Координатор іноземного легіону ТРО Владислав Синяговський, позивний Док: "У Львові біля військкомату зустрів молодого хлопчину з баулом. Каже: "Я – Адам, єврей зі Штатів, мої прадід і прабабця загинули в Освенцімі. І коли я побачив фото і відео з Маріуполя, зрозумів, що цих фашистів маю вбивати"

Автор: Тетяна Ніколаєнко, Євген Кузьменко

Герою цього інтерв’ю по-доброму заздриш: на цій війні він допомагає своїй країні одразу на кількох напрямках. Зв’язує одних професіоналів з іншими, координує проєкти іноземної допомоги, долучився до роботи добровольчого медичного батальйону. А ще він один із тих, кому ми маємо дякувати за створення і дію Іноземного легіону територіальної оборони України. Тож у "Цензора" із Владиславом Синяговським тем для розмови виявилося чимало.

- У нас уже традиційне запитання: як минуло ваше 24 лютого і як ви опинились на фронті?

- Насправді на фронті я ще не вбив жодного москаля – хоча був дуже близько, оскільки займаюсь переважно медичною допомогою – ми перевозимо поранених. Це одна з місій, у яку я легко повернувся.

А 24 лютого… До останнього думав лишатись у Києві, але ближче до 23 мені подзвонив мій друг, швед Магнус і сказав, що лишатись у Києві небезпечно. Мене ще за тиждень попереджали про загрозу з півночі і про кількість військ. І так все і сталось. Тобто вони все знали і говорили нам більше, ніж наша влада.

- Та достатньо згадати американських сенаторів, які ще в січні були Києві і питали, чому в нас немає військових частин під Іванковом.

- Власне… за тиждень до війни в мене в гостях був депутат шведського рігстагу, який мав зустрічі в політичних колах, і його відкликали в Швецію на два дні раніше, ніж він мав полетіти. І це було зроблено тому, що Україна перетворювалась на червону зону для політиків. Тобто всі очікували війни. І от цей депутат подзвонив мені і сказав: "Бігом, бігом, тікай з Києва, бо він буде під шаленими обстрілами". І я зібрав дружину, дитину і собачку і в комендантську годину летів по Києву, щоб вивезти їх на Житомирську трасу.

Але водночас, коли мій швед просив мене тікати, він повідомив, що до нас на підмогу летять три шведи. Він сказав: "Ти не один, до тебе летить Джеспер. Він воював з ІДІЛ – класний вояка, справжній вікінг. Тож зустрінь його".

- А ти з 2014 мав якийсь стосунок до іноземних воїнів чи як вони тебе знайшли?

- Ні-ні. Я ще на початку 2000-х займався молодіжною політикою, і звідти в мене це коло знайомств. Тоді я три місяці жив у Швеції і добре знаю середовище християнських демократів. І консерваторів добре знаю… Потім я був два роки віцепрезидентом демократичної молодіжної спільноти Європи – це така загальноєвропейська платформа. І от з тих часів у мене в кожній країні Європи є по кілька друзів. І от ці друзі і почали мені дзвонити, що їхні громадяни пруть до нас. Це були медійщики і вояки – два такі потоки. І це був надзвичайно надихаючий момент, коли приїжджає швед і каже: "Зараз будемо бити москалів, я знаю як вбивати терористів, іділівців…"

- І взагалі у нас із ними рахунки ще з 1709 року за Полтавську битву…

- Так-так. Коли я відвіз своїх, я зустрів у Львові трьох – італійця, фіна і шведа. Італієць і фін уже воювали у нас в "Азові", їх там добре знали, в них була хороша репутація і вони повернулись відразу 26 чи 27 лютого.

- І приєднались до "Азова"?

- Ні, вони повернулись і хотіли вступити в Іноземний легіон. Але оскільки комунікація була розірвана на багатьох ланках – то посольство не відповідало, то ще щось – то вони виходили через такі живі людські контакти. А я своєю чергою намагався знайти, хто займається цим Іноземним легіоном. І, на жаль, у перші дні я не міг зорієнтуватись. Мені сказали, хто займається формально, але зворотного зв’язку я не отримав. Тому діяв на власний розсуд – розуміючи, що люди вже тут, і їх треба нагодувати і розмістити.

- І де жив цей потік, у тебе вдома?

- Ну, п’ятеро дійсно жили в мене вдома, і в Тернополі нам безкоштовно дали будинок.

- І як воно - жити з такими хлопцями?

- Неймовірно, справді. Для мене була дуже вражаючою мотивація цих людей. І це не вигадаєш. За свій рахунок, зібравши свої речі, амуніцію, вони приїхали сюди. Бронежилети, каска, наколінники – все крім зброї, бо її не провезеш.

