Прикордонник, позивний Хохол: "Вони нам позицію спалили, бо не могли ніяк нас вибити. Та ворожу колону ми зупинили"

Автор: Тетяна Бодня

За 25 років служби він встиг побувати у різних регіонах країни. Та з 2015 року прикордонник з позивним Хохол став на захист Батьківщини на Донбасі, де й зустрів в лютому цього року російські війська. В березні група військовослужбовців на чолі з ним під інтенсивним ворожим вогнем зайшла та зайняла свої вогневі позиції на першому оборонному рубежі.

Неодноразово під час бойових дій, перебуваючи під артилерійськими та мінометними обстрілами ворога, проводив евакуації з поля бою побратимів. Коли вкотре відбивали атаку ворога, зазнав поранення. Тож поки він проходить лікування в шпиталі, нам вдалося поспілкуватися телефоном.

КАЖУ ХЛОПЦЯМ: "ВОЛНОВАХУ ДОВБАЮТЬ, БУДЕМ ГОТУВАТИСЯ, МИ НА ЗАКУСКУ". ТАК ВОНО Й ВИЙШЛО

– Ти в Києві в шпиталі після поранення?

– Ні, в іншому. Зустрінемось уже після війни, якщо виживемо.

– Маємо. Бо нам є заради чого. Щоб знати, що герої моїх інтерв’ю, які зараз на найгарячіших ділянках фронту, в порядку, заходжу періодично в месенджери, дивлюся, коли востаннє виходили на зв’язок.

– Мене теж так відслідковують рідні. Якщо засвітилося в якомусь із месенджерів, що я в мережі, значить, живий. Якщо довго немає, переживають, звичайно. Була одна ситуація в березні в Мар’їнці, коли телефон мені посікло, бо того дня сильно били по нас міномети, і я довго не міг вийти на зв'язок, то був ще той кіпіш. Аж поки з телефона друга написав своїм повідомлення, що живий і здоровий.

– Мар’їнка завжди була умовно "гарячою точкою", там у вас було дуже непросто. А як розгорталися події з 24 лютого?

– Так, це цікаве місце. Як казали строковики, – ласкаво просимо до пекла.

Перші дні повномасштабного вторгнення рф було відносно спокійно. Десь міна прилетить, десь снаряд гепне. Найважче було у Волновасі, яку росіяни крили з перших днів "Градами". Кажу хлопцям: "Волноваху довбають, будем готуватися, ми на закуску". Так воно й вийшло.

Росіяни дуже жорстко працюють артою.

– Не так, як це було в 2014-2015 роках?

– Як було в 2014-му, не знаю, я на Донбасі з липня 2015 року. Якщо порівнювати, то те, що відбувається зараз, набагато масштабніше й жорстокіше, для росіян не існує правил, у них немає поваги ні до кого. Війна має бути війною, мати певні правила.

– А що ти маєш на увазі під правилами?

– Ставлення до місцевого населення, до поранених, до військовополонених. Я і до того про росіян був невисокої думки, а зараз тим паче. Не думав, щоправда, що білоруси ще до цього доліпляться, аж бачиш, як вийшло. Про сєпарів взагалі нічого казати не хочеться. Більшість десь у шахтах давно лежать, їх доїдають щури. Огризки якісь лишилися, яких швидко вибивають наші. Росіяни позаду них ідуть.

– Вони їх уперед пускають?

– Звичайно, це, як-то кажуть, "расходный материал".

– Наловили на окупованих територіях і так використовують?

– У Донецьку переважно жінки ходять у магазини, мужики ховаються по квартирах, підвалах. Та й то, думаю, більшість переловили.

– Навіщо вони їх кидають попереду, якщо тих не підготовлено? Вбили, що далі?

– Наступних закидають. Самі росіяни йдуть уже, коли бій більш-менш вщухає, є втрати не лише у них, а й з нашого боку.

Навіщо росіянам іти попереду, якщо можна попереду сєпара кинути?

Вони ж регулярна армія, а ці люди для них нічого не варті. Вбили – скинули в шахту чи в окопі прикопали, а потім можуть сказати, що пропав безвісти і його сім’ї нічого не платити. Інтернет же шумить, що дружинам таких мобілізованих бойовиків гроші мають заплатити. А так немає людини – нема проблеми.

– Але ж коли їх так багато закидають, вони виснажують і наших?

– Безперечно. А для них це така собі сучасна жуковщина.

– Тобто?

– Пам’ятаєш знаменитий вислів маршала Жукова – "бабы еще нарожают"?

– Що було після Волновахи? Дійшли до вас?

