Олександр Солонько: "Після відступу росіян на Київщині в деяких селах люди ще тиждень сиділи по підвалах і не знали, де хто і що, і боялись вийти"

Автор: Тетяна Ніколаєнко

Олександр Солонько - юрист за освітою і до війни займався вивченням російської дезінформації. 24 лютого він пішов із другом у військкомат, однак зміг потрапити лише в терооборону. Але вже там він вперше зіткнувся з російською ДРГ.

Зараз Олександр із побратимами на ротації в Києві, де їх вже залучили в 241 бригаду ЗСУ. В розмові з Цензор.НЕТ Олександр розповів про свій досвід боїв, про те, до чого готується зараз і чому киянам не варто лякатись траншей на околицях.

АЕРОДРОМ БУВ ЗАМІНОВАНИЙ, АЛЕ НАШІ ПОПЕРЕДНИКИ НЕ ЛИШИЛИ НАМ КАРТУ ЗАМІНУВАННЯ

- У кожного з нас було своє 24 лютого, яким воно було для тебе?

- Для багатьох із нас, зокрема й тих, хто в нашому підрозділі, 24 лютого щось різко змінило. Хтось був неоднозначних поглядів, м’яко кажучи, хтось не дуже жив цим життям. Для мене 24 теж було дуже стресовим – мені подзвонив друг, з яким ми домовились, якщо почнеться ця історія, ми будемо зустрічатись під військкоматом і йти на роботу. Бо це я вважаю роботою.

- До цього в тебе був воєнний досвід?

- Жодного. Я не служив в армії, на брав участі в бойових діях, для мене це перший досвід. Мені 31 рік і я вперше пішов до армії. Я тут не один такий. Переважна більшість нашої роти не мають військового досвіду.

Але до 24 я жив у постійній напрузі - я працював на проєкті, який пов'язаний з російською дезінформацією, ми пропускали через себе всю цю історію і були очікуванні. Була інформація, що 16 лютого почнеться вторгнення, був важкий тиждень очікування, а потім цю пробку таки прорвали. Для мене це не було сюрпризом – я не військовий і не знаю логіки воєнних дій – але передбачав, що це буде. Я завжди розумів, що росіяни - наш екзистенційний ворог і від них можна очікувати всього. Ця нація вчинила проти нас дуже багато злочинів, і їхня логіка така, що ми є живим свідченням їхніх злодіянь. Тому, напевно, вони так і хочуть знищити, бо саме наше існування - це доказ їхніх злочинів. Удар по підвалинах їхнього державного міфу.

А що стосується моєї історії, то 24 я прокинувся від звуку на вулиці, вийшов на балкон і почув гул реактивного двигуна над головою. Скоріше за все, це були наші винищувачі. Я зібрав особисті речі, документи, завіз їх своїм кумам, які живуть під Києвом, і пустою одеською трасою повернувся назад. І пішов у військкомат. Насправді, 24 лютого для мене розтягнулось днів на три.

- Поки ви приходили у військкомат і отримали зброю?

- Так. Між рішенням піти, в який саме військкомат і отриманням зброї минуло три доби. 24 лютого я пішов у дніпровський військкомат з другом, у якого був військовий досвід. Його забрали зразу в ЗСУ, а мене послали в тероборону. Я вирішив, що це Дніпровський район, а я з Шевченкіського все-таки і логічніше піти в свій. 25 лютого я пішов у наш військкомат, мені сказили: "Іди звідси". Тоді я поїхав у штаб терооборони, підібрав по дорозі ще одного хлопця. Під штабом було людно, хтось писав заяви.

- Більшість історій про тероборону звучить, що зброї на всіх не вистачало…

- Так. Але тоді був ранній ранок, людей було десь під 100. Ми стояли з цим хлопцем трохи далі, бо постійно нас лаяли, щоб не створювали натовп. І ми сиділи розмовляли. Тут раптом вийшла група наших і почала рухатись у бік Подолу. Потім виявилось, що там була російська ДРГ, почалася перестрілка – контакт, як кажуть військові. І от ми опинились на межі цього контакту. Тут наші, тут русня, і ми під перехресним вогнем. Як ми звідти виходили, я не пам’ятаю. На інстинктах, напевно. І вже отямився я в підвалі штабу тероборони, куди нас запустили. Зрештою наші тоді ту атаку відбили. От таким виявися мій перший прямий контакт із росіянами - без зброї. Потім уже був досвід нашого підрозділу і зовсім інша зброя, яка зараз все і вирішує у цій війні.

