"Наш бойовий медик і екіпаж з палаючого танка врятував, і дітей з машини, яка підірвалася на міні, сам собі витягнув уламок з долоні і продовжив надавати допомогу пораненим"
Бійці 15-го батальйону 58-ої бригади розповіли про бої на Чернігівщині та побратимів, які показали себе мужніми та героїчними захисниками країни.
Повагу викликає, коли командир підрозділу розповідає не про те, як він особисто "танки гриз, як барбарис", а перелічує підлеглих, які творили дива під час боїв, коли просить розповісти про людей, які прийшли з цивільного життя і дуже швидко стали воїнами, згадує ситуації, що вразили його особисто. Але цей батальйон з перших годин повномасштабного наступу зупиняв ворога, який пер з кордону росії. І в боях, які точилися у березні, відзначилося багато піхотинців. Те, що окупантам не дали змоги просунутися ближче до столиці, заслуга людей, для яких війна не почалася 24 лютого, а які вже давно в цьому підрозділі роблять усе, щоб очистити Україну від ворога. Власне, з ними ми і говорили. Деякі бійці поки не називають своїх імен – лише позивні, тому що стикнулися з тим, що їхнім родинам погрожують. Близьких вони не хочуть додатково наражати на ризик.
"ПІД ЧАС ЗАЧИСТКИ ЯГІДНОГО МИ ЗНЕШКОДИЛИ МІНОМЕТНИЙ РОЗРАХУНОК І БРОНЬОВАНУ МАШИНУ"
-В перший же день, коли ми зайняли оборону на Чернігівщині, ми спалили кацапського "Тигра", - розповідає боєць з позивним Малиш. – Він працював по блокпосту, щупав нас. Ми вичислили, де він є. І прямою наводкою з БМП вдарили в те місце, де він став. Він ще проїхав метрів 300, і загорівся, після чого підірвався на нашій міні. Не можу сказати, скільки всередині було людей. Може, лише водій і навідник, бо машина стояла і гасила по нас із кулемета. І після того, як ми підбили цього "Тигра", ніхто з броні не вискочив. Але знешкодження і двох ворогів – вже добре. Крім того, ми не дали ворогу підійти ближче.
В інший день, коли ми поїхали на зачистку Ягідного, я на чужій машині був навідником. І тоді вирахував, звідки по нас стріляє мінометний розрахунок 82-го калібру. Декілька днів вони не міняли місце розрахунку. Думали, їх ніхто не бачить там. Я по тому розрахунку точно поцілив, а добив наш танкіст: влупив туди ще два уламкові снаряди, що і примусило замовкнути ворога. Звідти зразу ж перестало прилітати. Одночасно щось протитанкове влупило по нашому танчику. Він розвернувся. По нашій БМП зацокали уламки. В 15 сантиметрах над головою літали снаряди. По нашій броні намагалися влучити, але так і не влучили. Я впевнений, що нам вдалося знешкодити не тільки мінометний розрахунок, але й БМП-3.
Коли Саша зазнав поранення, у нас заклинило башту. Ми переїхали через дорогу. Це дало змогу забрати пораненого Олександра, мого командира.
-Бій у Ягідному стримував велике угруповання противника, щоб наші могли укріпитися, - додає Олександр. - Ми дали можливість зайти нашим танчикам. І коли ворожа колона доїхала до Каличівки, вони їм добре насипали. Не раз росіяни намагалися прорватися, але у них тоді горіла техніка. То танк, то БМП-2. Якось я спостерігав, як їхав якийсь смертник на "Тигрі" – прямо ішов, поки його не спалили.
Саме в Ягідному росіяни закріпилися. І звідти вже намагалися на нас іти. Те, що противника багато, ми бачили постійно. Якось протягом двох хвилин ми спостерігали, як в село заїхало вісім танків, вісім БТРів, купа піхоти. Чоловік 150 – це те, що побачив.
-Саша нам життя врятував своїм пораненням, - додає Малиш. - Так збіглося, що спочатку ми забрали на БМП групу людей. Я їхав на броні. Крикнув механіку-водію, щоб він зупинився забрати поранених. І коли ми їх загружали в броню, перед нам 152-а міна впала. Стріляли, наче вгадуючи наш рух. Якби не забрали мого командира, то якраз би по нас поцілили. А я ж лежав на броні... Крім того, вже закріпилися бійці зі стрілецькою зброєю, снайпери. Нас би з броні просто зняли. А так ми всі сховалися.
