"Мобільні крематорії, які росіяни використовують у Маріуполі, - це сучасний мобільний Освенцім", – військовий капелан Геннадій Мохненко

Автор: Євген Положій

Сон, який він бачить останні чотири місяці, жахливий. У цьому сні його дітей захоплюють у полон російські солдати. Він прокидається і підставляє голову під холодну воду. Морок відступає. Все нормально, всі там, де і мусять бути: діти в безпеці, в Європі, а він, 54-річний протестантський пастор і військовий капелан Геннадій Мохненко, - в Україні, на південному фронті.

Дітей, коли розпочалася війна, капелану довелося рятувати багато. Тільки власних – 35, із них 20 неповнолітніх - жили у родині, і ще двоє малюків чекали на усиновлення. Близько 40 дітей мешкало у дитячому реабілітаційному центрі "Республіка Пілігрим", ще 20 перебували там за програмою  "Маленька мама".

"24 лютого зранку, - згадує Геннадій Мохненко, - мені подзвонила донька: "Тату, прокидайся! Почалося!" Наш дім розміщений на сході Маріуполя, тож останні вісім років – з 2014 р. - війна завжди була поруч, чи не кожного дня ми чули звуки обстрілів. Ми мали запаси води, палива і медикаментів, і я просив, особливо останнім часом, зробити подібні запаси інших прихожан. Тоді вони дуже нервувалися і відмовлялись, коли я нагадував, але тепер дякують – багатьом ці запаси врятували життя. Ми мали чіткий план – що робити, що брати, де перша точка збору, де друга… 23 лютого купили матраци, продукти, генератор, воду і віднесли все у найкраще бомбосховище у Маріуполі під нашою церквою, розраховане на 50 людей".

О сьомій ранку перша колона біженців, яку виводили капелани, виїхала з міста. Друга колона, серед яких були дружина капелана Олена і його малолітні діти, покинула Маріуполь в обід. Це були перші організовані колони по евакуації мирних мешканців із міста.

"Ніколи не забуду розставання з дітьми… Серед них було двоє, яких ми вирішили всиновити нещодавно. Вони вже знали про це, були у нас удома… Обіймати їх і прощатися було особливо боляче, бо ці діти мріяли про родину – але я мусив їхати, - розповідає Геннадій Мохненко. - Я страшенно переймався. Моя дружина хворіє, і у той день ми кілька разів викликали швидку. Але я не міг поїхати з нею. Того ранку ми кілька разів моталися у місто. Кров стигнула у жилах від злості! Після перших обстрілів приїхали на місце, де загинули люди. Разом із чоловіком, що перебував у абсолютному шоці, поклали до машини мішок, у який по шматках була складена його дружина…"

Увечері надійшла інформація від українських військових – росіяни без супротиву вийшли з Криму і швидко рухаються до Маріуполя. Наказ на негайну евакуацію. Дали оголошення по церковних групах у вайбері - хто встиг, той доєднався на виїзді, зібрали всіх, хто не виїхав із першими колонами, додалося кілька родин військових. Уже у дорозі подзвонили розвідники: "Швидше! Висока ймовірність, що росіяни можуть перекрити дорогу на Запоріжжя!"

Вони встигли. Але капелан Геннадій Мохненко з колегами і старшими синами вирішив повернутися до Маріуполя.

"Назустріч нам рухалися тисячі людей, - згадує Геннадій. - Але капелани завжди їдуть туди, де небезпека. Кілька разів ми намагалися заїхати до міста, але кругом ішли бої, вже стояли блокпости росіян. Зрештою ми заїхали в одне із селищ неподалік від міста. Навіть прийняли там гуманітарний вантаж, голова сільради надав приміщення. Збиралися лягати спати, але на мене наче щось найшло. Зазвичай не я командую на фронті, а Альберт (також військовий капелан), але я тоді сказав: "Ми тут не будемо ночувати!" Альберт погодився, і ми від’їхали подалі. А вночі у селище зайшла велика колона росіян".

Росіяни заблокували Маріуполь і почали знищувати будинок за будинком, вулицю за вулицею. За кілька днів російські військові завалили місто убитими і пораненими мирними мешканцями.

"Сотні жінок та дітей переховувались у підвалі нашої церкви, де ми обладнали бомбосховище, говорить Мохненко. - Дистанційно ми знайшли гроші, щоб забезпечувати там людей, але у місті за гроші уже нічого не можна було купити, лише за горілку та цигарки. У підвалі служила моя команда, навіть влаштовували дитячі конкурси і свята, а згори падали міни, снаряди і бомби. Маріуполь став справжнім пеклом на землі – росіяни вбивали і ґвалтували людей в окупованому, заблокованому місті, а потім викидали трупи разом із будівельним сміттям або спалювали у своїх мобільних Освенцімах – пересувних крематоріях. Я втратив багато друзів, багато знайомих зникло безвісті. Наших прихожан, пару похилого віку, обоє сліпі, ми не встигли врятувати. Їхні обпалені тіла знайшли у квартирі, що вигоріла до бетону. Тіло мого друга, лікаря-уролога, альпініста, з яким ми підкорили багато гір, знайшла його дружина під обстрілами серед інших тіл. Поховала неподалік, сама змогла врятуватися. Плаче кожного дня: "Я повинна повернутись, ти розумієш?! Я недостатньо глибоко його закопала!" У іншої жінки росіяни забрали чоловіка й дітей. Вони просто зникли десь у нетрях російських концентраційних таборів…"

За кілька днів життя сотень тисяч мирних людей, незалежно від їхніх політичних поглядів, віросповідання чи національності, перетворилося на пекло, а процвітаючий Маріуполь – на цвинтар.

