Масі Найєм: "Нас – мільйони, і у нас має бути черга на вбивство російських військових. І у нас така черга є. На всій передовій спитай…"

Автор: Євген Кузьменко

Зв'язатися з Масі Найємом, адвокатом та правозахисником на службі у ЗСУ, виявилося напрочуд легко. Набагато складніше кореспондентові "Цензор.НЕТ" довелося під час бесіди, коли він спробував з'ясувати, у якому підрозділі воює молодший з братів сім'ї Найємів. Що поробиш – війна має безліч табу на розголос тієї чи іншої інформації…

Втім, інтерв'ю вийшло жвавим, сповненим воєнних рефлексій. Говорили про величезну мотивацію наших вояків; про те, як на війні сприймається смерть побратима; про почуття провини у тилу, а також – про невідворотність нашої перемоги…

- Масі, від початку війни наші читачі вже розрізняють, що таке перша лінія оборони, друга лінія оборони; вони знають, що чимало  мобілізованих проходять підготовку в різних областях України. У якій з цих ліній ти зараз?

- Я це називаю першою лінією. Хоча завдання бувають різні.

- Звучить туманно. Розкажи, у якому роді військ ти несеш службу?

- Скажімо так: це просто ЗСУ. Більш детально я не можу сказати.

- Отакої, а я вважав, що Масі Найєм – чи не найпублічніша з моїх знайомих людина…

- Ти знаєш, мені здається, що це зі мною так доля жартує: знаючи, наскільки я завжди був відкритий до суспільства – і ось так сталося, що мені тепер багато чого не можна казати. З іншого боку, ця ситуація дозволяє бути не назовні, а всередині. Ти є більш сфокусованим і менше коригуєш свої думки  залежно від того, що скаже соцмережа або якими реакціями вона супроводить твої переживання.

- Я правильно розумію, що ти воюєш у одному з підрозділів, поширення інформації про які може завдати шкоди як бійцям, так і його бойовим цілям?

- Насправді так і є. Тому що у поширення інформації має бути якась мета. І якщо ця мета – стати більш публічним, аби тобі всі поспівчували, – то такої мети у мене немає. А якщо мета – чимось допомогти у виконанні цих завдань – що ж, тоді, якщо буде необхідність, я це робитиму. Але наразі, оскільки така інформація може бути використана проти нас, звісно, я б її не розкривав.

- Тоді спитаю так: твій молодіжний досвід тренувань в секції рукопашного бою Київського спортклубу "Гермес" зараз тобі стає в нагоді?

- Стає. Тодішній мій тренер, Марк Михайлович, казав таку річ: "Спочатку я вас навчу говорити, потім – бігати, а вже потім, якщо все це не допоможе – приймати бій".

Ти знаєш, витривалість і вміння боротись зі своїм фізичним болем – роблять магічні речі. Свого часу Мустафа підсадив мене на "планки" - і я стояв в "планці" по 45 хвилин. Зараз інколи є час стояти 10 хвилин. Це все плюс тренування в наметі дали можливість зрозуміти, як тобою керує твоя підсвідомість. З відчуття задоволення ти робиш щось одне; якщо ж ти відчуваєш біль, ти цього не робиш. А такі речі, які ми робили в "Гермесі", навчили мене витривалості і цільності. І в місці, де я зараз перебуваю, ці навички можна використовувати найкращим чином.

- Де приблизно зараз розташований ваш підрозділ?

- Скажімо так, це десь вбік Маріуполя. В тих краях.

- Ти вже втрачав людей на цій війні?

- Так. Я писав про Валерія Чибінєєва. В 2016-му він воював з нами в Авдіївці; вони з моїм ротним стояли на одній позиції; потім 24 серпня того року Порошенко його нагороджував званням Героя України. І попри те, що це був Порошенко, Валера це звання заслужив; він був максимально професійний воїн. І коли ми з ним бачилися в лютому цього року, у мене і думки не було, що з ним щось станеться. Хоча він працював по найгарячіших точках.

