Юрій Гудименко: Мене посікло по діагоналі. Я не міг навіть повзти. Сірко протягнув мене 10 метрів і розуміє, що він тягне повз тіло свого мертвого старшого брата, і кричить

Автор: Тетяна Ніколаєнко

За останній тиждень українське суспільство зазнало так багато ран що психологічно їх дуже важко витримувати. І в такі моменти можна лише заворожено дивитись на силу духу наших воїнів, які попри надскладні поранення готові видирати зубами перемогу. Лідер "Демсокири" Юрій Гудименко з першого дня війни на фронті, 27 червня його було важко поранено. Однак він готовий повернутись до боротьби.

Як з нуля стати сапером, зустріти війну в Маріуполі, встигнути отримати все обмундирування, не втратити здорового глузду під Ірпенем і опинитися в аналогу фільму Френсіса Копполи під Харковом, Гудименко розповів Цензор.НЕТ.

І КОМАНДИР НАМ У МАРІКУ КАЖЕ: БУДЕМО ВІДВЕРТІ – НА СИЛИ ВИ НЕ ДУЖЕ СХОЖІ, АЛЕ ЯК ЗАСОБИ ЗГОДИТЕСЬ, ТОМУ ВДЯГАЙТЕСЬ І ГАЙДА ПАТРУЛЮВАТИ ТЕРИТОРІЮ

- Зазвичай я питаю своїх героїв, як почалось їхнє 24 лютого. Але тебе спитаю, що сталось у той день, після якого ти опинився тут?

- Та, може, розпочнемо-таки з 24 лютого. Тоді як мінімум я був цілішим.

- Ну, давай.

- 24 лютого. 5-та ранку. Маріуполь…

- Ого!

- Так, я був у Маріуполі, на базі 503 батальйону морської піхоти.

- Як тебе туди занесло?

- Ми з Тайрою та Сержем Марко поїхали до Маріка відвезти волонтерку. Маршрут був такий – спершу до Маріка, потім у Верхньоторецьке, де стояв 503 батальйон (між Горлівкою і Донецьком), і додому. Ми приїхали туди 23-го надвечір, попили кави, посиділи поговорили. Ми всі розуміли, до чого йде.

- Усі розуміли, але чомусь мені здається, що всі думали, що це так і буде лише на сході.

- Ми і так їхали на донецько-луганський напрямок. Це перше. А друге – краще бути готовим до будь-якої війни, тому туди я вже їхав з контрактом резервіста 130 батальйону ТРО. Я його на свій день народження підписав. Я їхав туди зі зброєю, з формою.

І от десь о 5-й ранку нас підняв майор. Треба сказати, що база була майже порожня, бо весь батальйон стояв на позиціях у Донецькій області, а там лишався з десяток морпіхів. І от підіймає нас майор, такий чоловік з гумором, і каже: "Коротше, хлопці, почалась війна. А згідно зі статутом, для оборони і охорони об’єкту командувач може використовувати будь-які сили та засоби. Будемо відверті – на сили ви не дуже схожі, але як засоби згодитесь, тому вдягайтесь і гайда патрулювати територію". Що робити – пішли. Провели патрулювання, домовились про паролі, частоти і цілий день чергували на базі в Маріку. Після цього нам сказали, що все – їдьте на позиції батальйону. Юридично я там не мав бути, бо я мав стати до лав свого батальйону, але ми ще поїхали у Верхньоторецьке, там ще пробули день. Потім комбат нам сказав: "Хлопці, у нас тут усе нормально, усе закопане, ми на позиціях, а в Києві двіж – давайте туди". Десь за місяць комбат загинув.

Ми вирушили на Київ, і я вдруге заснув не там, де потрібно. Я приїхав на базу свого батальйону, а там розгардіяш – там форму видають, там зброю…

- Це вже в Києві?

- Так, Солом’янський батальйон.

- Кого не зустріну, усі звідти.

- То він же найстаріший у Києві, йому три роки.

Так-от, розгардіяш, моя рота вже висунулась у район аеропорту "Жуляни", транспорту нема, добратись ніяк. Треба десь поспати, я іду до знайомих. Ці знайомі були саперами, і я з ними так і лишився. Такий-от мій початок війни. Потім був Ірпінь, потім був Харків.

