Харків: зруйнована вулиця Дружби народів на Салтівці як символ тієї самої "дружби народів"

Автор: Віолетта Кіртока

Героїчні харків’яни захищають своє місто в різний спосіб – хто на позиціях на околицях, хто допомагаючи старшим людям та армії, яка щодня відтісняє росіян подалі, хто ремонтуючи трофейну техніку та віддаючи її нашим армійцям.

Головне, що беззмінно і абсолютно не пошкоджено майорить над містом,- це український величезний прапор. І це трохи навіть притуплює сприйняття руйнувань, які є по всьому місту. А може навіть не це, а те, що всюди прибрано. Будівлі в центрі побиті, в дворі Палацу праці пекло з дерева, скла, дверей, підлоги, перекриттів, а з вулиці – всі підметено і чисто. І це трохи збиває з пантелику. Хоча, з іншого боку, ще раз підкреслює незламність нашого народу – там, де ми живемо, має бути порядок. Хоча б трохи, хоча б по силах.

Мене питають: сильно Харків постраждав? І я всякий раз замислююсь. Так, сильно. Він не знищений, ні. Але руйнувань багато.

Око тільки і вихоплює: немає вікон, частково згорів дах, пряме влучання знесло частину будівлі, відкривши чужим очам життя декількох родин одночасно, з їхніми шпалерами, картинами на стінах, шафками та прикрасами… І чим далі ти їдеш в бік Салтівки, яка тепер стала відомою на весь світ, тим більші і вражаючі руйнування. І тим менше на вулицях машин, людей, тим більше блокпостів. Наче просуваєшся в якесь гетто. Жахливе відчуття. І жахливе побачене.

Будинки на вулиці з красномовною назвою Дружби народів всі або випалені, або розбиті. Або і те, і те одночасно. Здається, людей тут не залишилося зовсім. Лише у вибитих шибках гойдаються фіранки. І тут око вихоплює жіночу постать, яка рубає дрова біля входу в багатоповерхівку. Двоє чоловіків і жінка без зайвих прелюдій розповідають про себе і своє життя останні 50 днів.

-Тут нас живе четверо, ми з жінкою і жінка з донькою на четвертому поверсі, - говорить чоловік. – І в першому парадному дев’ятеро.

На моє питання, чому вони нікуди не їдуть, мої співрозмовники скрикують:

-А куди? Я тут народилася, тут живу, тут і помру, - каже жінка в червоному халаті замість пальта.

-Її мати живе в Хотомлі, а Старий Салтов та Вовчанськ закриті, вони під росією. Як я туди поїду? – додає чоловік. – З ними навіть зв’язку зараз немає.

-А на західну Україну?

-Та ні. Дім є дім. Тут ми вдома, - відповідає чоловік, продовжуючи рвати сторінки з книги, аби потім ними розвести вогнище під абсолютно чорним від кіптяви чайником.

-Ми там потрібні? – додає жінка. –Якби нам там надавали роботу, можливо б, поїхали. Але ж знову питання: куди повернемося потім?

-А зараз ваші квартири цілі?

-Поки так, - чоловік показує вікна на другому поверсі. – З цього боку цілі вікна. І з того, за рогом. Ну як. Трохи побило… А так нормально все. Перший та другий поверх тримаються поки що. Під час вибухів хвиля іде наверх. Перші поверхи не зачіпають.

-А прилітає кожного дня?

-Поки ми знаходимося в мертвій зоні. Перельоти весь час ідуть на південну Салтівку і далі. Почнуть росіяни відступати, ми знову опинимося в зоні враження.

-Перші вибухи пам’ятаєте?

-Та осьо ж сліди цього першого вибуху, немає частини нашого будинку. От тоді ми вилетіли на вулицю всі. Нас двоє і з сьомого поверху мешканці вискочили. А вже більше нікого і не було. Ще в нашому під’їзді є дірка - залетіло в технічний поверх.

І знову суцільна тиша. Рипить будівельне сміття, в яке перетворює житловий район російська "визвольна" армія.