Для мене ця перестрілка була умовним бар’єром…

- Чи готовий ти воювати?

- …коли ще не пізно передумати. Бо можна було волонтерити і копати навіть окопи, не будучи військовим. Не скажу, що це не було страшно. Забігаючи наперед, коли ми пізніше говорили з хлопцями про страх, то спершу було соромно про нього говорити. І вже тільки коли трохи роззнайомились, то стало зрозуміло, що це нормально – і якщо тобі не страшно, то ти або брешеш, або в тебе немає мозку.

І от ми стояли в тому підвалі і писали заяви, говорили - я за три дні, напевно, заяв 5 написав. Їх або губили, або ще щось. У вузькому коридорі черга була в 2 ряди. І я кажу: "Та це треба бути переможцем по життю, щоб тебе вбили, поки ти ще й зброю не отримав". Бо ми прикинули, що якщо в цей коридор зараз зайде москаль і кине гранату, то наша служба тут і закінчиться.

І от ми кілька разів написали ті заяви, самі зібрались у взвод – наш командир Ілля (Бродяга) нас там позбирав. Навколо був хаос, і рятувало тільки те, що люди були дуже мотивовані.

- Через скільки днів ви отримали зброю?

- Я отримав зброю 26 лютого вночі. Ми стояли своїм новоспеченим взводом – ходили цією своєю 20-кою. Не дочекались зброї 25, домовились зустрітись на ранок. Розійшлися додому ночувати. Спати не доводилось, напевно, це було пару годин за весь тиждень, плюс був бій на Берестейській, весь час хтось дзвонив, перепитував. І зранку 26-го я йшов пішки через наші блокпости у штаб.

26 ми вже отримали зброю. Там ще була така історія, що поки ми стояли, то бачили, що люди виходять із "ксюхами" - це АКМСУ (Автомат Калашнікова укорочений) – плювачка, якою можна працювати лише в приміщеннях. Нам пояснили, що це не дуже хороша зброя і ми, поки підходила наша черга, тихцем вскрили ящики, знайшли, де були АКС-74, поміняли їх місцями і з ними зайшли.

- Ти диви які…

- Найбільш неприємна штука при цьому, що ти маєш визнати, що тебе можуть убити. Бо ти пишеш у заяві на зброю контакти людей, на випадок, коли тебе уб’ють.

Зброю отримали. Все. Далі питання дислокації. В першу ніч ми ночували у підвалі якоїсь школи, з камінцем під головою і в обнімку з автоматом. Амуніції не було. Далі потихеньку знайшли базу, на коліні підписали присягу на вірність Україні – не було ніяких урочистих моментів – підписали інструктаж про поводження зі зброєю. Нам довго пояснювали, що не можна на блокпостах стріляти. Я не знаю масштабу, але з того, що розповідали командири, то було немало випадків, коли гинули люди. Про це вже говорили – тоді всі були на взводі і навіть постріляли наших військових, бо не всі на блокпостах були психологічно готові і була істерія через ДРГ.

- Яким було ваше перше бойове завдання?

- Я навіть не знаю, чи було воно офіційно оформлене. Це була Київська область і ми тримали аеродром в тилу нашої першої лінії або нуля.

ХЛОПЦІ КАЗАЛИ, ЩО ЦЕ, МОЖЕ, ЗБИТИЙ ЛІТАК РОЗРЯДЖАВСЯ, БО ХАОТИЧНО ЗАЛЕТІЛО В КОРЧІ І ЗБРИЛО ВСЮ ПОСАДКУ

- Це не Гостемель?

- Ні. В чому був сенс завдання– ми готувались зустрічати росіян. Стояли ми і Нацгвардія. Ми укріплювали підступи. Аеродром був замінований, але наші попередники не лишили нам карти замінування. Тому на аеродром ми виходити не ризикували, а готували навколо окопи, бруствери, бійниці. І готувались зустрічати російський десант.

Нашу роту туди порціями завезли. Першу групу зразу росіяни обстріляли, перебили комунікації. На одних позиціях був доступ до електрики, але не було води. На іншій взагалі не було нічого. Ми могли раз на добу зарядити телефони і рації від генератора. Привезли бочку технічної води, щоб можна було зуби почистити. Спали в бараку, вночі температура максимум +10. Зрозуміло, що всі перехворіли. Вдень копали окопи, вночі виходили на тривоги. Але особливо вночі не виходили, бо наші могли зловити з тепловізора. А комунікація була дуже проблемна між різними позиціями.

