Заступник командира 133-го батальйону тероборони Ігор Кім: "Ті, хто має зараз нам допомагати лісом, аби перекривати бліндажі, робити позиції, не розуміють, що завтра-післязавтра росіяни знову можуть зайти за три дні до цих рубежів"

Автор: Віолетта Кіртока

Заступник командира 133-го батальйону територіальної оборони розповів про захист Ірпеня та про те, чому варто будувати лінію оборони навколо Києва.

Ця людина однією з перших зайшла на вулицю Яблунську за блокпостом Жираф і побачила десятки вбитих цивільних людей. Дорослий чоловік, який пройшов війну на Донбасі у 2014-2017 роках, цього вже ніколи не забуде. Ми і говорили з ним поблизу цього місця. Він розповідав мені про все, що тут робилося в березні, показуючи місця позицій на карті в телефоні та вказуючи рукою на той самий блокпост, який був крайнім перед окупованою територією, на будівлі, де в підвалах розміщувалися штаби наших військових, на річку, яка слугувала природною перешкодою для ворога.

Зразу ж Ігор Кім відрекомендувався: "Якийсь час я був головою військово-цивільної адміністрації Бучі. Голів призначає президент у зв’язку з воєнним станом, але у Бучі не було ніяких виконавчих органів. Тому було зроблено бойове розпорядження. І весь функціонал голови військово-цивільної адміністрації був перерахований для відновлення міста Буча після бойових дій. Я справився за сім днів. Організував та запустив процеси комунікації, ми зібрали тіла вбитих з вулиць, відтягнули спалену техніку, створили окремий сектор оборони. Після цього мене призначили на облаштування бойових позицій Гостомеля, Бучі Ірпеня. Але почали виникати економічні питання - хто буде платити за оборонні взводні опорні пункти… Тут багато у кого інтереси, яким я встиг завадити. Тож і від цього мене усунули. Так я залишився на посаді заступник командира 133-го батальйону територіальної оборони".

"ПЕРША НІЧ БУЛА ЖАХЛИВА. МОРОЗ, ХОЛОД. ЛЮДИ МЕРЗЛИ, АЛЕ СТРАХ ТА АДРЕНАЛІН ЗБЕРІГАЛИ ЇХ В ТОНУСІ"

-З перших днів повномасштабного наступу ми виконували бойові завдання від позиції М’яч - це перехрестя окружної дороги з Пущею-Водицею - і до пойми річки Ірпінь. Були створені оперативні штаи – цивільний та військовий. Під час активних бойових дій, коли ворог зайшов у Бучу, я почав збирати представників місцевого самоврядування. Саме з ними після того, як ворог відійшов, створювали робочі групи з розмінування, по збору тіл, фіксації злочинів, правоохоронним питанням. Займалися соціальними питаннями - організували пункти по видачі гуманітарної допомоги. Працювала комунальна група для усунення наслідків війни. Відповідно, зайнялися енергетичною сферою, яка займалася відновленням ліній електроживлення. Ми виходили на депутатів. Намагалися штовхати все, що могли штовхати. Акти дефектів показали, що сталося пошкодження багатьох ліній. Електроенергію заводили не через Ірпінь, як це було раніше, а через Мощун, через Київ. Тільки так вдалося максимально швидко відновити подачу електроенергії.

Ми продавлювали багато питань. І виявилося, що не всі чиновники погані. Є такі, що можуть ефективно працювати, коли хочуть. І ми дуже швидко, фактично за сім днів, відновили роботу міста Буча.

Місто Ірпінь завдяки меру добре підготувалося. Коли треба було обороняти дану територію, він зміг організувати самооборону і намагався не втрачати контроль над містом навіть під час активних бойових дій. Спочатку організували самооборону, потім через нас сюди заходили Збройні сили. В основному, оборону в цих місцях забезпечувала 72-а бригада під командуванням Граніта - дуже талановитого офіцера Владислава Наляжного, заступника командира бригади.

Нашим первинним завданням було підсилити 72 бригаду на певних позиціях. Потім нашим завданням було – не дати противнику обійти по заплаві ріки і зайти в тил нашим основним опорним пунктам.