Біля іншого будинку чоловік ламає гілки – також аби розпалити вогнище. Він на вигляд точно як професор з якогось радянського фільму чи мультфільму. Вуса. Окуляри. Сиве акуратне коло волосся навколо лисини. І одягнутий він так, наче костюмери спеціально підбирали: сіро-чорна куфайка, такі ж штани, грубі черевики. Жахіття лише в тому, що все це не кіно, а реальність. І цей літній вже чоловік має виживати у великому місті, яке щодня хаотично обстрілює ворог.

Знаючи, що під однією зі шкіл мікрорайону живуть люди, ми зробили декілька кіл навколо будівлі. Але не побачили жодного руху. Лише геть побиті вікна… Мешканці одного з будинків, які також вийшли на сонце, поки тихо, вказали нам, куди саме заїхати. І дійсно – назустріч нам почали виходити "люди підземелля". Здавалося, я потрапила у якесь жахливе кіно, фільм-катастрофу. Свідомість відмовляється вірити, що все, що я бачу і чую, відбувається з моєю країною у 21 столітті, з містом, яке активно розвивалося, тішило кав’ярнями десь тут, саме на багатолюдній Салтівці, ще пів року тому… А тепер навколо руїни. Бо всі будинки навколо школи – побиті. Я не побачила жодного цілого вікна. А більшість поверхів випалені після влучання туди російських снарядів. Особливо боляче це все на фоні дерев, що зеленіють, абрикосів, що вже квітнуть у дворах, яскраво-жовтих нарцисів на клумбах біля входів у будинки.

-Ми живемо тут під школою всі ці 50 з лишнім днів, - розповідає жінка, яка з сином залишається в мікрорайоні. – Спочатку нас було близько трьохсот чоловік. Поступово більшість поїхали. На зараз нас залишилося 16 людей. Вік різний - від 18 до 70. Всі з сусідніх будинків. Бачте, тут є 52-річна "сонячна дитина" - у чоловіка синдром Дауна…

-Мої чоловік із сином продовжують жити в нашій квартирі, - додає інша жінка. – Вони на шостому поверсі. Чоловік після інсульту та інфаркту, а син психічно хворий. Він постійно тікає. Тому ми з ним нікуди не можемо поїхати. Навіть сюди, в підвал, я не можу його забрати, бо тут два виходи – не втримаю його тут. Чоловік, аби син не тікав, закриває двері на шуруп… Та й кому де ми потрібні?

-У мене хвора мама залишається вдома, - каже ще хтось.

-  Коли прилітає частіше?

- Стріляють по нас хаотично. Буває сидимо – тиша, спокій. Тільки розслабилися – і починається таке, що ледь встигаємо в укриття. Вчора ми з сином вийшли з-під школи і дійшли аж до "Екватора", торгового центру. Але назад вже бігли – почалося...

-Щоранку ми ідемо в туалет і не знаємо, чи повернемося з нього, - додає інша жінка.

-Якщо взяти на нашій Салтівці мікрорайон "п’ятірка", то більш за всіх дісталося 40-му будинку, - продовжує жінка в теплій жилетці. - 9-ий під’їзд постраждав ще на самому початку наступу. На п’ятий чи шостий день стався авіаналіт, бомба з літака впала на дев’ятий під’їзд. Поверхи повалилися, однокімнатні квартири рухнули. Я живу поруч - у восьмому під’їзді. Від вибухової хвилі постраждали і наші помешкання. Двері ввігнуті, внутрішні двері, скло - все перетворилося на мотлох. В нашій квартирі жити неможливо. Нам найбільше дісталося. А 4-ка стоїть як огірочок. Навіть вікна всі цілі. Хоча взагалі тут ніде немає ні світла, ні води, ні газу. Нам потрібні дрова та свічки. Це головне.

-У вас залишилося лише ваше життя, - каже ошелешений побаченим харків’янин Сергій Бистров, що нас супроводжує. – Вам потрібно його рятувати. А для цього потрібно звідси тікати, виїжджати.