Кілька разів були в нас тривоги, ми виходили думали, що це противник. Бо розвідка зазвичай працює так: якщо десь злітає літак чи ракета, то вже іде інформація.

- Тобто якщо літак вилетів з Білорусі, ви вже в повній готовності?

- Так, ми вже маємо висуватись. І кілька разів у нас була така готовність, але контакту так і не було. Росіяни стояли в Стоянці, і ми весь лютий-березень були в кількох хвилинах від них. Дострілювали, були досить серйозні влучання. Але контакту не було.

Одного разу наші хлопці зловили людей, які проводили розвідку для росіян.

- Місцеві були?

- Я не пам’ятаю, не хочу брехати. Начебто місцеві, бо з нашого боку заходили.

Заїжджали танки на наші позиції – не було нормальної комунікації – заїхали на блокпост Нацгвардії і ми довго не могли зрозуміти, чи то наші, чи ні. В нас було трохи NLAW і РПГ, було б чим відбутись. Хтось казав, що це не Т-72, бо вони не так працюють. Хтось відповідав: сиди мовчи. Зрештою, це виявились наші. Але хвилини очікування були не дуже. Були обстріли. Часом дивні. Хлопці казали, що це, може, збитий літак розряджався, бо хаотично залетіло в корчі і збрило всю посадку.

Отака була служба.

Потім приїхали наші "піони", дивізіон. Поставили їх недалеко від нашого штабу. Відпрацювали так, що в нас попадала стеля і, чекаючи, що буде відповідь, ми мусили вже зніматись із цієї позиції. Побули на перевалочній базі і висунулись на наступне завдання.

Стояли під Ірпенем, нас обстріляли з градів. Ми знайшли собі полігон постріляти потренуватись. Потім в той полігон прилетіло. Весело, коротше, було. В ніч на 31 березня ми отримали команду висуватись на Ірпінь, а вранці прийшов відбій, бо росіяни почали відступати. Отак воно буває. Як каже наш командир: вони мені і в цивільному житті всі плани поламали, і у військовому.

- Ви були серед тих, хто потім заходив в Ірпінь, Бучу?

- Наші хлопці супроводжували гуманітарні вантажі в Іванківський район. В деяких селах, як ми дізнались від волонтерів, люди ще тиждень сиділи по підвалах і не знали, де хто і що, і боялись вийти. І от наші хлопці до них їздили. Були, здається, в Бородянці. В нас є хроніка, де ми познімали і техніку, і зруйновані будинки.

В мене знайома евакуювалась з того напрямку, де Гостомель, то їхнє дачне село зрівняли просто з землею. Розповідала, що і гранати кидали в підвали, і що витягали з підвалів навіть старих чоловіків, відстрілювали кінцівки і геніталії. В останній момент вона до когось підсіла і виїхала до Фастова.

- Зараз ви в Києві. Чи розумієте, куди вас відправлять і як це сидіти чекати?

- Чекати важко. Навіть коли ти на завданні, коли робиш певну роботу, коли тренуєшся, коли звикаєш до перших загрубінь на руках від зброї. Було трохи соромно, що ми весь цей час пробули на першій лінії, а не на нулі, хоча були в кількох хвилинах від росіян. Так, в разі прориву ми опинились би на нулі і тримали б оборону, але не сталось. Звісно є цей психологічний момент – той, хто працює в одній гарячій точці, його гризе вина, що він не там, де гарячіше, якщо ти в Сєверодонецьку, тебе гризе вина, що ти не на "Азовсталі". Якщо я на першій лінії, то мене гризе вина, що я не на нулі, а якщо я охороняю в Києві зоопарк, то взагалі…

- А було таке, що охороняли зоопарк?

- Це образно. Просто треба було прикривати певні об’їзди, які могли бути використані для проривів. Один мій знайомив дуже був розчарований, що їм дали охороняти телевишку, а потім по ній прилетіло і загинули люди. Ми тоді, до речі, були в кілометрі від телевишки, але звук був такий, наче прилетіло в сусідній двір.

Зараз ми вивчаємо тактмед, протитанкову справу, тренуємось. Інженерна справа в нас ще попереду, бо якщо мова про Донбас, то нам, швидше за все, доведеться закопуватись. Тактика боротьби в лісі трохи інша.

- Я думаю, що ваші командири все одно тримають в голові той варіант – оскільки Сумщину і Чернігівщину росіяни продовжують обстрілювати - що ви опинитесь і на північних напрямках.

