Олександр Осипенко: ""Диванні" військові експерти не думають, що за кожним клаптиком відвойованої території стоять чиясь жертва та подвиг. Треба відставити браваду і зробити так, щоб ми виграли цю війну"

Автор: Ольга Москалюк

Після здобуття вищої освіти у 2018 році Олександр Осипенко пішов на війну. Тоді ніс службу, підписавши трирічний контракт, який завершився за три місяці до повномасштабного вторгнення росії в Україну.

- Тоді ситуація теж була достатньо неспокійна. Також був оголошений воєнний стан, але не по всій країні, - згадує. - Ми очікували на наступ російської армії. За нашою бригадою був закріплений рубіж білоруського кордону. Тому нас затримали на полігоні на місяць, хоч навчання ми вже пройшли.

Олександр, не вагаючись, вирішив повернутися на фронт. Сьогодні він - командир відділення в мінометній батареї 30-ї Окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького. Воює на Донбасі.

"У НАС ТУТ ВСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ОБСТАВИН. В ЯКІСЬ ДНІ БУВАЄ НАДТО ГАРЯЧЕ, В ІНШІ – СПОКІЙНІШЕ"

- Розкажіть, як для вас почалося 24 лютого?

- З дзвінка мого колишнього товариша по службі, який мене розбудив. Я не відповів, тому що тільки прокинувся. Одразу відкрив новинний сайт і побачив, що почалися ракетні удари і наступ російської армії у прикордонних областях. Тоді зникла ця неясність, яка була напередодні. Я ще за пару днів до того збирався їхати до військової частини, але не міг додзвонитися до свого командира. Адже коли вночі 22 лютого було оголошено про збір резерву, я зрозумів: треба вирушати, тому що я - оперативний резерв першої групи. Відхилюсь від теми, поясню, про що йдеться. Після закінчення  військової служби військовослужбовці, як найпідготовленіший особовий склад ЗСУ, який можна без великих зусиль мобілізувати, стають в цей резерв. Ти закріплюєшся за певною військовою частиною, а у військкоматі отримуєш відповідну повістку: у разі, коли оголошується збір або мобілізація, маєш протягом 24 годин прибути до своєї частини. Тобто тобі вже не потрібно їхати у військкомат та стояти там у чергах. Так от увечері 22 лютого президент оголосив про частковий збір резерву. Але ще до кінця не було зрозуміло: "це той самий момент" чи ні? Однак для себе вирішив: треба їхати. Я усвідомлював, що все йде до повторення грузинського сценарію. Особливо, коли наступного дня побачив, що були підписані документи, ідентичні тим, які складені росією перед нападом на Грузію у 2008 році. Отже "карти" розкрилися і остаточно стало зрозуміло, що відбувається.

Як я і сказав, 23 лютого не зміг додзвонитися до командира, тому що були проблеми зі зв’язком. На Донбасі, де він був, усе почалося значно раніше. Десь 18 лютого йшли масовані обстріли позицій української армії. Уже використовувалися ті системи, про які на мирних територіях тільки здогадувалися, як-от термобаричні снаряди. 24-го після прочитання новин я знову набрав командира і додзвонився. Запитав, чи їхати мені на місце дислокації бригади, чи туди, де вона вже перебуває. Він відповів, що треба спочатку прибути в частину. Я передзвонив товаришу. Ми обмінялися інформацією. Потім ще поговорив зі знайомим з універу, який розпитував, що варто збирати з собою в Тероборону. Я в декількох словах пояснив. Тоді поїхав до батьків, у яких були усі мої військові речі. Забрав усе необхідне. Зокрема свій бронежилет, який придбав перед ротацією. Хоча, в принципі, Міністерство видає теж непоганий. Але хочеться більш зручніший. За годину вже по військовій формі вирушив ще додому, тому що обіцяв дружині попрощатися з нею. Хотів викликати таксі, але воно вже не працювало – сервіси були недоступні. Подзвонив брату, щоб він мене відвіз, але у нього не було пального, а дістати його було неможливо. Мама провела мене на маршрутку. Поки їхав, дивився, як мені добиратися до частини, яким транспортом. Я уже розумів: дороги будуть переповнені, тому що люди евакуйовуються. Купив квиток на автобус, який потім не знайшов. З дому ми з дружиною поїхали на вокзал на метро. Там теж було багато людей. Дехто по формі. Вокзал теж був заповнений. Причому не лише жінками, дітьми, а й чоловіками. Набивалися у автобуси під зав’язку. Я дивлюся на цю картину й розумію: мені ж також треба їхати, тільки в частину, щоб мене далі відправили. Тут мене знайшов товариш по службі – побачив шеврони і підійшов. Ми разом почали шукати автобус. Я згадав, що є великі польські. Нас взяли в один такий, виділили два місця біля водіїв. Причому навіть безкоштовно, хоча я готовий був заплатити.