"МЕДИК ПОБІГ З УКРИТТЯ В ХАТУ ПО МЕДИКАМЕНТИ. І В ТОЙ МОМЕНТ У ВІДКРИТУ ЧАСТИНУ ВІКНА ВЛЕТІЛИ УЛАМКИ, ЯКІ ВАЖКО ЙОГО ПОРАНИЛИ"
-Олександре, вам надавав допомогу лікар, який і сам був поранений у боях під Києвом, який за свою роботу отримав звання Героя України…
-Так. Це Любивий Володимир. Його було поранено тричі чи навіть чотири рази, не раз його контузило, але він щоразу відмовлявся від госпіталізації, бо він - єдиний медик роти у нас був. Прийшов до нас роки три тому. Це був свідомий вибір дорослого чоловіка. Йому ж років п’ятдесят. В цивільному житті він більше ніж 20 років пропрацював на швидкій допомозі. З 2014 року їздив на війну в складі ПДМШ. Потім підписав контракт. Під час подій у березні він врятував екіпаж танку, який горів. І цивільним допомагав, коли машина підірвалася на міні.
-Ми були на посту, - говорить командир роти Ігор Кириченко, позивний Топаз. – Почули вибух і побачили палаючу машину, крики звідти, плач. Це було в Каличівці. Док, не довго думаючи, побіг на лінію вогню. Дві дитини вивів, надав допомогу. Не побоявся.
-Дітки вижили, а батьки ні, - продовжує Малиш. - Крім нього там жодного медика більше не було. А потім і сам постраждав. Це було 4 чи 5 березня. З восьмої години ранку почався артилерійський обстріл. Ми були на перехресті між Ягідним та Іванівкою. Любивого тоді врятував автомат - великий уламок влучив в автомат, а дрібні в руку, голову. Його добре контузило. Але зі шпиталю він повернувся.
-З долоні він витягнув уламок просто зубами, - додає Олександр. - Невеликий той уламок був. І я так витягував. Що ж їх залишати?
-Наш Док, будучи пораненим, надавав допомогу і танкістам, і нацгвардійцям, і розвідникам, - додає командир роти. - Потім вивіз їх у шпиталь, а сам повернувся.
-Важке поранення нашого медика сталося в Каличівці 30 березня, - продовжує Малиш. - Російські війська зрозуміли, що штурмом не можуть взяти населені пункти під Чернігівщиною, і вирішили відходити. Ми передавали по радіостанції пересування техніки – кількість, характер, гусенична чи колісна. Чи то скупчення радіостанцій навело на цю точку, чи вирахували, бо вона була вже пристріляною, але почався артилерійський обстріл.
Док був у хаті, де ми службу не несли, а їжу готували, іноді ночували. Він зайшов туди, аби забрати медикаменти – прибіг туди з укриття. І саме в той момент в хату прилетів снаряд і два уламки залетіли Володимиру в голову. Снаряд залетів у частину вікна, яка не була закрита!
-Він у шпиталі?
-Спочатку був у Чернігові – там один витягнули. Після цього його евакуювали в Київ. Там зробили другу операцію, - відповідає Олександр.
-Наш медик постійно рвався в бій, - додає Малиш. - Постріляти постійно хотів, але ми його ганяли. Він медик! Перший же постріл ворога – і у нас на блокпосту було троє трьохсотих нацгвардійців. Ми з ними разом знаходилися. Добре, вони були легко поранені. Уламкові та кульові рани. Він бігав між ними, надавав допомогу. Так само і в Каличівці Володя постійно з нами був. Мені дуже подобалося, як він переживав за медикаменти. У разі будь-якого обстрілу всі збирав із собою, бо це найцінніше. І тоді саме по них прибіг…
-Коли мене поранило під час зачистки Ягідного, - додає Олександр, – уламки прилетіли мені в голову і ногу. Любивий і надавав допомогу. Док перший до мене і прибіг. Все моє обличчя було в крові – метал зачепив брову. Настільки заливало око, що ми навіть думали, що в нього влучило… Док довів мене до БМП. Посадив всередину. Я поїхав, а він залишився там. Пішки пішов шукати, може, комусь допомога потрібна була.
"ПЕРЕМОЖЕМО МИ ТОМУ, ЩО НАМ НЕМАЄ КУДИ ДІВАТИСЯ, МИ У СЕБЕ ВДОМА"
Командир цієї роти прийшов у 15-ий батальйон у 2018 році після закінчення академії.