– Усе почалося зранку. Нас пристрілювали спочатку, потроху підкидали й підкидали. Змінювався час обстрілів, щось вони там коригували. Йшла пристрілочна арт-підготовка. Дуже складно. У нас там же ще збройники стояли. Перед нами, в лісі. Їх теж жорстоко накрили. Ми їх, до речі, прикривали, коли вони виходили. Бо їх розбили з лісу. Двоє хлопців у них тоді загинуло, ще двоє дістали поранення. Бо дорогою ішла колона, й один із танків на них виїхав.

– І що, розстріляв їх?

– Майже впритул. У посадку – туди, де була їхня позиція, впаяли.

– Це було ще в лютому?

– Так, наприкінці лютого.

– А ви тоді були на КПВВ? Вас багато було?

– Ні, ми були на "на нулі". Нас тоді 11 чоловік було.

– Ви командували чи хтось інший?

– Вийшло так, що я командував. Спочатку було стрьомно, бо як такої зброї, щоб воювати, не було. Але якось перебудувалися, з нервовості перейшли в щось нормальне (посміхається, – авт.). На позиції було мінімум людей, решта – в укриттях.

Першого дня у нас зав’язався такий бій… хороший. Вони нам позицію спалили, бо не могли ніяк нас вибити. Та ворожу колону ми зупинили. Ну, не тільки ми, хлопці з ЗСУ допомагали артою. Але першого "Тигра" підбили ми.

Також налагодили з хлопцями взаємодію, допомагали їм корегувати вогонь.

– А чим підбили?

– З "Фагота". Ми потім сюжет дивилися в інтернеті, в якому російський танкіст розповідав, що вони не могли зрозуміти, які у нас позиції, думали, що у нас там усе бетоном залито, бо каже, що боєкомплект вистрелив, а зайти не може. Придурки, одним словом.

Судячи із сюжетів, які викидали в мережу російські ЗМІ, вони взагалі не розуміли, що тут ще є прикордонники, думали, що лише збройники. Ніхто не очікував, що ми зможемо огризатися стільки часу і втримувати цю позицію, хоч нас і мало було. Вони кілька тижнів нас вибивали. Потім зайшли інші наші хлопці, а я пішов трохи на перекур (посміхається, – авт.), бо мозок уже плавило, нерви здавали. І хлопці закріпилися позаду збройників. Наші трохи відійшли на той час, бо їх там теж дуже довго довбали.

– А як це можна витримати кілька тижнів, проти танків і проти важкої артилерії? Ви ж були лише з легким озброєнням. А з їжею, водою не було проблем?

– Були. Вночі розбивали пляшку води і ділилися тими кубиками льоду. Бо коли росіяни вистрелили в БМП і спалили нашу позицію, нічого не залишилося. Якби не спалили, ми б ще там довго сиділи. Я тушив її тоді, тушив, але без толку, вогнегасники закінчилися, вода – теж. Речі мої теж згоріли. Я в кожусі потім воював, бо кофта тільки одна залишилася, яка на мені була, ну, й бронежилет із каскою. У хлопців теж багато речей погоріло, також нічники, радіостанції, патрони.

– А де ж брали цю воду мерзлу в пляшках?

– Та по окопах шукали залишки.

– Так вона ж мерзла, пити не можна.

– Чого не можна? Розбивали лід, товкли баклажку. Що було робити?

– Так а їли ж що?

– Що було, те й їли. Гріти не було де, бо газ закінчився, то в перші дні мерзлу їжу їли. Тушонка, якась каша в консерві з того, що привезли волонтери. Та тоді жратва й не лізла.

– На адреналіні трималися?

– Це точно. Час від часу вночі нам трохи заносили їжі, я також ночами іноді ходив на КПВВ затарювався. Вночі ще можна було прошмигнути. Але це було на початку, коли прилітало не так часто. А потім ці придурки почали цілодобово гатити.

– Не уявляю, як ви там уночі ходили. У Мар’їнці було стільки всього з 2014-2015 років, що досі не встигло вибухнути, що й удень там страшно ходити.

– Тепер ще додалося, особливо на околиці міста. Та не треба кудись лізти, не треба поспішати жити (посміхається, – авт.), ще встигнеш, у кожного свій час.

– Боже, звідки стільки оптимізму?

– Я просто тверезо дивлюся на деякі речі. Якщо кажу, що щось можна зробити, значить, зробимо.

– Ти сказав, що ви допомагали військовим коригувати вогонь. А вам там краще видно було чи чому?

– Було б бажання допомагати, а місце можна знайти для коригування, де хочеш. Просто треба думати, чи тебе там не завалять. Перші дні було, скажу тобі, дуже йоршисто, волосся на спині дибки ставало. Одного разу так танк впаяв біля позиції, думав, що вже все. Але трохи оговтався, морду обтрусив від піску – й далі погнали коригувати.

– Поранені серед ваших були?