Ми довго петляли по Києву – не могли виїхати через велику кількість автомобілів. Деякі напрямки виїзду були заблоковані. Зрештою нам вдалося. Проїжджали Гостомель. Бачили дим, але боїв не було чутно, тому що аеропорт знаходиться трохи далі від дороги. Траса також була заповнена машинами. Подекуди просто стояла. Благо, о десятій годині вечора ми все ж дісталися місця, де знаходиться частина. Пройшли формальності – були внесені в списки. Мене не треба було довго розподіляти, тому що я йшов у той підрозділ, з якого повернувся. Знав свою посаду, своє місце і що маю робити. Одяг не отримував, тому що мав свій. Далі я опинився в своєму батальйоні.

- І відправилися на Донбас?

- Не одразу. Усе відбувалося не так швидко. Мене попросили допомогти із організацією різних процесів у частині. Тому я два тижні залишався там. Після того ми вирушили в зону виконання завдання в Донецьку область.

- Деякі військові, які також вдруге за ці вісім років потрапили на фронт, говорять, що ці два етапи різняться. Окрім того, що війна зараз масштабніша, ще й динамічніша та жорсткіша. Ви, коли приїхали, відчули цю різницю?

- Знаєте, мій контракт проходив у більше-менш спокійні часи – 2018-2021 роки. Це була позиційна окопна війна. Але взагалі багато чого залежить від напрямку, від того, де виконуються бойові завдання. Я не порівнював. Був готовий виконувати поставлені завдання. Не розмірковував так глобально. Ми просто очікували на інформацію, що нам робити, які застосовувати маневри. Тобто ти тут мислиш більш локально та вузько.

- Яка у вас сьогодні ситуація? З новин ми знаємо, що на Донбасі продовжуються важкі бої.

- Донецька область достатньо протяжна. Лінія фронту тут дуже широка і різна. Так, тут гаряче, люди гинуть, зазнають поранення. Але це війна, на якій інакше не буває. Я вам можу сказати, що усі наші військові налаштовані дуже рішуче. Із розмов з командирами та товаришами бачу, що настрій з 2014 року зовсім інший. Сьогодні прийшли люди з дуже високою мотивацією на перемогу. Вісім років тому було чимало добровольців, але й багато мобілізованих, які не мали мотивації. Зараз же усі готові робити все можливе задля нашої перемоги.

Загалом у нас тут все залежить від обставин. В якісь дні буває надто гаряче, в інші – спокійніше. Наприклад, через особливості роботи в дощ артилерія працює менше. Тобто все дуже відносно. От перед 9 травня була певна активізація. Ми були в повній готовності. Прокидалися о 4.40 в очікуванні якихось активних дій противника. Так, була спроба наступу, але її відбили. Ворог зрозумів: йому немає що тут ловити (посміхається. – О.М.). Завдяки такій протяжній та широкій лінії фронту сили противника розпорошені. Вони не можуть вести рішучих активних дій на усіх напрямках. Це було видно з самого початку, коли багато де їхній наступ "захлинувся". Зараз на нашому напрямку непомітно, що у них є якась дуже потужна підмога. Вони тут сильно не рипаються (всміхається. – О.М.). Бояться, щоб їх не почали тиснути. Знаєте, ми спостерігаємо за оцінками та коментарями деяких "диванних" військових експертів. Вони просто не думають, що за кожним клаптиком відвойованої території стоять чиясь жертва та подвиг, що на це все потрібно витрачати багато зусиль. Щоб зробити певний маневр, необхідно йти на рішучі дії та ризики. Тому треба відставити браваду вбік і зробити так, щоб ми виграли цю війну. Причому із найменшими втратами. Бо ми знаємо, що за військовою стратегією наступ – це великі втрати. Що ми, до речі, й бачимо в російській армії. Співвідношення сил тих, хто обороняються, до тих, хто нападає, доходить інколи й 1 до 6. Я не є військовим аналітиком, але бачу таку тенденцію: наше військове керівництво очікує на послаблення ворога і лише тоді переходить в наступ. Я вважаю це правильною стратегію. Дуже важливо цінувати людські життя і не робити дурних вчинків лише заради якихось красивих дат.

- Оцим ми також відрізняємося від ворога: наше військове керівництво намагається вберегти особовий склад, коли росіяни своїх солдат взагалі не шкодують. Вони не цінують кожне життя навіть своїх.

- Абсолютно! Для них це всього лише ресурс, який відновлюється. Але треба розуміти: побудувати чи відновити техніку набагато простіше, ніж навчити фахівця, який нею володітиме. Важливий сам солдат як професіонал своєї справи. Подумаймо: якщо оці три місяці вони наступали на нас, так би мовити, своєю елітою, то що буде далі? Якщо їхні військові, контрактники продемонстрували ось такий результат, то навіть у разі проведення загальної мобілізації, що покажуть люди, які бачили автомат тільки в кіно?! Якими будуть для них наслідки? Великі жертви. Ось і все!

