"Летів дуже низько, очевидно, щоб не засікла протиповітряна оборона". Як прикордонники взяли в полон пілота-улюбленця путіна і асада

Автор: Тетяна Бодня

Розповідаючи, що відбувалося на Донбасі в 2014 році, про Довжанський котел, з якого довелося вириватися з боями, подальшу службу на сході, - начальник прикордонної застави вогневої підтримки позивний Борець, який у лютому зустрів російські війська на Чернігівщині, каже, що нині все відбувається інакше.

 Бо тоді нашим військовослужбовцям не доводилося протидіяти такій кількості авіації, яку росіяни застосували від початку повномасштабного наступу. Зараз же вони масово завдають авіаударів, руйнуючи наші міста й села.

Один із таких літаків на початку війни інтенсивно бомбардував житлові квартали Чернігова. А коли наші прикордонники "приземлили" його за допомогою зенітної установки, вони ще не знали, що ним управляє старий знайомець асада і путіна, який раніше бомбардував жінок і дітей у Сирії.

– Владиславе, як довго цей літак, який ви збили, бомбардував житлові квартали Чернігова?

– Важко сказати, там було багато літаків. Вони в парі десь тиждень точно літали над Черніговом. Можливо, й більше.

– Тобто того дня було два літаки?

– Зазвичай вони літають парами. А цей – якось так вийшло – летів один. Причому дуже низько, очевидно, для того, щоб його не засікла протиповітряна оборона. Приблизно 1,5-2 тисячі метрів. Його спочатку було чутно, потім видно дуже добре. І ми не втратили свого шансу. Відповідно було прийнято рішення про застосування зенітної установки.

– Пілот хотів так усіх перехитрити?

– А може, вирішив, що вже нічого не боїться, й хотів показати, що він такий модний і крутий, що так демонстративно низько над самим Черніговом пролітає (посміхається. – авт.). Та він швидше за все просто не чекав, що ми стоїмо десь у тому районі. Ну, і отримав своє за заслуги.

– А ви там стояли тому, що обороняли Чернігів?

– Так, ми там несли службу, чекали нагоди, коли можна буде застосувати наші навички повною мірою.

– Штурман, знаю з новин, загинув. А з пілотом що було?

– Вистрибнув із парашутом. Ми не поїхали його шукати, бо чекали, що, можливо, за цим літаком будуть іще. Поїхав інший підрозділ. Його затримали і доставили до органу, який проводив відповідну фільтрацію.

– Було повідомлення пресслужби СБУ про те, що цей пілот – один із "асів" путіна, і за звірства в Сирії його було удостоєно аудієнції з президентом країни Башаром Асадом. Чому ж він не прорахував, що його можуть збити на такій висоті?

– Він справді дуже кваліфікований льотчик. Чому так вчинив – незрозуміло. Та хай би було таких побільше. Звичайно, краще, щоб не прилітали зовсім, але якщо вже будуть, то хай би на доступній для нас висоті.

– Ви на початку наступу рф були в Чернігові й там зустрічали російські війська?

– Ні, на кордоні, ми були на посиленні відділу прикордонної служби "Дніпровське" з 9 лютого. Там і зустрічали. У першу ніч нас обстріляли з дронів-камікадзе. В нашому підрозділі було семеро "трьохсотих". Їх, слава Богу, швидко евакуювали, із цим не було жодних труднощів. Швидка допомога приїхала зі Славутича, і їх повезли у Чернігів.

Далі вже разом із прикордонниками цього відділу виконували певні завдання, аж доки не отримали команду зніматися в тилові ділянки спільно до Збройних сил України.

– А напередодні ввечері знали, що буде напад?

– Стовідсоткової інформації не було.

– Власного відчуття, що щось таке може статися, не було?

– Та ні, якось не чекали нічого такого. Я з 2014 року проходив службу на Сході України, й коли почув ці перші вибухи, якось навіть не вірилось.

– Ви не один такий. Усе нагадувало якийсь сюр.

– Але, як кажуть, маємо те, що маємо. Будемо боротися.

– Ви ж стояли не в пункті пропуску на початку наступу, правильно я зрозуміла?

– Так, це були вогневі точки безпосередньо на самому кордоні з Білоруссю.

– Це якраз коли вони проводили спільні з рф навчання, як вони це називали, які створювали певну напругу? Ми про всяк випадок готувалися до несподіванок?

– У них були навчання і у нас свого роду теж. До цього ми були на заходах із підвищення кваліфікації.

– Після того, як вас обстріляли дрони-камікадзе, що було? Багато хто розповідає, що російські війська заходили в основному за підтримки авіації. У вас її теж було багато?

– Було чимало гвинтокрилів, усе відбувалося досить інтенсивно. Загалом, якщо порівнювати з подіями на Донбасі в 2014-ому, то тут усе інакше було. Тоді я не зустрічався з авіацією, бо ще не працював на зенітних установках. Були "гради", піхота, артилерія.

Зараз ми вже навчилися реагувати відповідно на ворожі літаки, і для цього у нас є озброєння, яким із ними можна боротися. Не такі вони й страшні. Хоч спершу було трохи незвично.

– А ви, коли були на Сході, теж брали участь у бойових діях?

