В одного з наших поранених опух палець, на якому був золотий перстень. Росіяни його просто відрізали, щоб забрати прикрасу, – оборонець Маріуполя після полону

Автор: Оксана Іванець, АрміяInform

Морпіху Глібу 25 років. Взимку минулого року він вирішив пов’язати своє життя із військом. Рівно за рік до повномасштабного вторгнення росіян, 24 лютого 2021 року, він склав присягу на вірність Українському народу.

У моєму рейтингу цінностей Україна на найвищому ступені

З початку агресії на сході країни, будучи ще підлітком, Гліб допомагав українській армії як волонтер, поки його вітчим та брат – офіцер ЗСУ, боронили неньку на Сході. Вже тоді рідні, а згодом й набутий фах бакалавра історії зіграли велику роль у розвитку світогляду хлопця.

− У моєму рейтингу цінностей Україна стоїть на найвищому ступені. Це – найважливіше, що для мене є, і тому всю свою діяльність я спрямовую для її розвитку. І коли наразі держава, громадянином якої я є, у небезпеці, найбільше, що я можу зробити, – встати на її захист, − поділився військовий.

Для проходження служби Гліб обрав Морську піхоту.

− Вважаю моїх побратимів елітою ЗСУ. Вони точно знають, що означає їхнє гасло: "Вірні назавжди"!

Морпіх пригадує, що навесні минулого року, щойно він прибув з навчального центру ВМС до пункту постійної дислокації, його батальйон прибув з ротації із зони ООС.

− Я спостерігав, як їде колона військової техніки, на якій сидять брудні, бородаті, сильні українські воїни, які впродовж 10 місяців боронили Україну. Це був дуже щемливий момент, про який я розповім своїм дітям, − розповів Гліб.

24 лютого 2022 року

Уже за 8 місяців, наприкінці 2021 року, Гліб у складі десантно-штурмової роти сам прибув на схід України для виконання бойового завдання. Окремий батальйон морської піхоти обороняв визначену ділянку в селищі Павлопіль, що неподалік Маріуполя.

Чоловік розповів, що відстань до ворожих позицій становила близько 700 метрів. Уже тоді орки постійно порушували встановлене перемир’я, гатячи по українських позиціях зі стрілецької зброї, гранатометів, скидали вибухівку з дронів.

Увечері 23 лютого цього року підрозділ Гліба був приведений до повної бойової готовності, заборонили користуватися мобільними засобами зв’язку. Близько 4:30 морпіхи отримали наказ приготуватися до бою.

− Запам’яталися події того дня − злива, окопи повні багнюки, по нас гатить ворожа арта, а небо на горизонті горить від залпів РСЗВ по Маріуполю… Мозку знадобився певний час, аби звикнути до цього, − пригадує військовий.

Вдень 24 лютого дозволили включити телефони, і тоді стало відомо, що росія розпочала повномасштабну війну проти України.

− Розум не хотів сприймати, що війна на Донбасі, яка за 8 років уже сприймалася як буденність, вийшла за його межі. Не вкладалося, що росіяни обстріляли нашу військову частину в Миколаєві, що по цивільних об’єктах Києва ведеться вогонь… − каже Гліб.

Надвечір 24 лютого його підрозділ отримав команду відходити на другу лінію оборони. Це був вимушений крок – аби зберегти життя особового складу.

− Саме там загинув мій перший побратим. Ця смерть вибила землю з-під ніг. Тому я вирішив не включати телефон до перемоги, аби не дізнаватися про втрати серед друзів або рідних, − поділився морпіх.

Оборона Маріуполя

Ще за кілька днів Гліб та його побратими отримали наказ висунутися до Маріуполя та зайняти оборону, щоб не допустити прориву ворога до міста. Упродовж кількох днів, під постійними ворожими обстрілами та авіанальотами, українські військові облаштовували позиції на території одного із підприємств, яке на той момент уже не функціонувало. Згодом раціон зменшився, питна вода закінчилася.

− Для пиття ми використовували технічну воду. А коли інтенсивність боїв досягла свого піку, про те, щоб поїсти, мова взагалі не йшла. Та й взагалі питання їжі, сну та базових потреб відійшли на другий план, мобілізувалися власні резерви організму за рахунок постійного викиду адреналіну, − розповів Гліб.

