Гранатометник Руслан: "Коли касетними боєприпасами стріляють по цивільних – це жах! Ми бачимо, що робить касета. Страшно стає від думки, що вона може зробити в місті"

Автор: Ольга Москалюк

Руслан до війни працював технологом та конструктором у приватному дитячому видавництві в Харкові. Видавав книжки для дітей до п’яти років. Сьогодні служить у Харківському окремому батальйоні територіальної оборони. У вільний час малює комікси, здебільшого смішні. Про своє захоплення віджартовується: "Малюю ще зі школи, тому тепер воюю, а міг би бути депутатом!" і додає:"Депутатів я не поважаю".

- Чому не поважаєте? – запитую, коли вдається зв’язатися із Русланом завдяки Starlink, адже нині він на Донбасі.

- Вважаю, що ще з радянських часів на якомусь етапі виник такий собі фільтр, завдяки якому "нагору" потрапляють люди з певними рисами характеру та совісті, - відповідає. - Можливо, війна тут щось змінить.

"Я СЛУЖИВ ЩЕ В РАДЯНСЬКІЙ АРМІЇ У ПОВІТРЯНО-ДЕСАНТНИХ ВІЙСЬКАХ У ТУЛІ У ТІЙ ДИВІЗІЇ, ЯКА ВОЮЄ ПРОТИ НАС"

- Звідки ви берете натхнення для малювання?

- У солдатів таке життя, що завжди виникають дуже веселі моменти, які я й зображую на папері.

- Гумор допомагає на війні?

- Так, гумор допомагає розрядитися, якось пережити все це та налаштуватися на потрібний лад.

- Героями ваших коміксів здебільшого є побратими. Як вони реагують?

- Побратимам дуже подобається. Якби було інакше, то я б і не малював.

- Даруєте ці малюнки чи збираєте?

-Я дарую малюнки, коли вони персональні. Але зараз немає проблеми скопіювати. Тому їх просто фотографують та розповсюджують. Я в таких випадках почуваюся трохи дивно, адже ти бачиш, що до своєї справи долучаєш чимало людей, якось на них впливаєш та змінюєш їхнє життя. Скажу вам, що це супер відчуття!

- Люди яких професій служать у вашому батальйоні?

-У нас дуже цікава ситуація – такий зріз суспільства в цілому. Є айтішніки, депутати, робітники. Така незвичайна мішанина. Я б такої не побачив у цивільному житті – у тому колі оточуючих, які раніше були поруч зі мною. Тут люди самі по собі цікаві. Як і відносини між ними. За цим дуже цікаво спостерігати та набувати певного досвіду.

- А вікові рамки які?

- Від 18 до 63 років. До речі, маю цікаве спостереження з цього приводу. От люди прийшли, записалися, отримали зброю та пішли воювати. Пізніше (через місяць-півтора) виявилося, що дехто має страшні хвороби – наприклад, серйозні проблеми з тиском, суглобами чи серцем. Виникало питання, навіщо ж прийшли сюди, якщо не можуть воювати? Відповідь дав один солдат. Він сказав, що не розраховував так довго воювати. Мовляв, коли орки підійшли до окружної Харкова, думав, що його взимку кинуть в окопи, він відпрацює десь тиждень і загине. Вирішив зробити такий свій останній крок.

- Яка у вас спеціальність на фронті?

- Я – головний сержант взводу. Відповідаю за 18 людей. Також є гранатометником.

- Як навчалися?

- Теж цікава історія. Я служив ще в радянській армії у повітряно-десантних військах в Тулі у тій дивізії, яка воює проти нас. Там я якраз і навчався. Тепер використовую той досвід проти них.

- Як адаптовувалися до нових реалій? Що було складно прийняти?

- Я вже казав, що у нас тут зріз усього суспільства – реально люди дуже-дуже різні. Тому адаптувався не зовсім легко. Тим більше, що мені було потрібно ними якось керувати та віддавати накази. Це було тяжко.

- А з мотивацією як у солдат?

- Чесно? З мотивацією все добре. У нас неймовірна історія й культура. Люди повинні зрозуміти, хто вони є. Їм треба допомогти, але не розмінюючись на дешеві лозунги.

"У ХАРКОВІ БУЛО ДУЖЕ БАГАТО ДОБРОВОЛЬЦІВ. ХОЧ І НЕ ВСІМ ВИСТАЧИЛО НАСНАГИ ТРИ ДНІ "ВИГРИЗАТИ ЗУБАМИ" СОБІ МІСЦЕ В ТРО"

- Я читала, що ви прийшли до батальйону 27 лютого добровольцем. Що вас спонукало до цього?

- З 2014 року мене дуже гризло сумління. Мені було вкрай соромно, що я не пішов на війну. Тому що молоді гинуть, а я не воював. Коли почалося повномасштабне вторгнення, як би це не дивно прозвучало, я відчув полегшення. Мовляв, я зможу відробити той гріх і бути у нагоді країні та людям.

- А яким для вас став початок повномасштабного вторгнення? Навряд чи хтось із нас забуде своє 24 лютого. Що ви тоді відчували, думали?

