"Під ранок часто чули постріли біля села, де росіяни базувалися. Цими пострілами кадирівці солдат окупаційних військ заганяли до наших позицій, щоб вони нас штурмували", – Валентин Бондаренко

Автор: Тетяна Бодня

Капітан прикордонної служби Валентин Бондаренко зустрів цю війну у Станиці Луганській, за десять хвилин їзди від окупованого на той час Луганська.

І вже в першу ж добу прикордонникам на контрольному пункті в’їзду-виїзду довелося відбивати атаки диверсійно-розвідувальних груп. Далі були не менш важкі бої за Сєверодонецьк та інші села й міста Луганщини.

Коли ми розмовляли, мене не полишало відчуття, що мій співрозмовник шкодує за кожним сантиметром землі, який не вдалося втримати. Тому запитуючи про те, чи варто Україні погоджуватися на пропозиції окремих європейських політиків і здавати території в обмін на перемир’я, я наперед знала, якою буде його відповідь.

"УНОЧІ З 24 НА 25 ЛЮТОГО ВОНИ НАМАГАЛИСЯ ДІЙТИ ДО СТАНИЦІ ЛУГАНСЬКОЇ І НАПРАВЛЯЛИ ДИВЕРСІЙНО-РОЗВІДУВАЛЬНІ ГРУПИ"

– Уже 26 лютого голова Луганської обласної державної адміністрації Сергій Гайдай повідомив, що Станицю Луганську, Кримське й Марківку тимчасово окуповано російськими військами. Коли розпочався наступ росіян, ви несли службу в Станиці Луганській. Що було в перші дні повномасштабної війни?

– Ще задовго до початку повномасштабного вторгнення росії окупаційні війська гатили по населеному пункту Станиця Луганська. Мордор цинічно обстрілював селище, незважаючи на місцевих мешканців. Розруха, свавілля все це прийшло на нашу землю ще задовго до 24 лютого 2022 року у кровавому 2014-ому.

Зранку 24 лютого, коли розпочалися бойові дії, тобто російська федерація зайшла на нашу територію, відділи, які перебували на кордоні з росією, як і годиться "зустріли" ворога та якомога довше стримували навалу. Ми також залишалися на місці й добу боронили наш КПВВ – відбивали диверсійно-розвідувальні групи. 25 лютого наш підрозділ відійшов на запасні рубежі.

– Щоб уберегти людей?

– Напевно так. Уже тоді російські окупаційні війська намагалися пройти через Станицю Луганську, тому ми з хлопцями, які пішли на ніч на КПВВ, тримали оборону.

– А вони 24-го чи 25-го намагалися пройти через Станицю Луганську?

– Уночі з 24 на 25 лютого вони намагалися дійти до Станиці Луганської і направляли диверсійно-розвідувальні групи, щоб перевірити, ми на місці перебуваємо чи ні.

– У вас же там такий КПВВ, що було видно блокпост бойовиків так званої "ЛНР", через який люди їхали, щоб дістатися на окуповану територію.

– Якраз їхній блокпост ми не бачили, але на горі було видно їхні позиції, вогневі точки.

Станицю Луганську розташовано під горою, а окупаційні війська тримали гору князя Ігоря, вони були на висоті, мали пріоритет. Для них Станиця Луганська й усі наші позиції були як на долоні.

– Була в Станиці Луганській ще 2016 року. Мені тоді здалося, що все досить близько.

– У 2016-му після КПВВ був ще наш блокпост, і з нього справді було видно. Та згодом його звідти прибрали.

– Ці ДРГ, які проривалися, великими були?

– Це були групи по 4-5 чоловік. Уночі вони намагалися з різних боків потрапити у Станицю Луганську. Збройні сили тримали другі вогневі позиції, а наша задача була – КПВВ.

– Що було після того, як ви зупинили ці спроби прорватися?

– Після того, як ми вночі відбили ДРГ, до самого обіду було затишшя. Щойно надійшла команда нам на відхід на запасний рубіж, ми сформувавши колону почали виїжджати, на виїзді зі Станиці Луганської нас почали обстрілювати з "градів" і ще якогось важкого озброєння. На ту мить зв’язку вже не було, прикордонний загін зв’язатися з нами не міг.

– Уявляю, як за вас хвилювалися.

– Тоді вже Щастя було розбите, ми останніми виходили.

– Як вам вдалося це зробити?

– Це напевно чудо, що нам вдалося вийти (посміхається, – авт.). Якби ми почекали 2-3 години, то на КПВВ "Щастя" нас би вже зустріли російські танки. А так ми ще встигли колоною "пролетіти" повз цей КПВВ.