– Двоє. Нас вибили з цієї позиції, ми не могли там більше перебувати, оскільки позиція була розбита артилерією. Дуже важливо, з ким поруч ти воюєш, хто в тебе позаду і по боках. Людям треба довіряти. Я щиро дякую кожному з прикордонників і військовослужбовців Збройних сил, хто усі ці місяці був поруч і кого вже з нами зараз немає. На жаль, багато хлопців зі Збройних сил, хто був там з нами в перші дні, загинули. Справжні воїни, мужні, відважні. Завжди їх пам’ятатиму.

– Були такі, хто панікував?

– Були й такі ситуації.

– Що робив, щоб підтримати і заспокоїти?

– Просто сказав, щоб сидів і не заважав, чи патрони забивав, поки не заспокоїться.

– Це ж природно, коли людина боїться.

– Більше тобі скажу: я теж боюся. Це лише довбой#би не бояться. У нормальної людини має бути адекватна реакція на те, що відбувається. Чи стояти зверху окопа в капелюсі й кричати, що мені все по барабану?

– Коли хлопці не витримували напруження, я так розумію, їх міняли?

– Намагалися міняти, щоб уберегти людей. Я максимально сидів на тому всьому, та коли відчув, що підійшов час, то вийшов. Потім знову зайшов із групою на "нуль" і був, аж поки поруч зі мною 152-а не розірвалася. Хвилею відкинуло… В мене спина слабка. Щось хруснуло. Кажу, давайте так: трохи відколять мене і назад зайду, бо буду баластом.

"ДЕКОМУ З МІСЦЕВИХ ПОЯСНЮВАВ: ВИ ХОЧА Б З ЦІКАВОВОСТІ ЗАЙДІТЬ В ІНТЕРНЕТ ЧИ БІБЛІОТЕКУ, ПОДИВІТЬСЯ, ХТО ТАКИЙ БАНДЕРА"

– Слухай, а які настрої там напередодні нападу рф були у місцевих жителів? Росіяни ж заявляли, що йдуть рятувати Донбас.

– Та по-різному, як і по всій країні. Є адекватні, а є придурки. Все ж залежить від людей. Сепаратизм – він десь у корінні. Те, що Вася і Маруся наділи вишиванки, не означає, що вони патріоти України. Можна ж бути в порваній сорочці й трусах, але діяти на користь країні. Ти ж на ділі доведи, що справді патріот.

Ти ж подивися, що в росії робиться. Телевізор дивляться, в носі копирсаються, в кирзових чоботях і рваних трусах із гармошкою ходять. Їм літом скажи з телевізора, що сніг лежить на вулиці, вони те саме скажуть. "Бендерівці, неонацисти, фашисти". Якоїсь дурні понабирали в голови. Я декому з місцевих пояснював: ви хоча б з цікавості зайдіть в інтернет чи бібліотеку, подивіться, хто такий Бандера, де він жив, що робив.

Були там і такі, що, певно, чекали "русского міра" і "асвабадітєлєй". Хлопці бачили таксистів, які ганяли з прапорами цієї так званої республіки "ДНР" в салоні. Тоді вже бої йшли, але ще ті полудурки нікуди не зайшли.

– Хлопці сказали, що коли ви стояли на позиції, то збили ворожий квадрокоптер. Прямо над вами літав?

– Це було, коли ми зайшли вдруге. Це десь по обіді сталося. Ми готувалися до вечора, щоб службу нести. Чую, гуде. Крикнув – і весь гурт почав поливати з автоматів, так і збили. Але він був без флешки, росіяни вели розвідку в онлайн-режимі.

– Вони хотіли подивитися, скільки вас там?

– Та звичайно, бо стільки "насипати" на позицію, а там усе стоять і стоять. То такі "мухи" від них залітали, щоб подивитися територію. Ну, той і збили. Але нічого такого, щоб аж ай-яй-яй.

– Важко звикнути до того, що поруч гинуть люди?

– А як на твою думку?

– Я б не змогла звикнути.

– Уяви, ввечері спілкуєшся з людиною, а наступного дня під вечір вона лежить у чорному пакеті. Хіба можна до такого звикнути? Відчуваєш злість.

– Останнього поранення як зазнав?

– У Мар’їнці. Вдень почався обстріл, так щільненько довбали. Рухався, звичайно, але прилетіло. Осколочні поранення в ногу і руку, 82-га міна. Коли дали "добро" на евакуацію, то й побіг між вулицями до своїх. Якраз бій розпочався, сєпарів було повно, "муха" літала над головою.

– Це ж боляче – бігти з пораненою ногою.

– Треба думати про те, щоб добігти. Про біль то вже на лікарняному ліжку думатимеш.

– Новини зараз відслідковуєш?

– У новинах пишуть те, що люди хочуть почути, а я хочу бачити на власні очі те, що є.

