Володимир Ращук: "Ми, як хижаки, полювали на їхні танки та БМП, тому що вони вже так задовбали! Не можу описати цю злість і азарт, які тоді були в очах пацанів"

Автор: Ольга Москалюк

Володимир Ращук – актор театру і кіно, який після лютневого нападу росії на Україну "змінив професію" та пішов на фронт. Сьогодні він – ротний у батальйоні "Свобода", що входить до складу Нацгвардії. Має позивний Артист. Визволяв Київщину, захищав Донбас. Зараз перебуває в Києві на лікуванні.

- Я ще два тижні тому хотів повертатися, - розказує мені 20 липня. – Але лікар каже: "Ще лежимо. Є процедури, крапельниці. Встигнеш туди". Як тільки дозволять, я одразу знову на Донбас.

17 липня Володимир вперше за ці п’ять місяців повномасштабної війни зміг вийти на сцену свого рідного театру ім. Лесі Українки, в якому служить 17 років, щоб зіграти у виставі "Джульєтта і Ромео".

"СУПРОТИВНИК СЕРЙОЗНИЙ. У НИХ ПОТУЖНЕ ОЗБРОЄННЯ, А ЇХ САМИХ – ДО БІСА БАГАТО!"

- Що ви відчували в цей момент на сцені? Про що думали? Чим були наповнені?

- Було дуже багато емоцій. Я навіть потім друзям казав: "Тремтів, як дівчина перед першим побаченням" (посміхається. – О.М.). Адже нарешті театр Лесі Українки став україномовним. Раніше я цю виставу грав російською. Цього разу за два дні ми з дружиною вивчили український текст. А це ж Шекспір – римована форма. То це була така задача із зірочкою. Особливо після контузії. Текст спочатку взагалі не йшов. Було важкувато. Плюс, специфіка моєї професії полягає в тому, що я взагалі ніколи не вчу текст. Тому що він запам’ятовується в мізансценах, в процесі репетицій. Але цього разу їх не було. Ми прорепетирували за дві години до вистави. Я пройшов свої сцени з усіма акторами просто, щоб себе перевірити. Адже одна справа, коли ти вчиш текст вдома. А на майданчику – зовсім інша енергія. Потім - вистава. Було дуже страшно! Ти ж маєш слухати партнера, а ти від нього чуєш зовсім інші слова – не ті, до яких ти раніше звик. Починаєш відволікатися. Однак я впорався.

Знаєте, дружина дивилася цю виставу вже 18 разів, але вперше українською. Вона потім сказала: "І раніше було багато внутрішньої енергії. А зараз вона просто шлейфом за тобою йде. Причому дуже потужна! За тобою дуже цікаво спостерігати. Просто неможливо відвести очей".

Розкажу вам про ще одне важливе спостереження. Після "вбивства" Тібальта і Меркуціо відбувається такий гарний театральний епізод, коли під красиву музику виносять великі балахони з капюшонами і рукавами, якими їх накривають та витягують зі сцени. Тоді стало дуже моторошно. Потім я спілкувався зі своїми хлопцями. Вони сказали, що це був такий пекельний момент. Тому що на фронті загинули 16 наших пацанів. Ми упаковували їх у чорні мішки. І під час цієї сцена нахлинула така хвиля цього спогаду і жаху...

А взагалі цього разу акторам, які зі мною грали, було трішечки незручно…

- Чому?

- Мабуть, хтось розуміє, що я був там, таке пережив та бачив, а вони були тут. Такий момент незручності. І водночас, великої шани. Декілька акторів просто весь час ходили за мною, дякували й говорили, що дуже пишаються мною та просили берегти себе.

На виставі було багато моїх побратимів. Я хотів зіграти заради них, тому що ми тут на лікуванні. Вони прийшли з родинами, щоб трохи розвіятися. Я не сильно хотів цього стресу, хоча на сцену, якщо чесно, тягнуло. Але я дуже хотів, щоб вони пішли в театр, трішки відволіклися і побачили мене з іншого боку. Укінці вистави принесли багато квітів – більше ніж 20 букетів. Для мене це було не зовсім зручно, тому що я не звик аж до такої уваги. Це у мене був такий собі бенефіс (посміхається. – О.М.).

- Тому що змінюється ставлення. Ви тепер не просто актор, а військовий, який нас усіх захищає. Я розумію, чому було стільки квітів.

