Ігор Фльорко: "Зараз для нас робота "Граду" – це щось буденне та банальне. Уже хочеться потужнішого озброєння"

Автор: Ольга Москалюк

Днями у соцмережах стала "вірусною" фотографія військового з пачкою чіпсів у руках на фоні працюючого "Граду". На ній артилерист 80-ї ОДШБр Ігор Фльорко, який сьогодні воює на Донбасі. Запитую його, як був зроблений цей знімок.

- Це, насправді, скріншот з відео, - розказує. - Йшла бойова робота "Граду" по ворогу. Товариш знімав. А я якраз ішов від машини та їв чіпси.

"У НАС ВИСТАЧИТЬ І СИЛ, І МОТИВАЦІЇ. МИ ГОТОВІ ТУТ БУТИ ДО КІНЦЯ"

- Вам у коментарях у Фейсбуці під цим фото пишуть, що вийшла гарна реклама чіпсів. Ви пожартували: "Чекаю на оплату". Читачі "тегнули" компанію-виробника. З вами не зв’язувалися її представники?

- Ні, не зв’язувалися. Здається, їхні сторінки не активні. Певне, вони не слідкують за тим, що відбувається в соцмережах. Я, справді, віджартовувався.

Потім також перепощував цю фотографію, яка розійшлася інтернетом, і писав: "Так, "Люкс", давайте по-чесному, з вас – прилад нічного бачення й розходимося" (посміхається. – О.М.). Тому що у нас є ще потреба у декількох таких приладах. А так ми маємо майже все.

- Також люди роблять меми з цієї фотографії. Підписують: "гарно хрустить і там, і там", "чіпси, які хрустять, як окупанти під Сєверодонецьком" чи "зі смаком смаженого орка". То який смак у чіпсів, коли позаду тебе по противнику працює "Град"?

- Та звичайний смак (посміхається. – О.М.). У мене вже звичка така – їсти на вогневих позиціях. Це пішло ще з "Азову". Почалося з того, що якось на початку втамовувало хвилювання. Потім уже через брак часу – роботи багато, а їсти треба. Я брав із собою яблука, горішки, тому що працювати доводиться декілька годин підряд.

Якщо копнути глибше, то тим самим ми показуємо, наскільки нам байдуже, коли помирає русня. Можна ж і так додумати (всміхається. – О.М.).

- Де зроблене це фото? На якому напрямку?

- Це напрямок Попасної.

- Яка сьогодні ситуація на Донбасі? З новин ми бачимо, що дуже напружена та непроста.

- Так, ситуація доволі напружена. Але після нещодавніх подій у Білогорівці, де ми в роботі добряче "доклали руку", у мене виникла залізна впевненість: що б вони не придумали, які б наступи не вели, ми дамо раду. Ще ленд-ліз не вступив у силу, а ми вже даємо їм нормальної прочуханки. Ми чекаємо на нове озброєння, і у них точно не буде шансів.

Тому там загалом все гаразд. Все буде нормально. Думаю, втримаємо. Перед ними зараз стоїть завдання взяти трасу Бахмут-Лисичанськ (зараз окупанти її постійно обстрілюють. – О.М.). Сподіваюся, у них це не вдасться. Ми для цього добряче постараємося.

- Ви пішли на фронт у 2015 році. Воювали п’ять років. Чим відрізняється той період війни від нинішнього?

- Головна відмінність – частота використання крупних калібрів, кількість зброї та артилерії, яка зосереджена на лінії зіткнення. З 2015 по 2020 роки найчастіше, як на мене, застосовувалися 120-ті міномети. Мінометні обстріли були найпоширенішим явищем. Подекуди – ствольна артилерія. Сьогодні вона працює кожного дня. Як і реактивні системи залпового вогню та авіація. От зараз для нас робота "Граду" – це щось буденне, банальне та стандартне. Те, до чого ми звикли. Уже хочеться потужнішого озброєння.

Ще один момент – сприйняття людей, відчуття дотичності до війни кожного українця. Тепер усі відчувають: це їхня війна, а не щось далеке десь там на Сході.

- Я вас попросила порівняти ці два етапи, тому що часто чую про те, що сьогодні війна інтенсивніша та динамічніша, ніж раніше…

- Справді, динаміка відрізняє минулий період від сьогоднішнього. Але вважаю, що це на краще. Пам’ятаю ті десятки разів зневір’я, коли оголошували новий режим тиші та перемир’я. Ми ж розуміли: це просто додатковий час для ворога, щоб окопатися, щоб набратися сил для подальших дій. Тобто, насправді, це було для нас таким розчаруванням. Зараз ми бачимо, що вони не мають такого часу, щоб відпочити, перевести подих. І мене це тішить. Я знаю, що у нас вистачить і сил, і мотивації. Ми готові тут бути до кінця, до останнього. А з їхньою мотивацією є проблеми. Їм обіцяли, що вони тут будуть тиждень-два чи місяць, але вже минуло стільки часу. З їхньою мотивацією вони тут довго не повоюють.

