Для того, щоб перемогти росію, нам не треба захоплювати москву. Якщо ми переможемо на своїй території, росія і так сама собою розвалиться, – Валентин Ільчук

Автор: Тетяна Бодня

У лютому цього року Валентин Ільчук вдруге пішов добровольцем на фронт захищати свою країну. Згадуючи 2014 рік, каже, що відтоді вони з побратимами постійно тренувалися, щоб бути готовими протистояти російській навалі. Та зараз йому, як і всім нам, хочеться поставити крапку в цій війні, щоб нашим дітям і онукам не довелося брати до рук зброю.

CEO і фаундер агенції Zgraya Digital нині служить у "Групі Тора", яка входить у зведений батальйон патрульної поліції й виконує бойові завдання на півдні України.

"ДО ЧОГО ПРИЗВОДЯТЬ КОМПРОМІСИ З РОСІЄЮ, МИ БАЧИЛИ БАГАТО РАЗІВ ЗА ОСТАННІ 400 РОКІВ"

– Під час онлайн-виступу на стартап-конференції у Таллінні ви сказали, що українці борються проти навали російських окупантів, оскільки здатися означає втратити майбутнє. Бо тоді не буде свободи і не буде України. Як ви вважаєте, чи можуть бути якісь компроміси з росією?

– До чого призводять компроміси з росією, ми бачили багато разів за останні 400 років. На жаль, сьогодні очевидно, що ми воюємо не з путіним, не з верхівкою рф, ми воюємо з російським імперіалізмом. З того, що я чую, з особистого спілкування бачу, що цю війну максимально підтримують люди в росії. Тому жодних компромісів із ними в принципі бути не може.

Знову ж таки, судячи з їхніх дій – що останні 400 років, що ті понад 8 років, які триває війна, – вони не сприймають поступок чи компромісів. Бидло не розуміє компромісів. Даруйте, що так кажу, та саме так вони поводяться. Вони вважають компроміси винятково проявом слабкості й запрошенням бикувати ще більше. Тому в нашому випадку компроміси абсолютно неможливі.

Я б дуже хотів, щоб ця війна нарешті скінчилася. Наші діти вже знають, що таке війна, тому хотілось би, щоб цього не знали бодай наші внуки. Та аби так сталося, ми маємо бути сильними, вибити їх за межі нашого кордону й усе це закінчити. Переконаний, що для того, щоб перемогти росію, нам не треба захоплювати москву. Якщо ми переможемо на своїй території, росія і так сама собою розвалиться й перестане становити якусь загрозу для нас і решти світу.

– Хоч періодично в соцмережах трапляються жартівливі відео про те, як ми вже йдемо на москву.

– Люди підтримують себе і один одного якимось такими бравурними речами. Не думаю, що хтось хоче загарбати якісь території там. Вони нам абсолютно не потрібні. У нас є своя країна, своя земля, чужого нам не треба. А класти більше людей, більше ресурсів заради того, щоб комусь щось довести і провести якийсь парад на красній площі, немає сенсу. Ми живемо в 21 столітті, тому і символи перемоги, й перемога як така – це не обов’язково бравурний марш столицею ворога.

– Війна 21 століття – це й новітні технології. Вони полегшують вам боротьбу з ворогом? Яка вона, ця сучасна війна з сучасними технологіями?

– Це палиця з двома кінцями, бо більшість технологій, які є у нас, також є й у них. Приміром, як тепловізори чи прилади нічного бачення. Ми як піхота укомплектовані частково державою, частково – волонтерами, й у нас є індивідуальні портативні тепловізори. У них їх немає. Проте в них стоїть та сама техніка на БМД, на танках, на їхніх "Орланах", які коригують артилерію, тобто на іншому рівні, але вони бачать нас вночі не гірше, ніж ми їх. Тому тут ситуація, умовно кажучи, патова.

Та сама ситуація – з безпілотниками. Вони домінують у повітрі, у них їх більше, у них зараз, напевно, потужніша ППО. Приклад – те, що я бачу в Миколаєві і Херсонській області, де ми зараз воюємо. У нас немає системної переваги, проте, з іншого боку, у нас є ті самі дрони Mavic і Autel, тобто індивідуальні коптери, які використовують на рівні малих груп, бригад і батальйонів. Ми їх використовуємо розумніше, проте ситуація все ж таки певною мірою патова.