- Так, я це теж розумію. Але ж внутрішньо я залишився тією ж людиною, якою й був! Моя бабуся казала: "Синочку (так мене називала), ким би ти не став, головне у житті – бути людиною!" Для мене це завжди головний показник, незважаючи на якусь популярність чи ще щось.

- Мені здається, це вас також спонукало піти воювати після повномасштабного вторгнення, так? Ви ж мали "білий квиток" через спортивні травми у минулому, то могли цього не робити.

- З одного боку, так. З іншого – я не міг інакше. Ось я вдруге за цей час приїжджаю до Києва. Я не розумію, що я тут можу робити, поки йде війна. Я не відчуватиму себе повною мірою чоловіком. Йдеться не про самоствердження…

- Про "базову комплектацію"?

- Та, можна й так сказати! Тому що я дивлюся на деяких хлопців у Києві, які мені розказують, що вони пережили... Ну, я мовчки це слухаю. Мабуть, співчуваю. Але після того, що ми побачили і пережили (а найголовніше – це наші втрати), то, думаю, все ж це інші відчуття.

- І почалося все для вас на Київщині, де ви здобували першим бойовий досвід. Зокрема зачищали Ірпінь та Бучу. Згадайте, як це було? Що ви тоді зрозуміли?

- (Володимир кілька секунд мовчить. – О.М.) Це найстрашніше, що було за всю цю війну. Найстрашніше! Ми їхали з побратимами з батальйону "Свобода", розуміючи, хто проти нас. Не було такого, що ми їх недооцінювали. Їх називали другою армією світу. Тим більше, за 8 років війни вже бачили, на що вони здатні. Супротивник серйозний. У них потужне озброєння, а їх самих – до біса багато! Я зараз не можу підібрати слова, щоб пояснити, що там було насправді. Що вони робили… Це не звірство, потворність чи нелюдяність. Я реально не знаю, яким має бути рівень ненависті, щоб таке чинити. До речі, зверніть увагу, чому був конфлікт у "Ромео і Джульєтті"? Саме через те, що дві родини, майже родичі, настільки ненавиділи один одного через якісь політичні погляди та постійний поділ, що у фіналі вони втратили найдорожче – продовжувачів свого роду. Те, що робили росіяни у Київській області, як знущалися, з якою ненавистю, жагою та жорстокістю винищували наших людей, важко описати словами… Я переграв дуже багато ролей. Але навіть уявити не можу, як таке можна робити. Це якісь "чикатили". І вони там усі такі! Це абсолютно хвора нація з якоюсь проказою. Їх треба або лікувати, або тотально знищувати. І це не якась моя націоналістична думка. Мені здається, що такі дії будуть справедливими по відношенню не лише до України, а й до усього світу.

- Я тому вас і запитую про людські враження від того, що ви там побачили. Наша психіка взагалі є досить гнучкою, але певні речі "переварити" вкрай важко. Ми з вами говоримо саме про такий випадок. Закатовані, зґвалтовані, вбиті цивільні, особливо діти – це страшна картина. Починаєш думати: є ж правила війни, які потрібно виконувати. Якщо росіяни позиціонували себе другою армією світу, то чому їх не дотримуються?

- Тому що вони нелюди! У них немає абсолютно нічого людяного! От як я собі завжди уявляв, хто такі військові? Це люди честі, у яких є гідність, самоповага, і які повинні бути такими надправильними. Але як показує досвід, орки не такі. Чому? Мені здається, вся та їхня пропаганда навмисно робила їх дефективними та обмеженими. Те, що у них в селах немає світла, води та навіть газу (у нафтовій країні), а вони топлять дровами, і миряться з усім цим, говорить про одне: це ж просто нещасні люди! Вони реально браковані, якщо їх таке влаштовує! У чому наша різниця? Українці, як козаки – тим якщо не подобався гетьман, вони ніколи за ним не йшли. А росіяни зовсім не такі. Недарма їх зараз усі називають свинособаками. Це стадо, бидло! Я не бачив жодного їхнього інтерв’ю, у кого не була б "промита голова". Їхній мозок, який їм дарував Господь, замінили на якусь дефективну штучку.

- Але через це зараз страждає вся Україна.

- Так.

"МИ ІНКОЛИ НАВІТЬ НЕ ВІДЧУВАЛИ ПЕРЕВАГУ ВОРОГА, ТОМУ ЩО 16 ГОДИН НА ДОБУ БУЛИ В НЕБІ"

- Ситуація досі залишається непростою. Зокрема на Донбасі. Поговорімо про нього. Ви були "в м’ясорубці" в Рубіжному, де за годину бувало більше, аніж по 400 прильотів...