- Що ними рухало, коли вони їхали сюди?

- Світ є космополітичним - і цінності свободи життя і свободи, вони для них є не декларативними, а природними. І вони розуміють, що відбувається глобальна несправедливість. Всі вони кажуть про жінок і дітей, всі не можуть сидіти вдома, коли відбувається така несправедливість.

Наведу один приклад. У Львові біля військкомату стояв молодий хлопчина з баулом, я його випадково зустрів і розговорився. І от він каже: "Я – Адам, я єврей зі Штатів, мої прадід і прабабця загинули в Освенцімі. І коли я побачив фото і відео з Маріуполя, я зрозумів, що цих фашистів я маю вбивати". І він прилетів з Каліфорнії у перші дні березня.

А ще був у мене хлопець-іспанець Віктор. Геть молодий - 21 рік. Він із сім’ї віруючих. 26 лютого вже був в Україні. І приїхав сюди, не маючи бойового досвіду. Питаю: як ти будеш вбивати москалів? "Нічого, розберуся". Іспанець. Може, він згадав міжнародні бригади часів Франко. Не знаю. Але він зіграв неймовірно корисну роль – бо включався в найпопулярніше іспаномовне шоу і розповідав, що тут відбувається. На весь іспаномовний світ, бо це шоу транслювали не тільки в Іспанії.

- Коли вам від дружнього гуртка вдалось перейти до якоїсь структури? Як зв’язалися із владою, щоб все легалізувати і організувати?

- Насправді, цього до кінця не відбулось і зараз. Я намагався зрозуміти, що таке Іноземний легіон в Україні. Прослухав президента, попросив Верховний Суд, де я працював, дати мені юридичну записку про те, яким законодавством регулюється участь іноземних громадян у нашому спротиві. Паралельно відбувалась комунікація зі шведами, канадійцями, іншими країнами, які запропонували цю формулу. Тобто не я її креатор, а це середовище - і назвали усе це International Legion of Territorial Defense. Бо президент у своїй промові використав цю назву – Іноземний легіон територіальної оборони. Не знаю, чим він керувався, але ми намагались уже потрапити в це коло. Від першого дня – це абсолютно волонтерський рух, який не фінансується ані Україною, ані жодною іншою державою. Хлопці їдуть і утримують себе за власний рахунок. І тут вони інстальовані в підрозділи як добровольці, що виконують переважно інструкторську роль.

Тому не можу сказати, що ми досягли якогось структурного оформлення.

- От у вас є структура. Яким умовам має відповідати боєць такої структури?

- Я ще скажу, що у нас є партнерські структури в Канаді та США, які створили схему і проводять відбір навичок і знань - і лише потім рекомендують нам взяти хлопців. Тобто ми не робимо це самі.

Це тільки на початках історії це були випадкові знайомства. А тепер це - фаховий відбір. Можу вам показати фаховий опитувальник, як відбирають цих людей.

- А були зустрічі з якимись дивними, неадекватними людьми?

- Було. Вийшов зі мною на зв'язок хлопець, я з ним прийшов на зустріч. І бачу перед собою здоровенного хлопчину, у всьому шкіряному, в одній руці гігантський прапор США, в іншій - муляж рушниці, а ще – телефон на прямому включенні з CNN! І він в це пряме включення кричить, що він хоче загинути в Києві і що Україна – нова Америка.

- Здуріти можна.

- Я не можу сказати, що це було божевілля. Мені здалось, що це дуже екзальтована людина…

- На кшталт того хлопа з прихильників Трампа, що брав штурмом Капітолій. Пам’ятаєте? З рогами…

- Можливо, але не хочу навішувати ярлики. Можливо, це просто була така екзальтована форма співчуття.

- Що для наших хлопців означає ця присутність іноземців поруч?

- У мене незабутні враження від нашого першого переїзду з Тернополя до Львова. Величезні черги на виїзд. Ми дістали прапор - і по лівій смузі, вибачаючись, пояснюючи, шуруємо. Доїжджаємо до блокпоста, пояснюємо. І я не забуду очі хлопців, коли я сказав, що це іноземці, які їдуть нас захищати. У наших хлопців засяяли очі, вони почали обійматись, брататись, радіти до сліз, що Україна не одна. Тому я не розумію, чому наше керівництво досі не розуміє цього моменту. Нам не обов’язково стати членами НАТО вже, але натовці мають бути тут. Так ми будемо інтегруватись, бо ці люди доброї волі – це наше плече.

- Я думаю, росіяни розуміють це - і саме тому вони не тільки полюють на цих хлопців, але і на переговорах ставлять умови, щоб у нас не було натовських інструкторів.

- Факт.

- Питання грошей. Чи платять цим хлопцям якісь зарплати?