Є різні підходи. Якщо у них все це виробляється і постачається у військо на рівні держави, то у нас – на рівні волонтерів чи індивідуальному, малих груп, бригад, батальйонів і т.п..

Тож, з одного боку, технології допомагають нам воювати. З іншого – так само вони допомагають воювати і їм. Тому я не готовий сказати, наскільки зараз є якась перевага. Якщо ми говоримо вже про військові технології, про складні системи ППО, високоточні ракети, артилерію, то західні технології, звісно, на голову вищі від того, що є у нашого ворога. Тому якщо у нас буде повноцінний доступ до технологій і озброєння, яке є на Заході, це справді буде тим проривом, який допоможе нам компенсувати кількісну перевагу русні над нами. Бо це ні для кого не секрет, що за кількістю танків, броні, авіації росія ледь не переважає всю Європу. Єдина країна, яка може на індивідуальному рівні конкурувати з ними за кількістю, це США. За якістю армія США, звісно, інша. Тому чекаємо на крутіші технології, ніж є в них, і віримо, що вони нам допоможуть перемогти.

– А надходить та важка зброя, якої так довго чекали?

– Так, надходить. Ми вже бачимо в роботі гаубиці М777. Багато чого ми не бачимо, тому що воно використовується не обов’язково відкрито, та є повне відчуття, що крапля за краплею озброєння починає нам доходити.

Пригадаймо перші дні війни. Я можу казати за Київ, бо тоді ми воювали під Києвом. Ті самі джавеліни і NLAW дуже допомогли нам зробити нашу роботу так, що ворог відступив.

– Тоді прискіпливо слідкувала за кожною новиною, бо якраз була в Києві.

– Під Києвом війну все ж таки виграли не стільки технології, скільки люди. Виграла завзятість, мотивація і, власне, розумний підхід. Ми дуже непогано відпрацювали під Києвом, коли нарешті отямилися від перших днів навали.

– У перші дні здавалося, що був якийсь хаос. Валентине, ви як людина, яка має бойовий досвід, були готовим до такого розвитку подій?

– В перші дні було нічого незрозуміло. Ми з друзями, які воювали в 2014-2015 роках на Донбасі, всі ці 8 років разом тренувалися. У нас був наш спеціальний ветеранський чатик, і щоразу, коли за останні 8 років напруга підвищувалася, прилітало питання від когось із наших: "ну що, хлопці, готові?", відповідь була однаковою: "готові".

Так збіглося, що 23 лютого ми зустрілися у мене вдома, провели черговий раунд планування, домовилися, що зустрічаємося у нас, якщо щось почнеться. Тому коли 24 все почалося, всі приїхали до мене. Як я сказав, усі тренувалися останні 8 років. Були непогано екіпіровані власної зброєю, власною бронею. Коли ми з хлопцями зараз згадуємо той день, розуміємо, що всі тоді їхали героїчно загинути під час оборони Києва, тому що це виглядало страшно, незрозуміло, росіяни були всюди.

– І їх, окрім усього, було ще й дуже багато.

– Саме так. Ціла купа різних ударів, було таке враження, що вони всюди. Але, як і всі, напевно, хто зараз воює, я можу наголосити на тому, що ми як країна могли і мали підготуватися до цього нападу краще. Надто з огляду на те, що ще з листопада минулого року американці попереджали, що ця повномасштабна війна неминуча.

– Як думаєте, чому насправді не готувалися? Дійсно не хотіли сіяти паніку, як кажуть?