-Ми з сином хотіли б виїхати, - каже жінка в жилеті. – Тільки б знати куди…

-А є можливість вивезти тварин – у мене собака і п’ятеро котів? - питає зовсім молода жінка.

Нас ведуть підвалом. Сюди знесені парти та стільці зі школи. З них зроблені лежанки, завалені ковдрами. На партах де-інде стоять свічки. Але вони не дають змоги нічого роздивитися. Мешканці укриття вже прилаштувалися –роздобули налобні ліхтарики, які хоча б дають змогу роздивитися, куди іти. Під ногами – пісок. Під низькою стелею – труби. По кутках стоять ящики з запасами їжі.

Несподівано бачу карту України – її явно врятували з кабінету географії і акуратно розвісили, зачепивши до труби. Кожен у свій спосіб рятує зараз Україну…

-Людей тут, по району, ще багато залишилося, - каже наша "екскурсовод". – Чоловік сто набереться. Кожен по-своєму рятується. А ми тут спимо, тут і їмо.

Несподівано мене дивує запах, який дратує в цьому підвалі. І я знаходжу його джерело: всередині підвалу до труби підвішена… ковбаса. Цілий її ряд. Ми навіть перелічили, скільки їх там. 18 штук.

-У нас вже є бензиновий генератор, - несподівано хвастається чоловік, який проступає з темряви. –Ми можемо підзарядити телефони. Ми потроху обживаємося. Вже стає терпляче…

-Терпляче? Заради чого ви все це готові терпіти? – питає Сергій.

-Так, це не життя, - каже жінка. - Це не життя!

-Але куди їхати? – питає ще хтось. - Обстріл може статися де завгодно, по всій країні…

-Тут погоджуюся, - каже військовий. - Найбезпечніше місце зараз на війні.

-Моєму сину 18 років днями виповниться, - додає інша жінка. - Він піде воювати? Він же тільки жити починає…

-Де починає? Тут? – оглядає підвал Сергій Бистров.

-Та всюди життя може закінчитися, всюди, - не здається мама хлопця.

-Але тут більша ймовірність, - цей аргумент люди підвалу наче не чують.

-Нам пообіцяли привезти ще горілку, щоб ми могли готувати їжу не тільки на вогнищі, - продовжують знаходити аргументи на користь свого облаштованого життя місцеві. – Правда, до нас все менше їздять волонтери – тиждень вже нікого не було, лише представники якоїсь церкви. Всі бояться сюди їхати…

Найнеймовірніше те, що за сім кварталів звідси – є і світло, і вода, і тепло. Зразу після Салтівки ми заїжджаємо на кухню, де власники місцевого ресторану "Небо" організували приготування їжі. Кожного дня тут готують 7 500 порцій, які розвозять на передові позиції, в метрополітен, де ховаються люди під час повітряної тривоги, а вона тут лунає регулярно, рятувальникам, які не покинули свою роботу і показують дива мужності та героїзму… Причому готують люди, які також не кинули місто. Це не працівники ресторану, а звичайні харків’яни, які не хочуть сидіть, склавши руки.

-Ніхто не отримує зарплатню, - говорить один з власників ресторану. – Всі працюють як волонтери. Єдине – їдять тут же. Але ж і ми не отримуємо ні копійки за те, що годуємо місто. Більше скажу: спочатку ми використали всі наші запаси. Тепер постійно шукаємо, де взяти м’ясо, овочі, каші, аби було з чого готувати. Допомагають волонтери, везуть нам все необхідне.

І так діє більшість тих, хто залишився у місті. Кожен намагається щось робити, аби допомогти Харкову. Хоча прилітає щоразу там, де ніхто не очікує. Але знову все підмітається, прибирається, і знову – за роботу.

І саме харків’яни запропонували, а активісти самі і намагаються захистити пам’ятники міста. І насамперед надійно і обережно закривають Тараса Шевченка. Вони готові ризикувати собою заради Кобзаря.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