Олександр Морозов: "Суть проблеми не тільки в їхньому довбой#бі Путіні, а в тому, що так географічно у нас вийшло: під боком живе 140 мільйонів довбой#бів"

Автор: Ольга Москалюк

Десантник та бізнесмен Олександр Морозов вже втретє в армії. Спочатку був на строковій службі. 2014 року пішов воювати на Схід, служив у 95 бригаді. Сьогодні він – командир групи розвідки. Через це багатого чого публічно не може озвучувати, щоб не нашкодити. Тому деякі цікаві моменти ми в нашому інтерв’ю змушені "пропустити". Але пропри це у нас є про що поговорити.

***

Повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого розпочалося для Олександра, як і для багатьох українців, з вибухів неподалік. Зрозумівши, що відбувається, він пішов у військкомат і скоро знову опинився на фронті. Нещодавно був поранений і потрапив на лікування. Цей період свого життя цікаво та жартівливо описує на своїй сторінці у Фейсбуці. З цього питання ми і почали нашу розмову. В тексті збережена мова оригіналу.

"АКТИВНА ГАРЯЧА ФАЗА ВІЙНИ БУДЕ РОЗТЯГНУТА ВІД РОКУ ДО ДВОХ"

- Ви у себе у Фейсбуці розмістили жартівливий пост – фото написаної від руки "виписки": "Виписаний з хірургії, бо короста така ходило по помитому калідору, тувалеті, а як зайшло в берцях в помиту палату, то я не видержала. Виписала паскуді такій три рази мокров тряпков", поставили дату і "підписали": "Уборщіца хірургії!". Ще був у вас "рапорт": "Прошу виписать мене з больніци. Там мої #башатся, а мені роблять болючі уколи в сраку! Випустіть!". Дата. Підпис. Нижче "резолюція" ніби головного лікаря: "Не путю! Лічись довбой#б. Ще навоюєшся". Персонал, судячи із вашої сторінки, вас читає. Як в реальному житті реагують?

- Я вам розкажу, звідки взявся сьогоднішній (ми спілкуємося в суботу ввечері. – О.М.) пост.

Мене тільки вчора перевели з Ужгорода ближче до місця проживання. Я приїхав, скажімо так, лише з повербанком у кишені. Попросив: "Дозвольте, я з’їжджу, візьму речі першої необхідності й повернуся". І от зранку мене медсестри одразу на укол. Кажу: "Може, давайте без уколів?". А вони: "Ти рапорт бачив?". Питаю, який? Відповідають: "Висить у нас у коридорі". Я: "Так, бля, здається, я навіть знаю того автора, хто цей рапорт придумав". Ведуть мене туди й показують розпечатану фотку, яку роздрукував главний відділення та сказав розвішати. Кажу: "Дівки, п’ять мінут, я вам оригінал принесу". А у мене якраз зошит був із собою в рюкзаку…

- Ви навіть біля роздрукованого "рапорту" сфотографувалися із оригіналом.

- Ну да. Вони (медсестри. – О.М.) мене заставили його підписати. Наробили зі мною кучу селфі. А той, хто роздрукував, це мій самий главний "наставнік". Я до нього захожу, кажу: "Прикольний "рапорт"". Він такий: "Да? Правда? Реально такий жизнєнний, прям народний". Відкриваю зошит, показую оригінал. "То це ти написав?". Кажу: "Прікіньте?!".

- А коли вас виписуватимуть?

- У понеділок-вівторок. Мені потрібно ще зробити декілька знімків, чи немає у мене гематом всередині голови.

- Якщо все добре, ви повертаєтеся на фронт?

- Понятно! Вперед-вперед!

- На якому напрямку ви воюєте?

- На Ізюмському.

- Є у вас на сторінці й серйозні пости. Наприклад, нещодавно ви написали про те, що відбувається, як ви висловилися, на "великій землі" - тобто там, де немає серйозних бойових дій. Ви там згадуєте хлопців на Мерседесах, які знаходяться в тилу і поводяться таким чином, ніби в країні немає війни. Як думаєте, чому так?