- Як ти сприйняв його загибель?

- Коли ротний зателефонував мені і сказав, що його немає, реакція була такою: немає – що ж, значить, немає. Це те, що мені подобається у війні: ти не надаєш смерті зайвих сенсів. Тобто людину вбили: ти розумієш, що з цим треба далі жити. І єдине, що треба робити в ситуації, коли когось вбили, - це зробити висновки. Тому що це ефективно.

- Маєш на увазі, що емоції можуть тільки нашкодити?

- Так. Плакати, накручувати себе далі, надавати зайвий сенс окремій точці смерті – немає сенсу.

- Не кажучи вже про те, що і загибла людина не хотіла б, щоб ці емоції завдали шкоди живим.

- Да. Мені здається, що всі ці речі пов’язані. Коли людина помирає, вона в метафізичному сенсі нікуди не дівається. Вони всі залишаються у цьому просторі, і навіть їхня смерть існує в цьому просторі. Вони перетворилися на якусь іншу, вибач за це дебільне слово, енергію. І ця енергія дає мені можливість думати по-інакшому.

І після смерті людини ці висновки здаються мені єдино правильними. І робити ці висновки треба спокійно, врівноважено. Але не боючись тикати себе там, де боляче. Щоб відчути і видавити звідти останки цієї енергії і зрозуміти, що з цим далі треба робити.

- Відтепер 24 числа кожного місяця наші люди згадують, що вони відчували, коли почалася війна. Як це було в тебе?

- Я прокинувся поруч із Бармалєєм – собакою, яку ми взяли з Авдіївки. І відчув втому – від того, що далі буде.

2016, поруч з Бармалєєм

Я вже був втомлений від Росії (сумно посміхається, – Є.К.), від цієї війни, яка входить в інше піке і змінить наше мирне життя. Подумав: "От же ж хєрня".

Я вже заздалегідь знав, що будуть затори. Але разом з тим знав, що ми у компанії (юридичній компанії "Міллер", - Є.К.) будемо робити. Бо ми розробили протокол дій на випадок різних сценаріїв, в тому числі – на випадок масштабного вторгнення. Тому я одразу заправив машину, поїхав в офіс, чекав на партнерів. Згідно з протоколом, після появи інформації про повномасштабне вторгнення ми впродовж трьох годин маємо прибути до офісу. І всі співробітники мають отримати відповідні розпорядження.

Ну, і , власне, ми приїхали – і всім сказали, щоб не приходили в офіс. Саме так і сплинув цей ранок.

- Ти відразу для себе вирішив, що підеш на війну?

- Ні. Пам’ятаєш, як 23 лютого повідомили про мобілізацію першого резерву? Так от, я в той же день поїхав у військкомат, спитав, чи я в оперативному резерві. Бо я до останнього не хотів бути в оперативному резерві. І не хотів іти на війну, бо…це для мене була дуже складна конструкція.

- В сенсі?

- Те, що відбувалося 23 лютого, у мене з мобілізацією не в’язалось. А 24 лютого я все ще трєпихався, думав: "Як це?!" Але поїхав в військкомат, спитав, чи мені їхати в мій підрозділ. І – давай чесно – через абсолютну неорганізованість в Міністерстві оборони всієї історії з мобілізацією я не опинився там, де я міг бути.

- А ти мав бути у тому ж підрозділі десантури, звідки дембельнувся у 2016?

- Так, у 122 окремому аеромобільному батальйоні 81 окремої аеромобільної бригади.

- Але опинився геть у іншому місці. Скільки вже ти тут служиш?

- Офіційно - приблизно місяць. Оформлення займає час.

- Процитую твої слова 5-річної давнини: "В армії ти спілкуєшся з людьми, займаєшся справами, які пов'язані з армією, з війною. І тільки іноді читаєш через телефон все це, facebook і новини. Якщо ти кожен день займаєшся одним і тим же і не живеш в системі суспільства, то відходиш від цього всього. Розумієш, що вони там, а ти – тут. Воно роз'єднується, ти відчуваєш себе іншим".