- В Ірпінь ви потрапили вже під кінець?

- Так, якраз. В Ірпінь ми потрапили в самий заміс. Це була середина березня десь. Ми стояли на "Жирафі". Тоді 30 % Ірпеня були наші, а 70 % - російські. Ми замінили тероборону Ірпеня.

Нашою роботою було виходити в сіряк і ставити мінні шлагбауми, щоб росіяни не підійшли ближче.

- Цей "Жираф" – він же десь на перехресті Бучі та Ірпеня?

- Майже. Було там, прямо скажемо, гаряченько (ТРЦ стоїть близько вулиць Яблунська та Вокзальна, де було найбільше жертв). Але я вважаю, що ми добре відпрацювали. Хоча, я настільки задовбався, що коли треба було встановити мінний шлагбаум через трасу, я труп не помітив. Траса вся забита битою технікою, але треба її було перекрити протитанковими мінами, щоб росіяни далі не пройшли. І для цього треба було десь годину міни натягати, потім їх зв’язати між собою, перекинути мотузочку на інший бік траси, а там людина розтягувала.

- Скажи чесно, ти до цього часу колись тренувався ставити розтяжки?

- Ні. Але нам пощастило, що ми поступово в це в’їжджали. Перед Ірпенем ми щось мінували під Києвом, у відносно спокійних місцях. Який з мене сапер? Я був у цьому нульовий. Я – гуманітарій. Усе що нас рятувало – що ми використовували радянські міни і вони настільки для тупих зроблені, що їх може ставити навіть новачок. Їх проєктували так, щоб бурят встановив. А якщо бурят ставив, то і я точно справлюсь.

І от я настільки за#бався тягати ці міни – а вона ж кожна, падлюка, по 10 кг, а ти тягаєш, тягаєш – і ще ж пригинатись треба, що в якийсь момент я перечепився, ледь не впав із цією міною, і вже потім зрозумів, що це лежить труп. Він згорів, весь так підтягнувся.

- Це російський труп був чи цивільний?

- Не знаю. І я такий іду, подумки матюкаюсь: "І чого тобі треба тут лежати?". А потім розумію, що психіка вже так неслабо дала крен.

ПІДХОДИТЬ МУЖИК ЯКОСЬ МІСЦЕВИЙ ПОКУРИТИ І РОЗКАЗУЄ: "ТАК А ЩО? ДРУЖИНА В МЕНЕ ДАВНО ПОМЕРЛА, А ДОНЬКУ СНАРЯДОМ РОЗІРВАЛО У ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ. А ОН МОЯ КВАРТИРА ГОРИТЬ"

- Мені здається, що в березні, коли були ці бої за Ірпінь, ще було все так загострено і незрозуміло, які відчуття були в тебе там?

- Та ніяких…

- Не було часу задумуватись?

- Це ж армія, там усе дуже примітивізується. А я ще взяв на себе завдання людей мотивувати, ролики якісь писати, що ми переможемо, сили в собі на це шукати. А сили ці розшукуються якимись простими методами: з’їв щось смачне – о, прикольно, настрій покращився. Поспав кілька годин – чудово. Ми в підвалі жили, то якщо не вліз у скловату – взагалі ідеально. Міною не вбило – агінь! Тому там не до філософських розмов про тактику і стратегію.

Ти просто зай#баний за день. Реально, в тебе щось постійно летить, у нас навколо згоріло все нах#й. І наша будівля теж, ми просто в підвалі жили. І от ти зранку виходиш покурити, а навколо все горить. І склад твій горить. І ти думаєш: "Бл#, а там сумка хороша була…". Психіка звикає до всього. Горить? Ну і мать його так.

Людські історії, так, вони сильно вибивали. Підходить мужик якось місцевий покурити, питаєш, що ти тут робиш. А він: "Так а що? Дружина в мене давно померла, а доньку снарядом розірвало у перший день війни. Он бачиш п’ятиповерхівку, ось те вікно – то моя квартира горить. Усе моє життя горить". От це дуже вибивало.

- В Ірпені ви були до самого відступу росіян?