росіяни поводилися зухвало. Обстріли тривали беззупинно. Протягом кількох днів територія заводу була майже зрівняна із землею. Гліб на власні очі бачив, як під тиском корабельної артилерії та авіації величезні промислові ангари складалися, немов то були картонні будинки, а місто орки перетворили на пекло, гатячи по ньому зі всіх видів озброєння…Тоді загинуло чимало воїнів, але це не викликало розпачі – навпаки українські військові відчували лише лють, праведний гнів…

Поранення та полон

10 квітня морпіх був тяжко поранений. У будівлю, в якій він перебував, влучив танк. Гліб упав із третього поверху, його завалило залізо-бетонними плитами. Від смерті чоловіка врятували засоби захисту – бронежилет та шолом.

Незабаром побратими евакуювати його до безпечного міста. Після огляду бойовим медиком з’ясувалося, що таз Гліба та нижня щелепа були розтрощені, були травмовані очі, він зазнав контузії та численних забоїв, зокрема й внутрішніх органів.

У польовому шпиталі, до якого привезли морпіха, перше, що зробили медики, – зафіксували йому таз та знеболили.

А за кілька днів, аби зберегти життя тяжкопоранених українських військовослужбовців, було ухвалено рішення передати їх росіянам як військовополонених. Гліба та інших відвезли до польового шпиталю в окупованому Новоазовську, згодом – до Донецька.

− Перше, що зробили росіяни, – це зі словами "мучся", зняли з мене фіксуючий бандаж. Це викликало пекельний біль! − пригадав військовий.

…Військовослужбовців із легкими пораненнями відправили до підвалів та тюрем. Гліб потрапив до медичного закладу.

Попри міжнародне законодавство щодо статусу військовополонених, Гліб не отримував хоча б мінімальної медичної допомоги. Розповідає, що щоранку під час огляду лікарями він чув лише одну відповідь – у нас немає фахівців, які б могли тобі допомогти. Його побратиму, якому Гліб свого часу надавав домедичну допомогу на полі бою, не спромоглися навіть видалити осколки від снаряду, що влучили в кінцівки, – обмежилися лише перев’язками.

− Через травми я відчував постійний невимовний біль, який можна було вгомонити лише знеболенням. Але й його я не отримував. Мене рятувало короткочасне забуття, яке складно назвати сном, і молитви, − розповів морпіх.

Натільний хрестик дивом залишився при Глібові – мабуть, росіяни не побачили в ньому будь-якої цінності, адже з решти військовополонених вони знімали всі дорогоцінні прикраси.

− В одного з поранених палець, на якому був золотий перстень, опух. Аби не витрачати часу, йому його просто відрізали, щоб заволодіти прикрасою, − розповів чоловік.

Через те, що Гліб був лежачий, він не міг самостійно задовольнити природні потреби. Для сечовипускання російські медики вставили йому катетер, але змінювати чи промивати його "забули". Через забій внутрішніх органів не випорожнявся його кишечник, аж поки Гліб не почав кричати від болю на тринадцятий день перебування в лікарні. Допомогла йому лише жаліслива санітарка… Наслідки такого відношення з боку росіян довелося лікувати вже після виходу з полону – вчитися контролювати органи тазу чоловікові прийшлося заново…

Не йшло мови й про те, щоб лежачих поранених помили. У кращому випадку так звані сестри милосердя протирали тіла вологими серветками.

Крім того, на фоні тяжких поранень росіяни намагалися деморалізувати українських військових. Гліб та його побратими опинилися в інформаційному вакуумі, адже не мали доступу ані до зв’язку, ані до інтернету. Орки двічі на день проводили "політроботу", зачитуючи "зведення з фронту" − Одеса та Харків уже російські, Запоріжжя окуповане, Дніпро та решта великих міст в оточенні.

Крім того, в бік українських воїнів від персоналу лікарні постійно звучали звинувачення, які, зокрема, транслювали кліше російської пропаганди – "ви обстрілювали Донбас упродовж 8 років, ви вбивали наших дітей".