Тобто у 2016 в Авдіївці ти відчував себе відірваним від суспільства. А як зараз? Усе-таки всенародна війна.

- Знаєш, я про це багато думав. Те, що це всенародна війна, створило іншу мову спілкування. Раніше було так, ніби ми з тобою обговорюємо фільм, який дивився тільки я. А нині – по-іншому: ми обговорюємо не сам фільм, а наші рефлексії про нього. І у нас в країні зараз – єдина мова. Бо в усіх була війна. Це раніше ти думав, що, вибач, є "ізбранним" . Давай чесно: чому деякі АТО-шники поводили себе нахабно, бо, мовляв, вони воювали, і це мало гарантувати їм якусь індульгенцію? Тому що ми були "ізбранними" на війні, і нас був певний відсоток; всі інші були вдячні, їх було більше за нас. А ще більше було людей, які відчували провину, тому що вони там не були.

- Ну, зараз теж багато людей, які відчувають провину. Взяти хоча б мене: я працюю у Києві, хоча і можу виїздити у фронтові регіони. А ти – на передовій…

- Ми всі цього не відчуваємо, але мені здається, що ми всі зараз на передовій. І я впевнений, що і ти свою роботу робиш вже з іншою мотивацією, ніж раніше.

- Це справді так.

- Умовно кажучи, раніше ти знав, що твої статті – це тексти журналіста у мирний час. А зараз це – тексти журналіста в воєнний час. І ти це переживаєш; по-інакшому даєш інформацію. І ми всі робимо те, що робили раніше – але по-інакшому, з сенсом того, що це все відбувається під час війни. Тому ми всі зараз на передовій – і говоримо однією мовою. І знаєш, вибач, що таке скажу – але я радію з того, що ми всі тут опинились. Бо не буде людей, які після перемоги вийдуть і скажуть: "Слухай, ось ми тут воювали – а ти де був?"

Ми всі були на війні. Немає людей, яких там не було. І я хотів би щоб суспільство зараз прийшло до такої думки: ті, хто не воював на передовій і зараз знаходиться в мирних містах – ми зараз задля них маємо воювати. Тому що саме заради миру вся ця історія відбувається. От чому дуже добре, що не всі на війні. Тому що держава не витримала б війну, якби всі були там. Економічно не витримала б. А ще тому, що сенсу немає воювати, якщо тобі немає куди повертатись. Мета ж яка – не воювати як процес. Мета – зупинити оту наволоч і повернутись в місто, де ти можеш вийти і погуляти в незамінованому парку. Тому що я знаю, що, наприклад в Києві я не дозволю собі піти з собакою гуляти в ліс. І довго не буду дозволяти. І це найстрашніше для мене, бо коли я приїхав з Авдіївки у 2016, я пам’ятаю, як випустив Бармалєя погуляти біля заправки. Він вискочив на поле, і першою моєю реакцією було гукнути, щоб він повернувся. І тут я згадав, що це – мирне місце…

Розумієш, для мене мир – це розслаблений стан людини, де ти можеш думати про розвиток, а не про захист. Я б хотів, щоб так і залишалося; інакше мені немає за що воювати.

- Питання особисто-воєнного характеру. Ти ж не маєш дружини і дітей. Скажи з власного досвіду, людині це дається взнаки? Бійцеві без сімейного бекграунду легше, ніж бійцю з дружиною і дітьми?

- Легше. Я відчуваю себе максимально легко – і вже вдруге вдячний долі, що у мене немає дружини і дітей. Тому що моя собака зараз в Івано-Франківську – і мені дуже важко. Я розумію, що якщо буде обстріл в Івано-Франківську, я собі місця не знайду.

Але разом з тим я розумію, що це собака, що рано чи пізно вона помре. А от думати про те, як врятувати дружину, дитину…я був би дуже знервований. Так воювати дуже складно.