- Скажу мою особисту думку. Коли все почалося у 2014-2015 роках, усі були дуже схвильовані, збентежені, стурбовані і все таке. Наприклад, коли тільки оголосили про першу мобілізацію, я розумів: без мене не обійдеться з урахуванням того, що я – десантник і все таке. Це сталося не в першу-другу хвилю, а в третю, але я потрапив на війну. У мене за плечима також була лише строкова служба, але на той момент в елітному підрозділі, в якому нормально займалися навчанням особового складу. У мене не було бойового досвіду. Але все рівно, знаєте, в процесі цього всього він набувався. А за цих вісім років з’явився досить великий прошарок людей, які кажуть: "Ну, война. У нас восемь лет война. А я же налоги плачу. В магазин хожу, кушать покупаю. Копеечка на армию падает". Скажу так: з моєї особистої точки зору не кожен чоловік має мужність постояти за себе, за свою сім’ю, близьких та свою країну. Навіть якщо він супер-мега-атлет, це не робить з нього мужню особистість, яка готова відстоювати власні інтереси. І от з одного боку знайомі-побратими, ветерани. З іншого – ті, хто не причетні й кажуть: "А чьо ми підемо воювати?! Ми ж не вміємо, а хлопці, тіпа, вміють". Якось воно двобоко виходить.

- Можливо, з такими потрібно проводити певну роз’яснювальну роботу? Може, вони не до кінця розуміють, що відбувається?

- Звичайно, потрібно. Якщо ми подивимося, то у нас за вісім років, умовно, є з пів мільйона учасників бойових дій. Ці люди не можуть безпробудно знаходитися на фронті. Їх все рівно потрібно кимось замінювати. Дивіться, ми і знаходимося на війні, щоб в тилу було нормальне мирне життя. Але будь-які ресурси мають властивість закінчуватися. Все рівно потрібно когось виводити на ротацію, на передишку. Ти не можеш довго там (в зоні бойових дій. – О.М.) знаходитися. З урахуванням бойових втрат потрібно поновлювати склад. А 100 тисяч чоловіків якогось міста, не маючи абсолютно ніякого досвіду і розуміння, що таке бойові дії, війна, зброя, і що потрібно робити у разі нападу на них, не будуть готові до цього. Я навіть не знаю, як вони діятимуть. Тому нам потрібно стати таким своєобразним Ізраїлем, в якому навіть діти вміють користуватися зброєю. Як би це прикро не звучало.

- Так, враховуючи, який у нас сусід…

- Те, що зараз відбувається, це не війна до якогось опредєльонного дня. Активна гаряча фаза, на мою думку, буде розтягнута від року до двох.

- Потім можемо мати якісь локальні протистояння.

- Дивіться, всі війни, які були за всю світову історію, рано чи пізно закінчувалися. Я більше, аніж впевнений, що ця війна закінчиться нашою перемогою. Але на неї повинні працювати всі разом. А не хтось, вибачте за грубе слово, має #башити, а хтось ніжно їсти суші зі смузі. Це звучить гостро, брутально, але ж… Я також міг знайти тисячу і одну причину, щоб відсидітися десь там в тилу. Але ж ніхто, крім нас.

"Я НЕ ЗНАЮ, ЯКИМИ КОНЧЕНИМИ ТРЕБА БУТИ, ЩОБ ҐВАЛТУВАТИ ДІТЕЙ"

- Розкажіть, яким для вас було 24 лютого?