- Ні, ми там були тиждень. Потім нас вивели на ротацію. А росіяни після того дуже швидко відійшли, буквально за кілька днів. І після цього наш батальйон розділили на 2 частини. Перша частина лишалась у Києві, а друга – їхали воювати. Нас набирали з моєї роти 30 людей і я, звісно, туди вписався.

- І тебе вже ніхто не питав, що ти не звідти?

- Та тоді вже все було оформлено, а контракт у мене в будь-якому разі з батальйоном. Інше питання, що мене в армію не могли брати, бо я астматик.

- А як же тебе взяли?

- А треба приходити в потрібний момент. Я прийшов наприкінці року, коли був недобір. І недобір – це страшна штука. Комісію я пройшов, а назад уже шляху нема. Є запис у військовому квитку.

- У мене тато астматик і на 10-й день окупації ми зрозуміли, що в нас страшна проблема з ліками. І виїхала я на свій страх і ризик, бо інакше вже він не вижив би. Як ти з цим справився?

- Розумієш, я дуже, дуже запаслива миша. Я до війни готувався дуже довго – коли всі думали, що я ідіот, я закупав амуніцію, патрони, ліки.

- Ну а от, повертаючись до теми очікування, ти вірив, що буде наступ на Київ. Бо я пам’ятаю, як ми сиділи з другом і я йому казала: "Я не розумію, як росіяни можуть взяти це місто, тут же з кожного балкона на них скинуть вазон, незалежно від того, якої шкоди він завдасть".

- Я був упевнений, що Київ взяти неможливо, бо це надто великий мегаполіс. Але я думав про можливість блокади. Це теоретично було можливо і я це допускав. Але в будь-якому випадку, мені треба було розуміти, що я роблю на випадок, якщо війна тут. Тому я підписав контракт заздалегідь, розуміючи, який хаос буде, я хотів розуміти, що я приходжу саме в цю точку, а не іншу, що я вже записаний, що моя дружина в цей час їде туди-то. І в принципі у нас цей план спрацював.

І тому, до речі, армія мені встигла видати всю форму – зимову, літню, польову. Взуття все. На 24 лютого у мене була забита цим шафка і я, коли повернувся з Донецької області, просто згріб це все в баул і пішов.

- Зважаючи на те, що в кінці минулого року нам Сергій Рахманін казав, що в нас немає достатньо броніків навіть для тих, хто мобілізований, тобі пощастило. Хоча питання, звісно, хто і як готувався до цієї війни на рівні держави.

- Про це ми поговоримо після війни. Але якщо ти готувався, то ти можеш показати – як. На наші заняття в останні місяці приходило десь 70 осіб, а останні тижні ще стільки ж журналістів.

- Журналісти ж приходили знімати чи тренуватись?

- Знімати, передовсім іноземні. Попри те, що було багато сигналів, що буде війна, якісь висновки робила якась мала кількість людей.

А я просто параноїк і історик. А історики, певно, усі параноїки. І ще я пам’ятаю, як я був у музеї Освенциму і бачив ці гори взуття. І тоді я подумав, що ці люди теж, напевно, думали, що такого бути не може. І от тоді я дійшов висновку, що статись може будь-що і готуватись треба до найгіршого. У крайньому випадку я нічого не втрачав. У крайньому випадку у мене валялась би повна шафа форми.

"ПАЦАНИ, НАМ СТРАШНО. ТУТ ЄНОТ, МИ ЙОГО БАЧИМО НОЧАМИ В ТЕПЛОВІЗОР, ЯК ВІН ЗРИВАЄ СИГНАЛКИ І НАС ЛЯКАЄ…. А ЩЕ, КАЖУТЬ, ТУТ Є ТИГР…"

- Ми зупинились на тому, що після Ірпеня вас розділили на 2 групи і одна з них поїхала на Харківщину.

- Так, спершу нас перевели в сам Харків, бо тоді обстрілювали Північну Салтівку. І на окружній ще стояли росіяни. І ми переважно розміновували Салтівку.

Тут я маю тобі сказати, що військові сапери – це окремий вид. Розповідаю як другий за популярністю після пса Патрона сапер. Значить, є різниця між військовими саперами і ДСНС. Робота ДСНС – знешкодити заряд так, щоб було найменше збитків і, звісно, не було жертв, для цивільного населення, а робота військових саперів – розчистити територію, щоб армія могла працювати. Щоб солдат не підірвався тут і зараз. Бо ми працюємо на передку.