– Коли ви виходили зі Станиці Луганської, там ще були місцеві жителі?

– Більшість місцевих виїхала. Залишилися тільки ті, хто чекав так званий "русский мир". Такі люди є і в Луганській, і в Донецькій областях.

– Так і не минуло у них це за вісім років?

– Ні. Навіть тоді, коли їхні міста росіяни розбивають ущент. Коли ми отримували в Сєверодонецьку гуманітарку, хлопець, який нам її привіз, розказував, що спілкувався з місцевими, проводив опитування, і вони йому казали: "Скоріше б уже прийшов "русский мир", щоб перестали стріляти".

– Вони й досі мають ілюзії? Хіба ці люди не бачать, що відбувається насправді?

– Мені важко це прокоментувати. Не розумію, як людина, яка бачить, що робиться, як руйнують її домівку, домівку її сусіда, може мріяти, щоб вони прийшли.

– Скажіть, Валентине, а напередодні вторгнення було щось, що вказувало б на те, що війна буде? Окрім заяв наших міжнародних партнерів, які транслювалися у ЗМІ.

– Люди, які працювали біля КПВВ, наприклад водії маршруток, почали виїжджати, деякими маршрутами перестали возити людей. І менше людей ходило через КПВВ.

І якщо ви пам’ятаєте, ще за декілька днів до повномасштабного вторгнення були обстріли, тоді під вогонь потрапила школа, дитячий садок. Також задовго до 24 лютого окупаційні війська обстрілювали населений пункт Станиця Луганська. Спочатку вони стріляли по позиціях наших військових, але ж були перельоти, які руйнували будинки місцевих мешканців. Напередодні повномасштабного вторгнення орки працювали по своїй схемі – нищити все на своєму шляху, без виключення: мирне населення, діти, дорослі, будинки, школи, садки... Навіть коли ми зайняли запасні рубежі, окупанти обстрілювали Станицю Луганську з "градів".

– А навіщо вони обстрілювали селище з "градів", якщо військові звідти вийшли і там залишилися лише мирні люди?

– У них така тактика. Аналізувати їхні дії в усіх тих місцях, де я був, можу сказати, що самі населені пункти їм не цікаві. Міста вони руйнують під нуль. Залишають хіба що якийсь клуб, щоб потім там провести свій "концерт дружби" чи як вони там його називають, а також будівлю міської адміністрації, щоб почепити там свій прапор, сфотографуватися на його тлі й сказати, які вони, мовляв, молодці, що захопили черговий населений пункт.

– А люди, які живуть у цих населених пунктах, їм бодай трохи цікаві?

– Я б так не сказав. Якби люди були їм цікавими, вони б не руйнували їхніх домівок.

– Через КПВВ "Станиця Луганська" можна було проїхати до окупованого Луганська. Поведінка людей, які туди їздили, напередодні війни якось змінилася? Може, намагалися везти щось заборонене?

– Ні, забороненого вони нічого не везли, може, іноді якесь перебільшення в товарі. Люди розказували, що з того боку починають стягувати війська, якісь групи формувались незрозумілі.

– Вочевидь водії маршруток теж чули від людей такі розповіді. Тому й поїхали заздалегідь.

– Так, ця категорія, яка, так би мовити, жила за рахунок КПВВ, – водії маршруток, продавці магазинів – одними з перших і виїхали.

Я ще коли тільки-но приїхав туди служити, мені колеги розповідали, що як тільки бачиш, що місцевих стало менше або вони починають виїжджати, треба чогось чекати, бо в ті роки, коли ще була АТО, військові зважали саме на поведінку місцевих. Якщо ті виїжджали, вони вже знали, що буде "гаряче".

– Валентине, що було після того, як ви відійшли на запасні рубежі?

– Після відходу на запасний рубіж нам визначили завдання, окреслили райони відповідальності, де ми вже й зайняли оборону.

– Це була яка лінія оборони?

– Ми стояли зі Збройними силами на першій, або, як було в моєму випадку, ми стояли перед Збройними силами.

– А можете сказати, де саме ви стояли чи це таємниця?

– Село Воєводівка – це між Рубіжним і Сєверодонецьком. Ми тримали там оборону два місяці й п’ять днів.

– Дні на війні якось по-іншому рахуєш, правда?

– Цього словами не передати, як ці дні довго тягнуться. Особливо коли живеш в окопі, вариш їжу у відрі й смажиш щось на лопаті (посміхається, – авт.). Ми варили супи чи борщ у відрі, а сало справді пекли на лопаті.