– Думаю, що керівництво нашої країни на найвищому рівні, на жаль, до кінця не вірило, що це можливо. Тут, певно, є два погляди на це. Один – це просто дурість. На кшталт "я в доміку, очі заплющили, вуха закрили, нічого не бачу, все буде добре". Є й інший погляд. У нас, на жаль, було чимало людей, які за всіма ознаками були дуже схожі на колаборантів. Ці люди перебували при владі, мали доступ до вищого керівництва і так само могли вливати у вуха те, що цієї війни не буде. Тому що російське лобі історично було досить сильним у нашій владі. Але, як видно із заяв окремих представників Офісу президента і влади, вони досі там є. Навіть зараз у нас є дуже яскравий приклад півдня України. Всі знали, що в Херсоні є ті самі Сальдо, Стремоусов, що вони проросійські, бо цього не приховували, але їм давали змогу відчувати себе тут абсолютно спокійно. Тому щойно розпочалося повномасштабне вторгнення, вони передбачувано стали на бік нашого ворога і зараз очолюють окупантську адміністрацію.

На жаль, я не бачу, щоб наша влада зробила якісь висновки з цього. Ми продовжуємо наступати на ті самі граблі. Сподіваюся, що припинимо це робити найближчим часом. Бо якщо після перемоги ця тенденція триватиме, я боюся, що у нас всередині країни буде неспокійно – військові не готові пробачати й толерувати людей, які тим чи іншим чином пропагують "русский мир", російську культуру чи взагалі будь-який російський наратив.

– Ви сказали, що тренувалися всі ці 8 років. А що саме робили?

– Я займаюся прикладною стрільбою. Тобто всі вісім років ми з побратимами тренувалися стріляти, бігати, займалися тактикою. Тренування персональні, тренування у групі. Щоправда, останніми роками тактикою займалися менше, тому що трішечки попустило, й ми трішечки розслабилися.

Але найголовніше – це, напевно, відслідковування інформаційного поля, це пошук однодумців, об’єднання в маленькі групи, з яких потім з’являються підрозділи, такі як зараз наш. А також серед важливого – нетолерантність до російського наративу в будь-яких його проявах. У мене, як і в багатьох ветеранів, які в 2014-му захищали Україну на Донбасі, толерантності до російських наративів немає ніякої. Я давно казав, що ця війна буде, що це не путін, що це російський народ і що це призведе до трагедії. Так і сталося.

Після Євромайдану я намагався бути активною частиною громадянського суспільства, протестувати проти речей, які призводять до того самого "русского миру" і є його вісниками в нашій країні.

– Якщо повернутися до подій після Євромайдану, як ви думаєте, навіщо росія розпочала всю цю історію з Донбасом? Що стало мотивом?

– Імперські настрої у російського народу, на яких завжди грала російська влада. Тому як тільки почалася детеріорація в економічному полі – у них з економікою дуже давно не все було добре, бо країна-бензоколонка, яка максимально залежна від вартості ресурсів на міжнародних ринках, для того, щоб дати населенню щось, що може, умовно кажучи, замінити їм хліб, – вони вигадали телевізор. Телевізором стали ми. Певно, це якась унікальна країна. Бо я не уявляю собі іншої розвиненої країни, де захоплення чужих територій, розв’язування війни було б максимально підтримано суспільством. А тут воно, як бачите, було підтримано максимально і дало путіну змогу весь цей час залишатися у владі.

– За що зараз, власне, воює росія? Вони знищують наші міста й села, вбивають мирне населення. Навіть якщо вони захоплять якусь територію, що вони з нею робитимуть, якщо там усе вщент випалено? Що їм треба?

– Вєлічіє. Іншого пояснення в мене немає. Тому що вони самі заподіюють собі неймовірної шкоди. Я не знаю, скільки залишилося ще їхній економіці, в мене немає, на жаль, статистики і цифр, але всі притомні люди розуміють, що за тієї кількості санкцій, тієї кількості компаній, які пішли з російського ринку, при тому паралічі фінансової системи, який їм влаштовують зараз, краще їм жити не буде.

До того ж, вони вже поховали тут понад 30 тисяч своїх громадян. Щонайменше втричі більше у них поранених. Ще якусь кількість було захоплено в полон. Тобто, ми кажемо про понад сто тисяч людей, які понівечили свої життя. А в кожного ж із них є ще родини. Тому, окрім відчуття власної "величі", я не бачу, що вони виграють. Бо на міжнародній арені вони стали вигнанцем, економіки немає, людей вбито й немає жодних перспектив.