- 23-го я їхав до себе на Вінниччину, тому що у мене виробництво та підприємство тут. Я хотів розширюватися - взяти в оренду новий цех. Але, враховуючи, що почалася війна, тепер прийдеться взяти спочатку Москву, а потім буде новий цех. Коли я тільки в’їхав у Вінницьку область, мені зателефонувала мати: "Боже, тобі принесли повєстку на 25 число". Кажу: "Ну, окей. Ну, принесли. Дальше шо?!". Получається, я приїхав. Я проживаю недалеко від Вінниці. 24-го я прокинувся від прильотів по місту, мені було чутно вибухи. Включив новини. Поняв, що це п#здєц, який так довго усі очікували, але навіть я до такого не був готовий. Скажемо так, війна відбувається в той момент, коли до цього ніхто якби не готовий. Саме перше, що я зробив: військові речі, значки, медалі - все, що пов’язує мене з військовою службою, виніс з дому, щоб до сім’ї в разі чого не було ніяких претензій. У мене був незакритий борг по бізнесу – я не розрахувався за сировину. О сьомій годині ранку я сходив розрахувався, закрив борг і одразу пішов у військкомат. Там було зачинено. Всі спали… Ну, бл#, спочатку не знали, що робити. Потім вже нас відправили на комісію. Оскільки я приписаний у своїй бойовій частині і під час всякого такого маю потрапити за штатом виключно туди, то не поїхав в інші підрозділи, куди були відправки. На наступний день почали щось формувати – якусь роту охорони. На мене поклали відповідальність очолювати ТрО. Я тільки декілька днів займався усіма цими процесами, тому що потрібно було зробити один спільний штаб, якийсь координаційний центр. А не так, що о четвертій годині ранку тобі телефонує баба Галя й каже, що над її погребом пролетіла ескадрілія російський вертольотів, висадила півтори тисячі десанта, їм усім п#здєц, і вона держить оборону в хлівах з вилами в руках. Насправді, дійсно, у людей була паніка. Ніхто не знав, що відбувається. Я розумію гражданську половину населення, яка ніколи з цим не стикалася. Як на мене, це нормальний процес. Єдине, що я був проти надмірної пильності в районі, куди не заходить противник, бо вона з часом дуже швидко притуплюється. А от коли він, дійсно, може зайти, всі - на розслабоні, бо уже до чогось привикли. Так само, як у нас люди перестали реагувати на повітряну тривогу, перебуваючи в місті. Я не адаптований до цих звукових сигналів. Тому що у нас там (на фронті. – О.М.) немає повітряної тривоги. У нас одразу ба-бах, п#здєц, бл#дь, всьо пропало! А люди…

Так от тоді я подзвонив у свою частину. Знайшов транспорт, який мене завезе. Знайшов свого побратима, з яким ми у 2014-2015-му воювали. У нього там були і травми, і бойові поранення. Кажу: "Ти їдеш?". Він: "Нє, я мінус". Дзвонить мені через час: "Та х#й з тобою, я плюс". Ми поїхали. Побули декілька днів в Житомирі. Після того поїхали під Білорусь.

- Які у вас, з огляду на ваш досвід, цього разу були перші враження?

- Скажемо так, враховуючи, що я проходив службу у славетній 95-й бригаді у 2014-2015 роках, я вважав, що бачив багато чого, що я такий Рекс – підготовлений і всьо таке. Повірте, коли по нас перший раз п#здонув самольот, я поняв: "Бл#дь, ти ще ніх#я не бачив, Алєксандр Алєксандрович!". А потім по нас ще зверху прилетіла "Точка-У", отоді я точно поняв: "Ніх#я собі!". Десь приблизно так. Авіація – це досить важко. Тобто ти до неї ніколи не можеш бути готовим.

- Чим відрізняються ці два періоди війни – до повномасштабного вторгнення і зараз?

- От масштабністю. Раніше було як? Ти знаєш напрямок Донецька, Маріуполя, Луганська. Тобто є якась лінія розмежування. Навіть коли ми там у 2014 році проводили рейдові дії: ти визначено їдеш, де приблизно стільки-то противника, і ти маєш його унічтожити й повернутися. А зараз - оці всі переміщення і незрозумілості, тому, скажемо так, трішки воно складніше.

- А ворог як змінився? Російські солдати зараз які? Більш жорстокі? Більш професійні?

- Чомусь нам, на жаль, срочніки не попадалися. Нам обично попадався або якийсь СЗР (служба зовнішньої розвідки рф. – О.М.), або ще якась "срака-мотика".

Знаєте, коли я перший раз приїхав на війну у 2014 році, мені було 23 рочки, я ще був такий молодий, актівний, хотєл убівать і всьо таке. Тоді мені дуже сильно запам’яталися слова одного з моїх сержантів - такого матьорого воїна, який колись був в Іраку і в багатьох гарячих точках: "В принципі, екіпіровка однакова, спорядження, зброя теж. Однак є одне вагоме "але": ми на своїй землі і нам психологічно набагато простіше виконувати бойові завдання, аніж іти в наступ на незнайому територію незрозуміло для чого". Тобто з точку зору психології, мотивації ми перемагаємо в рази. Що мотивує їх, окрім вдало спланованої пропаганди, я не знаю, не маю розуміння. Уся ота жорстокість, яка відбувається… Ну, це люди з нестабільною психікою. Я не знаю, якими конченими треба бути, щоб ґвалтувати дітей. Вони порушують всі правила війни. Ніхто не має розстрілювати жінок, знущатися над дітьми. Якби у нас, наприклад, була спецоперація по захвату росії, ми б знищували тільки військових або наближених до них. А вбивати мирне населення чи знущатися над ним… щоб шо?!