– Непогана альтернатива сковорідці, з огляду на ситуацію. Хто додумався?

– Це я започаткував таку традицію нашої позиції, потім й інші почали так робити. Навесні, коли ще було холодно, хотілося поїсти чогось гарячого. Вогнища було страшно палити, тому що як тільки бачили дим, в ту точку починала працювати ворожа артилерія. Ми відходили трохи назад від позиції, розпалювали невеличке вогнище, щоб не так було видно, і готували їжу.

– Важко було втримувати цю позицію?

– Коли підходила піхота, то особисто мені подобалося проти них воювати. А коли щільно працювала артилерія, було дуже тяжко. Спершу вони не дуже влучно по нас стріляли, а останнім часом добре пристрілялися і цілилися вже чітко.

– Було багато поранених і загиблих?

– Так, багато.

– З чого вони стріляють?

– Починаючи з 80-го калібру й закінчуючи 152-им. Фосфорні бомби використовували. Гелікоптери залітали, випускали повний боєкомплект на наші позиції й летіли назад.

– Авіацію вони часто застосовували?

– По заводу в Рубіжному майже щодня або через день працювали літаки. А по нас разів з п’ять під самий кінець працювали вертольоти.

– Арта била цілодобово чи були хоч якісь перерви?

– Спочатку через день-два, потім частіше. З часом били вже і вдень, і вночі.

У мене позиція була танконебезпечного напрямку, розташована біля дороги. Й першого дня, щойно ми туди заїхали, лише встигли окопатися, як мені передають по радіостанції мої хлопці, які перебували через дорогу, що бачать рух техніки. Питаю їх: "А які розпізнавальні знаки ви бачите?". Вони спочатку відповіли, що нічого не бачать, а за кілька секунд кажуть, що на борту бронемашини "Тигр" побачили велику білу "Z".

Як вони це сказали, тієї ж миті цей "Тигр" під’їхав метрів за 20 від моєї позиції й зупинився. Я побачив зверху на ньому російського кулеметника, навіть почув, як вони почали кричати, що тікаймо назад, а цей кулеметник почав працювати щільно по нашій позиції.

– Фактично впритул?

– Так. Ми почали відстрілюватися – й вони втекли.

Ми спочатку перебували за лінією електропередач у лісі, а як росіяни втекли, до нас прийшов представник Збройних сил і сказав, що треба переокопатися перед нею. Ми познімали бронежилети, каски, тому що вже вечоріло й хотілося швидше копати. Та ми з товаришем встигли вкопатися в землю лише на один штик – а це менше 20 см, – як по нас почала працювати арта. І ми без бронежилетів, без касок полягали в ту ямку, та це не дуже допомагало, бо більша частина тіла була зверху. І коли вже пролетів поруч снаряд, я підірвався, взяв свій бронежилет, одну частину накинув на свого друга, другою прикрився сам. Так ми й перечекали той обстріл.

– Ви дуже фартові хлопці!

– Та слава Богу!

– На війні більше віриш у фарт чи в Бога?

– І у фарт, і в Бога. Я, певно, в мирному житті так часто не молився, як тоді на позиціях. Перед тим, як їхав сюди, мені мати дружини написала молитву, я її тепер щодня читаю. Дружина у мене постійно питала, чи ношу її з собою.

"ІНСТИНКТ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ НА ВІЙНІ ЗАГОСТРЮЄТЬСЯ, ШВИДШЕ ДУМАЄШ, ПО-ІНШОМУ РЕАГУЄШ НА ЗВУКИ"

– Кадирівці проти вас теж воювали чи були лише росіяни?

– Попереду пускали тих, кого мобілізували в так званих "ЛНР" і "ДНР", ми називали їх "м'ясом", бо вони йшли без бронежилетів, з одними автоматами. У перші дні, як ми там стали, росіяни підійшли наскільки могли до наших позицій і кричали: "Украинцы, сдавайтесь, вы окружены нашими танками". Це тоді був перший бій, коли ми побачили, що спочатку йшли бойовики цих так званих невизнаних республік. Надалі вони діяли так само. Спочатку ці мобілізовані, потім росіяни, а вже за ними йшли кадирівці.

– Правду кажуть, що кадирівці діють як загони проти відступу, щоб ніхто не міг втекти назад?

