"Не можна нічого простити. Треба руйнувати цю імперську заразу", – музикант і військовий Коля Сєрга

Автор: Тетяна Бодня

Музикант і телеведучий Коля Сєрга, який ще до лютого цього року планував гастролі країною і будував нові творчі плани, з перших днів повномасштабного наступу РФ долучився до лав Збройних сил. А щоб освоїти професію снайпера, взявся вивчати математику. Нині, захищаючи країну на південному напрямку, також і волонтерить, а коли випадає така нагода, дає концерти на передовій.

"ВИГРАТИ ВІЙНУ – ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ ВБИТИ ЯКОМОГА БІЛЬШЕ ОДИНИЦЬ ВОРОГА, ЦЕ Й УРЯТУВАТИ ЯКОМОГА БІЛЬШЕ ЖИТТІВ НАШИХ ЛЮДЕЙ"

– Ми бачимо, що це не наполеонівські війни, коли йде піхота на піхоту, стінка на стінку. Дуже багато спеціальностей, і внесок кожного важливий. Наприклад, колишня журналістка і нардеп Таня Чорновол – тепер оператор української "Стугни". Чимало відомих музикантів – Сашко Положинський, Андрій Хливнюк, Тарас Тополя – уклали контракти і служать у різних підрозділах ЗСУ. У кожного своя спеціалізація і свій досвід. Не питатиму, чому ви з початком повномасштабного вторгнення РФ пішли в ЗСУ, бо так би вчинив будь-який нормальний чоловік. Цікавить інше. Чого вам довелося вчитися і як змінити спеціалізацію?

– Я взагалі не вибирав. Подзвонив своєму знайомому, сказав, що хочу піти до лав Збройних сил України, бо хочу захищати країну. А він мені: "Приїжджай". Я не знав, який буде підрозділ, думав, що, швидше за все, це буде тероборона. Коли приїхав, виявилося, що це військовий шпиталь і йшлося про службу в складі підрозділу, який цей шпиталь захищає. Там, де його розташовано, стратегічно дуже важлива точка. І коли був ризик висадки десанту, з’ясувалося, що там, де ми перебували, одне з найкращих місць і для захоплення, і для проходження десанту. Тому в перші тижні це було велике напруження, стрес, ми охороняли, ми вивчали, як працювати зі зброєю, що таке тактична стрільба, як найефективніше нести службу під час патрулювання. Потім, коли стало зрозуміло, що інтенсивність проходу військ на південному напрямку трохи сповільнюється, з’явилося, так би мовити, трохи свіжого повітря, і я зрозумів, що потрібно вмикати щось іще.

Спочатку я робив концерти в нашому шпиталі для особового складу, тоді ще не було поранених, їх стали завозити трохи пізніше. З часом почав виїжджати і грати концерти в інших частинах. Я розумів, що зараз це дуже потрібно.

Загалом, крім служби, у мене було три напрями роботи. Перший – це проєкт "Психбатальйон", який я створив у перший же день війни. Суть його в тому, що в телеграм-каналі на постійному зв’язку чергує команда психологів, які надають допомогу тим, хто постраждали від російської агресії. Зараз ми залучаємо психологів до роботи з військовослужбовцями, які дістали поранення, з людьми, які через поранення втратили кінцівки, і з їхніми сім’ями.

Другим напрямом стала інформаційна війна, яку я вів через соцмережі. І третім були концерти для військових.

Окрім того, я багато діставав гуманітарки, спорядження для наших хлопців. І якось мене викликав до себе командир і каже, що я маю очолити напрям гуманітарки. Він, до речі, не знав нічого про те, чим я раніше займався.

– То ви опікуєтеся ще й гуманітарною допомогою?

– Я підключив свою команду, і ми почали збирати ресурси для польового шпиталю. А командир дозволив мені їздити і давати концерти, якщо це десь потрібно.

Після цього в мене був такий період, коли я зрозумів, що хочу їхати на передову і брати активну участь безпосередньо у бойових діях. Я вивчився на піхотного снайпера – marksman. Повну кваліфікацію снайпера отримуватиму трохи пізніше, зараз вирішуються деякі технічні питання.

– Навіщо сьогодні приїхали в Київ?