- Проблема не тільки у їхніх військових. Якщо подивитися, що пишуть та постять цивільні росіяни у соцмережах, то там суцільна підтримка їхніх дій. Усе суспільство таке.

- По-перше, ніхто в цьому не сумнівався. По-друге, працює пропаганда. У них телевізор перемагає холодильник. Це було споконвіків. Я не дивлюся тєлік. Навіщо мені новини, якщо я їх сам по суті створюю?! А більшість їхнього населення – обмежені. Я досить добре пам’ятаю момент, коли у 2015 році ми були в районі ДАПа, там була жіночка років 50. Вона сказала: "Вы, украинская армия, какого х#ра вы сюда приехали?! Вы - "Правый Сектор"! Над людьми издеваетесь". Ти такий намагаєшся вступити з нею в діалог і запитуєш її: "А звідки ви черпаєте інформацію?". Вона: "С "контакта". А откуда же ее еще брать?!". Тобто люди обмежені в своєму інформаційному просторі. Їм що дали, те вони і схавали. По суті своїй вони ліниві, вибачте, п#дараси, яким впадло читати книжки, розвиватися, накопичувати знання у будь-яких сферах. Вони що? Походили в школу, вивчилися, бл#дь, в ПТУ (або навіть не вивчилися) і живуть до пенсії. У них немає розвитку, як у нації. Просто тупорилі зомбаки, вибачте мене.

- А критичному мисленню немає, звідки взятися.

- Дивіться, їм простіше кричати звідти, коли їх не бомблять: "О, та мы тут, бл#дь, вот это вот все!". А якби вони на власній шкурі відчули, що таке бомбьожка їхнього населеного пункту, штурм чи ще щось, у них би досить швидко і кардинально змінився погляд на їхнє життя. Це не передбачає того, що вони б стали кращими чи розумнішими. Але вони б зрозуміли, що це таке, і як відбувається.

- У них вже трохи бахкало в Бєлгороді...

- Бахкало – це одне, але коли ти стикаєшся з цим безпосередньо – зовсім інше. Я не думаю, що якби у якоїсь Маші Захарової (чи хто там в них) зап#здячили мужа, розстріляли весь її дім, то вона була б великою прихильницею війни, і щось стимулювала б і розказувала. Кого ви, бл#дь, освобождаете, рогопіли гідроцефальні?! Освободіть сначала себе! Розумієте, якщо у людини в дворі засрано, вона не може прийти до сусіда, у якого дрова неправильно складені, і казати: "У тебе отам щось не так". У самої ж срач! Сначала нормальна адекватна людина розбирається зі своїми проблемами і тільки потім, після того, як їх вирішила, може йти і допомагати іншим…

- І то, якщо про це попросять.

- Так. Якщо не попросять, вибачте… Я от інколи сварюся із людьми у Фейсбуці. Коментатор: "Вот ты там написал…". Бл#дь, а я от сидів 30 років, ждав, поки ти, Пєтя Пупкін з села Гнилички, прийдеш і мені під постом напишеш, що я не прав, що нах#й когось послав. Це теж пережиток, який незмінний. Я звик так спілкуватися. Я і у побутовому житті так спілкуються. І всі, хто мене знають, в курсі цього. Можливо, це не стримано, не культурно чи ще щось...

- Людина може не читати ваші пости, якщо їй не подобається.

- Тіпа: "Вас читають діти, і ви матюкаєтеся". То х#йня, що на кожному, бл#дь, біг-борді написано: "Русский военный корабль, иди нах#й". А от Морозов написав – це всесвітнє зло.

- Яке читають діти.

- Да. Я досить прекрасно знаю свою аудиторію. Дітей у мене там точно немає.