– Так, судячи з перехватів. Вони тільки вдень нападали. А вночі лише ходили, видивлялись. Ми їх у тепловізори бачили, але не могли їх дістати, бо були далеко. Під ранок часто чули постріли біля села Кудряшівки, де росіяни базувалися. Цими пострілами кадирівці солдат окупаційних військ заганяли до наших позицій, щоб вони нас штурмували. А коли ми їх відбивали і вони відходили, то знову чули постріли – це щоб вони ще раз ішли. Ми вже знали, що хвилин за п'ятнадцять-двадцять вони знову підуть на штурм.

– А якщо оцінювати кадирівців як бійців, які вони?

– З гранатомета вони непогано стріляють, на собі це відчув, коли летіло в мою позицію.

Загалом вони "круті" і "класні" воїни, коли їх багато. Якщо залишається один-два, то дуже швидко тікають. Ми б там і далі могли стояти й відбивати тих самих кадирівців. Ми їх і тоді відбили. Але тоді по нас дуже щільно відпрацювала ворожа артилерія. І нам не було де знаходитись. Стояти в лісі й чекати, коли прилетить твоя міна, нерозумно. Краще зберегти життя людей і вже дати гідну відсіч та повернути наші землі без великих втрат. Людський ресурс на жаль – це те чим ми платимо за кожен сантиметр Батьківщини.

– До лютого у вас був бойовий досвід?

– Бойового досвіду до початку повномасштабного вторгнення рф не було. У мене є вогнева підготовка, я пройшов курси тактичної медицини, які мені дуже допомогли на фронті. Я набрав собі в рюкзак турнікетів, ізраїльських бандажів, бинтів і ходив по моїй позиції та по сусідній, перев’язував хлопців.

– Яким було найважче бойове завдання?

– Найважчим був крайній день перед виходом. Сусідню позицію, яка була від нас через дорогу, артилерія повністю зруйнувала. Наші хлопці вимушено відійшли, бо їм не було де тримати оборону. Нам надійшла команда відпрацьовувати по цій позиції. Взяв товариша, підійшли майже впритул і почали їх відбивати. Поки він відстрілювався з автомата, а я тим часом заряджав РПГ і лупив туди. Мабуть, це було найважчим. Бо після того, як ми відпрацювали по сусідній позиції, приїхав наш БРДМ і допоміг відпрацювати вогнем по тій позиції. Але його побачили з безпілотника й почали сильно крити нас артилерією і "Градом".

– Молодці, що вибралися звідти живими.

– Ми вибралися, але багато хлопців залишилось там...

Були й прямі влучання в наші бліндажі. Коли я перев’язував пораненого, було два влучання десь за метр до нього. А третє влучання – в куток бліндажа, нас там присипало. Думав, що там і залишусь.

– Може, молитва й справді допомагає…

– Думаю, допомагає. І воно якось легше ставало, коли помолився. Впевненість з’являлась.

– А ви завжди були віруючою людиною чи лише на фронті повірили в Бога?

– Я й був віруючим, завжди на церковні свята ходили з батьками в церкву. Та коли потрапив на фронт, напевно, вірити став ще більше.

– А ви звідки родом?

– Народився на Хмельниччині. Потім із батьками переїхав у Крим, тому що батька направили туди служити. Мій батько – теж прикордонник, але зараз уже на пенсії.

Я виріс у Криму, там закінчив школу. 2013 року поїхав у Хмельницький на навчання.

– А батьки в Криму залишилися?

– Були до анексії півострова, а коли туди зайшли окупаційні війська, виїхали. Росіяни захопили їхню військову частину, а військовослужбовцям сказали, що або вони підписують контракт з рф, або більше туди не зайдуть. Їх зібрав командир – і було віддано команду виїжджати. Спочатку вони виїхали в Дніпро, потім тривалий час були в Маріуполі, а згодом повернулися на Хмельниччину.

– Важко батько сприйняв анексію Криму?

– Звісно, й батько, і мати, і я це важко сприйняли. Стільки років там прожили, більшу частину життя. Залишили там квартиру, вона там досі порожня.

– Ви адаптувалися до війни? Кажуть, вона буде затяжною.

– До цього важко адаптуватися. Дуже важко звикати до війни, а потім, коли потрапляєш у відносно мирне життя, от як зараз у Дніпрі, трохи дико спочатку почуваєшся. Чекаєш, що десь щось вибухне, прилетить.

Інстинкт самозбереження на війні загострюється, швидше думаєш, по-іншому реагуєш на звуки. Наприклад, коли перший час були в Сєверодонецьку, проїхала машина, скрипнули гальма – й ми всі полягали, бо думали, що це прильот міни.