Капелан Геннадій Мохненко і його команда робили все, що могли, щоб допомогти помираючому місту. Приймали і відправляли гуманітарну та військову допомогу із заходу України. Кожен день розвантажували і завантажували тонни вантажів. Працювали по "нулю", підвозили солдатам необхідне. Але головна місія – врятувати, вивезти цивільних з-під обстрілів.

"У перший же день вивезли державний дитячий будинок, - згадує капелан. - Йде війна, бомби падають, а діти сидять, ніхто їх не вивозить, ніхто не бере на себе відповідальність. Вивезли. Один із моїх старших синів – Артем - став справжнім героєм Маріуполя. Спочатку він збирав людей і вів їх до підвалів, потім носився під обстрілами - діставав воду та їжу. Якось українські солдати відкрили склад із червоною рибою, але почався бій, і Артем сховався під ящиками, перечекав - і приніс рибу у підвал. Люди казали, що ніколи у житті не їли такої смачної червоної риби… Але ситуація погіршувалася, навіть у підвалах ставало смертельно небезпечно, і Артем провів ретельну розвідку, сформував колону з автомобілів і повів через лінію фронту, через бій, через мінні поля. Він їхав першим – і вивіз за собою 150 людей. Ми зустріли його і не вірили очам. "Батя, я повертаюсь", - сказав, навантажив автобус продуктами і повіз до Маріуполя. Ми плакали і молилися. Проходити російські блокпости Артему допомогло знання блатної лексики, колись він відбував термін по "малолєткє"… Давав росіянам хабарі – горілку, цигарки, "там мамка, бабка…", - його і пропускали.

Другий раз він вивів за собою багато цивільних машин тими самими перевіреним стежинками, а третій раз, коли повертався, наші автобуси розстріляли. Слава Богу, порожні. Лише один уцілів. Так ми почали з першого дня евакуацію людей із Маріуполя і продовжуємо робити це і досі…"

Зустріч із сином, що вивіз колону з окупації

На загал капеланська команда евакуювала з Маріуполя більше ніж 1800 цивільних і військових (перевдягали у цивільний одяг, робили фальшиві документи). Далеко не всі волонтери витримували нелюдську напругу. Водій М., який вивіз більше трьохсот людей за кілька рейсів, відмовився: "Більше не можу!" Міняли водіїв, автобуси, маршрути, але рятувальні експедиції не зупиняли.

Капелан встиг вивезти всіх своїх молодших дітей, але старші жили окремо і евакуювалися пізніше. Проте, встигли не всі. Про смерть 27-річної доньки Геннадій Мохненко дізнався березневого недільного ранку у церкві, після проповіді. Подзвонили сусіди: донька перебувала в квартирі, коли туди вистрілив російський танк. Дивом залишився живим її 4-річний син.

Маріуполя, в якому народилися і жили сотні тисяч мешканців, більше немає. Місто Марії знищено, з нього вийняв душу "русский мир". Росіяни захопили будинок родини Мохненків і зробили з нього комендатуру. У будинку, де крім пастора та його дружини, жили 35 їхніх дітей.

Тут потрібно трохи зупинись і розповісти, чому в родині Мохненків так багато дітей. У кінці 90-х рр. і на початку нульових Маріуполь був неофіційною столицею безпритульних підлітків. Бо ідеальні умови: тепло, море і завжди є "багатий улов", тобто нетверезі люди (металурги та інші роботяги) з грошима у кишенях, яких можна пограбувати. У підвалах міста у ті роки жили тисячі малолітніх втікачів із дому, і майже всі вони ставали наркодилерами і наркоманами і швидко закінчували свій життєвий шлях від передозування або насильницької смерті. "Дахом" наркомафії слугувала місцева міліція, тому система працювала без збоїв. Аж поки молодий пастор Геннадій Мохненко не вирішив, що боротьба за душі цих дітлахів і підлітків і є його справжньою місією. Діти з підвалів почали потрапляти до кризового реабілітаційного центру "Пілігрим". Державна система дитячих будинків не працювала – безпритульні наркомани, трохи від’ївшись і відіспавшись, тікали звідти, як і з лікарень або спеціальних закладів. А у "Пілігримі" їх не лише годували, вчили читати та писати, лікували не тільки ліками, а й Божим словом. Така от методика, начебто сумнівна на перший погляд для пересічної людини, але почала давати результати – діти та підлітки переставали вживати наркотики. Не всі, звісно, але все ж таки. Хтось тікав, хтось помирав, хтось залишався. І таких дітей ставало все більше. Проте законність їхнього там перебування була сумнівною. І тоді, щоб узаконити процес, родина Мохненків, яка на той час сама не мала нормального житла і мала двох доньок, прийняли рішення усиновляти і удочеряти цих безпритульних дітей. У боротьбі з дитячою безпритульністю та наркомафією Маріуполя пастор тоді переміг. Але перемогти небажання певної категорії батьків бути батьками - неможливо. Тож родина Мохненків росла і множилася, і додавала до своїх біологічних трьох дітей (дві доньки і син) нових і нових небіологічних, але не менш рідних і бажаних. Про свою боротьбу за безпритульних дітей та підлітків із наркомафією Маріуполя та створення дитячого реабілітаційного центру "Пілігрим" Геннадій Мохненко написав книгу "Непедагогічна поема", а американці зняли документальний фільм "Майже святий" (2015 р., реж. Стів Гувер).