"БІЛЬШІСТЬ ОРКІВ В МАРІУПОЛІ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ЇМ СКОРО ДОВЕДЕТЬСЯ ВІДСТУПАТИ"

- Ви вже згадали про те, що служили в "Азові". 2015-го обороняли підходи до Маріуполя…

- Формально так – з 2015-го п’ять років. Але варто зазначити, що йдеться не про події 2014 року, коли місто визволяли. Бо інколи можна неправильно зрозуміти, про яку оборону йдеться.

- Так, пояснимо, що йдеться про події після визволення міста, коли ви не давали ворогу до нього знову підібратися. У вас у Фейсбуці багато постів про Маріуполь і його захисників. Чи були там ваші побратими з "Азову"? Як дізнавалися про те, що відбувається на "Азовсталі"?

- Усі, хто залишився в "Азові" й був на "Азовсталі", є нашими, моїми побратимами. Тому ми комунікували безпосередньо з ними та дізнавалися інформацію, як кажуть, з перших вуст. Новини, які показували по телебаченню, не завжди відповідали дійсності. Зокрема те, що говорив Арестович. Воювати в інтернеті та розповідати про те, що напад відбито, що орки відступили від "Азовсталі", все гаразд, у той час, коли, насправді, тривали активні бої, не зовсім правильно.

- Про що ви думали, коли з ними спілкувалися? Що відчували?

- Це був, насправді, цілий спектр емоцій, який навіть важко описати... Ти ніби знайомий з людиною багато років, але не знаєш, як правильно тепер вести діалог. Чи робити вигляд, що нічого не змінилося, жартувати, використовуючи чорний гумор, чи навпаки більш обережніше до цього ставитися. Ти просто не знаєш! Напевно, жоден психолог не розібрався б, як правильно діяти в цій ситуації. Скажу так: це було важко.

- Деякі родичі та близькі захисників Маріуполя з "Азовсталі" розказували, що були дні, коли ті назавжди прощалися, тому що не вірили, що вийдуть звідти живими. У вас таке було?

- Так, було. Це момент, коли ти не знаєш, що далі сказати чи написати, як підтримати. Ти просто не знаєш… Тоді було дуже сумно. Ти і переживаєш за тих людей, і бере шалена гордість за те, що ти з ними знайомий, що дотичний до цього потужного "азовського" руху… Як я сказав, цілий спектр емоцій.

- Сьогодні обстановка в Маріуполі дуже складна. Місто майже зруйноване. Існує загроза епідемії. Орки почали хазяйнувати на повну. Ось уже завозять російські книжки та підручники, за якими планують навчати дітей. Канікули скасовані. Що ви про це все думаєте?

- Такою діяльністю вони імітують, що все гаразд, що у них все під контролем. Якщо завозять підручники, значить, думають, що вони тут надовго? Я впевнений: більшість із них розуміють, що скоро їм доведеться відступати. Ми не зупинимося на межі територій до повномасштабного вторгнення і відбиватимемо далі й далі. Тому я знаю, що орки там не надовго. Вони можуть робити собі, що хочуть. Це скоро скінчиться.

- На кого розрахована ця показуха? На російське населення? Мовляв, дивіться, які у нас успіхи. На нас, щоб зробити боляче та ще більше розізлити? На Захід, щоб продемонструвати свою, як вони вважають, міць?

- Всі їхні зусилля зараз акцентовані суто на внутрішнього споживача інформації. Вони прекрасно розуміють, що ні Україна, ні Захід ніколи їм більше не віритимуть, тому на нас ці картинки не діятимуть. Це розраховано лише на громадян росії для підвищення мобілізаційного потенціалу. Хочуть показати: у нас все добре, приходьте, повоюєте, отримаєте гроші, допоможете людям з Донбасу, зокрема Маріуполя. Ми ж бачимо, яку підтримку в росії має сам путін та його політика війни.

- До речі, багато говорилося про те, що путін оголосить загальну мобілізацію 9 травня. Цього не сталося. Натомість ми знаємо, що вони активно залучають жителів лднр. Знаєте, коли 2010-го до влади прийшла Партія регіонів, ми жартували: у Донецьку ловлять на вулицях людей та забирають їх на владні посади в Києві. Такий у них був кадровий "голод". Але сьогодні ми бачимо реальну історію, коли на окупованих територіях Донбасу на фронт відправляють усіх підряд. Ви стикалися в бою з цими "вояками"?

- У складі "Азова" на Світлодарській дузі три роки тому. Попри величезну й активну роботу з нашої сторони, вони навіть не хотіли окопуватися. Просто вмирали. Вони – несерйозні дядьки.

Насправді, всі вже знають, яка військова спроможність у представників "ДНР" і "ЛНР". Вони взагалі неефективні. Про них можна взагалі забути. Зараз ми маємо справу з більш підготовленими людьми – регулярною російською армією. Однак все одно й вона не показує того рівня професійності, на який ми очікували. Багато хто думав, що ми опинимося у більш скрутній ситуації, аніж зараз. Вони пруть просто кількістю. От і все! Це єдине, на що вони здатні.