- Генштаб говорить, що ворог хоче виснажити українських військових. Чи є у вас відчуття, що росіяни націлені на затягування війни?

- Навіть якщо так, це більш невигідно їм, аніж нам. Якщо йде певне затягування, ми маємо час перегрупуватися, додати собі сил, домобілізувати людей та провести для них додаткові навчання. Тому я не вважаю, що це негативно впливає на нашу армію. Тому що у наших військових залишається такий самий бойовий дух, який був 24 лютого. Бажання виконати свій обов’язок нікуди не поділося. Українці продовжують йти до військкоматів та робити запити, щоб їх мобілізували. Тому не думаю, що нам варто боятися цього затягування.

Документи про ленд-ліз, підписані американським президентом, нам в плюс. Вони грають на довгу перспективу. Це додаткове технічне забезпечення. Навіть якщо у росії є ще якась "законсервована" техніка, вони не зможуть швидко навчити нових людей нею користуватися. Та ж сама бойова машина піхоти не є такою простою, як може здаватися. Посадити водія за кермо автомобіля і сказати: "Їдь!" – це одне. А вивчити навідника чи командира – зовсім інше. Навіть якщо він володітиме теорією, це не означає, що він знатиме, як діяти у конкретних ситуаціях, і як вести бій. Як ми бачимо по втратах особового складу російської армії, навіть командного, їхні ряди все більш рідшають. У той час, як наші військові здобувають додатковий бойовий досвід. Навіть ті, хто почав воювати 24 лютого, уже стали досвідченими, можуть і далі виконувати завдання.

"СВОЮ РОЛЬ ВІДІГРАЄ РОСІЙСЬКА КУЛЬТУРА, ЯКА ЗАОХОЧУЄ ДО БАНДИТИЗМУ ТА ЗВІРСТВ"

- Процитую, що ви писали у себе на сторінці у Фейсбуці: "У мене немає русофобії, бо я не боюся русні, а от ненависть є. Це народ бездумних сліпців, які ні в чому не винні, й ні до чого не причетні, але саме їхніми руками робляться військові злочини. Саме вони обирали чи закривали очі на фальсифікації під час виборів, вони займаються фінансуванням країни терориста та агресора". Чому ви назвали їх сліпцями?

- Дуже легко говорити, що ти ні в чому не винний. Дуже просто умивати руки й розказувати, що це все – влада, а ми – непричетні. Нам хотіли показати й розіграти сценку з російського телебачення, щоб почали співчувати бідним росіянам, які в заручниках у своєї божевільної влади. Але згадаймо, як вони її підтримували, вихваляли путіна. Це ж не вперше, коли вони нападають на інші країни. Навіть поки у нас вісім років тривали війна, їм було однаково. Ніхто не хотів ні в чому розбиратися. Добре, не будемо усіх під одну гребінку. Скажімо, більшість із них. Лише маленька кількість людей були адекватні, але й вони нічого не робили, щоб запобігти тому, що зараз сталося. Тому загалом причетні всі росіяни. Вони ж себе вважають демократичною країною (всміхається. – О.М.), адже обирають президента і депутатів. Але як ми бачимо з нашого прикладу, якщо українському народу щось не подобається, він голосно про це говорить і демонструє своє несприйняття. А якщо російському, може вийти на вулиці невелика кількість людей, і як тільки когось з них починають бити та забирати до відділків, решта просто відступають в сторону. У мене це завжди не вкладалося в голові. Як так?! З тобою на мітинг прийшла людина. Її починають гамселити, тягти в автозак, а ти відходиш і робиш вигляд, що був не з нею. У нас таке взагалі неможливо! Якщо комусь роблять шкоду, одразу вступається велика кількість людей і намагаються допомогти. Абсолютно інший менталітет! Як носити футболки з їхніми "Іскандерами", то раділи й розказували: "Ми покажемо Америці!" чи ще комусь. Усіх усе влаштовувало. Як тільки почалися санкції, які вже відчули усі росіяни, то раптом стали непричетними до того, що відбувається. Насправді, мовчання – це також злочин. Тобто вони всі – спільники. Знову ж таки, що таке російська армія? Представництво народу росії, а не якісь найманці з інших країн. Це їхні громадяни, у яких є сім’ї. Якщо послухати перехоплені розмови російських військових з їхніми рідними, то ті часто їх підтримують. Мародерство, вбивства, зґвалтування заохочуються їхніми близькими. То про яку непричетність можна говорити?!

- Так, це ж не путін особисто вбиває, ґвалтує та катує українців. Якщо людина чогось не хоче, вона не робить.