- Ні, жодного разу. Всі приїжджають зі своїми картками, зв’язками. Вони не найманці і вони чітко це усвідомлюють. Так, були люди, які хотіли контракту, але 95% - люди доброї волі.

Але хотілось би, щоб держава Україна знайшла можливість через громадські організації допомагати цим хлопцям. Бо в них закінчуються гроші і вони повертаються до своїх країн. Це очевидно. А хотілось би, щоб вони навчили наших хлопців. Якщо ми навчили 500 наших бійців, думаю, що вже можна ставити галочку. Якщо ми привезли 21 одиницю стрілецької зброї, якщо притягнули 3 швидкі, то вже все не дарма. Але хотілось би, щоб ці хлопці навчили більше наших.

- Чи беруть ці хлопці участь безпосередньо в бойових діях?

- Так. Те, чим я займаюсь, це, в основному, інструктування. Але через нас заходили і хлопці, які беруть участь у бойових діях, і дуже геройськи. Є такі, що відзначились під Миколаєвом ще у першу хвилю, коли тільки наступали москалі. І під Харковом такі люди є, і під Запоріжжям. Не всі вони Рембо, але ж не всі і мають бути снайперами. Є люди, які більше розбираються в джавелінах, в NLAW; є розвідники з коптерами. І головне, що наші хлопці через командирів середньої ланки, які погоджуються на такий інструктаж, - вони отримують нові знання. І я за те, щоб навчання для тероборони розширити, щоб вони не ішли живим м’ясом на фронт. І взагалі проводити широкі навчання для людей, як поводитись зі зброєю і надавати першу допомогу.

- Ти буквально днями написав, що загинув ваш командир. Можеш, розповісти, що трапилось?

- Без деталей. Подзвонив командир, сказав: "Док, приїжджай, тим нам дуже потрібен, тут багато поранених, є загиблі". Ми зібрали нашу машину, колеса купили, дизель знайшли. Раненько виїхали, майже доїхали, і я з ним говорив, він сказав, що не треба їхати, він їде в інше місце. А наступного дня він загинув. Я не знаю, за яких обставин, як мені сказали – було пряме влучення міни в машину, де він їхав. І от тим, що він сказав нам розвертатись і не їхати, він нам врятував життя.

Я можу уявити, яка там інтенсивність вогню. Там на один наш вихід - 10 їхніх приходів. За одну ніч спалили 4 наші машини. І дуже прицільно б’ють.

- Медичні машини?

- Ні, всі. Але і медичку теж. Тому ж вони нас і покликали, бо медичку їм теж спалили.

І сам Херсон, на жаль, загинув. Він був для нас важливим ще й тому, що він сприйняв цю ідею інструктажу. І це була одна з баз – не скажу де – у яких багато хлопців пройшли навчання. І ця людина заслуговує на найвище звання від держави. Це такий тихий геройський вчинок - піти воювати проти арти, коли шансів практично нема.

- Примаченко ж колишній айдарівець. І я тобі розкажу з власного досвіду, що коли росіяни забігли в наш двір, вони шукали айдарівців.

- От і маєш. Ці хлопці включно з Володею Примаченком - з тероборони Києва, вони захищали Київ у настрашніші дні і брали участь у зачистці Бучі.

- Ти як людина з освітою психіатра можеш пояснити мотивацію росіян на цій війні?

- Не можу. Мені здається, її немає, крім ненависті і бажання самому вижити.

- Я тобі можу сказати, Женю, з того, що я бачила в окупації, що мотивації в них не було, крім вижити. І що на третій тиждень вони вже були готові вбити генерала Герасимова за те, що їх сюди послав. А один із цих хлопців бився в істериці: мовляв, чому ви не поводитесь так, як кримчани, все було б простіше!

- Я можу лише зробити припущення, бо служив у радянській армії, а російська армія - така ж сама божевільна в плані підлеглості: солдати, сержанти - ніхто, офіцери - все. І в росіян - така ж вертикаль. Всі миряться з тим, що вони воюють, а коли вони потрапляють в бойові дії, там вже тільки розрядити боєкомплект в будь-кого, щоб його не вбили. Це божевілля війни. Все. Це примітивні люди, які ідуть за їхнім божевільним лідером.

- Зараз світові ЗМІ пишуть про долю британських легіонерів, які були захоплені в полон і яким росіяни погрожують розстрілом. Сподіватимемось, що це шантаж, але як це змінить ставлення світу?

- Я думаю, це ще один приклад того, що йде глобальна війна. І я думаю, що багато людей це розуміє. От ми місяць співпрацювали з однією жінкою, яка співпрацює з Держдепом, і вона прямо мені казала: "Ми розуміємо, що це глобальна війна".