– Ми створили такий, скажімо, спецбатальйон. Тобто, Культурний десант, який буде їздити на передовій і давати концерти для наших бійців у окопах, бойових частинах, там, де зараз це найпотрібніше для підтримки бойового духу. Це свого роду масаж відчуттів і масаж психіки, робота з мотивацією.

Бо виграти війну – це не тільки вбити якомога більше одиниць ворога, це і врятувати якомога більше життів наших людей.

– Прочитала в інтерв’ю снайперки Олени Білозерської: "Якщо моїм співвітчизникам для того, щоб убивати ворогів, потрібно відчувати лють – хай буде так, хоча, як на мене, це – шкідлива емоція, що випалює зсередини". Якою, на ваш погляд, має бути мотивація?

– Лють – це підштовхувач. Знаєте вислів про те, що є морквина позаду і є попереду. Лють – це морквина позаду. Та якщо ти не знаєш, де твій напрямок, куди ти рухаєшся і за що борешся, тебе ця лють може завести в глухий кут. Тому лють це добре, але це додаткова мотивація. Має бути основна. Ми працюємо з усіма мотиваціями, зокрема і з люттю. Готуємо пісню, дуже крутий музикант Сашко Чемеров допомагає з продакшеном і створенням цієї пісні. Вона називається "Знищити", і це якраз про лють.

Але повторюся: для початку треба визначити ціль і напрямок, куди рухатися. А лють уже працюватиме як прискорювач. Бо якщо перед тобою стіна і ти несешся на неї, лють може збільшити швидкість, з якою ти розіб’єшся. Тому перше – це збереження життів наших воїнів. Бо окрім того, що нам потрібно перемогти Росію, нам ще треба й країну відбудовувати. Хто це робитиме? Ті, хто втекли за кордон?

– Як ставитеся до того, що треба повертати чоловіків, які втекли за кордон? Ті, хто за це виступають, кажуть, що треба повертати і залучати до роботи на країну, якщо не хочуть за неї воювати.

– Звісно, хай повертаються. По-перше, вони українці. А всі українці потрібні. По-друге, я вважаю, що потрібно на законодавчому рівні закласти певну ієрархію, яка б залежала від того, як ти поводився під час війни. Якщо ти воював чи допомагав воїнам, вносячи свою частку в спільну перемогу, в тебе має бути особливий статус. Як це було в Стародавній Греції чи Стародавньому Римі, коли славетні воїни могли наближатися до якихось державних посад, майна, привілеїв, оскільки до цього вони були готові віддати за країну життя. Розумієте, чому це важливо? Бо інакше в тебе немає того трепету, тієї відповідальності, які бувають, коли ти вже відчув важливість для тебе твоєї країни, твоїх людей. Якщо ти воював за свою країну, то тричі подумаєш, чи варто робити якийсь негарний вчинок, обіймаючи державну посаду.

– Не впевнена, що у владі всі без винятку саме такі, як ви кажете. Бо є й ті, кому близькі російські наративи.

– Завершимо на фронті, візьмемося за них. Я вважаю, що в управлінні державою не місце боягузам і негідникам.

– Розкажіть про проєкт "Психбатальйон". Хто здебільшого звертається по допомогу психологів?

– Цивільні. Основна проблема – це страх. Страх того, що будинок, в якому живе людина, може стати наступним у разі обстрілу. Чи хтось із жінок, наприклад, виїхав за кордон, а тут залишилися чоловік, син, які пішли в армію. Або, знову ж, людина виїхала, а тут залишилися родичі, і вона за них переживає через прильоти ракет. Десь третина тих, хто звертаються по допомогу, – це люди, які виїхали.

Збільшується кількість звернень після масованих ракетних ударів у цивільні об’єкти. Бо коли прилітає у військові об’єкти, це ще якось у людей корелюється з війною, а коли в цивільні, то це провокує паніку, люди намагаються зрозуміти логіку ворога.

– Я теж іноді намагаюся зрозуміти. Хоча один із керівників правоохоронної структури сказав мені, що це так само, як намагатися зрозуміти логіку маніяка.