- Повернімось до обговорення росіян…

- Здравомисляча людина ніколи не вважає себе всезнайкою, не вважає себе правою на сто відсотків в усіх життєвих ситуаціях. Просто нація зомбаків. Не варто навіть їх описувати, давати якісь заключення… От я ніколи не був у Росії. Ніколи не вважав їх братами чи ще там кимось. Хоча і прізвище у мене російське, і є корені звідти. Але я ніколи не відносив себе до якогось братнього народу з цими, вибачте, п#дарасами.

- Так це якраз росія багато років нав’язувала усюди думку, що вони нам – якийсь старший брат. Дивно, враховуючи нашу історію…

- Вони не можуть прочитати, що у них в паспорті написано. Ви думаєте, вони книжки з історії будуть читати?

- Хотілося б, щоб люди навколо розвивалися.

- А ми маємо таку ситуацію. Єдине її вирішення – це винищення їх як нації. Суть проблеми не тільки в їхньому довбой#бі путіні, а в тому, що так географічно у нас вийшло: під боком живе 140 мільйонів довбой#бів.

- А ви між собою на фронті обговорюєте орків? Що про них говорите?

- Бл#дь, п#дари. І всьо! Коротко і лаконічно. П#дари – це не люди з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. П#дари – це смисл жизні, бл#дь. Вони її так живуть. А завдяки ЗСУ живуть вони її недовго.

"ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ Я З АРМІЄЮ ЗАВ’ЯЖУ"

- Рік тому нам в інтерв’ю ви так описали один бій за Дебальцеве: "Ми лежали – і все прострілювалося. То осколоки біля тебе за#башать, то ще щось. Як я тому Боженьку тоді молився, як йому обіцяв, що всьо зроблю, всьо, що хочеш". Зараз молитесь?

- Та як вам сказати… Страшно. Але рахунок іде на секунди. І в тебе, на жаль, немає часу помолитися чи ще щось. Скажемо так, я – людина, яка вірить в Бога, але дуже своєобразно.

- Що для вас головне на війні?

- В першу чергу, зберегти свій особовий склад, виконати завдання і нанести максимальних втрат ворогу.

- Ви свого часу створили комікс про кіборгів "Патріот"…

- Але він не пішов в тираж. Там більше був упор на іграшку. Комікс - як додаток. То був пілотний проект, який швидко закрився.

- Я поясню, чому про нього згадала. Зараз ми всі захоплюємося мужністю та силою захисників Маріуполя, хвилюємося за них. Можливо, ви плануєте зробити щодо них щось подібне, як із кіборгами?

- Не планую. У мене один із бізнесів і так знаходиться у військовій сфері. Взагалі це моя третя ходка в армію. Думаю, після перемоги я з нею зав’яжу і не буду до неї повертатися.

- До речі, що з вашим бізнесом зараз? Що з "Гостиною" (виробництво та реалізація копченого м’яса і риби. – О.М.)?

- Перший місяць не працювала взагалі. Потім попри свою відсутність я в телефонному режимі налагодив процес, щоб була відправка до Пасхи. Працює із клієнтами роздрібної торгівлі і ще по такому напрямку, коли робиться велике замовлення, ми його ділимо на частини і відправляємо або в шпиталь, або "на передок". Тому що "любовь приходит и уходит, а кушать хочется всегда". А з’їсти доброго вінницького сала, м’яса чи ковбаси – це свято для душі та організму.

- А що із "Clean shot"- серветками для чистки зброї?

- В цьому є велика потреба. Зараз я на службі, тому цим питанням займаються мої бізнес-партнери. Налагоджуються процеси, щоб збільшити обяги виробництва і закрити потреби ЗСУ наскільки це можливо.

- Наостанок розкажіть, чим плануєте зайнятися після війни? Повернетеся в бізнес? Чи будуєте взагалі плани на майбутнє?

- Я у своєму житті не буду займатися чимось іншим, окрім бізнеса. Знаєте, після війни у 2015 році я певний час шукав собі роботу. Але зрозумів для себе, що це не моє, що я можу більше і краще. Тому все одно я буду рости і розвиватися. Можливо, освою якісь нові напрямки, до яких у мене з часом може виникнути інтерес. Немає нічого такого складного, чого б людина не могла осилити. Люди в космос літають, а ти будеш сидіти на дивані й ждати, що тобі щось з неба на голову впаде? Не впаде. У цьому житті, на жаль, усього доводиться добиватися самому.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"