- Ми нарахували 417.

- Далі – не менше пекло в Сєверодонецьку. Тут активно йшли вуличні бої. Розкажіть, що там було?

- Найгірше – це танки і авіація. Танки страшні тим, що ти не можеш почути "виходи". Лише прильоти. В артилерії є "вихід", і ти чуєш певний свист чи гул. Було таке: коли вони починали мінометні обстріли, ми бачили, де "приліт", розуміли, який сектор вони відпрацьовують, й просто пішки переходили в іншу сторону. Усвідомлювали: буде обстріл або віяловий, або секторний. Тобто якось більш-менш зрозуміло. А от з танками та авіацією так не вийде! Благо, зараз є дрони. Тому поки ми перегруповуємося, кинули великі сили на аеророзвідку. Наші хлопці пройшли круті курси й навчилися класно літати. Хоча вони навіть не вміючи добре це робити, грубо кажучи, "на колінках", чудово справлялися. Ми інколи навіть не відчували перевагу ворога, тому що 16 годин на добу були в небі. Щоб ви розуміли, у орків було 105 одиниць техніки, із них – 29 танків. А у нас – 4 танки тут і 2 в Лисичанську на закритих позиціях. Ще під’їхали три "сокири", наші звичайні гаубиці 120-ки. Оце все, що мали (посміхається. – О.М). І от ми навіть за таких умов не відчували їхньої переваги! Знаєте, там так адаптуєшся, що для тебе усе стає нормою – те, що так гатять, чи що на тебе виїжджає танк. Навіть був такий мем: лежить військовий із Javelin у сльозах і напис: "Твій стан, коли зробив засідку на танк, а його збила артилерія" (всміхається. – О.М.). Ми реально, як хижаки, полювали на їхні танки та БМП, тому що вони вже так задовбали! Не можу описати вам цю злість і азарт, які тоді були в очах пацанів. Продумували, де засідку зробити, як маневрувати, де прикрити. Ми ж люди ніби без досвіду…

- Уже з досвідом.

- Так. І коли ми зараз у лікарнях розказуємо це все військовим, які пройшли АТО, вони дивляться на нас, як на спецуру. Мене навіть якось запитали: "А звідки у вас такий досвід? Ви були в Сирії?" Я відповів: "Та ні, я до цього всього на сцені був".

- Пам’ятаю, ви говорили, що не хотіли відходити із Сєверодонецька. Пояснювали, що це зокрема й тим, що Лисичанськ не готували до оборони. Як ви переборювали себе, адже є наказ, який потрібно виконувати?

- У мене з цього приводу був конфлікт. Я дуже люблю і поважаю нашого комбата – Петра Кузика. Добровольче формування "Свобода" у нас будується якраз за принципом козацтва, тому що ми взагалі пішли за комбатом. На початку він мені сказав: "Артисте, тобі краще туди не йти, тому що там буде "маргарин". Можемо не повернутися". Я поставив йому лише одне питання: "А ви йдете?" Він відповів ствердно. Тому я теж пішов. І за мною пацани так пішли.

Так от тоді в останній день комбат сказав: "Артист зранку має бути тут. Це наказ". Я сказав, що буду, якщо виводять (із Сєверодонецька. – О.М.) усіх пацанів. Один не піду. Я знаю, що він страшно розлютився. І я його тепер уже розумію, тому що я – військовий, маю виконувати наказ. Але тоді я відмовився. У мені вирували емоції, адреналін, давали про себе знати багато годин без сну. І це при тому, що я реально від душі, повторюся, поважаю комбата і маю із ним товариські стосунки. Мені потім пацани з тилу розказували, що він лютував і сказав: "Зараз ми усі збираємося, тут залишається одна людина – Борода (він з контузією) і їдемо туди". То хлопці усіма правдами і неправдами зробили так, щоб я приїхав (всміхається. – О.М).

- Виманили вас?

- Та! Але там реально була дуже непроста ситуація. Зокрема з іншим керівництвом. Приїхали тилові генерали, які заважали нам воювати, "ставили палки в колеса" нашим комбригу, комбату, які замість того, щоб займатися стратегією і тактикою, були змушені вирішувати непорозуміння з тими генералами. Я також лишав їм повідомлення. Із цензурного там були лише словосполучення. Можливо, це було й неправильно. Це я зараз говорю тут, в Києві. Але коли я був там, я відповідав за кожне своє слово й дію. І робив це чесно та справедливо.