– Може, це різко прозвучить, але це схоже з мотивацією, з якої з’являється лють. Бо лють – це мотивація від. Росіянами теж керує мотивація від. Вони у великому страху. Бо розуміють, що зараз є руками Сатани. Складно змиритися з тим, що твоя країна зараз – це руки Сатани. Тому вони вигадують якісь виправдання й вірять у них, бо їм страшно сприйняти правду.

Росіяни хочуть винищення України. Саме винищення, бо вважають, що оскільки переможець переписує історію, то й вони через кілька років її перепишуть.

– Я читала коментарі, які вони розміщували в одному з чатів під фото семирічної дівчинки, яку рятувальники дістали з-під завалів, коли в будинок, де вона жила, прилетіла російська ракета. Це не можна переписати, бо психічно здорові люди не бажали б смерті дитині.

– Я теж читав ці коментарі. Вони анонімні. Прикриваючись цією анонімністю, вони й дають волю "таємним бажанням". І в мирний час є БДСМ-клуби тощо, дуже збоченські такі місця.

У кожній людині є Сатана. Усе залежить від того, як ти з ним справляєшся. І коли він починає правити тобою, а для того, щоб ти давав йому владу, дає тобі виправдання того, що відбувається навколо тебе, і твоїм вчинкам.

Тому росіяни вважають себе "особливим добром". Бо хочуть вижити і бути головними героями.

– Ну, вони ж бачать тут лише нациків. Ви вважаєте себе нациком?

– Це скорочене від націоналіст чи нацист?

– Судячи з тез російської пропаганди, нацист.

– Ні, я не вважаю себе нацистом і ніколи ним не буду. Я завжди був на боці справедливості, тому зараз – у Збройних силах України. Це найсправедливіше і найкорисніше, що я можу зробити.

– Один із прикордонників розповів мені про побратима, який підірвався на ворожій міні і йому ампутували ступню. Після цього його ще й покинула дівчина. Наслідком стали депресія й бажання покінчити життя самогубством. Як таку людину вмовити звернутися до психолога?

– Для того, щоб людина захотіла піти до психолога, вона має хотіти жити. Бо психолог до тебе не може прийти і розбудити це в тобі, ти маєш відкриватися. Та інструменти, як працювати з такими хлопцями, є. І спочатку в них треба пробудити цікавість до того стану, в якому вони перебувають. Жага до життя – це наступний етап.

– Що ви маєте на увазі, кажучи про цікавість?

– Щоб людина зрозуміла, як вона може жити далі, що робити. Тут потрібно працювати дуже обережно. Використовувати в роботі якісь фільми, метафоричні історії. Особливість нашої психіки полягає в тому, що коли ми чуємо якусь історію, то ототожнюємо себе з головними героями цієї історії. Навіть у гіпнозі один з інструментів – це метафора, коли ти розповідаєш казку, байку, де проблема схожа з проблемою людини, з якою працюєш.

Та, окрім роботи психолога, у таких випадках потрібні соціальні програми, завдяки яким скалічена війною людина зможе знайти своє місце в житті.

Творчість також дуже допомагає, бо її побудовано на метафорах. Тому дуже важливий цей культурний напрям, який ми разом із колегами розвиваємо. У Культурному десанті не буде "артистов с "Русского радио", там будуть лише ті, хто є справжніми творцями і терапевтами. Саша Чемеров, Стасік, яка досі воює, Женя Галич, Даніель Салем, Саша Ярмак, Мойсей Бондаренко, ті, хто мають змогу дуже глибоко занурюватись і дати якийсь ресурс. Також з нами їздить нереально крутий фотограф Ірина Зайченко. Вона робить портрети хлопців там на місці, щоб вони побачили зі сторони, які вони гарні.

– А чи потрібні державні соціальні програми вже зараз?

– Звісно, потрібні.

– Волонтерство і та допомога, про яку ви кажете, – це класно, але це ж треба робити й централізовано.

- Простір багато чого компенсує. І все це з’являтиметься. Метафора вам. У Японії коли будують місто, то спочатку зводять будинки, соціальну інфраструктуру, потім дивляться, де люди витоптали стежки, і на основі цього будують дороги. Тому зараз, як на мене, держава має дуже уважно стежити за тим, які волонтерські групи з’являються і що вони роблять. Потім із них знімати модель і інтегрувати це на законодавчому рівні. Бо якщо воно працює і без державної підтримки, то це має цінність для суспільства.