Коли у 2014 р. до Маріуполя прийшла війна, Геннадій Мохненко та інші пастирі "Церкви добрих змін" зі своїми старшими дітьми вийшли копати окопи і будувати укриття для українських військових. За кілька днів над укріпленнями працювали вже сотні мешканців міста, а мер надав спеціальну техніку. І за тиждень перед містом постала міцна лінія оборони.

Старші діти Мохненків давно стали дорослими. Шестеро з них наразі воюють у ЗСУ, захищають Україну зі зброєю в руках.

"На виїзді із міста сталася така історія – мій син Мишко і син капелана Альберта вистрибнули з машин і побігли до наших військових, - розповідає Мохненко. - Ми їх наздогнали, обійняли, помолилися. Мій син у 2015-16 рр. воював у військовій розвідці, а сину Альберта – 19 років, жодного досвіду. Коли наступного ранку я дізнався, що у селище зайшли росіяни, то подумки поховав цих хлопців вперше, бо там небагато було українських військових. За два дні вони подзвонили: "Живі, у підвалі, холодно, води немає, їжі немає, командир наказав вибиратися з оточення, росіяни зачищають село…" Три тижні тиші - і я подумки поховав їх вдруге. Знову дзвінок із підвалу: "Завтра йдемо на прорив!" А за два дні подзвонила жінка із селища: "Ваші загинули…", - і я поховав їх втретє. Але вони вийшли! Наразі воюють під Херсоном".

Капелан Мохненко, як і інші капелани, продовжують виконувати місію, яку самі визначили для себе - доставляють необхідне на передову, підтримують солдат ділом і словом Божим, допомагають людям, що потрапили у біду, займаються евакуацією.

У роботі – капелан із команди пастора Мохненка

Окрема місія пастора – розповідати світові про злочини російської армії та громити путінську пропаганду на своєму каналі в ютубі. Російські пропагандисти кілька разів оголошували, що керівник реабілітаційного центру "Пілігрим" пастор Геннадій Мохненко потрапив до них у полон, а представник РФ на засіданні Ради Безпеки ООН заявив, що той самий реабілітаційний дитячий центр "Пілігрим" – база підготовки українських нацистів. Прокуратура так званої "Донецької Народної республіки" відкрила проти пастора кримінальну справу. І все це - про того, хто розмовляє російською і ще у 2004 р. називав себе "людиною російської культури". Але тепер уже ні. Всі свої проповіді і відеозвернення пастор розпочинає українською і планує вдосконалювати свої знання.

Проте, матеріальні надбання всього життя пастора, його родини і церковної громади наразі зруйновані. Будинок церкви у Маріуполі розбитий російськими снарядами і бомбами.

Чи буде церква колись відбудована? Чи вірить капелан у повернення до рідного міста?

"Моя остання проповідь у нашій церкві була найкоротшою, - говорить капелан. – Замість традиційних 40 хвилин – півтори. Я сказав: ви пам’ятаєте історію про самаритянина, який побачив на дорозі побитого чоловіка на дорозі? Що він зробив найперше? Так, правильно - перев’язав рани, тобто надав першу невідкладну допомогу. Моя сьогоднішня проповідь закінчена". На моє місце став лікар і провів прихожанам урок тактичної медицини – як правильно підійти до пораненого, як перев’язати, як надати медичну допомогу. Знаю напевне, що багатьом та незвичайна проповідь потім врятувала життя… Так само напевне знаю, що російська імперія впаде. І ми повернемося до Маріуполя до наших домівок…"

Так і буде. Зло буде знищено. Україна переможе, і українці відбудують свої міста: школи, дитячі садочки, церкви, театри, будинки. І туди повернуться жінки і діти. І лише тоді, напевне, Геннадію Мохненку перестане снитися той жахливий сон.

Євген Положій, письменник, журналіст, для "Цензор.НЕТ"