- Так, росіяни всіляко намагаються вплинути на еліти, щоб вони робили менше кроків назустріч Україні, На щастя, в західних демократіях суспільна думка має визначальний вплив. І от вже демонстрації в Берліні змусили рухатись нерішучого Шольца…

І тому я ще раз кажу, що ми дуже недооцінюємо цих хлопців з Іноземного легіону як держава. Бо вони в тому числі розповідають правду про цю війну світу. Як вже згаданий іспанець. І роблять вони це з тих червоних точок, куди часто не потрапляють журналісти.

- Скажи, як ти відстикувався від іноземного легіону і прийшов до медиків? Чи це були паралельні процеси?

- Це були паралельні процеси. В мене є медичний бекграунд і останні пів року я працював медиком…

- І отримав ступінь із психіатрії.

- Так, так. І проходив навчання на кафедрі, щоб відновити сертифікат. І шукав спосіб застосувати свої знання медичні, бо 1,5 року я був фельдшером полка. Думав собі: стріляти я умію, але перев’язувати - краще. І знову ж таки, ті ж шведи привезли до Львова три машини швидкої допомоги. І ми їх швиденько розподілили на найкритичніші, як нам тоді здавалось, напрямки: у Тростянець (зв’язались із мером), на Миколаїв у військову частину. А третю забрали, бо був проєкт з американцями по вивезенню дітей зі східних областей. Ми вивозили немовлят.

- Я була дуже вражена, коли дізналась, що морські котики зі США опікувались дитячим будинком під Миколаєвом.

- Це правда. Шведи на прохання американців дали нам це Volvo, бо воно підлаштоване під дітей, і ми поїхали на Кропивницький, куди нам привезли 8-денного хлопчика. І от коли ми його вивозили, то з нами був на борту морський піхотинець зі США. Позивний Ronin.

Потім ми ще одного хлопця везли до кордону, щоб відправити у Швецію. І зараз він там зняв відео, як він себе почуває. Це Дмитро Лагода. Він брав участь у боях під Черніговом, сам чернігівчанин, працював у Чехії, повернувся сюди в перший день. А на четвертий він вже воював, потім дістав важке поранення. Він розповідав нам деталі бою, коли йшла колона тигрів, а наші зі стрілецької чинять опір.

- Змінимо тему бесіди. Геннадій Корбан написав недавно пости про те, що президенту треба "прошерстити" своє оточення на предмет зрадників. Яка у тебе думка щодо цього?

- Є дійсно багато питань. І я тут не тягну ковдру на себе, але ігнорувати величезний потенціал іноземних добровольців – це просто нерозумно. І мова не лише про бійців, а про всіх. Ми не просимо грошей, ми говоримо, що є потік фахівців, які готові навчати принаймні тероборону. Хоча я не вірю, що і в ЗСУ достатньо було тренерів. Бо давайте відверто – ми "просрали" останні 2 роки в плані підготовки. І Путін, може, тому і напав, що зрозумів, що тут перестали вірити у масштабну війну.

- Але ти постив інтерв’ю Буданова і казав, що ви співпрацюєте з розвідкою…

- Так, безумовно. Але на рівні особистих контактів в Головному управлінні розвідки. Ми не підлеглі, але маємо контакти. Я бачив хлопців-гурівців у складні часи. Що скажеш – молодці.

- Повертаючись до роботи добровольчого медичного батальйону, до якого ти долучився. Я так розумію, що ви забираєте людей не з передової, а з якоїсь середньої ланки?

- Так. І це обумовлено винятково технічними характеристиками автомобіля, бо Volvo не їде по чорнозему – тільки по асфальту, але вона дуже швидкісна.

Ми в Бучу їздили, перевозили людей. Але зрозуміли, що треба величезні кошти, щоб машину утримувати – от колеса знайшли, заправили. І я шукав, хто б займався подібною роботою. І тоді я звернувся до Геннадія Друзенка. В мене величезна повага до нього, бо я бачив у перші дні в Києві, хто тут був. Я тоді з іспанцем їхав на Київ через Житомирську трасу, де навколо йшли бої і проїхати можна було тільки з військовими чи волонтерами. І тоді я побачив Гену. Уявляєте: ми колись дискутували з ним про Конституцію - а тут людина з трьома раціями координує евакуацію з Бучі, і йому потрібна швидкісна машина!

Тому, коли стало питання, до кого ж долучитись, я написав йому. Друзенко погодився. І машина вже працює, і поки я тут з вами розмовляю, вона з іншим лікарем везе нашого пораненого сюди. Зараз час такої солідарності. І коли ми переможемо, це має бути абсолютно інша країна. Хоча нам для перемоги ще треба дуже багато зробити.

Тетяна Ніколаєнко, Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"