачання енергоносіїв. У тебе в країні здорожчуватиме бензин. Але це, по-перше, неспівмірно з ціною людських життів. По-друге, Україна сьогодні воює не тільки за себе, а й за весь світ. Можна потерпіти і заплатити за бензин трохи більше, якщо знатимеш, що це ціна того, щоб російський танк не з’явився на твоїй вулиці, щоб якийсь умовний Вроцлав, чи Таллінн, чи якесь інше європейське місто не пережило долю Бородянки. Адже якщо Путіну почне щось здаватись, він на нашій країні не зупиниться і зайде настільки далеко, наскільки зможе. Тому для всього світу, який не хоче війни і Четвертого рейху, вигідно (називатимемо речі своїми іменами), щоб він зупинився тут.

- Переговори між Україною та Росією можуть тут зупинити Путіна?

- Переговори – це дуже делікатна річ. Не факт, що ці перемовини (Зеленського з Путіним. – О.М.) відбудуться, але є висока на те ймовірність. Якщо це станеться, їх будь-який підсумок буде таким, який не задовольнить обидві сторони. У цієї війни немає і не може бути простого дипломатичного виходу. Можливі якісь компроміси, але їхня межа залежатиме винятково від того, хто на той момент матиме більші успіхи на фронті. Власне, тому Путіну, на мій погляд, вигідно припинити цю війну поки санкції не запущені на повні оберти. Західні лідери якраз і кажуть: виведення військ означатиме скасування значної частини санкцій. Якщо він не повністю божевільний (тут я не знаю, тому що не є його психіатром і не хотів би ним бути), йому все ж вигідно підписати якусь, скажімо так, мирну угоду – прибрати свої війська та отримати певні політичні дивіденди, уникнувши довготривалих жахливих для нього санкцій, які рано чи пізно запрацюють на повну. Тому йому якраз до кінця квітня-початку травня (якщо не прив’язуватися до сакральної дати) необхідні реальні військові перемоги, певні переваги, які б дозволяли йому з позиції сили диктувати свої умови на цих можливих майбутніх перемовинах. Україні ж потрібно зламати ці плани, щоб президент Зеленський на переговорах з Путіним міг висувати з позиції нашої країни вимоги щодо пошуку точок дотику. Але говорити про те, що це буде мирна угода, після якої все буде добре, і всі будуть задоволені, не доводиться. Це нереалістична історія.

Ще одне: не факт, що навіть якщо угода матиме якісь умовні гарантії інших країн, це буде запобіжником для майбутньої війни. На жаль, думаю, що ні.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"