Я не впевнений, що глобальна світова спільнота топитиме за нас до останнього, якщо ми самі за себе не будемо топити

– Що їх може зупинити у цій війні?

– Росію може зупинити тільки зброя. Там не розуміють мови компромісів, мови політики і дипломатії. Ви ж бачите, як вони відреагували, коли Європа пішла їм на поступки з оплатою на газ. Що вони роблять? Штучно підвищують ціни на газ. Вони не сприйняли поступок як компромісу, вони сприйняли це як слабкість. У нашому кейсі – те саме. Або ми їх виб’ємо за межі нашої країни, або вб’ємо їх стільки, щоб це спровокувало внутрішню кризу на кшталт того, що відбувалось після Афганської війни, або ми знищимо їхню армію, або загинемо самі.

Будь-який тимчасовий компроміс, будь-яка "заморозка" призведуть до того, що вони перегрупуються, краще підготують свою армію. Я не впевнений, що глобальна світова спільнота топитиме за нас до останнього, якщо ми самі за себе не будемо топити. А щойно ослабнуть санкції і до них повернеться повноцінна оплата за газові й нафтові ресурси, всі вони підуть на підготовку нового війська, яке з часом знову повернеться до нас і буде нас вбивати.

– Якщо війна буде затяжною і розтягнеться на роки, ми витримаємо? І чи не звикне світова спільнота до неї настільки, що припинить звертати увагу?

– Ми витримаємо, нам нікуди відступати – у нас немає іншої країни. Ні я, ніхто з моїх друзів не хочемо перетворитися на сирійців, які масово продовжують тікати в Європу, щоб заховатися від треша, який відбувається у них вдома. Ми повинні припинити це раз і назавжди. Я бачу мотивацію і рішучість це зробити у людей, які мене оточують, у людей, які движують по всій країні. Якщо нам буде чим воювати, ми доведемо це до якогось фіналу.

– А що стосується глобальної спільноти?

– Ми можемо відчувати у них втому від війни певним чином уже зараз. Тому що в перші три місяці увагу всієї світової спільноти було прикуто суто до нас. Я тоді давав як мінімум два-три коментарі на тиждень західним медіа. Зараз навіть з цього боку я відчуваю, що увага губиться.

Окрім того, ми бачили, як кілька тижнів тому раптом на перші шпальти відомих світових ЗМІ вийшла не війна в Україні, а судовий процес Джоні Депа і його колишньої дружини. Тобто, люди будуть втомлюватися, втрачати увагу. Проте мені здається, що поштовх було дано настільки сильний владі країн, які є нашими партнерами, і що цей потужний маховик так інтенсивно продовжує розкручуватися, що зупинити його буде важко.

Тому ми точно витримаємо, а наші міжнародні партнери, переконаний, нас підтримуватимуть. Бо ще всі пам’ятають Другу світову війну й історію Антанти, і що буває, коли країні-агресору, країні-монстру дають робити те, що вона хоче.

– Ви сказали, що їхали з друзями в Київ, щоб героїчно загинути за нього. Ви воювали з першого дня?

– Ні, першого дня ми не доїхали до війноньки, бо не було жодного розуміння, куди нам їхати. Ми отримали зброю, потім збирали команду і обладнання, якого в нас не було. Війна для нас розпочалася з другого дня.

Перша ідея у нас була – їхати на оборону дамби на Вишгородському напрямку, але до миті, коли доїхали до Києва, зорганізувалися й готові були вирушати туди, за інформацією, яка в нас була, дамба вже "закінчилася". А що робити далі було незрозуміло. Ми намагалися хоч із кимось координуватись, бо бігти у бій, не маючи жодної інформації, це така собі затія.

– А у військкомат піти чи в тероборону?

– У військкоматах були великі черги, як і в теробороні. Та й на ту мить було не дуже зрозуміло, що таке ця територіальна оборона. Пам’ятаєте, перед війною скільки було дискусій щодо того, де воюватиме тероборона: за свій район, місто чи такі підрозділи перекидатимуть по країні?