-Ви були готові для всіх цих дій?

-Декілька років я займався проєктом "Створи себе сам" – мілітаризацією цивільного населення. Це стрільбище і спортивно-стрілецький клуб, де я зорганізовував колишніх учасників бойових дій. Мій досвід давав змогу все це робити: з 2014 до 2017 року я брав активну участь у бойових діях, починаючи з Ізюма, закінчуючи Горлівкою. Я служив у підрозділі центру спецоперацій. На Світлодарську дугу я виїжджав з бійцями бригади легкої піхоти Нацгвардії, куди мене запросили її формувати.

Побачивши все, що відбувалося в 2017 році, я зрозумів, що це не закінчиться на цьому етапі. Відбувалося настійне накопичення збройних сил росії, контингент збільшувався. Працюючи з аналітиками, вивчаючи дані, розуміли, що наступ відбудеться десь в цей період часу. І дуже багато людей, які були в нашій організації, за моєю рекомендацією, порадами наших командирів попідписували контракти резервістів. А ті, хто не встиг це зробити, пішли в 133-ий батальйон територіальної оборони. Своїх людей я не міг відпустити. Тому пішов разом з ними, хоча у мене був підписаний контракт з 73-им центром.

18 лютого ми провели загальний збір всіх членів організації. Оголосили тривогу, зібрали наплічники. Так що попередньо ми вже були готові. Вранці 24-го почалися перші ракетно-бомбові удари. Відповідно, всі зібралися у мене на базі в Крюківщині. Ті, хто мав контракти, поїхали в свої частини. Ще одна група людей вивозила родини.

З нашої бази ми всі приїхали в ППД військової частини в Гостомелі. А там паніка в штабі. Коли ми вирішили виїхати звідти, побачили, що вже на нас рухається противник. І ми колоною вирушили в бік Житомирської траси до Капітанівки. Я отримав від комбата перші накази організувати штаб, бо по факту його також не існувало, організувати роботу підрозділів. З цього почалася моя активна фаза.

Прийшлося формувати напрямки. Бо батальйон був голий, з купою цивільних людей, до нас примикали місцеві з органів місцевого самоврядування. Це була велика купа неконтрольованих людей. Видали всім зброю, бо противник рухався. В ніч на 25 лютого ми вирушили на позицію М’яч - прийшов такий наказ. З Гостомеля на Київ рухалася колона танків. Їх потрібно було зупинити. Я глянув на особовий склад в тапочках та спортивних штанях, подивився на своїх бійців, які були укомплектовані краще, і зрозумів, що ми все ж щось зробимо.

Приїхали на місце. Командування інших підрозділів оцінило ситуацію, сказали, що потрібно звідти звалювати. Але всі автобуси поїхали, людей не було чим забрати. І ми залишилися. Я і дві роти, окрема мінометна батарея, яка не мала мінометів, і окремий взвод розвідки не укомплектований розвідниками, а лише цивільними людьми. Ми почали окопуватися. Перша ніч була жахлива. Мороз, холод. Люди мерзли. Але страх та адреналін зберігали їх в тонусі. Мало хто спав.

День, другий, третій… Забезпечення немає. Хто що мав - ділилися один з одним. Централізованого управління не було, тому я підключив своїх друзів, попросив людей годувати – їх же було близько 300, а не десять. В цей же час я знайшов штаб 72-ої бригади у Пущі-Водиці. Граніт керував облаштуванням бойових позицій.

-Танки ще не дійшли до вас?

-Бій з цими танками стався на мосту Гостомеля – там була спалена броня, штук 25. Це були перші зіткнення.

А до нас приїхала машина, висипали протитанкові засоби. І ми як на базарі – швиденько їх розібрали. Це були Енлави. 18 штук. Користуватися ними ніхто не вмів. У мене була толкова людина, цивільний, інженер за фахом. Він за дві години зрозумів, як воно працює, показав запобіжники, почав навчати інших.

Граніт залучив нас робити позиції по річці Ірпінь, аби перекрити всі вразливі місця.

Ми зробили передову дозорну позицію, щоб володіти ситуацією. Зробили перші позиції. Наглядали за вузьким місцем, де можна було кинути понтон. Наші підрозділи витягнулися. І ворог вже крив наші позиції артилерією.