Тому ми  працювали не в житлових кварталах, а там, де вовки срати бояться. І нормально працювали. Були різні цікаві моменти…

- Наприклад?

- Здається, я цю історію розповідав у соцмережах. Ми працювали неподалік від Фельдман екопарку, там така велика розв’язка в районі П’ятихаток, реально красиво зроблено, готельчики якісь стоять обабіч. Ну і ми під’їжджаємо до президентського полку, який там стоїть, щоб попередити. І чуємо у відповідь: "Пацани, нам страшно". Ми: "Чого?". "Тут єнот..". "Який, нах, єнот, тут війна, навколо літає все що завгодно?". "З Фельдман екопарку втік єнот, ми його бачимо ночами в тепловізор, як він зриває сигналки і нас лякає…. А ще, кажуть, тут є тигр…". І я такий: "Оуууу!". Я розумію, що тут світ кіно і реальність злилися, бо я розумію, що тигр на околицях Харкова – це в чистому вигляді "Апокаліпсис сьогодні" Френсіса Копполи. Це звідти. Ні, звісно, може і реально тигр був.

- Але, радше, наклалась реальність і уява.

- Єнот, до речі, справді втік і потім його спіймали. Але навколо все засіяно градами і ураганами, смерчами, мінами. Красиві зелені поля і кожні 10 метрів щось стирчить, хвостовик якийсь. Ми йдемо ланцюжком, розмічаємо. І тут дикий крик ззаду: "Пацани, обережно, обережно". А ми на мінному полі. І не розуміємо, що там ще може статись, якщо ти і так на мінному полі. І ми такі обережненько повертаємось. І тут продовження крику: "Пацани, тут гадюка".

І от ми так працювали, розміновували, почали просуватись північніше, бо росіян відтісняли на північ. І вже почався інший етап – мінування, коли наша рота заходила на якісь позиції в сіру зону, розставляла міни і сигналки. І одну з таких задач ми отримали 27 червня. Ми мали виїхати в село Дементіївка.

- Її ж наче давно звільнили?

- Так, але на тому напрямку активізувались росіяни, завели туди морпіхів чи якусь ще наволоч, ну і завдання було на мінування, бо була можливість штурму. І штурм таки стався в той момент, коли ми там працювали. Х#йовий день був.

Там стояли ми і батальйон Нацгвардії, в якийсь момент ми почули команду "відходити". Ми намагались якось організовано відходити. Я ще повернувся за пораненим нациком.

- Нацик – це позивний?

- Ні, це нацгвардієць. Чомусь біля нього нікого не було зі своїх. Ми його довго тягнули. Він був важкий. І ми проходили повз таке роздоріжжя, там чомусь скупчилось багато людей. І в цей момент прилетіла 120 міна.

- Вибач, я тебе перерву на найдраматичнішому моменті і спитаю, який вигляд має зараз штурм з боку росіян. Це авіація, це артилерія?

- Вони спочатку розвалюють артою. По мені авіацією ніколи не працювали і я від цього дуже щасливий. Хоча там вони її застосовували і по наших ротах серед іншого. Скидали авіабомби.

- Після авіабомби взагалі реально вижити?

- Дивіться. Якась бомба – не думаю, що ФАБ-500, скоріше, менша – вдарила в метрах 50 від ППД однієї з наших рот. Воронка там в три-чотири моїх зрости, я в неї спускався дуже пристойний час. А потім ще і підіймався ще довше. При цьому, банально через те, що йшли перед тим дощі, бомба увійшла глибоко в землю і розірвалась там. І реально за 50 метрів жодне скло не постраждало. Двері одні винесло, і все. Там поряд у хлопців кролі жили, так от від воронки до кролів метрів ще 50 було. То навіть кролі ледь злякались. Але це про везіння. Була б суха земля, все було б набагато гірше. Поряд міст розвалили без шансів на поновлення.

Ще все залежить від того, яка частина росіян воює. В одного підрозділу є все – можливість викликати авіацію, і арта, і саушки, і танки. А інші – стоять потерпають. Так само як у нас – може стояти підрозділ всім заряджений, а поряд – без нічого.