– І як ви опинилися в батальйоні патрульної поліції?

– Перші три тижні ми готувалися до висадки десанту на Київ, співпрацювали з однією з наших спецслужб і не мали певної визначеності. А потім, коли стало зрозуміло, що висаджуватися на Київ ніхто не буде, і вже якось вирівнялася лінія фронту, нам сказали, що ми спецслужбі більше не потрібні.

А оскільки були контакти в патрульній поліції і там якраз формувався батальйон "Софія", ми до нього долучилися. Бути партизаном на війні романтично лише в кіно. Насправді комбатант, який не належить до якоїсь організації, може дуже легко стати ціллю як для ворогів, так і для своїх.

"Я НЕ ДУМАЮ, ЩО ВОНИ СПРОМОЖНІ НАВІТЬ НАБЛИЗИТИСЯ ЗАРАЗ ДО ТОГО, ЩОБ УЗЯТИ МИКОЛАЇВ"

– Під Києвом ви де воювали?

– Ми тривалий час були другим ешелоном. Ми були мобільним резервом, нас кидали на точки потенційного прориву. Проте коли лінія фронту вирівнялася, одне з наших найбільших досягнень у цей період – це штурм села Лук’янівки, яке ми звільнили.

Ви могли бачити це відео у мене на сторінці чи ще в стрічці, бо так чомусь сталося, що цей бій виявився ледь не найкраще задокументованим.

І цього разу на День піхоти ЗСУ Генштаб постив відео, вітаючи бійців, і частиною цього відео були ми – патрульні поліцейські, що движували у Лук’янівці.

– Можете розказати про цей бій?

– Так, можу. Нас було десь 120 чоловік. Це була така збірна солянка. Були ми, було "Братство Корчинського", "свободівці", тероборона. З нами також було два танки 10-ї бригади.

Готувалися до штурму кілька днів, координувалися. Ну, а потім усе пішло, як завжди, не за планом (посміхається. – авт.).

Так сталося, що ми чекали двох наших бійців, які трохи відстали від основної колони, що вже пішла із села Лукаші, де вона накопичувалася, на село Лук’янівку, тому коли ми вже наздогнали цю колону, вона була на околицях Лук’янівки. І коли ми туди заскакували, якраз розпочався бій, стрілянина.

Саме наш підрозділ мав бути в авангарді, та оскільки ми запізнилися, танк, який брав участь у штурмі, й наші колеги по штурму, вирушили трохи попереду нас. Тому перші п’ять хвилин ми просто бігли, аби зайняти своє місце в авангарді. І ми все ж змогли всіх обігнати й підійти до першого редуту оборони.

А перед цим селом – річка, така собі природна перепона. Через річку – невеличкий місток. Наш танк залишився трохи позаду нас, а я, Монах, Мар’ян і ще кілька хлопців з нашого підрозділу прийняли рішення рухатися вперед. Тому що цей місток був трішки лівіше за поворотом – і наш танк не бачив, що там відбувається.

Ми вирушили вперед, почали вести вогонь, пересувалися від укриття до укриття. І так сталося, що першими на міст вибігли я з Монахом. Біля мосту справа і зліва були невеличкі улоговини, які видавалися дуже зручними для ведення вогню. Монах стрибнув уліво, я – вправо. Причому я тоді думав, що нарешті зможу вести прицільний вогонь і використати навички стрільби. Та коли підняв очі, побачив, що за 60 метрів – російський танк. І дивиться дулом прямо на нас.

Уся наша атака закінчилася тим, що ми розвернулися і побігли до наших, аби попередити, що від нашого танка до їхнього – метрів 100-120. Одне з найбільш неприємних відчуттів у моєму житті – це коли розумієш, що тобі в спину дивиться дуло танка. І щосекунди ти очікуєш, що тебе зріжуть або кулеметом, або нахлобучать головним калібром.