…Тут нашу розмову перериває жінка, яка на вулиці підійшла до мого співрозмовника зі словами: "Можна вас обійняти? Дякую вам! Бережіть себе!"

– От бачите, не всі чекають "русский мир".

– Тут дуже багато людей, які нам допомагають.

– Сниться війна?

– Раніше частіше було, зараз не так часто, та однаково сниться. Деякі з нас навіть кричать вночі: "Патрони подавай, заряджаю", "я тебе крию" і т.д..

– Після перемоги треба залучати психологів до роботи з військовослужбовцями, які пройшли війну.

– Так, щоб люди мали змогу пройти певну адаптацію до мирного життя. Бо після того, як побув у "гарячій точці", тяжко.

– Дратує щось у цьому умовно мирному житті? Мене, наприклад, дратує, коли дехто поводиться так, нібито в цій країні війни немає зовсім...

– Дратує, що ходить багато чоловіків, які кричать "Я – патріот". Якщо ти начепив на машину наклейку "Слава Україні!" чи надів вишиванку, це ще не означає, що ти патріот. Ти йди відстоюй свою країну на фронті.

А так, слава Богу, що люди мирно живуть, що ми сюди орків не пустили. Це, звісно, тішить.

– Ви зараз у Дніпрі проходите лікування після поранення?

– У мене було чотири контузії, тому й лікувався.

– Читаєте новини? Відслідковуєте, що зараз відбувається на Луганщині?

– Ми з хлопцями відслідковуємо, але через свої джерела, не з новин.

– Як оцінюєте ситуацію?

– Її важко оцінювати, вона неоднозначна, не розумієш, що буде за секунду. Наші Сєверодонецьк звільнили, потім росіяни туди просунулися знову… Й так щодня: то наші, то їхні. Найстрашніше, щоб наших хлопців не взяли в кільце. Щоб з Ізюмського напрямку не зайшли, через Бахмутську трасу не зайшли.

– Як ставитеся до пропозицій окремих європейських політиків, які радять нам поступитися росії певними територіями?

– Це безглуздо. Стільки хлопців уже полягло за ці території. Якщо їх віддати, це визнати, що всі ці смерті були марними. Я вважаю, що це недоцільно, й такого не можна робити.

– Пам’ятаєте день, коли було прийнято рішення про ленд-ліз? Як на позиціях люди відреагували?

– Ми тоді зв’язку толком не мали, щоб подивитися якісь новини, щось почитати. У нас було одне завдання – вистояти і не пропустити, щоб хтось пройшов. А якщо випадала хоч якась спокійна хвилинка, використовували цей час, щоб перекусити чи хоч трохи подрімати.

Ми дуже чекали на обіцяне озброєння, його бракувало, та, на жаль, воно не надійшло.

– Якщо воно все ж буде, це реально зможе переломити ситуацію?

– Звісно. Наприклад, американська гаубиця М-777, яких вже є трохи, може дуже прицільно працювати на дальні відстані, тож я гадаю, що достатня кількість такої зброї дуже багато змінить. Ми зможемо діставати вогневі позиції росіян, їхні штаби з великої відстані. Це буде класно.

– Валентине, як думаєте, ми переможемо?

– Кожен воїн, який був на фронті чи їде туди, у цьому впевнений, тому що заради цієї мети ми воюємо, заради неї гинуть наші побратими. Перемога буде за нами, відступати не можна.

– Що ви  порадили б хлопцям і дівчатам, які зараз туди їдуть і не мають бойового досвіду? Що їм треба врахувати під час  підготовки?

– Без підготовки туди взагалі не можна їхати. Непідготовлена людина, потрапляючи під перший обстріл, ховається, не знає, що робити. Треба знати, як себе вести і в ситуації, коли ти чуєш, що летить міна.

– А як?

– Не можна бігати, метушитися, тікати. Треба просто лягати якомога нижче до землі, а ще краще – сховатися в окоп, якщо є така змога. Тому дуже важливо правильно окопуватися.

Деякі мобілізовані, які приїжджали до нас, чують приліт міни й не знають, що робити. Тому підготовка має бути. Через непідготовлену людину може загинути боєць, який буде її витягати або щось під час бою їй пояснювати.

Також потрібно мати навички з тактичної медицини, тому що навіть собі або своєму бойовому товаришеві правильно накласти той самий турнікет треба вміти. Щоб у бою не розгубитися, а зробити це швидко і чітко, тому що від цього залежить твоє життя й життя твого побратима.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"