– Так, у складі моторно-маневреної групи (ММГ-2) угруповання "Кордон". Очолював його, може, ви знаєте, генерал-майор Ігор Момот, який, на жаль, героїчно загинув під Зеленопіллям. Це був червень-липень 2014 року. Ми були в таких точках… Це був Довжанський котел. Ми були в оточенні, жили без харчування. Нам обіцяли "зелений коридор", натомість обстрілювали. Довелося вириватися з оточення з боями.

– Як все ж вирвалися тоді з оточення, можете розказати?

– На машині. Я водієм був. Ми колоною проривалися через поля з кукурудзою і соняшником під обстрілами. Як кіно якесь (посміхається,– авт.). На жаль, на той час не було сучасних камер типу GoPro, щоб це зафіксувати.

– Їхали через поля, бо кукурудза і соняшник високі й хоч трохи прикривали?

– Їдеш і постійно дивишся ліворуч-праворуч, щоб ніхто не в’їхав, бо такий хаос був під час обстрілів, ми були на ту мить без зв’язку…

– Скільки ви були в оточенні?

– Місяць. Нормально несли службу до цього. А потім нас взяли в оточення. З боями, але вийшли.

– Цей місяць що їли?

– Ту ж саму кукурудзу варили і їли. А ще кавуни. Виходили на "бойове чергування" по кавуни і кукурудзу (посміхається. – авт).

– А що з водою?

– Привезти бочку води – це був величезний ризик, але їздили по неї в найближче село, набирали в колодязях.

– Час від часу доводиться чути про війну в Сирії. Чи можна її порівняти з тим, що відбувається зараз в Україні? Як ви вважаєте, росіяни чинять зараз жорстокіше чи так само?

– Важко порівнювати лише в теорії, якщо там не був. Але мені здається, що жорстокіше, бо максимально знищується інфраструктура міст, цивільне населення. Це не війна між військовими на якихось окремих ділянках, вони намагаються знищити все. Дуже шкода тварин. Вони гинуть в лісах, які горять від снарядів. Це якісь осколочні, фугасні снаряди, вони запалюють дерева. Ми зустрічали обгорілих косуль.

– Владиславе, а після того, як ви вирвалися з Довжанського котла, не хотілося покинути службу? Це ж серйозне випробування для будь-якої людини.

– Такої думки взагалі не було. Після повернення отримав освіту за напрямком, офіцерське звання. З 2019-го по 2020-ий за власним бажанням перебував у зоні Операції об’єднаних сил. Потім пішов на ротацію в Чернігів і тут залишився служити далі.

– І цього року ви знову опинилися в зоні бойових дій. Як ставитеся до заяв, що росіяни самі вийшли з Чернігівщини, а не їх вибили?

– Прикордонники і Збройні сили дуже згуртувалися, взялись, так би мовити, у такий міцний кулак. Збройні сили потужно давали відсіч. Зокрема танкова бригада, яка була в області. Ми перейшли в командування ОК "Північ" і теж дали сильну відсіч противнику. Вони б точно далі не посунулись. А ми, можливо, розпочали контрнаступ, якби вони не відійшли.

- Тобто, якби вони не відступили, втрати з їхнього боку були б більшими?

– Їхні втрати були б у рази більшими. І у нас вони є. Війни не буває без втрат.

Вони йдуть – втрачають солдат і далі йдуть тими ж дорогами, наступаючи на ті ж самі граблі. У них чисельність набагато більша, але їхні навички і ефективність, як на мене, слабкі. З тією чисельністю, яку вони мають, підготовка особового складу дуже слабка.

– А як же вони стали другою армією світу?

– Не знаю навіть. Якась загадка.

– Як Чернігів пережив кілька перших місяців цієї війни?

– Більшість людей виїхало. Тим, хто залишився, було важкувато. Не було світла, води. Люди допомагали один одному. Військові допомагали цивільним – і навпаки. Була взаємодія, яка нам усім допомагала триматися й боротися.

– З харчуванням же теж були проблеми?

– Російські війська скинули авіабомби на автомобільний міст через Десну, який сполучав Чернігів із Києвом. Унаслідок удару впав один із прольотів мосту. І з продуктами теж стало важкувато. Суттєво допомагали волонтери.

– Місто від авіаударів дуже постраждало?

– Так, особливо постраждали житлові масиви на околиці. Та й у центрі літаки наробили чимало біди, є зруйновані й пошкоджені і багатоповерхівки, й приватні будинки.

– Після того, як ви збили літак над Черніговом, була хоч якась пауза з прильотами авіації?

– Після того вони майже не залітали на місто, більше працювали по області. Кілька зальотів було, але не такі масові бомбардування, як до цього. Адже до того, як ми збили цей літак, він щоночі скидав бомби на Чернігів.

– Яка ситуація зараз? Читаю з тривогою офіційні повідомлення про те, що область обстрілюють.

– Зі своєї території намагаються вцілити по області. Обстрілюють із мінометів. Підло так.

– Напевно, рідні й друзі вас запитують, як довго триватиме війна і чим вона закінчиться. Що відповідаєте?

– Не знаю, скільки вона триватиме, не беруся прогнозувати. А рідним і друзям на такі питання відповідаю просто: все буде добре.

– Хай так і буде. Вам сил, щоб вистояти!

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"