- Ти якось навіть зі співчуттям сказав. Що відчуваєш до ворога, коли він за 500 метрів від тебе?

- Нічого. Це не співчуття. Просто якщо ти не розумієш, за яким принципом воює ворог, тобі п#здець. Ти маєш розуміти, де вони підуть, де ні, мати якісь їхні перехоплення, розуміти, де вони нам могли щось поставити. Якщо ми їх не вивчаємо як зоологи, то ми не передбачимо їхніх дій. А якщо не передбачимо, то ми програємо.

Що я відчуваю? Ненавистю це було ще до 24 лютого. Після цього я просто дуже радію, що я сапер. Тому що після того, що я ставлю, шансів вижити небагато. Прямо скажімо. От і все.

Я ЛЕЖУ, МЕНЕ ПОКЛАЛИ В БАГАЖНИК, БО НОГА НЕ ЗГИНАЄТЬСЯ. НА МЕНЕ ВИПАДАЄ СКЛО. Я ЦЬОМУ ДУЖЕ РАДІЮ, БО ДИХАТИ СТАЄ ЛЕГШЕ.

- Добре, повертаємось у найдраматичніший момент, коли прилітає міна.

- Так, нас там було десь 15, так мені здалось. І після цього ознаки життя подали десь 4. Неправильно було там скупчуватись. Але так сталось.

А мене ще на виїзд підняли терміново. "Ти ж п#здоріз любиш, поїдеш?". "Звісно, поїду. Це ж неприємності, вони ж чекають". І я чи не вперше забув тактичні окуляри. Підривається міна, я розумію, що отримую ляпас по обличчю своєю ж рукою, але більше нічого не розумію, бо нічого не бачу – очі запорошило землею. До речі, дякую українській корупції, якби там був асфальт, то очей би не було. А так – просто запорошило очі. Я розумію, що я поранений, що мені боляче, але де я саме – не розумію.

Поки я продер очі, я побачив, що біжить хлопець з моєї роти – Сірко. Я махаю йому рукою. Сірко – неймовірний красунчик, добіг, тягне мене, десь протягнув 10 метрів і розуміє, що він мене тягне повз тіло свого мертвого старшого брата. І він кричить і тягне, кричить і тягне.

Сірко врятував мені життя. Мене посікло по діагоналі, в мене не працювала одна рука і одна нога. Я навіть повзти не міг. Плече розірване, осколкові поранення. Сірко мене дотягнув, потім нас спакували в автобус Т-4. Це наскільки я пригадую. Я ще не проводив дослідження, як це було. І от течик виїжджає за край села і влітає у величезну воронку. Розміром із сам течик. Усе. Уже ніхто нікуди не їде. А над нами "Орлан" висить чи ще якийсь коптер. І вони бачать, що машина заглохла, нерухома мішень. І починають вести обстріл вже по мікроавтобусу.

Я лежу, мене поклали в багажник, бо нога не згинається. На мене випадає скло. Я дуже цьому радію, бо дихати стає легше. І ми чуємо, як тут упало, тут упало. Просто п#здець. І ми лежимо і переговорюємось, що добре було б, якби швидко прилетіло – і все. Щоб не горіти. А так, щоб раз – і темрява. Але лежимо, дивимось, як нові дірочки з’являються. І тут прилітає наш пікап, здається, це ще той, що партія передала. Такий японець. Нас перекидають в пікап і як тільки він виїжджає, в пікап прилітає танковий снаряд і розносить переднє колесо. Ну, щоб життя не здавалось легким.

І от пікап зі швидкістю 15 кілометрів на годину починає нас кудись везти. Далі я вже не чітко пам’ятаю, але ми доїхали. І це вже диво. Коли до нас нарешті дістався медик і вколов мені якесь знеболювальне, наклав пов’язку, я зрозумів, що я не помру. Це було дуже приємне почуття, я почав жартувати якісь тупезні жарти. Я це пам’ятаю. Судячи з усього, жартував я забагато, бо в рот мені запхнули ШВЛ. А коли довезли до харківської лікарні, я вимагав увімкнути Prodigy в операційній. На радощах, що я таки живий. Бо не всі з наших доїхали. У Харкові мене стабілізували, а потім перевезли до Києва.

- Які перспективи відновлення?