- Справді, цей день ми усі запам’ятаємо… У мене був страх за родину. Ми одразу кинулися купувати продукти. Вже 25 лютого я пішов до військкомату. Хотів записатися добровольцем, але мене не прийняли. Просили якісь папірці, а у мене з собою був тільки паспорт. Але скажу вам, що у Харкові було дуже багато добровольців. Хоч і не всім вистачило наснаги три дні "вигризати зубами" собі місце в ТрО. Я от пішов до військкомату й 26 лютого, але там було закрито. Прийшов ще наступного дня. Тоді вийшов солдат і сказав: "Ось вам номер телефону бригади. Дзвоніть. Якщо вас приймуть, то все буде гаразд". Нас зібралося 50 осіб. Ми подзвонили, і нас прийняли. Ось так 27 лютого ми почали воювати.

- На якому ви сьогодні напрямку?

- Зараз ми перебуваємо на північ від Слов’янська.

- Із того, що можна озвучувати, яка зараз ситуація?

- Ситуація дуже напружена. Орки лізуть, вже півтора місяця атакують нас. Хлопці-десантники, які стоять перед нами – це просто герої! Я ніколи й подумати не міг, що люди взагалі можуть таке витримати. Хотілося б мати більше людей, зброї та техніки. Але тримаємося. Думаю, дамо добру відсіч ворогу.

- Сьогодні лунає багато розмов про те, що війна стає позиційною, зокрема на Донбасі. Ви це відчуваєте на місці? На скільки це все взагалі може затягнутися? На роки?

- Я – не Арестович, тому мені важко робити якісь прогнози. Але із того, що бачу: ми сидимо на наших позиціях тут майже два місяці. За цей час орки пройшли п’ять-cім кілометрів. Я так розумію, у них ще є якийсь потенціал. Але він закінчиться, і ми підемо в наступ. Я особисто думаю, що це все десь на два роки.

- У вас постійні обстріли. Навіть зараз чую, що "прилітає". Яку зброю використовують росіяни на вашій ділянці фронту? На Харківщині застосовують фосфорні бомби. У вас таке буває?

- Дійсно, у нас стріляють цілодобово. Виявляється, до цього можна звикнути. Використовують що завгодно. Стріляють з усього, що може стріляти. Найчастіше – міномети, ствольна артилерія (152 калібр), дуже багато касет, є й фосфор.

- Як ви до цього ставитеся?

- Розумієте, ми – солдати. По нас можна. А от коли касетними боєприпасами стрілять по цивільних – це жах! Ми бачимо, що робить касета. Страшно стає від думки про те, що вона може зробити в місті.

- Поговорімо про ці обстріли цивільних. У четвер "прилетіло" у Вінницю, звідки ви родом. Майже щодня дістається Харкову, в якому ви прожили половину життя. Мені військові розказують, що найважче сприймають саме ті моменти, коли дістається мирним містам. Про що ви у такі моменти думаєте?

- Я вам розповім історію. У лютому ми стояли в Харкові. У мене був пост на дев’ятому поверсі будівлі. Кожного дня, кожної ночі, коли я туди піднімався, бачив, як в якісь частині міста спалахує вогонь. Я розумів, що кожен цей спалах – це чиєсь життя. Це було найгірше. Просто жах! Те саме ми відчуваємо і зараз, коли прилітає по містах. І ми чекаємо на ворога, щоб усю нашу лють вимістити на ньому.

- Реакція росіян у соцмережі на обстріли українських міст і смерті цивільних просто шокує. Наприклад, після ситуації у Вінниці, коли усі побачили жахливе фото вбитої чотирирічної Лізи у дитячому візочку, вони писали, що такі атаки мають бути щогодини, що святкуватимуть шампанським загибель мирних українців. Ви сказали, що служили в Тулі. Тож маєте знати психологію росіян. Як думаєте, чому вони так реагують?

- Так це класика! Справа ж не в народові. Такий результат роботи пропаганди. "Обесчеловечивание противника".

Грець із цими росіянами! Мене більше турбують деякі наші люди, які говорять: "Треба знищити їх усіх!" або закликають познущатися із матері загиблого орка. Нам усім потрібно пам’ятати, що воюючи з драконом, самому можна легко на нього перетворитися.

- У Харкові, який я згадала, тривалий час панували проросійські настрої. Ви особисто знали людей, які чекали на "русский мир"? Чи лишилися такі зараз?

- Дійсно, у Харкові мав місце "русский мир". Складно те все згадувати та осягнути. І важко про це розповідати… Скажу хіба що про те, що у мене були близькі люди, які всією душею були за путіна та "русский мир". Я з ними завжди сперечався з цього приводу. Навіть після 2014 року ми тривалий час не контактували взагалі. Ще 26 лютого вони говорили: "От їде російський танк. Навіщо його чіпати?! Хай собі їде!" Але зараз потроху "крига скресла". Коли почало активно "прилітати" по місту, такі люди зрозуміли, що їх обдурювали, що таке насправді цей "русский мир". Тобто уже починають все усвідомлювати. Хоча цей процес і не буде швидким. Але Харків все одно буде українським містом!

-Яким ви бачите завершення цієї війни?

- Із завершенням війни все просто. Я дуже люблю історію, знаю, що таке фашизм, що таке ленд-ліз, як все працює. Ми переможемо! Питання часу та кількості жертв, які ми маємо. Але немає жодних сумнівів у тому, що перемога буде за нами.

- Що найперше зробите після нашої перемоги?

- Для мене зараз головне – не втратити ту нитку, яка мене з’єднує із мирним буттям. Потім я потихенько почну повертатися до нормального життя. Того, яке у мене було раніше. Нарешті повернуся до дружини та дітей. Це для мене найцінніше!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото: Харківський окремий батальйон територіальної оборони