– Як ставишся до порад європейців, які пропонують "зберегти путіну обличчя", віддавши території?

– Хай свої території повіддають. Віддайте, хай росіяни заселяться і трусять там лаптями.

– Ти віддав прикордонній службі 25 років. У яких регіонах довелося попрацювати?

– По всій Україні. Білоруський кордон, Закарпаття, потім Схід.

– З білоруськими ж колегами доводилося спілкуватися. Нормальні ж люди були?

– Як хитро ти підійшла. Ми ж із тобою про це вже говорили. Є різні категорії людей, серед них і нормальні, й придурки. А є ще й третя категорія – повні бовдури. В Україні теж різні люди. Бог нас усіх створив різними.

– Чому ж вони зараз на боці росії?

– Завербовані й залякані кагебешниками люди, якщо казати по-простому. Він бачитиме, що сніг білий, але кричатиме, що червоний. Не всі, звичайно. Це як бабки путіна. Їм потроху до пенсії кидають і вони плакатами трусять.

– Яка історія за час служби тобі найбільше запам’яталася?

– Як на День прапора чіпляли на електроопору (сміється, – авт.) прапори. Це ще в 2019 році було.

– Нічого собі. А як це було? Розкажи.

– Історія проста. Ми були з бойовим товаришем, його позивний Джоі, ми наступ рф тут зустріли разом, він теж прапорщик, а на сході служить 4 роки. Так от, надумались ми два прапори почепити на опорі електричній, виношували план "диверсії" довго. Я продумував усе: час, погоду, вітер.

Підготувались і після 2-ої ночі, якраз темно так, ніч глуха, прапори з держаками за пояси засунули – він собі, а я – собі, й полізли. Закріпили обидва – наш прикордонний вище, а прапор УПА – трохи нижче. Впоралися з усім хвилин за 10, причому не тільки прапори почепили, а й униз злізти за цей час встигли. Ніхто з наших уночі нічого не зрозумів, а зранку – шквал питань, мовляв, кому таке на думку спало зробити й хто на опору лазив…

Тоді ще КПВВ працював, там місцеві, які їхали з Донецька, казали, що ці два прапори видно було здалека.

– Ризикові ви хлопці. Ти можеш перевестися кудись, де спокійніше, ніж у Мар’їнці?

– А сенс? Стоїмо до кінця. Шкода буде, якщо в кільце візьмуть. Дуже чекаємо на обіцяну зброю. Щось має змінитися. Питання в тому, яку ціну ми за це заплатимо і скількох ще втратимо, поки чекатимемо.

– Багато місцевих там залишилось?

– Достеменно не знаю, але розкажу одну історію. Мені госпітальєри трохи затампонували й почистили дірки і відправили на флюорографію, бо поміж плитами зайшли два осколки. А там жіночка років за 60. Питає: "А ви звідки?" Кажу, що з Мар’їнки. Вона знову: "А що там, яка ситуація?". Питаю: "Навіщо вам? Ви ж тут, у Кураховому", а вона у відповідь: "Та в мене там будинок". Пояснила, де той будинок. Кажу їй, що там жах, що робиться. А вона: "Знаю, та завтра додому треба. Після роботи ходжу туди". Питаю: "Невже іншого варіанту немає?". Пояснює, що ні.

Живуть ще в Мар’їнці люди. Хоч як вони там можуть жити, не знаю. Їм просто нікуди їхати.

– Довго триватиме ця війна? Які шанси її закінчити швидко?

– Тобі треба інтерв’ю взяти у Бога, бо хіба що він достеменно це знає.

– Ми програємо росії лише озброєнням чи й підготовкою також?

– Тут ти не права, у нас підготовка краща. Ми навчилися воювати. Будувати стратегії, плани, щось придумувати – якісь свої прибабахи армійські. Але нам потрібне важке озброєння. Якщо воно буде, ми за місяць зможемо їх вибити з України.

– Коли повертаєшся?

– Уже скоро.

– Не уявляю, як твої рідні все це витримують. У знайомої син "на нулі", вона каже, що їсти геть не може, дуже переживає.

– Усі переживають, усім тяжко. Легко хіба що мажорам, які вважають, що до того, що відбувається в країні, вони ніякого відношення не мають. Бо є гроші, щоб відкупитися. Їздять собі за кордон, гроші витрачають, які накрали. А воює хай хтось інший. І головне, що ніхто того не змінює.

– А що ж ти зміниш, якщо такий мажор уже виїхав?

– Заборонити в’їзд в Україну. І в іншій країні нічого таким не давати. Щоб була особа без громадянства. Ходи потім і пляшки з-під пива збирай. Тоді вже не будеш креветки в барах їсти і шампанське не питимеш за півтори тисячі євро. Бо не можна на війні паразитувати.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"