- Десь за пів року-рік, буду ходити. І десь за пів року рука почне працювати. Бо зараз я її не відчуваю. Осколками мені рознесло нервовий вузол у плечі. У якийсь момент це було добре, бо я не відчув больового шоку. Зараз рука болить, але я її не відчуваю. Це за бинтами вона така красива здається, а там цілих кісток немає.

Зараз покажу тобі, що з мене діставали. Можеш відщепнути оту сумку всю в крові... Витягали з мене десь приблизно таке. І таких у мені було багато.

Отут висіла сумка, тут була рація. Рацію рознесло, але вона мені врятувала артерію. О, ось погони в крові, все як має бути. Краса.

Тому десь за рік повернуся і я їм, сука, влаштую.

- Ага, тобто ти не належиш до тих, хто вірить, що до кінця року активні бойові дії закінчаться?

- Та мені все одно. Війна буде тривати вічно. Просто форма зміниться.

- Вічно – допоки хтось з нас не зникне чи не зникне держава Росія?

- А яка різниця, як вони будуть називатись? Свого часу нас поневолювала Російська імперія, вона зникла, прийшов СРСР. І що? Нам стало легше? Перше, що вона зробила – напала на Україну. Зникне РФ, буде якась Російська республіка. І якщо в неї не буде внутрішніх ворогів, то вона нападе на нас. Я знаю, що РФ колись розвалиться, але це не означає, що ми хоч колись зможемо розслабитись. І ми не можемо розслаблятись. Ми заплатили дуже високу ціну за те, що розслабились у 90-ті та 2000-ні. Що Грузію проморгали. Зараз ми платимо за це величезну ціну.

Але давайте не про це. Припустімо, завтра росіяни вийдуть за кордони України 1991 року, вийшли звідусіль. І що? Ми типу все? Ми вважаємо, що ми помстились за Ірпінь, за Бучу, за Марік? Ні. Усе тільки розпочнеться.

Ми маємо зробити все, щоб жодна тварина, яка прийшла на нашу землю, не померла своєю смертю. Тому я і кажу, що війна триватиме вічно. Війна – це не її проголошення, це не юридичний акт. Це скоріше психологічне протистояння. І поки в Україні буде хоч одна людина, яка пам’ятатиме про Бучу, їм не повинно бути спокою, війна триватиме.

І я в ній братиму участь. Закінчиться активна фаза – я її влаштую де завгодно.

- Ти з тих, хто явно потребує українського Массаду. Хоча багато хто не вірить, що ми його зберемо.

- Спокійно, все буде добре. Це процес і він може мати різні форми. Це може не робити держава, це можуть бути громадські організації. У мене трошки інший підхід. Ми на цій війні зрозуміли, що головне не території, а люди. І ми повинні захистити українців по всьому світу.

На мою думку, після завершення війни, український політикум поділиться на три види – голуби, яструби й папуги. Голуби будуть казати, що війна скінчилась, поговорімо про відновлення, про мости, дороги, стадіони. Вони говоритимуть про війну, але вони говоритимуть про пасивний захист. Щось на кшталт: а поставмо залізний купол чи викопаймо рів з крокодилами по всьому кордону. Буде величезна кількість папуг, які просто критикуватимуть владу і всіх решту. Але від цього не буде користі країні. І мені здається, що потрібні будуть справжні яструби, які скажуть: "Хлопці, рів з крокодилами – це просто супер, але зробімо так, щоб якщо хтось у Бєлгороді подумає запустити ракету, то він знатиме, що йому прилетить дві. Що правило не око за око, а за одне – два". Отакий захист буде працювати. На Америку не нападають не тому ж, що вона далеко, а тому що можна відгребти.

Тому я хочу, щоб був більший запит на політиків-яструбів, які створили програму виробництва власних ракет, щоб росіяни знали, що ми можемо той Бєлгород стерти з лиця землі. Бо поки росіяни розуміють, що вони не відгрібають у нас ракетами, це спонукає їх нападати. Це дає почуття безкарності. А так не повинно бути – нас мають боятись. Захист має бути активним, ми повинні бути готові заподіяти противнику вдвічі більше шкоди, ніж він нам. Оце буде захист!

Тетяна Ніколаєнко, "Цензор.НЕТ"