"ВИРВЕМО ЗУБИ ВЕДМЕДЮ – І НЕХАЙ ДАЛІ НАМАГАЄТЬСЯ БУТИ ТРАВОЇДНИМ. ВИЖИВЕ НА ТРАВІ, ОТЖЕ, ЗМІНИТЬСЯ ЙОГО МИСЛЕННЯ"

– Ви тривалий час працювали в Росії. Причому були там 2015 року, вже після анексії Криму. Чому ви там не залишилися, якщо вона була такою близькою?

– Я жив там кілька років – з кінця 2013-го. У мене був бізнес у Росії і бізнес-партнер. І був інвестор у мою музику. Ми знімали кліпи. Тому на той час, з тієї інформації, якою я володів чи хотів володіти, все складалося так, що я можу працювати там, а в Україну приїжджати додому. Я поїхав звідти з "Орел і решка", коли був сезон морів, і вже не повертався туди, бо зрозумів, що я там зачахнув. На той момент я почав займатися рекламним бізнесом, потім івенти робити, я перестав творити. Зрозумів, що так не хочу. У мене там були стосунки з дівчиною, я завершив стосунки і з дівчиною, і з Москвою і поїхав звідти.

– А чому зачахнув?

– Не знаю, це ж ірраціональна штука, на рівні відчуттів. Ти не можеш пояснити, як ти написав цей вірш чи цю пісню, воно йде ізсередини. І на рівні відчуттів воно не працювало. Навіть коли я спілкуюся з нашим спільним знайомим Велом і його хлопцями з "Тора", які пішли добровольцями на фронт у 2014 році, я відчуваю сором. Яким же я був сліпим! Якби була змога змінити події і повернутися в той час, я б пішов одразу воювати і відрізав би для себе Росію.

– У соцмережі випадково натрапила на невеличкий фрагмент із передачі, в якій Розенбаум розповідає Собчак, що Одеса не може бути українською. Пригадалося, що, коли я вчилася в театральному інституті, у мене була знайома, мама якої там викладала. До них часто в гості приїжджав Розенбаум. І до кожного його візиту вони ліпили вареники з вишнями. Тоді нам здавалося, що він любить Україну, а тепер він таке розповідає. Я не розумію, як можна було промити людям мізки настільки, щоб вони так поводилися.

– Вони виправдовують свою позицію цією демонстративністю. Скажу стосовно себе. Озираючись на ті події, з яких починалася ця війна, спілкуючись із хлопцями, які були під час Революції гідності на Майдані, воювали, і якими рухала не лють, а ідеологія, віра в те, заради чого вони це робили, я ними захоплююся. Не полишає відчуття провини і сорому, що я тоді не долучився до спротиву. Якби долучився, зміг би переконати якусь частину моїх знайомих у Росії, моїх друзів, а вони б – уже своїх. Я розумію, що це частково моя провина в тому, що там усе відбувалося у такому ключі, що правда про те, що відбувається в Україні, заминалася, і це привело до такої війни. Хоч не зрозуміло, як би воно було… Та поки що це відчуття є, я з ним живу.

– Наш спільний знайомий, якого ви згадали, сказав мені, що ця війна має закінчитися нашою перемогою, щоб не передавати її у спадок нашим дітям з онуками. Тобто ми не можемо більше жити в умовах "замороженого конфлікту", бо вони наберуться сили й підуть на нас знову.

– У жодному разі цього не можна допустити, дороги назад немає. Забагато вже заплачено. Там не можна нічого простити. Треба руйнувати цю імперську заразу.

– Ви записали відео з монологом про Мойсея, в якому сказали, що тиранія закінчується не тоді, коли помирає тиран, а коли помирає останній раб. Тобто, за великим рахунком, нічого не зміниться в Росії, якщо не стане Путіна, бо нація продовжить жити тим, що вклали їм у голови за нього.

– Скажу російською. Они вкусили вкус крови и за это должны быть наказаны настолько, чтобы у них отбилось желание пробовать кровь снова на вкус. И так, как это рабы, то с ними можно это сделать.

– Ви сказали, що росіянам знадобиться не менше 40 років, щоб змінитися. А що нам робити ці 40 років?