− Вони взагалі отруєні роспропагандою. Був випадок, коли після чергового випуску "Соловйова" про те, як за татуюваннями відрізнити "нацистів", ці жінки вишукували схожі й у нас. Нам, знову ж, не дозволяли говорити або звертатися до них українською. Можливість спілкуватися між собою у нас була лише, коли нас охороняли наші колишні співвітчизники. Щойно на ротацію заїхали росіяни, мій друг уже не міг вільно прийти до моєї палати, аби обмінятися парою слів, − пригадав Гліб.

Обмін

Одного вечора окупанти зайшли до палати, де перебували полонені українські військовослужбовці, зачитали прізвища та наказали готуватися до переміщення в тюрму. Хто як міг, сам зафіксував переломи та перебиті кінцівки. У хід йшли підручні матеріали –дошки, гілки, картон тощо, адже матеріалів для гіпсування російські медики не надали. Гліба на якомусь ганчір’ї без будь-якої фіксації тазу занесли до карети швидкої.

Вночі автівка з пораненим морпіхом перетнула державний кордон з росією. За кілька годин Гліб опинився в літаку на таганрозькому аеродромі.

− На борту ми, четверо лежачих поранених, опинилися з рештою українських полонених військовослужбовців. Їхні кінцівки, очі, рот були перемотані скотчем. На думку відразу прийшли кадри з фільмів про якихось терористів та їхніх заручників. Ми для росіян не були військовополоненими, які мають права відповідно до міжнародного законодавства, ми були заручниками… Цей факт ще раз доводить – росія є країною-терористом, − наголосив Гліб.

Українські військовослужбовці не знали, куди їх везуть, де буде наступне місце їхнього перебування, яким випробуванням їх ще піддадуть… Літак приземлився в Севастополі.

− Лише там я дізнався, що нас привезли на обмін. Але до останнього не вірив, оскільки розумів, що русні довіряти не можна, − розповів морпіх.

Через Крим українських військових везли в кузові "Уралу". Аби полегшити біль через постійну тряску по бездоріжжю, побратими Гліба всю дорогу тримали його за ноги та плечі.

− Я розумів, що в будь-якому випадку потраплю додому – чи то мертвий, чи живий. Але намагався вижити. Я розумів, що якщо подолаю це випробування, вже за кілька годин мені нададуть медичну допомогу та позбавлять страшного болю, який я постійно відчував. Я терпів та молився, − пригадав військовий.

Це неперевершене відчуття – я вдома, в Україні!

На лінії розмежування лежачих поранених перенесли до українських автівок.

− Коли до нас звернувся водій і сказав, що все скінчилося, наші муки скінчилися, тут я вже не зміг втримати сліз. Я заплакав… Знаєте, це неперевершене відчуття – я вдома, в Україні, мені вже не заборонять спілкуватися рідною мовою, до мене не будуть відноситися, як до лайна, − зазначив морпіх.

Українські лікарі спочатку знеболили та нагодували – останній раз чоловік їв більше доби тому. Потім був дзвінок рідним – я вдома, я живий…

Уже на ранок наступного дня розпочалося інтенсивне лікування понівеченого тіла та душі морпіха.

− Був момент, що я боявся заснути, бо відчував страх прокинутися і зрозуміти – моє звільнення з полону лише сон… Врятувала музика українських виконавців, яку слухав вночі. Вона надавала відчуття безпеки, − поділився враженнями Гліб.

Плани на майбутнє

Нині чоловік проходить реабілітацію в одному зі шпиталів. Роботи ще дуже багато – відновити щелепу, зуби, навчитися ходити… Але Гліб налаштований позитивно – він уже зробив перші самостійні кроки після поранення та активно будує плани на майбутнє. Морпіх планує повернутися на військову службу та надалі нищити ворога. А якщо стан його здоров’я не дозволить воювати, Гліб у будь-якому випадку шукатиме можливості бути максимально корисним державі – бути волонтером, громадським діячем тощо, адже для нього Україна – справді понад усе!

Оксана Іванець, АрміяInform

Фото з архіву героя