Та все одно біжимо, забігаємо за ріг. Дякувати Богові, що з люка стирчав командир нашого танка, нормального зв’язку з яким, на жаль, не було. Тому біжимо і кричимо: "Танк, танк, танк!". Але танк – це дуже гучна машина, тож командир цього танка нас зовсім не чув. Тому мені довелося виконувати перед ним танок маленького танка, щоб пояснити, що за рогом загроза. На щастя, він зрозумів. Я побачив, як він пірнув у люк.

Цієї миті ми опинилися посеред сільської дороги, наша "грядка" сиділа розосереджена вздовж парканів, напевно, на відстані не більше 20 метрів від цього танка. Тому коли російський танк вискочив на наш, наш уже був наведений, але перший постріл він промазав.

– Отакої! І що ж було далі?

– Цієї миті все життя перед очима промайнуло (посміхається, – авт.), бо було зрозуміло, що якщо ворожий танк влучить у нас і здетонує боєкомплект, нас би як мінімум посипало осколками і контузило. Як максимум – просто стали б двохсотими.

– Та ми розмовляємо, значить, у росіян щось пішло не так.

– Росіяни з переляку, побачивши наш танк, випустили перший снаряд і так само промазали. Снаряд прилетів у будинок, який стояв одразу за цим танком. Будинок розлетівся на друзки. Ми одразу отримали три трьохсотих, але, дякувати Богу, поранення були легкими. Я почав джгутувати хлопця, якого поранили біля мене, і момент, коли наш танк влучив у танк противника, вже не бачив. Другим чи третім пострілом наш танк виносить ворожий танк. А ми продовжуємо просуватися вперед.

А одразу за цим містком у них був укріпрайон, там стояв ще один танк, БТР, дві "бехи". Наш танк почав рухатися вперед і дуже вдало відпрацював по цьому укріпрайону. Більш того, мені здається, що оці перші постріли, які не поцілили в танк, прилетіли в броню, яка стояла там. Бо коли ми почали просуватися вперед, там усе горіло.

Уся Лук’янівка – це довга-довга вулиця за мостом, яка виходить на інший бік села. У центрі цього села стояла дуже-дуже красива дерев’яна церква. Вона була старовинною і мала історичне значення.

Коли ми дійшли до церкви, побачили покинутий ворожий танк. Там само вони покинули БМД, яку наші так само затрофеїли.

Біля цієї церкви ми накопичилися, ну, і 21 століття все-таки, люди почали робити селфі, записувати відео. Й нас там накрили "Градом".

Але таке враження, що над нами літав якийсь легіон янголів. Тому що те, що мало закінчитися ще в перші хвилини бою, тривало. Ми й далі просуватися селом. Там були дві бокові вулички на перехресті. Ми невеличкими групами сходили зачистили праву, зачистили ліву. Побачили, що на правій вулиці один із танків просто почав тікати від нас навпростець. Він врізався в хати, переїхав кілька машин, які там стояли. Потім росіяни кинули цей танк у лісопосадці, а наші його затрофеїли.

До речі, забув сказати. Коли ми вже були в селі, в розпал бою надійшла інформація, що з населеного пункту Перемога на нас суне велика колона ворожої техніки. І тут нам дуже допомогли наші артилеристи, які цю колону побачили й розфігачили на марші. І вона вимушена була повернути. Та, на жаль, не вся техніка повернулася, кілька танків все ж вискочили на околицю села і почали гатити по хатах. Саме тоді й у нас почалися перші втрати – це наші хлопці, які якраз на край села виходили.

Двоє хлопців загинули одразу від пострілу танка, декілька чоловік дуже посікло уламками. Ще один чи двоє – я не маю точної інформації – загинули вже під час евакуації, а кілька чоловік досі лікуються.

З огляду на те, що ми звільнили село, що було знищено чотири ворожі танки, а ще частину техніки затрофеєно, операція була неймовірно вдалою. Хоч коли втрачаєш людей на війні, то кожна смерть – це величезна трагедія.

– Церква вціліла?