– Розвиватися. Вирвемо зуби ведмедю – і нехай далі намагається бути травоїдним. Виживе на траві, отже, зміниться його мислення. А не виживе – значить, помре. Думаю, ніхто не журитиметься.

– Хотіла ще спитати про підготовку в армії. Ви завжди займалися спортом. Наскільки спорт вам допомагає зараз?

– У нас війна не рукопашна, тому найкраща підготовка, яка може бути, це, по-перше, психологічна. По-друге, це вміння стріляти. Я зараз здобуваю ці навички на навчанні й практиці. Третє – потрібно тримати мозок у тонусі, бо навіть коли я вчився на снайпера, мені потрібно було дуже багато враховувати. І коли мені потрібно було формулу тисячної виводити й ділити числа, я взяв ручку і почав це робити в стовпчик. Зрозумів, що забув, як це робити. Тому зараз займаюся з мамою математикою – вона викладач математики. Бо снайперу потрібно думати цифрами. На топографії також потрібно розумітися. Усе це дуже потрібно в армії, надто якщо в тебе такий фах, де ти ухвалюєш рішення.

– Навіщо снайперу всі ці математичні вправи?

– Бо дуже багато треба вираховувати. Відстань до цілі, обставини, які впливають на балістику. Ти маєш уміти читати карти, розуміти, коли й куди прийти, як відійти, який кут брати, якщо перебуваєш десь на горі, а хтось – внизу у долині. Тут дуже багато чинників, які потрібно враховувати. Тому, що краще працює твоя голова, то швидше ти можеш усе прорахувати і якісніше виконаєш бойове завдання. Навіть абстрактне мислення суттєво впливає на твоє стратегічне бачення. Ти можеш знайти кілька варіантів, як відійти, як прикрити себе. Це питання твого виживання й бойової ефективності.

– Ваш батько – військовий. Він дає якісь поради чи ви не питаєте?

– Не питаю. Батько зараз один із командирів бойової бригади тероборони. Брат служить зі мною.

– Мама дуже переживає?

– Вона цього не показує, та ми ж розуміємо, що дуже хвилюється. Бережемо її.

– Нещодавно один фітнес-тренер написав у соцмережах, що йому боляче дивитись на наших артилеристів, які з абсолютно прямою спиною піднімають важкі снаряди. Хоч це банальна фізкультура, як треба правильно присісти й підняти так, щоб не зірвати спини.

– Якщо він відчуває свою користь, то може записати відео, як це робити правильно. Попросити військових продемонструвати те саме зі снарядами. Поширити це. У нас дуже гнучка зараз армія. Ти можеш її доповнювати, якщо готовий ділитися своїми знаннями й досвідом. Наприклад, якийсь остеопат може порадити, як правильно носити бронік, щоб не нашкодити здоров’ю. Хай люди долучаються, кожен може бути корисним для армії. Важливо проявляти ініціативу, а не чекати, що хтось із боку підкаже.

– Важко було адаптуватися до побуту в казармі?

– Та ні. На такому стресі в перші дні все було, що про побут зовсім не думав. А потім уже легше з усім було. Хропе хтось, надів тактичні навушники і спиш (посміхається, – авт.). Корона в армії падає миттєво, адаптуєшся до тих обставин, у яких опиняєшся. Армія дуже круто загартовує.

– Не боїтеся бути снайпером? Снайперів же навіть у полон не беруть.

– Полон якраз для мене найстрашніше. Бо я в цьому сенсі дуже цінний екземпляр. Уявіть, яка це зброя для Росії. Тому краще в полон не потрапляти.

– Невже немає страху?

– Є, я ж нормальна людина. Але цей страх якийсь більш раціональний, ніж ірраціональний. Бо ірраціональний страх сковує, а раціональний дає тобі можливість бути максимально обережним і підходити дуже уважно до підготовки.

– Ви залишитесь в армії, як війна закінчиться?

– Так, я подав документи, щоб вивчитися на військового психолога. І залишусь служити, бо після перемоги потрібно буде адаптовувати наших хлопців до мирного життя.

Тетяна Бодня, Цензор.НЕТ

Фото: Катерина Лащикова, для "Цензор.НЕТ"