"ТОЧНО ЗНАЮ, ЩО НАШИМ ПІДРОЗДІЛОМ БУЛО ЗНИЩЕНО ЧОТИРИ ОДИНИЦІ ВОРОЖОЇ ТЕХНІКИ"

-По "варшавці" москалі не дійшли до окружної…

-Їх на мосту зупинила 72-а бригада. Після цього розпочалися прямі бої. З Мощуна ворожі групи намагалися спускатися до заплави та обійти Ірпінь з іншого боку, аби взяти місто в кільце. Із Забуччя також намагалися зайти по Ірпеню. Ми відсікали ці намагання.

На позиції, де ми стояли, поставили перший понтон. Намагалися 7 березня встановити. Але через їхню артилерію цього не сталося. Через тиждень таки поставили і зайшли на 6-ту лінію Ірпеня. Там ми накопичували людей, які формували основний ударний кулак. Завдання було зайти до Забуччя, до моста, аби відсікти їхні переміщення.

Через нас в Ірпінь почало заходити багато груп. І "Омега", інші спецпідрозділи, армійці. Ми могли робити лише повзучий наступ: пройшли трохи, вкопалися… Таким чином відсікали і можливості ворога пройти групами туди, куди вони хотіли.

З 25 по 27 нас потужно крили артилерією. Таке буває в двох випадках: або хочуть штурмувати і зайти в тил по флангах, або відходять, вистрілюють БК. 26 числа мої підрозділи, які стояли на передових позиціях, доповіли: москалі відходять. Кажу: не зрозумів. Пояснюють: вони перегруповуються. Може, будуть штурмувати. Тоді віддав команду наглядати за тим, що відбувається, і підготуватися до бою. І якось після обстрілу мені доповіли, що їхня передня позиція вільна. Кажу: в якому розумінні вільна? Мають втрати та відходять, - почув у відповідь. Я розумів, що підрозділи російської федерації починають відходити зі своїх позицій. Наказав перегрупуватися нашим, відійти також. Бо розумів, що будуть накривати позиції, координати яких у них є.

27 число – вони шурували по моїх позиціях так щільно, що після першого ж обстрілу у нас було троє поранених.

-Швидко люди в спортивних штанах перетворюються на бійців?

-Це відбулося на другому тижні. Я долучив волонтерів, людей. Намагався закумулювати всіх, щоб отримати потрібне для захисту своїх бійців. Мені стягували, хто що міг. Я почав проводити підготовку, бо досвід інструкторської роботи у мене є, навчав тактичної справи з використанням зброї.

Люди готувалися. Обкатувалися на позиціях. І рухалися далі - в Ірпінь.

-Про завдані втрати ворогу саме вашими бійцями знаєте?

-Нашим підрозділом було знищено дві броньовані машини – це я чітко знаю. І в Білогородці, коли вони виходили, також було знищено нлавами один танк і одну БМП.

Наш крайній блокпост розміщувався в спаленому торговельному центрі "Жираф". Його намагалися витіснити. І навіть одного разу ворогу це вдалося, але невдовзі позиція повернулася на своє місце.

Коли росіяни почали артилерією накривати, запустили під її прикриттям дві групи. Вони зайшли фактично в тил нашій "Омезі", яка знаходилася в висотці неподалік цього блокпосту. Але тоді їх було відбито. Жили і заходили до нас москалі з боку клубу "Адмірал". Під час вуличних боїв їх відкинули назад.

Під керівництвом Повстанця ірпінська самооброна сформувалася в боях. Вони молодці. Давали гідну відсіч ворогу. Якби Ірпінь не насичили підрозділами, його б взяли в кільце, розчавили. А так москалі не могли рухатися ні вправо, ні вліво. Наші прибували, видавлювали їх. Ворог зазнавав тут великих втрат.

Вже коли ми збирали спалену броню, в загальному нарахували 268 одиниць техніки. Кожну обслуговує декілька людей. Можна уявити, скільки тут було цих загарбників.