– Ні, рашисти її спалили. Туди заїхали вночі танк і "беха" й почали гатити по селу. Їм у пабліках почали пред’являти, мовляв, які ж ви хлопці православні? Що ж ви про себе таке кажете, якщо ви церкви палите... Десь з місяць-півтора на це не було жодної відповіді, а потім мій кум Андрюха, який, до речі, воює разом зі мною, знайшов на якомусь ватному пабліку пояснення від рашистів про те, що вони не просто так спалили церкву, а там нібито був укріпрайон нацистів, тому вони їх спалили. Причому відео, яке вони туди додали, було знято якраз тієї миті, коли ми туди дійшли. Пам’ятаєте, як я казав, що хлопці селфі робили і відео знімали? Так от, десь на п’ятій секунді відео чутно, як я, два тижні як поліцейський, кричу, що в цьому селі зараз я закон (сміється. – авт.).

– Після Київської області ви куди поїхали?

– У Миколаїв, де зараз і перебуваємо.

– Яка там зараз ситуація? Ми ж усі добре розуміємо, що якщо їм вдасться захопити Миколаїв, наступною буде Одеса.

– Я не думаю, що вони спроможні навіть наблизитися зараз до того, щоб узяти Миколаїв. Хоч десь півтора місяця тому ситуація була набагато тривожнішою. Росіяни активно намагалися просуватися в бік Миколаєва, особливо через напрямок Станіслав–Олександрівка, їхня піхота почала активно підходити до наших позицій. Проте ми змогли втриматися, і станом на зараз я б сказав, що ситуація на цій ділянці фронту досить стабільна. Більш того, мені здається, що ініціатива зараз – за нами. Ми робимо набагато більше активних дій, намагаємося просуватися вперед на кількох напрямках. Та не буду вдаватися в деталі.

– Але люди в місті у постійній небезпеці, бо його постійно обстрілюють.

– Так, це жах, що вони роблять. Вони гатять по мирному місту, по цивільних. Місто досить велике, тому ти навіть не завжди чуєш, де прилітає. Тим паче, що тривалий час ми перебуваємо в полі. Росіяни -монстри в людському обличчі, вони вбивають мирне населення, кажучи на весь світ, що не роблять цього.

Якби цього не було, я б назвав цю війну роботою, де одне військо бореться з іншим.

– Валентине, ви ж працювали в Reuters, коли вперше пішли воювати?

– Так, це був 2014 рік. У нас в Києві була дуже патріотична команда. І вони зробили все, щоб велика корпорація Reuters дозволила мені йти і виконувати свій громадянській обов’язок.

– А у них же тоді наче офіс у москві був і звідти в основному надходили вказівки, чи я помиляюся?

– Не помиляєтеся. Як у багатьох міжнародних організацій, хабовий офіс – так історично склалося – був у москві. Це була одна з причин, чому я з часом залишив цю компанію. П’ять років своєї роботи в Reuters я намагався зробити так, щоб український офіс мав свою адженду і не був залежним від російського офісу. Російський офіс тоді очолював поляк. У ньому я бачив людину, яка розуміє, що відбувається.

Проте, на жаль, за п’ять років мені так і не вдалося побороти ось навіть цей внутрішній корпоративний імперіалізм, люди не розуміли, що ми – інший ринок, що нам треба дати свободу.

– Ви засновник ІТ-компанії Zgraya.Digital. Чимало ІТ-спеціалістів виїхали за кордон. Ваша зграя теж розлетілася різними країнами?

– Ні, вона залишилася вірною своєму імені. З перших днів уся команда перебувала у дуже тісному зв’язку, підтримували один одного як могли. Ми не були прив’язані до офісу, бо коронавірус навчив нас усіх ефективно працювати дистанційно. У Харкові у нас була НR-менеджер Настя, від якої я, до речі, дізнався, що почалася війна, вона першою мені зателефонувала. У нас у Харкові також працювала копірайтер Маша, є люди з Полтави, Києва, Запоріжжя, Львова. Наш бренд-дизайнер Костя – з Херсона, дуже довгий час під окупацією двіжував настільки круто, ви б знали. Він волонтерив, допомагав людям, вів свою власну інформаційну боротьбу. Він у прямому ефірі дав інтерв’ю ВВС десь близько 10 хвилин.

Загалом кожен намагався зробити щось корисне. Команда не припиняла працювати від початку наступу і працює дотепер.