- Так, але дуже багато дружин з дітьми наразі поїхали до Європи і зараз у безпеці…

- …і це правильно.

- Це стає відчутно по їхньому чоловікові/батькові на фронті?

- Думаю, що так. Підсвідомо чи свідомо, але це дає їм можливість сфокусуватися на війні, а не переключати цей фокус на щось інше. І це дуже важливо, адже ми виграємо – і виграватимемо далі – через нашу мотивацію, сфокусованість; через той сенс, який несемо з собою під час війни. Якщо в цей момент ти думаєш про щось інше – це дуже сильно відволікає. Знаєш, я одного разу розряджав зброю – і не помітив, що в мене заряджений магазин. Я перезарядив, побачив, що вилетіла куля – і все ж таки стрільнув два рази (добре що в підлогу). І я себе так сильно тоді картав: бляха, що з тобою таке?! Ти маєш бути сфокусованим! Тому я себе "вирізав" з усіх чатів можливих чатів по роботі, з усього життя, що було до того. І мені стало легше. Думаю, що хлопцям – так само.

- Це вже третій твій воєнний досвід. Малим ти відчув, що таке війна, внаслідок чого ти і Мустафа разом з татом залишили Афганістан і переїхали до СРСР. У 2016 ти воював на Донбасі під час АТО. І от – російсько-українська війна. Якщо коротко: що спільного для тебе мають ці періоди, і чим відрізняються?

- Одне спільне – це зло, яке має конкретне ім’я: Росія і її політика. Саме тому я вважаю, що Україна має зараз прибрати нахрєн всі можливі монументи ура-радощів з приводу Афганської війни. Якщо це напряму не стосується загиблих. Всю решту пам’ятників з цього приводу треба прибрати. Тому що це була та сама історія, яку Росія зробила в "ДНР-ЛНР" і в Україні.

А друге спільне, воно для мене емоційне: це світло. Я пам’ятаю, що в Афганістані під час війни світло було тьмяне – бо перебиті дроти, мало було електрики. І так само було на промзоні в Авдіівці, де ми жили в підземному місті, і світла було мало. Це дуже запам’яталося.

- А люди в Маріуполі, мабуть, знають про це світло більше за всіх…

- Так. І мені здається, що Маріуполь зараз максимально схожий на Кабул. І я б хотів там побувати якнайшвидше.

Але продовжу свою думку: зараз я якось уникаю яскравого світла. От чому я зараз влаштувався спати на підлозі у місці, де досить темненько – і тому відчуваю себе максимально комфортно. Це наче повертає мене в дитинство і я вдаю собі, що в безпеці.

Що ще спільного у моєму досвіді цих трьох війн? Відсутність планування на майбутнє. Не відсутність майбутнього, а відсутність саме будь-якого плану.

- Так, плани зараз можуть бути тільки короткострокові. Мабуть, у кожного з нас до 24 лютого були якісь плани принаймні на рік – але ж війна все перекреслила.

- Але ти знаєш, що мені зараз дуже подобається. Особисто я маю практику медитувати. І намагаюся ставитися до всього як до тимчасового. І саме зараз – найкращий життєвий період, аби жити у нинішньому моменті. Бо зазвичай коли ти думаєш про майбутнє, ти тримаєш фокус на тому, чого не сталося. І ти наче відкладаєш життя до того моменту, коли все це станеться.

- І за рахунок цього втрачаєш концентрацію.

- Так, бо ментально ти не є в тому місці, де зараз знаходишся. І є нещасливий від того, що ти зараз не там, де твої думки.

А зараз жити – дуже прекрасно. Люди пишуть про речі, про які раніше не писали. Як вони радіють сонцю; що вони випили каву. Ну це ж прекрасно!

- Хочу спитати тебе ось про що. Ворог контролює частину Донбасу, Херсонщину, частково Харківську та Запорізьку області. Разом з тим, увесь час доводиться чути, що перемога України неминуча. Як так? І чи ти з цим погоджуєшся?