- Тому що ви несете відповідальність за своїх людей…

- Тим більше, що я поїхав туди взводним, тоді став ротним. Я ж взагалі солдат. А ротним за статутом має бути якийсь офіцер. Відповідальність була дуже велика. Були втрати. Зокрема найдорожчих людей – Карданчика (Сергій Кривуля. – О.М.), Бармена (Володимир Андрійчук. – О.М.), Жоржа (Сергій Жержевський. – О.М.) і Семчика (22-річний Семен Обломей загинув 21 червня у Сєверодонецьку. – О.М.)…

- Мене дуже вразило ваше спільне фото із Семом. Знаю, він був для вас дуже близьким другом.

- Я до сих пір не можу змиритися. Він мені сниться. Не розумію, як це могло статися. Це дуже боляче… Як втратити сина.

- Кажуть, людина жива, поки про неї пам’ятають та говорять.

- Скажу більше: кілька років тому наш комбат зробив на Троєщині пам’ятник добровольцю. Нещодавно ми туди приїхали. До того думали, що вже одужали. Але там нас так накрило, що ми всі дуже сильно плакали. Я згадував, як у школі нас водили до того ж Вічного Вогню. Але тоді нічого подібного не відчував. Ніби й вдячний тим, хто захищав. Але не знав їх. Крім того, ти живеш в мирі, тому тебе особливо не зачіпає. А тут зовсім інша вже історія: ти розумієш, що тепер у тебе є місце, куди ти можеш прийти до братів та "поспілкуватися".

"Я НЕ ДУМАВ, ЩО МАРІУПОЛЬ ЗДАДУТЬ. ВІРИВ, ЩО ВІДБУДЕТЬСЯ ПІДСИЛЕННЯ НАШИХ ВОЇНІВ, БУДЕ ДЕБЛОКАДА"

- На жаль, цей біль уже залишиться з вами. Є у вас іще один – ваш рідний Маріуполь. Коли ви там були востаннє?

- 2018 року.

- Досить давно. Чому так?

- У мене там залишалися тільки сестра і тато. Я йому пропонував переїхати до Києва. Але у нього виникли певні проблеми. Він – далекобійник. Взяв доларовий кредит, але його бізнес зруйнувався. Прийняв рішення перебратися не до Києва, а до Донецька.

Друзі часто приїжджали до столиці, тому ми бачилися. Тобто у мене не було особливих приводів їздити до Маріуполя.

- Що ви думали, коли там почався весь той жах?

- Я не вірив, що орки його візьмуть. Я маю таку ваду – я усіх рівняю по собі. Знаю свій дух, як і своїх хлопців – добровольців. А "Азов" – це ж теж добробати. Причому легендарні. Вони, як і ми - "Свобода", у складі Нацгвардії, а не ЗСУ. Взагалі скажу вам так: якби не добровольці, війна насправді уже була б програна. Враховуючи, як іде ця вся політична історія, то є повна вата. Зараз не на часі про це говорити. То потім. Так от я не думав, що Маріуполь здадуть. Вірив, що відбудеться підсилення наших воїнів, буде деблокада. Однак, на жаль, сталося так, як ви знаєте. Ми маємо це прийняти і докласти усіх зусиль, щоб обміняти наших полонених з "Азовсталі", не допустити ніякої смертної кари, а також помститися за кожну людину, за кожну цеглину. Днями я прочитав дуже правильні слова Залужного: "Раніше нам був потрібен мир, а зараз нам потрібна перемога!" Мене починає тіпати, коли кажуть: "Мы за мир!" Та йдіть за російським кораблем! Ніякий мир нам не потрібен. Тільки перемога із поверненням усіх наших територій. Ніяких перемовин і компромісів. Бо саме вони призвели до того, що ми маємо сьогодні. Зокрема компроміси щодо цього гадського московського патріархату, щодо мови та партій на кшталт Партії регіонів та ОПЗЖ. Таке відчуття меншовартості та другорядності – мовляв, вони більше, краще знають. А тепер весь світ дізнався, хто такий цей виродок (путін. – О.М.), що то за країна (росія. – О.М.). Я нещодавно говорив із однокласницею, яка багато років живе в США. Вона каже: "Коли я сюди тільки приїхала, тут навіть не знали, де знаходиться Україна. Зараз знають, де "Азовсталь", Миколаїв, Вінниця чи Херсон". Тобто весь світ тепер в курсі! Сьогодні росіяни потрапили у таку пастку – точку неповернення. Тепер лише питання часу, коли відбудеться революція в Ічкерії та піднімуться свідомі росіяни, якщо вони там ще залишилися. Тоді росія повинна розпастися, має бути знищена вся ця композиція. Це країна деградантів. Вони увімкнули реверс і шурують у кам’яний вік.