– А цей сміливий Костя зумів вибратися з Херсона чи все ще там?

– На щастя, вибрався. Там йому точно було небезпечно залишатися, бо привернув до себе занадто багато уваги окупантів. Зараз він у безпеці.

– Війна – це страшно. Де берете сили, щоб не боятися? Чи вам не страшно?

– Страшно, звісно. Люди, які на війні не бояться нічого, дуже небезпечні. Та питання в тому, що ми називаємо страхом. Дехто ним вважає ту неконтрольовану емоцію, яка змушує, витріщивши очі, кудись бігти. Я ж кажу про інше. Про страх, який змушує тебе робити паузи, прораховувати якісь свої кроки наперед. Насправді, під час роботи страху немає. Напевне, мені певною мірою допомагає досвід 2014 року. Як тільки ми знаходимося в полі, в бойовій ситуації ця емоція повністю вимикається. Таке дивне відчуття, наче дивишся на себе трохи збоку, як в комп’ютерній грі. Це не виключає голову, все рівно є якась стримуюча емоція, проте неконтрольованого страху немає. Є розуміння, що це робота і її треба робити. Бо я несу відповідальність за себе, за людей навколо. Я винен своїй родині і маю зробити усе, щоб повернутися до неї. Тобто, я маю робити ті речі, які з одного боку допоможуть наблизити перемогу, з іншого – залишитися живим.

– Не в усіх є бойовий досвід. Де брати сміливість тим, в кого його немає?

– Я думаю, вона сама приходить. Перший бій зазвичай буває дуже показовий. Якщо людина втрималася в першому бою, то вона зможе знайти той необхідний внутрішній баланс, якір, який допомагає залишатися людиною і ефективним воїном.

– Ви так поетично сказали про якір, тому хочу трохи розширити тему. У кожної людини в житті має бути маяк і якір. Щось, що її заземлює, допомагає впоратися з проблемами та дозволяє рухатися далі. Хтось дзвонить друзям, хтось п'є каву і курить, хтось ще щось робить. Наприклад, одна моя приятелька в найкритичніші моменти купує палку салямі та крекери, викладає з цього "піаніно життя" та їсть. Вона одеситка, з чудовим почуттям гумору, тому жартує, що кожного разу після такої душевної терапії треба вже терапія від медиків. А що чи хто заземляє вас? Що дає сили жити далі і рухатися?

– Напевно, бажання, щоб ця війна якомога швидше закінчилася. І усвідомлення того, що вона може закінчитися тільки нашою перемогою. А також родина. Я знаю для кого я це роблю. Моїй доньці 6 років і я дуже хочу, щоб вона мала змогу жити в нашому домі, жити у вільній Україні.

Я впевнений, що після перемоги ми не будемо такими, як були раніше. Ми змушені будемо стати кращими. Це теж мотивує.

І ще певною мірою злість. Москалі навіть не розуміють наскільки вони нам допомагають своїми нелюдськими вчинками. В кожному місті, куди вони добралися, росіяни залишили по собі кров, бруд, трупи. І це мотивує просто неймовірно. Хочеться гризти зубами, рвати кігтями цих нелюдів просто для того, щоб вони припинили існувати. Тому що їхнє існування не дає існувати нам. Вони перейшли усі межі. Вони не перший раз сіють смерті на нашій землі, але цього разу їх треба остаточно зупинити. Я не хочу, щоб моя дитина чи мої онуки вимушені були знову брати до рук зброю і знову переживати усе те, що ми переживаємо зараз, а до цього століттями переживали наші пращури.

– Про що мрієте? Що найперше зробите після перемоги?

– Я дуже хочу бути з родиною, дуже сумую за дружиною, за донькою. Хочу, щоб вони могли повернутися додому і жити в спокої. І я дуже не хочу воювати, якщо чесно. Я так само, як і більшість моїх побратимів, які воювали в 2014 році, не хотіли воювати знову. Тому єдине, чого хочеться найбільше, – щоб усе це якомога швидше закінчилося. І заради цього ми робимо усе можливе.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"

Фото зі сторінки Валентина Ільчука у "Фейсбуці"