- Так, погоджуюсь – тому що…Давай так: мобілізація пройшла. Ті, хто мобілізовані, на фронт прийшли ще не всі. Йде підготовка батальйонів. Окрім цього, вони є вмотивовані. Я розумію, що є люди, які полишали міста, де вони воювали. Це правда. Але командири були праві – з тієї точки зору, що так було краще і безпечніше для тих задач, які мали бути виконані. Менше з тим, думаю, що ті, хто захищається, зараз більш мотивовані, ніж ті, хто нападає.

І знаєш, я багато думав про те, що я буду переживати, коли мені вдасться когось вбити. Я навіть аналізував: чому це питання викликає в мене острах? Тому що я дивився ці кончені фільми про військових, які воювали в Афганістані, і там до них приходили якісь химери…

І я зрозумів: але це ж логічно! Бо якщо ти – тварина, ти приїхав в іншу країну забирати їхні життя, територію і мир, то, в принципі, ці химери – це нормально. Бо ти відчуваєш свою провину – але незважаючи на те, ще й під тиском пропаганди, йдеш вбивати.

А у нас – найчистіша історія. Ти тут маєш право вбити. Як у життєвій історії Сергія Стерненка: людина, на яку напали, має право захищатись. І він має право вбивати, якщо на нього напала ця орда.

Тому, коли ти розумієш, що в тебе є моральне право вбити, - з такою мотивацію неможливо програти. І з такою кількістю людей, які стоять за свою домівку, - неможливо програти. Я це писав у перші дні: припустимо, що військових РФ – 170 тисяч. Ну, 300 тисяч. Ну, навіть мільйон. А тепер – подивися на нас. Нас – мільйони, і у нас має бути черга на вбивство російських. І у нас така черга є. На всій передовій спитай будь-яких військових – там конкуренція за успіх! Підрозділи конкурують між собою за те, хто далі просунеться або вб’є більше російських. І я думаю, що саме через мотивацію у нас більші шанси на перемогу.

- А російські війська насправді так демотивовані, як ми про це чуємо?

- Ні, я думаю, що там є дуже професійні люди, які мають великий досвід і розуміють, що робиться. Треба віддати їм належне: певні процеси в них є дуже гарно побудовані. Інша справа, що в них пропаганда про те, навіщо все це робиться, - більше, ніж доповідання про тактику бойових дій. А в нас в цій пропаганді необхідності немає…

.- …бо за нами – правда рідної землі, яку ми захищаємо?

- Саме так.

- Під моїм інтерв’ю з Юрієм Луценком, яке я розмістив у Фейсбуці, ти залишив саркастичний коментар. Але якщо говорити широко, далеко за межами постаті Луценка, як ти вважаєш: політики, яких багато хто у суспільстві не любить або ненавидить; якщо ці політики пішли на війну (незалежно від того, чи це перша лінія оборони, чи друга) – чи може цей досвід стати для них певним виправданням, можливістю почати спочатку?

- Я вірю в те, що люди міняються. Чому вірю? Бо міняюся сам і знаю, яка це складна робота. І я думаю, що для людей цей досвід може стати не те що виправданням, але шансом зробити інакш. І те, як вони себе поводитимуть потім, дасть розуміння, чи ці зміни справді відбулися.

Це ж дуже важливий момент в житті кожного з нас. Раніше ми б ніколи в своєму житті не пішли в місто, де точиться війна. Всі наші патерни звичок, що їх було побудовано до війни – працювали в тому, мирному, житті. А зараз у всіх змінився план. І це – офігєнна можливість зробити щось по-інакшому! І для політиків – так само. Це просто неймовірна можливість для всіх покидьків, придурків, кончених людей, здорових, красивих, розумних – зробити щось по-інакшому. Протверезіти від пʼянки життя, в якій здавалось, що часу дуже багато і колись настане час для реалізації мрій.

- Чи трапилася на цій війні якась історія, яка вразила тебе найбільше?