- Однак для цього розпаду потрібен час. А ми уже сьогодні втрачаємо найдорожче – людей.

- Так і є. Але це війна. Вона, на жаль, не буває без смертей. Ми зазнаЄмо великих втрат і жертв. Але порівняно вони все одно набагато менші, аніж у "кацапстана". Ми з хлопцями якраз обговорювали, що на одного "азовця" йде близько 70 орків. Ми у будь-якому разі переможемо! Ми боронимо своє, захищаємо свою країну. Мені навіть батюшка сказав: "Це – свята війна. Тому ці вбивства росіян не вважаються за гріх".

- Тим більше, коли ти розумієш: не вб’єш ти, вб’ють тебе.

- Сто відсотків! Ми воюємо із державою-терористом, яка проводить геноцид українців, намагається 300 років знищити нашу мову. Я у кожному інтерв’ю повторюю: "Я не чекатиму, коли настане мир, щоб боротися за мову". Розкажу вам свіжий приклад. Сьогодні (20 липня. – О.М.) ми їздили на одруження нашого побратима Флойда. Купили надувні кульки. Коли чекали на вулиці, повз проходила жінка, побачила їх й запитала мою дружину з таким ще московським акцентом: "Где такие купить? У моего сына скоро день рождения". Дружина відповідає: "Я вам з радістю скажу, якщо ви те саме запитаєте у мене українською". Та жінка почала розказувати, що вона зі Львова, володіє українською, а мовного конфлікту в Україні не існує. Хіба?! Я – маріуполець, який 34 роки проговорив російською. І от я не хочу мати нічого спільного з нею! Я не хочу грати мовою ворога, говорити нею, слухати їхню музику (тим більше, що вона ще й просто жахлива). Загалом про ту країну та її населення я не можу сказати нічого хорошого. Вони вже майже в 1990-х. Ще трохи і повернуться до 1941 року.

- Але у вас у родині є людина, яка притримується іншої точки зору. Ваш тато – серед тих, хто чекав на "русский мир". В одному з інтерв’ю ви розказали, що зараз не спілкуєтеся з ним. Коли востаннє говорили, сказали йому: "Виїжджай із Донецька. Тому що коли ми туди прийдемо, ти мені будеш ворогом". Що він відповів?

- Нічого.

- Промовчав?

- Я так розумію, цю нашу розмову чула та його ополченка, яка з ним живе. Вона почала казати, звичайно, кацапською: "Ти батька нервуєш, він постійно на крапельницях, а ти себе так поводиш!" І коли тато мене запитав: "А ти не можеш зі мною говорити нормальною мовою?", це було останньою краплею. Я сказав, що ніколи ні з ким не говоритиму кацапською!

З іншого боку, є моя сестра, яка виходила із Драмтеатра в Маріуполі за три дні до авіаобстрілу. Зараз живе у Німеччині. Їй 50 років. Вона почала там вивчати німецьку (такі правила в країні) і розмовляє українською. При тому, що теж все життя говорила ж російською! А от її знайома поїхала із Маріуполя до Іспанії. Поки вчить іспанську, власник будинку, де вона живе, завантажив у телефон українсько-іспанський перекладач, щоб поки могли спілкуватися. Ця жінка попросила російсько-іспанський, бо цей їй був не зручний. На що цей чоловік відповів: "Вивчайте українську". І я розумію, що тільки так має бути! А мені зараз говорять: "Давай тільки без цих радикальних поглядів". Я відказую: "300 років знущань з України, майже 31 рік нашої незалежності, вісім років війни, майже пів року з повномасштабного вторгнення. Скільки вам ще треба часу, щоб вивчити мову?! Поки вам не прилетить у будівлю чи не зачепить особисто, так і виступатимете за російську". Але все, баста! Немає більше часу на всі ці дискусії. Усі, хто не встигли "заскочити в цей потяг", мають два варіанти: отямитися та спілкуватися українською або нехай шурують туди, де їм з їхньою гадською мовою будуть раді. А таким не раді ніде!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"