- Пригадалося, як ви з другом відкривали ветеранську кав’ярню у Львові. У перший день роботи біля неї лежав килим - "прапор" самопроголошеної "ДНР". Так ви показали своє ставлення до цього "утворення". Що сьогодні ви про них думаєте?

- Та ми не сприймаємо їх взагалі! Акценти змістилися. Навіть станом на 2021 рік, коли ми відкривали кав’ярню, і цей килимок у вигляді "прапора" так званої "ДНР", мабуть, вже був трохи зайвим. Але ми, справді, так показали своє ставлення до них. Комусь могло здатися, що ми таким чином демонструємо якусь важливість ворога, що ми його боїмося чи щось таке. Ні! Насправді, це вже був пройдений етап. Для нас такі речі вже були звичні – ми ті їхні "прапори" топчемо з 2015 року. Я просто знав, що для Львова це буде щось нове, і що зроблю таку собі приємність для тих людей, які прийдуть до нас на відкриття. Хоча не очікував, що з цього вийде новина. Але вона була така досить цікава.

- Коли Україна повертатиме собі окуповані території Донбасу, нам доведеться по-новому вибудовувати стосунки з людьми, які там живуть…

- Наші шановні парламентарі мають можливість приймати закони, спрямовані на врегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях. Як ми бачимо, раніше наша політика щодо Донбасу була неправильною та неефективною. Зараз все буде інакше. Україна не ділитиметься на Схід і Захід. Ми будемо одним цілим.

- Виходить, як би це не дивно звучало, ця війна "зшиває" країну?

- Правильно, вона її об’єднає. Ми загартовуємося в сталь. Я думав, що це відбудеться раніше. Але, на жаль, не для всіх було достатньо причин. Тепер це змінилося.

"У МЕНЕ РЕЧІ БУЛИ ЗІБРАНІ ЩЕ ДО ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ"

- Як для вас почалося повномасштабне вторгнення? Як ви вдруге потрапили на фронт у цій російсько-українській війні?

- Оскільки я слідкую за політичною ситуацією в Україні, ця подія не стала відкриттям чи чимось новим. У мене речі були зібрані ще до повномасштабного вторгнення. Все, що мені залишалося зробити – поїхати закрити кав’ярню, забрати маму з лікарні, де вона на той час перебувала, розказати, що їй робити далі. Тоді я вже був спокійний. Вийшов на зв'язок із хлопцями. 25 лютого ми уже взяли курс на фронт.

- Як у вас "склалися пазли", що буде повномасштабний наступ?

- Мені здається, для всіх, хто дотичний до військової справи чи хоч трохи розбирається у політичній ситуації, це давно не було секретом. Усі розуміли: рано чи пізно це почнеться. Правда, я думав, що трохи швидше взимку все відбудеться. Але вийшло наприкінці лютого. Так і склалася уся велика картина "пазлів".

- Тому що росія не може дати нам спокій?

- Я навіть не розглядав і не припускав такого варіанту, що вона дасть нам спокій. Сподіватися на те, що росія в один момент скаже: "ви нам більше не цікаві" було б дуже наївно. Тому, насправді, все було дуже передбачувано. Але це й на краще, якщо можна так говорити, з огляду на те, скільки людей загинули й продовжують гинути… Адже без цієї війни не було б переродження. Зараз відбувається фінальний етап нашого протистояння у напружених взаємовідносинах України і росії. Нарешті цьому прийде кінець. Ми покажемо, що не маємо з ними нічого спільного. Сподіваюся, що такої країни, як росія, найближчим часом не існуватиме.

- В одному з інтерв’ю ви говорили про те, що з війни важче повернутися, аніж туди піти. Це відчуття залишилося?

- Зараз немає такого відчуття. Я поясню, чому тоді так говорив. Була зовсім інша модель війни – затяжна й позиційна. Я для себе усвідомив: ще років п’ять в такому стані для мене будуть вбивчими. Я повернуся додому і просто розгублюся, не знатиму, що робити. Зрозумів: треба негайно рухатися, влаштовувати цивільне життя, але за потреби у разі повномасштабного вторгнення (як це і відбулося зараз) повернутися. Розумієте, я пішов на Майдан, коли мені було 17 років, а на війну – закінчивши навчання у 19-ть. П’ять років пробув там. Мені було майже 25. І з’явився страх: мені треба додому, а я просто не знаю, чим зайнятися. Цей страх полягав у тому, що можу просто не знайти себе в цивільному житті.

- Але ви його побороли.

- Так, поборов. Зачерпнув натхнення у товариша, який у Маріуполі відкрив Veterano Coffee, і ми з другом вирішили, що також відкриємо кав’ярню вже у себе вдома у Львові.

- Вона працює?

- Не працювала. Але днями ми знову відкрилися. Правда, в іншій локації та з іншим логотипом.

- Чи будуєте ви взагалі плани на майбутнє? Думаєте про те, що робитимете, коли повернетеся з війни?

- Планую рухатися у тому ж самому напрямку і збільшувати кількість кав’ярень. Крім того, я ж ті два роки, що був вдома, активно брав участь у громадському житті. Продовжу цим займатися після нашої перемоги.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"