-Це мій вибір – 58-а бригада, - каже Ігор. - Вибирав, щоб служити ближче додому, я сам з Роменського району. Перша моя ротація на Донбасі була в районі Торецька – Шуми. Скажу чесно, що перший місяць мені було страшно. Але ж я свідомо обирав, коли вступав у військовий учбовий заклад. Ми всі розуміли, яка ситуація в країні, що може бути і повномасштабний наступ. Незадовго до нього ми якраз повернулися на Сумщину після чергової ротації, яку мій підрозділ провів у Пісках. Можна сказати, що у нас було досить спокійно. Дошкуляли тільки артилерійські, в основному мінометні, обстріли. А 24 лютого нас підняли по тривозі. Чесно кажучи, я думав, що це навчання. Але коли я вийшов із штаба, де ми дізналися про початок "спецоперації", про заяву путіна, над частиною, у мене над головою пролетіла ракета. Зрозумів, що війна вже не лише на Донбасі, що всі прикордонні області вже також задіяні.
Перші бої у мого підрозділу відбулися на Чернігівщині, в районі сіл Ягідне, Іванівка, Каличівка. Коли ворог звідти пішов, і ми побачили, що вони творили з людьми, які залишалися у своїх домівках, я зрозумів: вони воюють не з армією, а з місцевим населенням.
Форма росіян, які намагалися дійти до Києва. 58-а бригада не дала їм такого шансу
За захист Київщини командир роти отримав орден "Богдана Хмельницького" ІІІ ступеня і достроково звання капітана.
-Для мене це було несподіваним, - посміхається командир. – Але ж у цієї нагороди три ступені – значить, треба заслуговувати і на інші.
-Я навідник-оператор БМП, - розповідає Малиш. - Служу з 2014 року. Коли в руках у мене зброя, мені не так страшно, як коли її немає. Коли я можу прицільно стріляти, то мотивація велика. Адреналін тоді працює в іншу сторону – на заспокоєння.
У мене є родичі і в місті Донецьк, і в Черкасах, і на Чернігівщині. І коли мені казали на Донеччині "Чого ти сюди приперся?", я відповідав: "У мене тут дідусь на літейному заводі проробив 40 років. Я приїхав до себе додому. Це може хтось до нас приперся. А я всюди вдома".
-А у мене родина в Сумах, - додає Олександр. - Авіаційна бомба впала 700 метрів від будинку…
-Є відчуття, що ми вже перемогли?
-Звичайно, день на 5-6 повномасштабного наступу з’явилося це відчуття. Впевненості додало те, що москалі казали, що Київ візьмуть за два дні. А в результаті самі почали втрат зазнавати і до столиці не просунулися, - відповідає Олександр.
-Вони ж самі нас мотивували, самі нас навчили за вісім років війни, як їх перемагати, - додає Малиш. - Війна ж не почалася зараз. 23 квітня - день формування нашого батальйону. Йому вісім років. Його кістяк - батальйон "Суми", який створили добровольці міста у 2014-му. За ці роки люди весь цей час набували військового досвіду. Я особисто багато всього навчився. Мені подобається зброя. Але я ніколи не казав, що мені подобається стріляти в людей. Зброю полюбив, ще коли служив строкову в Херсоні. Після того їздив у росію на заробітки. Вони ж не будують самі, нічого не вміють. Було таке, що я будував казарми діючій частині внутрішніх військ. Але коли росіяни почали окупувати наші території, вирішив, що потрібно так зробити, аби сюди не заїжджав ні один росіянин з негативними думками, щоб зрозуміли, що Україна єдина. Що 60-річна бабуся, яка збила ворожий безпілотник банкою огірків, так показує, наскільки вона за Україну. А переможемо ми тому, що нам немає куди діватися, ми у себе вдома.
-Як ви гадаєте, у українців вшитий ген воїна? Коли потрібно захищати свою землю, вони моментально перетворюються на бійців…
-Думаю, що є, – каже Малиш. – Мій дід приписав собі рік, аби піти на війну. Так само я пішов сам. Знаю людей, які ішли захищати навіть не Україну, а свою землю. За свою родину, товаришів, за його родину воюють.
А наш ворог настільки мразотний, що не викликає жодного відчуття, крім ненависті. В тому ж Ягідному дві машини цивільних людей намагалися виїхати з окупованого села. Одну розстріляли. Вона згоріла на місці. Інша розвернулася і встигла поїхати. Після таких випадків ненавиджу росіян ще більше. Це нелюди гірше фашистів. І чим більше ми чуємо про такі випадки, тим більше цивільних людей ідуть в армію.
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