"ТІЛА ВБИТИХ ЖІНОК І ДІТЕЙ СТЯГУВАЛИ В БУДИНОК І ПІДПАЛЮВАЛИ"

-Перше, куди ми зайшли через Жираф після того, як росіяни відійшли, це було сюди, на вулицю Яблунську, - продовжує Ігор Кім. - Вони тут всюди жили. Коли ми повернули направо, на перехресті побачили, що вбиті люди просто лежать всюди. Де виводили їх і розстрілювали, там і залишали. І так аж до самої залізниці. І на коліях були частки тіл розірваних. В одному дворі тіла місцевих були складені штабелями. Місцеві, які виходили з підвалів, розказували, що вбитих цивільних російські покидьки стягували в якийсь будинок – в основному це були жінки та діти - і підпалювали… Зі своїми загиблими робили так само. Важко мені сказати, чи це дійсно так, але в будинках є і квартири, вигорілі зсередини...

-Чому, як ви думаєте, росіяни розстрілювали беззбройних місцевих жителів? Вони ж нічим їм не загрожували.

-На мою думку, була етапність наказів. Спочатку вони мали зайти як "асвабадітєлі" - мирне населення мало сприймати їх саме так. Тому вони навіть якесь продоволсьтво завозили. Цей етап не спрацював. Тоді вони переключилися на інше. Був етап вивезення цивільного населення в Білорусь. Збирали людей машинами, таскали до кордону, частково і вивезли. Коли я був головою ВЦА, зразу відкрив ЦНАП і туди масово пішли заяви: з такого населеного пункту у мене забрали чоловіка, дружину, повезли в сторону Білорусі.

-Яс сильно треба укріплювати оборону навколо Києва? Багато хто вже думає, що це не знадобиться…

- Москалі втратили тут велику частину сил і засобів. Розуміли, що успішність їхньої операції кожного дня падає через великі втрати. І все менше перспективи, аби пройти Ірпінь.

Ми їх тут ловили – і росгвардію. Кого хочте. Як навели правовий порядок, наші групи та поліція виловлювали цих ушльопків. Коли відходили - в машинах російської армії не залишалося місця для людей – стільки було напхано награбованого. Вони не тільки людей залишали. БК кидали, зброю. Та й скільки ми бачили сумок з напакованими речами, які не вивезли. Мабуть, не поміщалися вже…

На сьогодні потрібно робити взводні опорні пункти, ротні опорні пункти. Замисел, який погодили в штабі сектору, на облаштування лінії оборони, потрібен. Ми розуміємо, що в росії було три плани захоплення України. Перший - всю країну. Другий – лівобережну її частину. Третій – донецька, луганська області і вниз - до Криму. Як хоч один план спрацює - росія покаже це світу як перемогу. І питання ось в чому. Якщо від першого плану вони частково на сьогодні відмовилися, то якщо десь продавлять на лівому березі, сильно продавлять нашу оборону, накопичені сили і засоби в білорусі, які у них є, знову зайдуть сюди. І будуть знищувати все підряд. Зайдуть на ті ж позиції, на яких були.

Ті, хто має зараз нам допомагати лісом, аби перекривати бліндажі, робити позиції, не розуміють, що завтра-післязавтра росіяни знову можуть зайти за три дні до цих рубежів. Відчуття страху чомусь немає. Ці люди живуть цивільним життям. Ховалися якийсь період часу. Таким до п’ятої точки те, що тут буде. І що тут було.

Потрібно створювати для росіян перешкоди, усувати ті помилки, яких ми припустилися під час першого наступу. А ми не робимо. Виясняємо хто правий, хто ні. Ефективних людей вже намагаємося усунути. Граніта так по-тихому і усунули.

-На часі зараз говорити про відбудування постраждалих міст і сіл?

-Не на часі! Людей сюди запускати було не на часі! Уявляєте, зараз насичиться місто. Тисячі людей буде. Як бронетехніка зможе зайти швидко, аби розміститися на бойових позиціях? Існує практика поетапного повернення людей. Давайте запустимо критичну інфраструктуру, щоб працювали підприємства. Якісь бази комунальних служб. Потім потихеньку підприємців… Все ми зробимо. Але спочатку потрібно перемогти ворога!

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