- Думаю, це одна з причин, чому ми досі в Києві. Бо нам спочатку давали 2 тижні, і ми мали висуватись далі. Але ці два тижні розтяглись на значно довший час. І я говорив з друзями на Волині, там бригаду теж мали зняти з позицій і відправити на схід, але вони теж лишились на місці. Бо ніхто не знає, що там в голові у вусатого пі**ра і що нас чекає з півночі і що буде в Києві.

ЙДУТЬ ШТУРМОВИКИ, УМОВНІ К-52, ВОНИ ЗНОСЯТЬ ВСЕ, ЩО ПОРЯД. І ЯКЩО МИ НЕ ВСТИГАЄМО В ОКОП, ТО НАМ ТОРБА – НАС ПЕРЕМЕЛЮЮТЬ НА ФАРШ

- Я тобі скажу із спілкування зі знайомими, що вони коли бачать, як біля їхніх мікрорайонів копають траншеї, то у них виникає паніка.

- Це дуже дарма. Найперше, це допомагає тим, хто це робить, бо в них зменшується почуття невизначеності. В тебе є розуміння, що ти щось робиш. І по-друге, це значить, що йде підготовка. Ми вчимось вбивати і не загинути самі.

- Ми говорили на початку, що автомати – це не вирішальна зброя для цієї війни. Як ви переживаєте цей момент?

- Це мало що вирішує, але ти маєш мати навичку. Це як в тій приказці про меч, який тобі може знадобитись раз у житті, і тому його треба носити все життя. Бо ти не знаєш, в яку ситуацію попадеш. Коли ми стояли під військкоматом, ми далеко не були впевнені, що це закінчиться хепіендом для Києва. В першу добу, не рахуючи провалу десанту в Гостомелі, росіяни йшли на Київ по графіку. 35 армія пройшла 150 кілометрів. Якби вони висадили дивізію в Гостомелі, то ми могли дивитись зовсім іншу картинку по телевізору. Бо за передовим загоном з гелікоптерів мали б сісти транспортники, які мали б довезти решту особового складу і техніку.

Це так нам пояснювали наші командири, коли ми стояли на аеродромі. Тобто йдуть штурмовики, умовні К-52, вони зносять все, що поряд. І якщо ми не встигаємо в окоп, то нам торба – нас перемелюють на фарш. Потім заходить десант, захоплює аеродром і інфраструктуру біля нього. Тому якби росіяни не вперлись в нашу оборону і ми не перерізали їм логістичний ланцюг, бо танк заправити – це десь від 250 до 500 літрів палива. А їм треба 7-тисячну колону заправити.

А в чому то питання було, бо я вже і забув?

- Про роль автомата…

- А… так, ви можете наскочити на що завгодно і на будь-кого в цій війні, тому автомат має бути. Потрібно мати рефлекс.

- Тобто це не про залякати вогнем?

- Ну якщо на блокпосту на вас виїжджає машина, то ти б’єш на точність. А якщо це бій в посадці чи в приміщенні, то точність не завадить, але ти маєш подавити противника своїм вогнем. І змусити його відступити. Тобто різні варіанти. Залежно від противника.

- А якщо танк?

- Не можна сказати, що ми були озброєні до зубів, але протитанкові засоби були. На випадок, якби заблукали 4 танки. Дякувати богу, тоді це були свої.

- Я коли писала Федора Шандора, читачі потім писали: "А…. людина викладає такі цікаві дисципліни про маніпуляції свідомістю, дезінформацію, а ви про це нічого не спитали". І я думала собі, а коли є така вікова ненависть, то чи варто говорити тут про пропаганду? Ти сказав, що поки ви ще в Києві, плануєш дописати книгу про російську дезінформацію. Тоді я спитаю в тебе про роль її в цій війні.

- Виправдати для себе внутрішньо, заплутати тих, хто може зреагувати назовні. Взагалі росіяни розгорнули величезну інфраструктуру дезінформації в світі, і вона, на жаль, працює. І в багатьох випадках вони виграють цю дезінформаційну війну, хоча і програють смислову. Бо не можна виграти смислову війну, коли ти намагаєшся поновити світ зразка 1913 року. А інформаційну вони виграють досить часто. І тут нам треба допомога американців і британців, і не погоджуватись ні на який Мінськ-3. Бо від того, як закінчиться ця війна, залежить, коли почнеться наступна. А вона почнеться. Для нас це війна на виживання, бо наше існування ставить під сумнів весь їхній історичний міф. І його переписування призведе їх до внутрішньої різанини.

Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