- Сто відсотків! У перший день російська розвідрота здалася майже у повному складі. Там було 40 чи 60 військових. Таке рішення прийняли їхні командири. Вони вчинили не як бовдури, які виконують тупий наказ, бо треба думати, що саме ти виконуєш, не виключаю, що вони просто боялися загинути, але все ж таки зробили кращий вибір і для себе, і для нас. Вони зрозуміли, куди потрапили. Їх навчили казочки: "Ми не знаємо, де знаходимося, думали – на навчанні". Про яке навчання може йтися, коли ти бачиш знаки іншою мовою?! Ми ж живемо не в кам’яному віці! У телефонах є GPRS-навігатори, по яких усе зрозуміло. Тим більше, їм проводили тренінги, де вони підписували відповідні відомості. Тому їхні ці "розповіді" – абсолютні дурниці.

- Але таких росіян, як ця розвідрота, дуже мало. Більшість з них, як ми бачимо, нас ненавидять і хочуть знищити.

- Не треба забувати, що у них пропаганда працює повним ходом. Їх до такого готували. Розказували, що ми – ворог, нацисти, фашисти. Якісь абсолютні нісенітниці! Їм втовкмачували думку, що українці – взагалі не народ, а якась частина росії, яка збунтувалася. Люди, які не вміють думати, а можуть лише сприймати інформацію, починали в це вірити. От і результат.

Ви ж зрозумійте: у російській армії більша частина не хоче думати. Вона готова бездумно виконувати ті накази, які ставитимуть. Тому й наслідки відповідні. Крім того, є певні правила війни, яких потрібно дотримуватися: цивільні люди ні до чого, воюють армії. Але як ми бачимо, часто російські військові не можуть дістати українських, тому відриваються на мирних жителях. Тут свою роль відіграє російська культура, яка заохочує до бандитизму та звірств. Якщо подивитися їхні фільми та серіали, то там основою є те, що бандит – це дуже поважна людина, що вони люблять афішувати. Ми бачимо, що їхні військові це гарно відіграють. Вони - справжні бандити, які роблять безчинства.

"УКРАЇНЦІ ПОКАЗУЮТЬ: МИ – ІНШІ, НАС НЕ ЗАЛЯКАТИ!"

- Хочу вас ще запитати про побут. Ви періодично постите у Фейсбуці їжу – смажену картоплю, борщ, нещодавно був салат, який ви назвали "шуба з лососем". Ви самі готуєте?

- У нас є централізована кухня, яка займається забезпеченням великої кількості людей. Наші кухарі – великі молодці! Вони стараються. Але інколи ми намагаємося робити собі вечерю власноруч. Так розвантажитися морально. Хоч трохи відчути себе, як вдома. Це позитивно впливає на наш дух (посміхається. – О.М.). Здавалося б, така дрібниця, але піднімає настрій.

- Також ви постійно публікуєте фотографії котів та собак. Це теж для вас розрада? Нагадування про дім, де у вас залишилася кішечка?

- Тут річ у тому, що хочеться знати, як справи у твоїх близьких, рідних та друзів. Але у тебе немає часу написати кожному: "Як ти?" А такими публікаціями кожного разу я, по-перше, показую, що у мене все гаразд. По-друге, дізнаюся по вподобайках та коментарях, хто і як. Ось таким чином відбувається комунікація (посміхається. – О.М.).

- Ви в 19 років зробили татуювання у вигляді тризубу. Це достатньо юний вік для всеосяжного сприйняття життя. Що це для вас тоді означало?

- Ми живемо в такий час, що дуже швидко дорослішаємо і усвідомлюємо певні речі. Коли мені було 18 років, ми з однокурсниками брали участь у Революції гідності. Там ти чітко розумів свою позицію щодо того, що відбувається. Свою роль зіграло й те, що за освітою я – історик-археолог. Це також дало поштовх до усвідомлення ролі країни для себе, що означає держава, і як вона постала. А у мої 19 в Україні вже була війна. Я тоді хотів брати в ній участь. Мене мама і тоді ще дівчина переконували, що потрібно довчитися. Я дослухався до них. Але закінчивши університет, майже одразу підписав контракт.

- Я згадала про татуювання, тому що ті українці, які проходили фільтраційні табори чи були в окупації, розповідали, що окупанти роздягали людей і шукали тату, подібні до того, яке є у вас. Замість того, щоб злякатися, тепер деякі українці набивають собі тату із патріотичними символами та фразами…

- Ми бачимо, що українці – це дуже сміливі люди! Вони не бояться цих залякувань. Навпаки, показують: ми - інші, нас не залякати! Так, звісно, мені важко йти в розвідку (посміхається. – О.М.). Але це ще одна така мотивація робити все, щоб не потрапити у полон до росіян.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"