- Я мабуть здаватимусь дуже інфантильним, але для мене величезним горем на цій війні є те, як люди залишали собак. Я дивився на всі ці фото покинутих собак; я був у Бучі та Ірпені. І кожного разу, коли я бачу собаку, яку кинули, - для мене це трагедія особистого характеру, тому що я не можу уявити, як можна кинути собаку.

- Але до чого тут інфантильність?

- Можливо, я не дуже вмію будувати відносини з людьми, і їхня смерть болить мені…(розмірковує)…не те що менше. Розумієш, смерть людини у війні є дещо закономірною. А смерть тварини (або просто біль тварини) через те, що її просто залишили, - це трошки інша історія. І якщо у історії зі смертю людини вибору не було, то у іншому разі – вибір був. І страждань тварини могли б не бути.

- Я тобі розповім і про іншу сторону цього жаху. Кажуть, що у цих маленьких київських містечках, де лютували росіяни, є чимало товстих собак. Товстих – бо вони нажерлися людських тіл. І, ймовірно, звикли до цього смаку. І це, як на мене – ще один вимір воєнних злочинів армії РФ. Злочинів проти усього живого: людей, тварин…

- Прекрасно сказано. І я б продовжив думку тим що якщо ти не піклуєшся про близьких в такий важкий час – вони можуть стати мимоволі такими ось собаками із шматками емоцій всередині, які не можуть перетравити. Дуже важливо зараз мати якусь витончену любов до близьких, бо їх може не стати в будь-який момент. І тоді відчуття провини…

Є дві речі, які увесь час будуть проявлятися на цій війні: по-перше, відчуття провини – або за те, що живий; або за те, що не воював. (І до речі: коли у тебе помирає близький, відчуття провини – це перше, що ти переживаєш).

І по-друге, на цій війні типовим буде відсутність довіри, а як наслідок – паранойя. Тому всі історії треба перевіряти. І всім нам треба навчитися один одному довіряти. Тому що під час війни будуть траплятися такі жахливі кризи! Ми будем думати, що нас всі здали; що всі кончені. І хоча насправді такого немає, під час війни ці кризи будуть продукуватись. Я це точно знаю. Бо й сам слідкую за собою і бачу елементи цієї паранойі. Тому намагаюсь використати цей досвід. В ці темні часи дуже легко стати для себе героєм – просто бути уважним до близьких і тим паче до домашніх тварин.

- З братом і сестрою виходить спілкуватися?

- Так.

- Про що говорите?

- Ну про все, насправді. Я з ними ділюсь майже усім. Ось з нещодавнього про сестру: у Машеньки був трохи депресивний настрій; нещодавно вона хотіла приїхати. Я кажу "Нащо?" - "Я тебе хочу побачити". – "Нащо?". – Тому що я могла приїхати до Києва раніше, щоб застати батька живим. А я його не застала живим. І я не хочу, щоб зараз так само повторилося". – Я кажу: "По-перше, я не збираюся помирати. А по-друге, зараз приїжджати в Україну небезпечно".

Це стосовно Машеньки. А про Мустафу…Це дивна історія – але у нас немає відчуття того, що щось сталося. Ну, тобто так – це війна; але ми живемо в тій же ситуації, у якій народилися. Тобто це – звичайна історія.

- Виходить, війна – це просто така велика обставина вашого спілкування на даному етапі. А воно, це спілкування, залишається незмінним?

- Незмінним. Ну, ОК, ми почали частіше спілкуватсь – та й то, неначе сказали один одному: "Слухай, війна все-таки, може нам з тобою частіше спілкуватись?". (Сміється).

- Наостанок ось тобі справді пафосне запитання. В чому сенс того, що ти зараз робиш на передовій?

- Це мій вклад у гармонію із собою. Бо хліб, який ти зробив власноруч, завжди смачніший за фабричний. Також це про гармонію з суспільством, в якому я хочу жити далі. Я хочу безпосередньо бути причетним до перемоги над РФ. І жити в суспільстві, де ти щось йому дав, – безцінно.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

 Фото з архіву Масі Найєма